?> 25 років Чорнобильської катастрофи. Німеччина. | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
17.09.2011, рубрика "Чорнобиль і світ"

25 років Чорнобильської катастрофи. Німеччина.

Щоб знало про це покоління майбутнє,

сини, що народжені будуть, -

устануть і будуть розповідати своїм дітям.

(Біблія, Старий Заповіт)

У кого є пам'ять — пам'ятаймо, хто забуває — схаменіться, хто забув — злочин. Така моя думка після відкриття виставки в Веймарі, на яку я була запрошена її організаторами - Міжнародним освітнім центром з Дортмунда. Цей центр заздалегідь готував пересувну виставку «25 років після Чорнобиля: Люди — Місця — Солідарність» для перегляду мешканцями більше, як 50 міст Німеччини, Австрії та Нідерландів. Перший показ виставки відбувся 15 січня цього року в Дортмунді. Завдяки їй наслідки глобальної Чорнобильської катастрофи, що продовжуються, і через 25 років (ми живемо не після, а під час чорнобильської катастрофи) стали більш відомими величезній кількості європейців, людям, які зрозуміли згубну дію «мирного» атома на існування нашого спільного дому — планети Земля.

Виставку у Веймарі відкрив голова організації «Допомога дітям Чорнобиля» у Веймарі професор доктор Хартмут Копплер. Я мала честь слухати його доповідь у Києві на Першому Всеукраїнському з'їзді «Медична та білогічна інформатика і кібернетика з Міжнародною участю» у 2010 році. Про благодійну діяльність очолюваної ним організації є публікації в Україні. Професор Копплер втілює у життя проект про організацію при Українському спеціалізованому диспансері радіаційного захисту населення інститут імені Иогана Фалька для дітей за кошти німецьких благодійників. Тут будут лікуватись діти з України та Білорусі при наявності найсучасної медичної апаратури (вже надісланий дорогокоштовний апарат УЗІ). Професор Копплер наслідує свого знаменитого співвітчизника з Веймара, відомого письменника-сатирика, який присвятив своє життя вихованню та пітримці сиріт. Там, у далекому 19 столітті, був заснований відомий на всю Європу інститут Фалька для безпритульних дітей на 200 місць.

Виступи продовжили Перший секретар посольства України у Німеччині пан Кошманюк, представник міста Веймар пані Ульрика Швабе, я та ліквідатори катастрофи на ЧАЕС голова Черкаської міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» Олег Гончаренко та віце-президент організації «Лікарі Чорнобиля» Володимир Ширяєв.

Головний акцент виставки — Чорнобильська катастрофа продовжується у Білорусі, Росії, Україні у вигляді зростання різних захворювань, у тому числі онкологічних і генетичних дефектів, смертності немовлят. «Ліквідатори» - наші з вами співвітчизники - зі своїх портретів, розміщених на чорних стендах, дивляться прямо в очі відвідувачам виставки з одним проханням «Не забувай!». Саме цьому «Не забувай!» сприяв майстер-фотограф Рюдигер Лубрихт. Від портретів, від поглядів героїв, що врятували Європу, відвідувачі не могли відірвати свій погляд. А відвідувачів було чимало — це мешканці міста Веймар літні люди і молодь. Велика кількість сімей Веймара активно брала участь у допомозі постраждалим у Білорусі та Україні. Зрозуміло, що така виставка підкреслювала необхідність і дієвість їхньої щирої безкорисливої допомоги. У Дортмунді один з організаторів виставки Петер Юнге-Вентруп у своєму виступі сказав: «Якщо ми забудемо про катастрофу, то викреслимо з історії і безпрецендентну хвилю підтримки, котру вона викликала». І наш фонд, що 12 років поспіль направляє до сімей Ірландії дітей, які мешкають на забрудненій радіонуклідами території, з бідних й багатодітних сімей, сиріт та напівсиріт, щиро дякує народу Ірландії. І насправді, Чорнобильська катастрофа розкрила найкращі душевні і духовні риси людини в усьому світі. Про це у своїй книзі «Україна, Чорнобиль, світ» докладно написала український історик Наталія Барановська. Цю книгу, як і книги фізика, працівника Чорнобильської АЕС Миколи Карпана «Месть мирного атома» та всесвітньо відомого еколога, члена Європейської комісії з радіаційного ризику Олексія Яблокова зі співавторами «Чорнобиль: последствия для здоровья людей и природы» та фотоальбоми «Ймення зорі — Чорнобиль» та деякі інші я привезла у подарунок цій виставці.

Для відвідування виставки учнями гімназій міста був розписаний час. Після перегляду виставки та наших пояснень учні задавали дуже грамотні та вельми оригінальні запитання. Зокрема їх найбільше цікавило здоровья сучасної молоді та соціальне забезпечення ліквідаторів. На мою думку це викликано як темою виставки, так і надзвичайно глибоко, фахово продуманим, технічно відмінно представленим авторами виставки інформаційним матеріалом. На превеликий жаль, наші відповіді на запитання були далеко неоптимістичні. Безумовно, представлена виставка в першу чергу має широкий загальноосвітнє значення. Молодь має знати правду про наслідки технічного прогресу, широко розбиратися у проблемі «за» або «проти» розвитку атомної енергетики.

Безумовно, негативне ставлення до будівництва нових АЕС у світі спонукала трагедія

11 березня цього року в Японії на АЕС Фукусіма-1, де сумарна дія природи (землетрус і цунамі) та людського фактора (дизель-генератори були побудовані в місцях доступних затопленню) зіграла трагічну роль, що призвела до загибелі десятків тисяч людей. Трагедія буде продовжуватися вже у вигляди опромінення населення радиоактивними ізотопами - цезієм і плутонієм. Недарма референдуми в Італії та Швейцарії довели думку мешканців цих країн про відмову від подальшого розвитку атомної енергетики.

У своєму виступі на відкритті виставки, перш за все, я подякувала організаторам за дієву увагу до надзвичайно важливої проблеми забруднення довкілля, а звідси — й до негативного впливу на здоров'я людини діючими атомними станціями у світі. Не будемо забувати і той важливий факт, що й досі вчені усього світу не знають як безпечно захоронювати радіоактивні відходи на тисячі років. Я розповіла про першу в Україні громадську організацію — Українську екологічну асоціацію «Зелений світ», що виникла одразу з гаслами протесту проти замовчування правди щодо Чорнобильської катастрофи, а тепер надає свої пропозиції до законів України у Верховну Раду. Тобто «зелені» України і сьогодні тримають руку на пульсі подій.

Згадала й про трагедію на Фукусімі та про факт замовчування протягом дев'яти днів Сполученними Штатами Америки аварії, що сталася 6 червня цього року, де внаслідок повені у штаті Небраска на річці Місурі загорівся затоплений реактор на АЕС. Персонал був евакуйований, аварії присвоїли 4-й рівень небезпеки. Був закритий і повітряний простір над атомною станцією. І знову мовчання міжнародного «атомного» лоббі. І тут же стало відомо, що ядерна катастрофа на Три-Майл Айленд призвела через багато років до смертності немовлят (до 53 % ) та збільшенню кількості раків щитовидної залози на 70%.

Я зробила наголос, що катастрофа в одному місці на планеті не може не торкнутися інших країн. Так чорнобильські радіонукліди вже 19 травня 1986 року були виявлені у молоці матері-годувальниці у Японії. Чорнобильський слід залишився надовго і у Німеччині. За даними німецьких вчених та лікарів були оприлюднені роботи про збільшення кількості хромосомних аберрацій у дітей та дорослих, збільшилася кількість новонароджених з синдромом Дауна, зросли випадки вроджених вад розвитку. Особливо в перші п'ять років після катастрофи зросла кількість раків щитовидної залози та перинатальна смертність, зросла мертвонародженість та смертність немовлят. Такий «врожай» горя в Німеччині. Тому світлі голови в уряді Німеччині також відмовилися від подальшого будівництва АЕС. Тим більше, що велика територія уНімеччині зайнята вітряками.

Моральна та гуманітарна підтримка німецького народу усі ці роки, особливо у вигляді оздоровлення, лікування та надання медичного обладнання, вельми шануються українськими родинами та лікарями. Я дякувала членів Веймарської організації, присутніх на відкритті, за допомогу чорнобильським дітям, що були позбавлені слуху. Ця організація безкоштовно надала більше 300 необхідних слухових апаратів, і діти почули своїх батьків. Про це вже писала газета «Голос України». Місто Веймар відомо в Україні завдяки видатним іменам як Гете, Шиллер, Бах, Ліст, а сьогодні його знають як місто і Хартмута Копплера. Ці мої слова викликали довгі потужні оплески мешканців міста Веймар, підтверджуючи повагу співвітчизників до цієї надзвичайно скромної людини.

Після відкриття виставки ми були запрошені до церкви Св. Петра і Павла, що сильно постраждала від американських бомардувань. Кошти на її відродження надав Томас Манн, це була його премія імені Гете. Там нас вітав молодіжний хор із ангельскими голосами. Молода дівчина виконала чарівні мелодії на гобої, акомпанував їй її батько, композитор, професор консерваторії імені Ференца Ліста. Виступ священика закликав присутніх до злагоди, до любові, до допомоги один одному усюди та завжди. Він дуже зворушливо говорив про чорнобильських дітей. А у кінці вечора присутні подивилися фільм про допомогу жителів міста Веймара, зокрема актриси Віти Поль,яка надала свої особисті кошти - 200 тисяч євро на допомогу дітям, про білоруського вченого (дійсно людини з великої літери) Василя Нестеренка, про дитячі ансамблі з України та Біларусі. Наприкінці чемні веймарці розповіли нам про картину Лукаса Кранаха -старшого, що знаходиться в алтарі.

У 1999 році Веймар був проголошений культурною столицею Європи. Тут працювали Иоган Себастьян Бах і Ференц Лист, майже шість десятьоліть жив Иоган Вольфганг Гете і, завдяки його зусиллям, переїхав у Веймар «істинно романтичне серце Німечини» Фридрих Шиллер. На превеликий жаль, у нас не було часу відвідати музеї та меморіальні місця Веймара, бо зранку до вечора ми давали пояснення відвідувачам виставки та відповідали на нескінченні запитання. Але мені самій було приємно згадати вірші Гейне «Лорелея»та Шиллера «Рукавиця», що я вчила ще в школі (перші строки яких я згадала та прочитала приємно здивованим німецьким друзям).

Дуже важко передати відчуття перебування в Німеччині, коли саме вона, а не Україна, організувала пересувну виставку, присвячену жертвам і героям Чорнобиля, де дуже фахово і щиро роз'яснювалося виживання людей на забруднених радіонуклідами територіях, де показано як саме потрібно допомагати людям у надзвичайних ситуаціях і цінувати життя. У той же час виставка відкрилася напередодні 22 червня — трагічної дати 70-річчя бомбардування німецькими фашистами України. Я добре пам'ятаю початок війни, я бачила окуляри фашиста у літаку, що нас розстрілював. Кортило сказати про це, але..... Я зупинила себе, бо переді мною сиділи добрі, щирі люди, що мають на своїй совісті покаяння за злочин предків. Я не мала права образити їх. Про це я розповіла в узькому колі саме 22 червня і наголосила, що німецький фашизм такий же страшний, як і радянський фашизм, який пережив колишній Радянський Союз і, зокрема, уся наша Україна. Через день чудова наша перекладачка Ульріка запросила нас до піцерії. Піца, пиво, щира розмова і тут..... Гітарист заспівав українські пісні. Сльози градом покотилися. Чи могла я колись уявити собі, що рівно через 70-років, у Німеччині, у найулюбленішому місті проклятого усім світом фюрера я буду сидіти за одним столом із німецькими друзями та слухати українську пісню. Мені не соромно про це розповідати. Доля!

По закінченні виставки у неділю пан Хартмут Копплер зробив нам екскурсію до Берліна. Рейхстаг і Бранденбургські ворота, а я - у вишиванці та з українським прапорцем, якесь дивне почуття нереального. А далі у центрі німецької столиці на площі 19 тисяч квадратних метрів споруджений меморіал пам'яті мільйонів євреїв - жертв нацизма у Європі. Це

2 711 сірих плит висотою від 0,2 до 4,7 метрів. Недалеко — залишки гітлерівського бункера. Він підірваний та засипаний землею.

Меморіал Холокосту у Берліні

Йдучи головною вулицею Берліна, ми почули незвичайні звуки. Це на площі біля Університету Державний симфонічний оркестр Берлінської опери давав концерт. Це традиція — концерти під відкритим небом для усіх. Виконувалися твори Бетховена — концерт для фортеп'яно та П'ята симфонія. З яким надхненням слухали люди (їх було не море, а океан), що приїхали до Берліна здалека (об'яви про концерти даються заздалегідь). Визнаю, що спочатку я дивилася на надхненні обличчя слухачів. І згадалося мені як у Києві після війни у Маріїнському парку щонеділі грав симфонічний оркестр філармонії під диригуванням Натана Рахліна і людей було море. Стало прикро, невже в Україні не можна відродити культурну спадщину багатьох поколінь, залучати молодь до високого мистецтва класичної симфонічної музики. А П'ята симфонія для нас була заключним акордом виставки нашої чорнобильської долі, що була продемонстрована в Німеччині. Сам Бетховен казав, і музикознавці стверджують, що у цій симфонії звучить «мотив долі».

У Трептов парку ми вклонилися нашим солдатам, які віддали своє життя, щоб ми жили сьогодні. Там люди мовчки згадують про своє. Я думала про свого дядька, невідомо де він похований, про несправедливе відношення в Україні до ветеранів війни, про молодих людей, що захищали свою землю. У Трептов парку було багато людей із різних країн, для них це не було екскурсією, для них, як і для усіх людей, це місце поклоніння і покаяння.

Продовженням хвилюючих спогадів було відвідання Бухенвальда.

Пам'ятник жертвам Бухенвальда

Коли я туди їхала, у мене був стан як перед екзаменом — хвилювання, йти не хочешь, а потрібно. У першу чергу для тебе самої, для твоєї совісті, задля низького укліну загиблим.

Прочитайте, будь ласка, ще раз епиграф до цієї статті. Він відноситься однаково як до теми жертв Чорнобиля, так як і до теми жертв війни. Вхід у Бухенвальд був через ворота, де із зворотньої сторони написаний вислів Цицерона: «Кожному своє». Кожному, хто входив вихід був один — через трубу крематорія. Ще у 1933 році у Веймарі проводилася «Акція знищення негераманського духу» - спалювали книги, а з 1937 року поблизу Веймара у таборі Бухенвальд спалювали вже самих представників «негерманського духу».

Був понеділок, людей, окрім нас трьох, було може ще 2-3 пари. Величезне поле, на місці колишніх 52 бараків лежить чорне каміння. Недалеко від входу металева срібляста плита, на якій позначені усі 18 національностей загиблих. На ній значиться і «Ukrainеr». Ми з панею Любомирою, жінкою та другом Хартмута Копплера, поставили безсмертники на плиту. Професор Хартмут Копплер розповідав мені про в'язня пастора Пола Шнайдера, першого священика розстріляного в Бухенвальді. Пастор вже у 1937 році став в'язнем Бухенвальда за свою опозицію до нацизма. За відмову шанувати свастику та фюрера, за те, що на день народження фюрера відмовився зняти свій берет і підняти руку на честь Гітлера. Пастора Пола Шнайдера кинули у камеру- одиначку, де він провів останні 14 місяців свого життя. Його голос з-за грат проповідями підтримував в'язнів.

Шановний пан Хартмут Копплер з болем розповів цю історію, він дуже пишався своїм співвітчизником. Сам пан Хартмут Копплер з понурою головою окремо ходив по полю. Його батько загинув на війні, мати померла, коли йому було 5 років. Виховувала бабуся, яка, як ми бачимо, дала йому виховання щляхетної людини.

Тиша. Аура болюча. Пусте величезне поле, купол синього неба над Бухенвальдом, як пам'ятник душам убієнних. У голові тільки молитва. Табір обнесений металевим колючим дротом, напруга була 380 вольт. Біля колишніх бараків таблички. Жахливо читати: «Дитячий барак 8». Дітей віком 12-13 років на роботу не ганяли — у них брали кров. Окремий барак для дітей єврейської національності, вдзовж усієї його довжини на каміннях написано великими бетоними літерами слова з Біблії німецькою та еврейскою мовами:Auf dass erkenne das künftige Geschlecht, die Kinder, die geboren werden, dass sie aufstehen und erzählen ihren Kindern (переклад — епіграф цієї статтіі). Самим страшним місцем у цьому загальному пеклі був «малий табір». 12 бараків без вікон були колишніми стайнями площею 40 на 50 метрів. У кожному перебувало 750 людей. Щодня помирало 50-100 нещасних. Їхні тіла виносили на щоденний переклик, щоб живим дісталися призначені для них пайки. Меморіал цього «малого табору» побудований за проектом колишнього в'язня. Тут читаю надписи міст - «Кировоград», «Днепропетровск», «Киев», «Житомир».

Чверть мільйона в'язнів з усіх європейстьких країн — жінки, діти, старі люди. Біля 8 тисяч радянських військовополоненних було розстріляно, але це приблизні цифри, адже «радянські» фашистською статистикою не рахувалися. У Бухенвальді лікарі-есесовці проводили з в'язнями «медичні досліди» по розробці вакцин. Це саме у Бухенвальді виготовлювалися абажури з людської шкіри. Через увесь цей жах деякі есесовці не витримували всього баченого і кінчали життя самогубством.

На багатьох меморіальних плитах лежали камінці. Я згадала фільм Стивена Спилберга «Список Шиндлера», де вдячні євреї, не забуваючи свого рятівника, клали на його могилу камінці. Українці теж по традиції на могилу-курган свого загиблого товариша кидали жменю землі. У «малому таборі» я теж поклала камінці, а до дитячих бараків - жменю маленьких камінців.

11 квітня 1945 року в'язні Бухенвальда підняли повстання. Табір був ліквідований повстанцями. Але сотні виснажених в'язнів помирали після визволення табору. За наказом американського коменданта до табору прийшли тисячи мешканців Веймара, щоб побачити звірство нацистів. Коли ми поверталися, нас супроводжував Бухенвальдський дзвін. Його має чути кожна людина на землі, де б вона не знаходилася.

Прощаючись із чемними добродіями міста Веймар та організаторами виставки, з вдячністю за їхню просвітницьку програму щодо чорнобильської проблеми та виховання молоді у дусі гуманного відношення до життя кожної людини, до поважного відношення до людей різних національностей та різної віри, екологічних проблем, критичного відношення до атомної енергетики та любові до усього живого, я з сумом порівнювала відношення наших можновладців до героїв-чорнобильців, сімей загиблих, діточок — нащадків чорнобильців, які не мають можливостей в Україні отримати належну медичну та соціальну допомогу, згадувала «ООН втомилася від Чорнобиля», зробила один висновок — на кожному місці кожна людина має робити свою справ добросовісно, не боятися доводити свою правоту, виступати проти несправедливості та бути впевненими, що Правда перемагає завжди.

Читайте Біблію.

Наталія Преображенська,

голова Благодійного фонду спасіння дітей

України від Чорнобильської катастрофи,

член Зеленої Ради Української екологічної

асоціації «Зелений Світ»

Надруковано в журналі «Освіта і кар'єра» №7-8, 2011 рік

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 17 сентября 2011 г. в 8:55
и размещена в разделе Чорнобиль і світ.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта