?> Батьківщина | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
03.02.2005, рубрика "Статті"

Офіцери завжди зі своїм народом!

Часопис „Пост Чорнобиль” завжди звертається до теми патріотизму, завжди радий бачити на своїх сторінках захисників Вітчизни, чи то наші славні ветерани Великої Вітчизняної війни, чи учасники бойових дій в інші часи, тому що вони виконували свій обов’язок перед державою, якій служили.

На жаль, у державі не склалася громадська думка як про захисників Вітчизни по відношенню до чорнобильців – учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, коли вони ціною свого життя, здоров’я, працювали в самому пеклі, приборкуючи атомного монстра, одягаючи на нього „Саркофаг”. Більше півмільйону ліквідаторів з усіх куточків СРСР пройшло через радіаційний вогонь 1986 року. Серед них 180 тисяч було українських учасників ЛНА на ЧАЕС. Саме така кількість була видана чорнобильських посвідчень в Україні радянського зразка. 

Але на самому проммайданчику ЧАЕС у 1986 році працювало лише декілька  тисяч українських героїв-чорнобильців,  яких з повним правом треба назвати захисниками Вітчизни. Вони врятували Європу і увесь Світ від розповсюдженні радіаційних плям по всій планеті. Це – будівельники „Саркофагу”, шахтарі, метробудивці  і буровики, які працювали на комплексі захисних споруд зруйнованого блоку, монтажники, науковці та експлуатаційники Чорнобильської АЕС, які технологічно підтримували будівельників  та працювали на модернізації  і підготовці до пуску енергоблоків ЧАЕС. Це й військовослужбовці, яких використовували як біороботів  у смертоносних радіаційних полях.

Тому тема патріотизму і була головною у нашій бесіді з двома полковниками у відставці Анатолієм Григоровичем Шайтановим та Павлом Олексійовичем Бусолом. Все життя вони віддали військовій служби, були у них, так звані,  закордонні відрядження – у кого до  Афганістану, у кого до Сирії, Єгипту, Ефіопії. Пізнали вони й Чорнобиль. Мають бойові нагороди.

На моє перше запитання, що таке бути патріотом, відповідь була одноголосна: „Бути завжди зі своїм народом!”

Потім наша розмова перетекла до подій на Майдані у листопаді-грудні минулого року, до всесвітньовідомої  „Помаранчевої революції”.  Адже вони були дуже активними її учасниками.

- Чому саме ви прийшли на Майдан?

- А.Ш. (Анатолій Шайтанов): Ігнорування виборчого права знахабнілої влади було краплею, яка  поклала край терпінню. Не можна було всидіти вдома.

- П.Б. (Павло Бусол): Треба було враховувати Майдан. Його організатори уявити собі не могли, що прийде така кількість людей. Спочатку дійсно прийшла молодь. Але ми не могли їх залишити один на один з військовими підрозділами. Ми, офіцери, вимушені були вийти на захист нашої молоді, наших дітей.

- А.Ш.: Хочу додати. Керівники „Помаранчевої революції” збагнули, що столичні мешканці дійшли до краю терпіти знущання чиновників-бюрократів саме місцевої влади, були готові жертвувати всім, в тому числі і здоров’ям, і життям. І першими в цьому прояві, готовності виказала себе молодь. Старшому поколінню це дало поштовх вже як захисний інстинкт батьків щодо ситуації, яка могла виникнути  у їх дітей, які не мали достатнього життєвого і, чого гріха таїти, військового досвіду.

- Як це все починалося?

- П.Б: З 22-го листопада я всі три дня  знаходився на Майдані. На третій день я вже одягнув форму (хоча я її вже два роки не одягав). 25 числа я зустрівся з офіцерами товариства українських офіцерів, з полковником Хабаровим – він голова Товариства.  Мені запропонували взяти участь у формуванні штабу народної гвардії. Перші дні я займався формуванням цього штабу, потім формуванням перших загонів. На той час вже потрібні були підрозділи по охороні приміщення, де розташувався штаб Ющенка в Будинку профспілок. Коли штаб був сформований, я перейшов до оперативного керівництва цього штабу. Чергували добу, потім змінювалися.

Сформовано було багато загонів самооборони, десь так п’ять з половиною тисяч добровольців. Групи формувались по двадцять чоловік. Керували групами здебільшого офіцери.

Приходили до нас також і діючі офіцери. Наприклад з МНС прийшли молоді хлопчики, дівчинка з ними, старший лейтенант. Це було в самі перші дні. І вони у вільний час від своєї служби чергували по охороні штабу Ющенка. Поки ми набирали загони з добровольців.

- А.Ш.: Майдан виник завдяки виключним здібностям Юлії Тимошенко тримати натовп,  заворожений закликами, нечувано сміливими обіцянками і гаслами визнаного трибуна. Використавши факт існування на площі Незалежності наметів Пори, перекручуючи значення ст. 39 Конституції України, керівництво Майдану свідомо підштовхнуло найбільш гарячі голови поки що не прихильників, а невдоволених громадян до заснування наметового містечка. Важливо додати те, що боротьба двох претендентів при такому неконституційному шантажуванні повинна була у нормальній державі спонукати конституційного гаранта до відповідних дій. Але Гарант – вихованець і прихильник тоталітарної радянської системи, – до того ж нашкодивши десятиріччям свого грабіжницького правління, виявився негідним свого становища. Це ми усвідомлюємо лише тепер. На той же час дії гаранта передбачити було неможливо. До того ж, коаліція політиків, еквілібруючи на лезі ножа, розуміла, що та сторона, яка вже задля досягнення своєї мети дійшла до використання отрути на цьому навряд чи зупиниться. Саме це спонукало до створення Комітету Національного порятунку –  інституту громадської влади, непередбаченої ніякими законами. Ініціатори розуміли, що вже в такому випадку, в разі поразки депутатський імунітет їм не допоможе. Тому з трибуни Майдану й пролунав заклик на створення загонів самооборони, що вже більш протизаконне і неконституційне.

Чи могли в такій ситуації саме колишні військові офіцери, старші офіцери, значна частина яких пройшли випробування в Анголі, на Кубі, В’єтнамі, Афганістані та інших „гарячих” точках, жертвуючи своїм здоров’ям і життям заради чужих ідей та інтересів, в цей час залишитись осторонь свого народу. Ні . І тому, усвідомлюючи свою необхідність, краща частина їх з’явилась в центрі Києва не за наказом військкомату, а за велінням совісті й честі офіцера. Це офіцери-українці, що пронесли через все життєві негаразди генетичну належність до титульної нації, перше за все об’єднаними зусиллями створили ядро навколо якого можна створювати галузеві підрозділи за призначенням згідно з розвитком і потребою виникаючої ситуації. Проте офіцерський склад отримав лише прохання налагодити охорону Палацу профспілок, Будинку офіцерів, інших місць розташування загонів та доглядати за порядком на площі та подальше накопичення особливого складу. Це вже інша справа.

- П.Б.: Об’єктів було в нас вже багато. І ми повинні були нести службу охорони. По-перше це ті об’єкти, де відпочивали учасники „помаранчевої революції”: „Жовтневий палац”, „Український дім”, Будинок офіцерів. Крім цього ми мусили наглядати за об’єктами, які пікетували.  Відправляли на об’єкти загони по 20 чоловік, вони по 4-6 годин несли службу. Ми крім цього організовували їм харчування, графік чергування, і, головне, здійснювали контроль за ситуацією.

- Ви маєте на увазі такі об’єкти,  як Верховна Рада, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів України?

- П.Б.: Так. Ще слідкували за центральним виборчим штабом та „тіньовим штабом” Януковича. Там стояли хлопці. Вони теж чергували, ми ж їх страхували на випадок застосування сили до них. Потім зі сходу почали приїжджати прихильники Януковича. Ми їх відсікали від людей, які мітингували на Майдані. Ми блокували підходи до Майдану та палаток. Тому охорона Майдану займала у нас багато сил і часу. Крім цього ми слідкували, щоб не було п’яних.  Найскладніші часи були, коли представників Януковича було у Києві завезено багато.

Крім цього ми слідкували за діями спецпідрозділів: „Беркут”, „Альфа” та інших. До нас стікалася вся інформація з різних районів міста, чергові загони нам доповідали про всі дії силових структур.

Ми в свою чергу доповідали своєму керівництву, а конкретно начальнику штабу полковнику Хабарову, або кураторам з Комітету національного порятунку.

- А.Ш.: Гострота ситуації та виникаючі у зв’язку з прибуттям у місто прихильників сторони супротивників, поширення чутків вимагала розробки плану об’єднаних дій і методів самозахисту.  Невизначеність Збройних Сил України, адже ні один її підрозділ ніяким чином не заявив про свій вибір. Ні спецслужби, ні один бодай райвідділ внутрішніх справ офіційно про це не заявив.

- У Вас були контакти з міліцією, з вояками?

- П.Б.: Так, були. При обходах постів, ми спілкувалися з працівниками силових структур, зі старшими офіцерами, котрі керували загонами спецпідрозділів. Був, наприклад такий момент, коли нашу групу заблокували. Вони ніч простояли, замерзли, голодні, їх треба було змінити. Ми спілкувалися з офіцерами, вони нас розуміли.

Я зараз можу сказати, що до нас приходили багато молодших офіцерів, вони допомагали нам, чергували в загонах. А ті з генеральськими погонами, які стояли поряд з Ющенко, Морозом та іншими, то вони красувалися для себе. Практичної допомоги ми від них не відчували. З їх боку не було ні яких дій по координації охорони учасників помаранчевої революції. У нас було два штаба. Їх треба було також координувати. Один штаб від товариства офіцерів України знаходився у Будинку профспілок, а другий  від спілки офіцерів України - у Будинку офіцерів, загони яких були мобільні, вони ходили по маршрутах, але ми з ними співпрацювали, ми завжди знали їх координати.

У загонах треба тепер сказати, були не лише офіцери. Були і рядові, люди приїжджали зі всієї України. Була у нас бригада УНА-УНСО. Ці загони у разі кризової ситуації повинні були кинути на прорив. Були сформовані загони „афганців”. Хлопці емоційні, рвалися у бій. Тому вони чергували вдома на телефонах, якщо були на Майдані, то у нас були номери їхніх мобільних телефонів.

 takiberkut

 - Були дуже критичні дні. Якщо влада застосувала б силу, на Ваш погляд, як би розвивалися події?

- П.Б.: Розкол суспільства був таким же, як на виборах. Це торкнулося і армії, і міліції. Ми і створювали загони, щоб захистити Майдан. Ви повинні  розуміти, що люди, у більшості своїй приходили на майдан, як на свято, на концерт. А концерт весь час і йшов. У нас не було часу займатися пританцовкою. Ми мусили завжди бути у перших рядах, щоб захистити Майдан, пікетників у Верховної Ради, Адміністрації Президента. Якби влада застосували силу, зброю, полягли б наші перші ряди, наступні лави наших загонів підхопили б цю зброю. Ми були готові до будь-яких дій влади.

Якщо  говорити відверто, штаб Ющенко не займався нашими проблемами. Це була наша ініціатива, ми самі займалися вирішенням проблеми як нагодувати своїх бійців, організувати відпочинок і т.д. 

До нас приходили офіцери з різними ініціативами. Наприклад, пропонують нам гелікоптер: „Знайдіть палива і він ваш, у розпорядження штабу, використовуйте при патрулюванні”. Були різні пропозиції. Люді приходили до нас ризикуючи собою. На той час ніхто не знав, як все обернеться.

Але для нас теж була межа, яку ми не могли перейти. На Майдані було багато молоді, це наші діти, залишити їх ми не могли. Молодь стала для нас невпізнанною. Студенти, молодь, організовані хлопці із „Пори” вони багатьох здивували своєю культурою, збереженням порядку на Майдані. Саме вони спонукали нас на рішучі дії, щоб захистити їх. Їм потрібен був наш досвід, наш професіоналізм, офіцерська честь.

- 28 листопада стало переламним моментом. Не всі знають про події у Василькові. Вже були пропозиції надати цьому місту звання „Місто-Герой”. Були інші події в інших містах. Що Вам відомо?

- П.Б.: Подібні акції були у багатьох містечках і залізничних станціях. Пам’ятаєте, як місцеві мешканці, жінки з дітьми лягали на колії, щоб не пропустити потяги з біло-блакитними зі сходу на Київ. Це було у Вишневому, Березані, Баришівці, Боярці (працівники автобази заблокували виїзд автобусам) і в багатьох інших містечках.

- А.Ш.: А про Васильків можна сказати те, що це місто відставників-офіцерів. Підрозділи спецслужб знаходилися в казармах військового містечка. Виїзд з містечка був лише через два КПП і вони були заблоковані. У пресі було написано, що заблокували спецпідрозділи таксисти. Але це були не прості таксисти – це були офіцери-відставники. Тому вони професійно передбачили, коли треба заблокувати військових. Це ж не було експромт. Був раніше заготовлений бензин, автопокришки.  Розливши бензин та підпаливши автопокришки, вони технічно заблокували спецпідрозділи. Але подвиг цих людей полягає у тому, що зовсім невеличка кількість людей (десь близько 200 осіб) стали супроти декількох тисяч озброєних вояків. Ніхто не давав наказ з якогось центру, люди самі проявили ініціативу.

- П.Б.: Дійсно у Василькові це було на ентузіазмі місцевих мешканців – „афганців”, бійців УНА-УНСО. Наших людей там не було. Наші групи працювали по місту Києву, будь-яку корисну інформацію ми передавали з другого поверху на третій. Прямих наказів ми не отримували, працювали самостійно.

- А.Ш.: Інша справа, наприклад, коли ми отримали інформацію, що із Борисполя рухаються по трасі на автобусах спецпідрозділи, тоді ми дали накази усім своїм групам. З усіма групами тримали зв’язок, у одних „мобілка” була, хтось постійно сам виходив на зв’язок. Коли вони на автобусах під’їхали, ми стали їх блокувати. Вони опинилися в складному становищі: вихід із автобусів один. Зупиняється автобус, відкриваються дверцята, а ми чекаємо їх по одному. Першого, який вискочив, ми тут роздягли, чекаємо інших. Вони закривають двері, від’їжджають, ми за ними. І так всю ніч із 28 на 29 листопада ми їх переслідували. Що важливо: прості люди надавали свої авто. Вийшло по 4-5 авто за кожним автобусом. Ми не дали висадитися спецназу. І це було без ніякого наказу зі штабу Ющенка, але про усі свої дії ми доповідали „нагору”.

- Зараз події „Помаранчевої революції” вже позаду.  Щось лишилось у пам’яті?

- П.Б.: Пам’ятаєте як було спочатку?  23 числа ми пройшли масово Хрещатиком, бульваром Лесі Українки, потім до Верховної Ради. Маса народу було. Ми тоді змусили Ющенка прийняти присягу.

А щодо армії, то треба враховувати, що бійці здебільшого – з  народу. І вони мали своє відношення до подій, що відбувалися на Майдані. Захисник народу повинен бути завжди з народом, не зважаючи на обставини, у яких він повинен виконати свій обов’язок.

І якщо був би наданий наказ піти проти народу, результат міг бути непередбачений. Стара влада злякалася варіанту, коли її злочинній наказ міг бути не виконаний.

- А.Ш.: Для влади зараз час виконувати обіцянки. Новий президент, видираючись на Говерлу, коли шукав підтримку з боку західних українців, щоб  підперти  гору президентської влади, обіцяв і запевняв синів і онуків тих, хто ще з початку 30-х років заради України жертвували життям у боротьбі з різними окупантами. Що врешті-решт, він,  як президент, покладе край несправедливого невизнання захисників цих історичних подій, котрими повинна пишатися Україна, статусу учасників 2-ї світової війни. Треба це тому,  що тисячі національних патріотів Західної України, знаходячись усі ці дні на Майдані і в загонах  українських націоналістів, налаштовувались за будь-яку ціну у цьому протистоянні відстояти свою честь і гідність та повагу батьків.

Шкода громадян Києва, які без усякої особистої винагороди обігрівали, варили, давали притулок і підтримували Майдан. І як найкраща винагорода –  мер на тому ж місті і всюди в районах та ж стара влада, проти якої й піднявся Майдан.

Є і перший крок: натовп з радістю усвідомив себе українським народом.  Але поки що не нацією. Це попереду.

Бесіду провів Анатолій КОЛЯДІН

 

Надруковано «ПЧ» № 2(14) лютий 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 3 февраля 2005 г. в 11:35
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта