Портал неполітичних новин: ngo.donetsk.ua, 30 Січень, 2012 - 15:17

З 29 січня до 29 лютого донеччани мають можливість потрапити на виставку еко-плакатів Міжнародного трієннале «4-й блок», основною темою на якій є катастрофа на ЧАЕС. Захід організовано Арт-центром «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив» у рамках серії, присвяченої екологічному мистецтву.

http://ngo.donetsk.ua/photoreport/u-donecku-prezentuvali-vrazhayuchi-plakati-pro-chornobil-fotoreportazh

CHORNOBYL in my heART / ЧОРНОБИЛЬ В МОЄМУ СЕРЦІ /

виставка-акція авторських плакатів учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, заслуженого діяча мистецтв України, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України, професора Олега ВЕКЛЕНКА

10 грудня 2010 р. у Національному музеї  “Чорнобиль”  відкривається  виставка, що розповідає про одного з учасників  Чорнобильських подій 1986-го, офіцера запасу, художника, нині професора Харківської академії мистецтв – Олега Векленка.

Одного ясного квітневого дня викладач Харківського художньо-промислового інституту Олег Векленко несподівано отримав повістку з військкомату. Не встиг отямитись, як опинився за сотні кілометрів від рідної домівки на Чорнобильській атомній станції та пробув там два місці. Сталося це наприкінці квітня 1986 року, через кілька днів потому, як рвонув 4-й блок.

Так трапилось, що саме з Харкова у перші дні після аварії на ЧАЕС призвали чи не найбільше резервістів - «партизан» до військових частин протихімічного захисту. Майже всі вони отримали великі дози опромінення. Командири заспокоювали: «Двадцять п’ять рентген – ніщо, п’ятдесят – норма. Навіть отримавши сто рентген – можна жити. А з Києва втікають… то паніка!». «Ми теж тоді так думали, – згадує Олег Векленко – настрій у всіх був майже піднесений. Кожен відчував себе героєм».

Почав малювати майже машинально, хлопці побачили: «Зроби портрет, матері відішлю». Вперше відчув свою потрібність. Приймали всюди як рідного, малюнки вішали на Дошку пошани, листи доходили «Чорнобиль, художнику».

Повернувся додому – тут, в Інституті радіології для нього інший Чорнобиль почався. Запаморочення, капельниці, уколи. І дуже захотілося вижити. Серйозно зайнявся здоров’ям, почав бігати, хоча, він завжди бігав. І в Чорнобилі теж. А от там, якраз і не треба було цього робити. Почав поступово видряпуватися з прірви, збирати себе. І не тільки фізично.

В процес осмислення того, що сталося, Олег додав свою професію. І залучив до нього дизайнерів-графіків усього світу, коли у 1991 році до п’ятої річниці Чорнобиля влаштував Міжнародну триєнале плакату екологічного спрямування «4-й Блок». На заклик Олега Векленка кожні три роки відгукуються сотні дизайнерів з 52 країн світу. Завдяки «4-му Блоку» Харків став світовою столицею екологічного плакату.

Плакатна акція учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Олега Векленка «Чорнобиль в моєму серці», об’єднала слова поваги, гіркоти, співчуття дизайнерів з багатьох країн світу і документальні світлини, зроблені ним у 1986 році в одне ціле. На плакатах  тексти - відповіді  на три простих питання :

1. Що означає для Вас слово Чорнобиль?

2. Що Ви відчули, коли вперше почули про аварію на ЧАЕС?

3. Чи вірите Ви, що за допомогою мистецтва можна змінити ставлення людей до екологічних проблем?

Відсилаючи в минуле, плакати і тексти зненацька повертають нас до проблем сьогодення та спонукають до роздумів про майбутнє.

В експозиції виставки 20 авторських плакатів, унікальні документи 1986 року, листи та малюнки Олега Векленка з колекції Національного музею «Чорнобиль».

Національний музей „Чорнобиль”   запрошує  на відкриття виставки-акції  авторських плакатів учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, заслуженого діяча мистецтв України, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України, професора Олега ВЕКЛЕНКА CHORNOBYL in my heАRT /ЧОРНОБИЛЬ У МОЄМУ СЕРЦІ/ яке  відбудеться 10 грудня (п’ятниця) о 16.00 у виставковому залі музею на першому поверсі.

Вхід вільний

Адреса музею: м.Київ, провулок Хоревий,1

тел. 417-54-22. www. chornobylmuseum.kiev.ua

Ностальгія

Виктора Петрова – физика по профессии, художника по призванию нашим читателям представлять не надо.

Его многие знают и любят. Виктор Васильевич Петров родился 29 сентября 1949 года в г. Кривой Рог. Рисовать начал с детства. После окончания Киевского государственного университета им. Т.Г. Шевченко по специальности теоретическая ядерная физика, работал на Чернобыльской АЭС. Участник ликвидации аварии на ЧАЭС.

Виктор Васильевич Петров

Его творчество очень многогранно, интересно, самобытно. Он много раз выставлялся в Украине и за рубежом. Выставки его картин оказывают очень сильное впечатление, заставляют думать. Его картины преисполнены глубокого философского смысла, от них невозможно отойти…

Мы попросили Виктора Васильевича самому рассказать о своем творчестве, и уверены, что нашим читателям его короткий рассказ будет интересен.

Не підвладні часу

Когда сверкнет мой меч,
Ткань мира рассечет,
Как покрывало Майи,
И мир к ногам падет
С моих усталых плеч,
Тогда Творец откроет тайну...

В. ПЕТРОВ

Последний ангел

Чернобыльская катастрофа – это, возможно, последнее предупреждение человечеству. Техногенная нагрузка на планету Земля достигает такого предела, за которым начнутся необратимые процессы. Картиной «Последний Ангел» я хотел сказать, что нам дается еще один последний шанс: Ангел изливает на опустошенную землю животворную влагу, дающую жизнь, в надежде образумить нас. Ведь среда обитания Человека уже не соответствует не только норме, она не совместима с жизнью вообще и Человечество все сильнее втягивается в экологический водоворот катастрофы глобального масштаба.

В картине «Не подвластны времени» я образно показываю, что все материальное, созданное руками человека, поглощает водоворот времени, и только душа человека сбрасывает оковы материальности и стремится вырваться из этого водоворота. Время над ней властно. Но душа человека находится в материальном теле и не должна бежать панически из материального мира. Она должна развиваться в нем и, только достигнув вершины своего развития, оставить его. Но экология сейчас такая, что мы изгоняем душу преждевременно, как в средние века инквизиция изгоняла бесов из тела с помощью воды и огня.

Наша техническая цивилизация и является той инквизицией, которая уничтожает человечество. Вода отравлена везде – в реках, озерах, под землей, в мировом океане и никакой фильтр не спасет. Вода – величайшая загадка нашей планеты, свойства воды не изучены. Вода и жизнь – синонимы.

А мы пьем коктейль из химических веществ, тяжелых металлов и радионуклидов, разбавленных водой.

Воздух отравлен – в городах не воздух, а смог.

Продукты питания отравлены нитратами, консервантами, генетически изменены. Гербициды, используемые в сельском хозяйстве, обнаружены в печени пингвинов в Антарктиде!

Нить життя

Все процессы в человеческом организме на уровне клетки – это процессы электротехнические. А как влияет на них громадный искусственно созданный шквал электромагнитных полей, который прямо ворвался в тонко сбалансированную, миллионы лет создаваемую гармонию природной среды и человека?

Ученые говорят, что в последнее время наблюдается все увеличивающийся процесс исчезновения живых организмов – тысячи видов в год. Это цепная реакция вымирания!

В картине «Нить жизни» я хотел сказать, что жизнь – явление космическое. Истоки ее находятся в неизвестных уровнях бытия, проявляясь уже в известных энергетически информационных структурах, закручиваясь в тройную спираль ДНК, охватывает все многообразие живых организмов, усложняясь и дифференцируясь в своих свойствах, порождает Человека. Жизнь, как явление, – вечна!

Но человек, как вид, уязвим. И подвешенный груз экологических проблем к раскачивающемуся маятнику может как лезвие бритвы перерезать тонкую нить жизни. И это лезвие уже слегка коснулось нити – Чернобыль, радиация, резкий рост онкологических заболеваний у детей, разбалансировка гомеостаза Человека.

Квіти, що випарувалися

Картина «Испарившиеся цветы» была написана в 1985 году, за год до Чернобыля. Все сжигающий атомный пожар, в виде опускающегося меча испепеляет Землю, сжигается самое красивое – цветы и испарения в виде не родившихся детей устремляются в высь. Меня поразили слова из книги Светланы Алексиевич «Последние свидетели», купленной тогда же: «… и сегодня кому-то хочется большой войны, вселенской Хиросимы, в атомном огне которой дети испарялись бы, как капли воды, засыхали бы, как страшные цветы». Слова эти были сказаны по другому поводу, в другую эпоху – до чернобыльскую. Но слова пророческие – война началась, точнее, резко проявилась взрывом в Чернобыле. Этот взрыв обнажил фальшивые ориентиры в политике, в науке, в общих критериях, на которых покоится парадигма материальной экспансии человека. Что характерно, но и Чернобыльская катастрофа, и террористические акты 11 сентября 2001 года в Нью-Йорке будто взрывной волной прошлись по душам людей – сбросили шелуху обыденности и породили взрывную волну творчества в поэзии, живописи, музыке; трагизм происходящего концентрическими кругами через литературу и искусство передается всему обществу.

В науке существует второй закон термодинамики, который гласит – в замкнутой системе мера хаоса увеличивается. Человечество, как система, не замкнуто, но технический прогресс постоянно усложняет ту материальную среду, которую создает человек: машины, приборы, технологии. Человеку нужна энергия. Человек научился брать энергию из внешней среды, повышая ее энтропию, т.е. меру хаоса.

Торжество Адама

Природе нужно было миллиарды лет, чтобы структурировать себя энергетически. Человек за какие-то несколько сот лет сделал разбалансировку. И в равновесное состояние система Человек- Природа прийти не может, отсюда и надвигающаяся глобальная экологическая катастрофа. Эту идею я отразил в картине «Торжество Адама». Человек пропускает через себя энергию окружающего мира, создает свой глубоко структурированный искусственный материальный мир – разрушая мир естественной Природы.

Человек – это тот узкий канал песочных часов Времени, в верхней чаше которых находится наша планета, разрушаясь (повышая свою энтропию) она перетекает в нижнюю чашу, создавая материальный мир Человека (понижая его энтропию). Но при этом антагонизм только нарастает. И если не будет найден выход, Человеческая цивилизация уйдет в небытие. И никакие безотходные технологии, и иные природоохранные действия, при всей их абсолютной и жизненной необходимости, сами по себе не способны решить проблему спасительного взаимодействия Человека и Природы, а способны лишь выиграть некоторое время. Пути решения этой проблемы уже актуальны и они лежат в области перестройки понимания роли человеческого разума в общей картине Бытия.

Виктор ПЕТРОВ,

опубликовано «ПЧ» №4/ 2004

Петр Захарович Емец родился в 1944 году в селе Великая Вовнянка Таращанского района Киевской области.

Он хорошо помнит свое послевоенное детство. Очень рано, еще мальчишкой, он начал работать. Вернувшийся с войны инвалидом дядька Василь привлек своего племянника к уходу за пасекой. Научил его грамоте пчеловода, и на развод подарил ему несколько ульев. Уже в эту пору прививалось к мальчишке Петру Емцу трудолюбие, внимание к природе и любовь к ней.

Дзвони Чорнобиля. 1987 г.

Судьба водила Петра Захаровича по всему миру. Он многое повидал, многое понимает. Видел богатый капитализм Америки, сытую Европу, разрушенную войной Югославию. Потому он легко отличает правду от фальши, добро от зла. Он очень эмоциональный, но доброй и широкой души человек.

Эти приобретенные качества вместе с его талантом, данным ему от Бога, позволяют создавать художественные работы глубоко проникновенные и глубокомысленные.

С апреля 1986 года Петр Захарович добровольцем сумел попасть на ликвидацию последствий аварии на ЧАЭС. Чернобыльская трагедия прошла не только через его сердце и душу, но и забрала его здоровье. В настоящий момент Петр Захарович – инвалид Чернобыля. И все равно он продолжает работать.

За віщо, земле моя?

Пісня

Рідна моя земле, чом заголосила?
Бур’янами лютими заросла...
Це ж мене ти, земле, під серцем носила,
Мені свою доленьку віддала.

Прокляни ж ти, земле, мене-душогуба,
         Зкам’яніле серце моє розкрай.
         Це ж я тебе, нене, віддавав на згубу,
         Бо пускав я злодія в рідний край.

Сипле тобі в очі пригорщами пилу,
Щоб діток у присмерку не знайшла.
Точать чорні ночі тебе посивілу,
Бо не пам’ятаєш нікому зла.

І степом, і морем, білим світом цілим
         Витає незаймана благодать,
         Щоб народним горем, - сивим Чорнобилем
         Землякові серденько напувать.

Рідна моя земле, чом заголосила?
Бур’янами лютими заросла...
Нащо мене, земле, під серцем носила,
Нащо мені доленьку віддала?..

Чорнобиль, 1987р.

Всемирную славу Петру Емцу принесла картина «Колокола Чернобыля». У него большая коллекция картин, тема большинства которых – Чернобыль. Так сложилась судьба – он оказался участником и свидетелем подвига побратимов – чернобыльцев-ликвидаторов. Петр Захарович очень много выставлялся. Его персональные выставки проходили много раз в Киеве и Киевской области, в Чернобыле, Зеленом Мысе, пионерлагере «Сказочный», Славутиче. За рубежом – это и Нью-Йорк (США); Западный Берлин (Германия); Маскалучия и Катанья (Сицилия, Италия); Тульфес (Австрия); Страсбург (Франция).

В 1996 году Петр Захарович выпустил свой первый большой альбом живописи «Колокола Чернобыля» и посвятил он его «И мертвым, и живым, и не рожденным на вечную память о ЧЕРНОБЫЛЬСКОЙ НОЧИ…».

Из этого альбома мы и представляем читателям несколько его работ.

Як страшний сон

Лежить, мов жорно, клятий атом,
Життя вкорочує щодня.
Біда жирує, язиката,
І розбазікує брехня.

На серце тисне каменюка.
І доля, змалечку руда
Кляне оту щоденну муку,
Що діточок малих з’їда.

А темпи тиснуть навіжені,
Наївні душі земляків
І їхні дулі у кишені,
І добру пам’ять козаків,

Що не вернулись в рідну хату,
Бо кожен щирий голос мав,
І правду, биту і розп’яту,
З багна і крові...

Стихи Валентина Михайлюка мы поместили на одной странице с картинами Петра Емца не случайно. Во-первых, судьбы обоих опалены Чернобылем. Для Валентина Михайлюка Чернобыль – это родина. Во-вторых, они были большими друзьями. В свое время Валентин Михайлюк, представляя работы Петра Захаровича (“Андріївський узвіз”, №4, серпень 1991р.), писал о его творчестве:

«Мені, чорнобильцю з діда-прадіда, друзям, землякам моїм, картини Петра Ємця допомагають вижити, бо в них те горе, яке ми сьогодні пережили, повинні подолати і не допустити його завтра.

У кожній картині жевріє надія, віра, протест і глибинний оптимізм, притаманний повною мірою художникові – вольовій і життєлюбній людині, яка свідомо ризикувала життям, щодня йдучи на подвиг.

Згадую першу нашу зустріч – на першому з’їзді “Союзу “Чорнобиль”. Я з гітарою вийшов тоді на сцену і заспівав свої пісні в перерві між засіданнями. В залі до мене звернувся невисокий на зріст, але кремезний чоловік. Голубі проникливі очі, козацькі вуса і чуб. Твердо означені вилиця і підборіддя. Спирався на ціпок і ходив важко... (“Бісів стронцій ноги погриз”)... Мова швидка, весела, рухи бадьорі, рвучкі, наче й не було тих кілометрів по загиблій красі. “Слухайте-но сюди, то Ви з самого Чорнобиля? Ходімо до мене, я дещо для Вас цікаве покажу”.

Полонез

Осіння пісня

Хто зна, що діється зі мною
У ці осінні сиві дні,
Неначе ходить стороною
Краса, призначена мені.

Приспів:

Навіщо сумно грають струни
Про літо дивне, золоте,
А день невиправдано юний
В душі волошкою цвіте?

Дарма спокусливій мороці
Минулу згадку берегти,
Дбайлива осінь в кожнім кроці
Багрянцем плине з висоти.

Приспів:

Не ворогують щастя й роки,
Хто зна, із котрої версти
До тебе лунко лічить кроки
Усе, чого чекаєш ти.

Приспів:

Навіщо сумно грають струни
Про літо дивне, золоте,
А день невиправдано юний
В душі волошкою цвіте?

Київ, 1989 р.

У зоні я багато чув про Петра Ємця, але, приїхавши у табір ЧАЕС “Сказочный”, де він працював, не застав його.

Зустріч була приємною несподіванкою, і я з радістю скористався запрошенням. Так я опинився в гуртожитку на вулиці Маршала Рокосовського, де він з донькою та дружиною займав кімнатку. Дивися на численні полотна, пізнавав рідні місця. Співав йому свої пісні, читав вірші і все було зрозуміло без слів, бо вийшло все те з чорнобильської спільної нашої біди. На кожну картину знаходився вірш, на кожну пісню – картина. Полотна були скрізь – на кухні, в коридорі, кімнаті, на балконі. Картини, яким судилося стати всесвітньо відомими, національним надбанням України.

З пісень найбільше сподобалися господарю “Пісня про Степанівку”, “Рідна моя земле”, інші. Пісня білоруською мовою “Гробовая палата”, присвячена П.З.Ємцю, згодом прозвучала у документальному фільмы “Дзвони Чорнобиля”, знятому режисером Петром Оларом. Нині фільм з успіхом демонструється за кордоном.

Згадували бувальщини Зони, зруйновані села, варварський розбій, що вчиняли мародери по хатах. Я пригадав, як у 86-му лазив у власну хату через вікно, забувши ключі у Києві, і думав, що прикро буде, коли міліція “застукає” такого “злодія”; як з мисливцями-ліквідаторами їли дичину в Ільїнцях “з радіацією на зубах”, та збирались вполювати вовків, що підходили на звалище до самих будинків, лякаючи собак. Десь під час цієї розмови й виникла думка про видання спільної збірки.

Чорнобильська мадонна

Пісня

Сивий дощ наздоганяв,
В груди бив і в спину,
Щоб я – марно не зайняв
Грона горобини.

Вже і хрестик, і свіча
У мене на грудях,
Бо священне помічав
І в цвіту, і в людях.

Україні понесу
Багряне намисто,
Захисти її красу,
Матінко Пречиста.

Щоб душею не кульгать
До святої кручі,
Щоб у снах не сновигать
У думки болючі.

Сивий дощ, либонь, мине –
Не дарма ж молився,
Щоб земляк в життя ясне
Вовком не дивився,

Серед ночі не стріляв
Зрощене віками,
Не виймав із-за халяв
Мову з остюками.

1986р.

Мені запам’яталися його барвисті, образні оповіді, а коли я сказав, що лисиці в зоні “пасли” курей – кожна мала свій курник, він весело засміявся: “У нас ще не так було. Знайшли ми півня, ледве живого. Ноги десь позбувся, чи відморозив, чи що. Приладнали ми йому протеза дерев’яного, а він так вправно на ньому шкандибав. Оклигав, десь із сусіднього села ще й шестеро дівок-курей привів. Ото парубок! Характер ліквідаторський”.

Вдивляюсь в картини. Думаю, що справедливо член Спілки художників УРСР Петро Захарович Ємець названий в одній із публікацій – Народним художником. І треба зазначити – з великої літери.

Пригадую відгук журналіста Володимира Дудки та письменника Івана Гонтаря на виставці картин Петра Захаровича: “Хвилювати можуть лише ті твори, де є думки і почуття, а значить, і талант. Все це притаманне Вашим творам...”.

Хочеться бачити Петра Захаровича Ємця, ліквідатора, митця, чий стан здоров’я потребує серйозної підтримки, в оточенні чуйних і добрих людей, які усвідомлюють значимість його творчості як духовного надбання нашої держави та й усього людства”.

Мы присоединяемся к словам Валентина Николаевича Михайлюка, сказанные им тринадцать лет назад. И добавим с уверенностью, что читатели газеты станут активными поклонниками творчества двух талантливых людей – Валентина Михайлюка и Петра Емца. Пожелаем Петру Емцу новых персональных выставок (а ему есть что показать!). А также и новых спонсоров в издании альбома с его творчеством.

Анатолий КОЛЯДИН,

ПЧ № 2/ 2004