12.06.2010

Сьогодні в прес-центрі інформаційного агентства «Інтерфакс Україна» відбулась прес-конференція за участю акторки Ольги Куриленко, Міністра МНС Нестора Шуфрича, продюсера Летиції Гонсалес та режисера Михаль Боганім, присвячена початку зйомок французько-українського фільму про Чорнобиль «Земля забуття».

Нестор Шуфрич подякував Летиції Гонсалес, Ользі Куриленко, Михаль Боганим, а також українським продюсерам Марині та Ігорю Лопатьонок за те, що знайшли можливість залучити ресурси і дати життя цьому фільму: «Тема Чорнобиля не могла залишити байдужим керівництво Міністерства. На жаль, весь світ знає Україну не тільки завдяки таланту Ольги Куриленко, братів Кличко, Андрія Шевченко, але і через Чорнобильську трагедію. Це не тільки техногенна аварія, а тисячі загублених життів, і я хочу висловити слова подяки Ользі Куриленко за зйомки в цьому фільмі, знаючи, що вона заради нього відмовилася від проекту у Сполучених Штатах. Сподіваюся, що наступного року на Канському фестивалі фільм знайде розуміння у глядачів. Хочу підкреслити, що Міністерством з питань надзвичайних ситуацій буде надана максимальна підтримка у організації зйомок».

Фільм розповість про одну з найбільших техногенних катастроф XX століття — аварії на Чорнобильській АЕС. Зйомки проходитимуть на території України, деякі епізоди зніматимуться в Зоні відчуження за сприяння МНС України. В основі сюжету – особиста драма молодої дівчини з Прип’яті, міста радянських атомників. Спокійне і щасливе життя руйнується в одну мить – в день страшної аварії на атомному реакторі. Втрата близьких, паніка і жах, безповоротно втрачена молодість і краса, хвороби – все це довелось пережити героїні Ольги Куриленко. І крізь призму скаліченої катастрофою долі глядач відчує всю глибину Чорнобильської трагедії.

«Я рада зніматися вперше на Україні. Це буде мій перший фільм, де я буду розмовляти трьома мовами. 15 років я прожила в Україні, тому легко зможу втілитися в роль. За час підготовки до зйомок я багато перечитала книжок про Чорнобильську аварію і переглянула чимало документальних фільмів на цю тематику — все це мені допоможе», — розповіла виконавиця головної ролі Ольга Куриленко.

Режисер фільму Михаль Боганім розказала журналістам про підготовку до роботи над сценарієм фільму: «Я вже знімала фільм „Одеса-Одеса”, який був представлений на фестивалі „Молодість”. Значний час я перебувала в Києві, і перейнялася темою Чорнобильської катастрофи. Я побувала в самій Зоні відчуження, велике враження на мене справила Прип’ять. Я почала багато читати про цю аварію і мене почав вибудовуватися сценарій. Це фільм про людські долі, а фільмів, які б показували Чорнобильську трагедію у такому аспекті, у Європі немає”.

В свою чергу Летиція Гонсалес наголосила: «З самого початку проекту ми отримали значну підтримку від Н.Шуфрича, від МНС. Без них ми б не змогли б так розвивати проект та проводити зйомки».

Вихід фільму заплановано на 26 квітня 2011 року – 25-ту річницю трагедії на Чорнобильській АЕС.

 Прес-служба МНС

http://www.mns.gov.ua/news/15824.html

Интерактивный кино-проект под рабочим названием «Лучистое наследие – Дитя Чернобыля»
21.03 2010

Сегодня мне исполнилось 25. Именно 25 лет назад в городе, где я был рожден, произошла  катастрофа, изменившая мир. Катастрофа на объекте, который должен был снабжать теплом и электричеством моих близких, мой город, мою страну.  Катастрофа, аналогов  которой не было в истории человечества. Я потерял Дом, который так и не успел стать моим. Потерял Родину… 

Сколько себя помню, я живу в тени Чернобыля. Я привык к этому. Почти забыл. Но сегодня я проснулся и понял, что пришло время для ответов на вопросы.  Для принятия решений. И не то, чтобы я очень этого хотел, но ясность того, что от моих решений будет зависеть вся  дальнейшая жизнь,  жизнь тех, с кем я общаюсь, кого люблю и даже не люблю, не дает мне покоя. Я хочу знать. Хочу спросить у власть имущих – Президентов России, Украины, Ирана, США, Франции.  Хочу спросить у аборигенов атолла Муруроа и казахов Семипалатинского полигона, переживших ядерные испытания,  моряков атомных подводных лодок с ядерным оружием на борту  –  сможет ли атомный мир сделать нас счастливей? Спросить, как жить так, чтобы после меня не оставались мертвые города? Я сажусь на мотоцикл и начинаю свой путь…

ПРИПЯТЬ.ком,

немецкая кинокомпания “Zeit. Film”

кинематографисты  Европы, США, Канады, Японии

Боно и группа U2

представляют интерактивный кино-проект под рабочим названием  «Лучистое наследие – Дитя Чернобыля»

Мы ищем  смелых и отчаянных молодых людей, которые сядут на мотоцикл и зададут эти вопросы всем тем, от которых зависит будущее планеты Земля.

Техническая информация:

Нам нужны девушки и парни (возможно пары) с активной гражданской позицией, рожденные в 1986 году на территории, непосредственно пострадавшей в результате Чернобыльской катастрофы, владеющие английским на базовом  уровне и готовые посвятить год жизни данному проекту.

P.S. Интересное начало карьеры, мотоцикл, обучение английскому,  международные водительские права, визы и т.п., гарантируем.  Для участия в кастинге просим присылать свои резюме, фотографии и видео и пр. украинским координаторам проекта (резюме принимаются до 26.06.2010 г.):

Александр Сирота  editor@pripyat.com

Иван Сергиенко  dovzhenko.studios@gmail.com

http://pripyat.com/ru/news/journal/2010/03/21/2130.html

В пятницу Ольга посетила Киев для того, чтобы побывать на открытии V ежегодного фестиваля «Вечера французского кино», а заодно представить фильм «Земля забвения», в котором она только собирается сняться.

Бердянская «девушка Бонда» (Оля родом из приазовского курорта) прилетела в Киев из Парижа, где отметилась на показах известных кутюрье на Неделе Высокой моды.

— Мне нравится следить за модой, — не стала скрывать Ольга. — Все подряд показы я не посещала, но познакомилась с коллекциями Готье и Шанель. Купила два платья, которые, возможно, надену в Каннах...

Вместе с Куриленко представить пока еще не снятый фильм приехала и режиссер будущей картины Мишель Боганим. С Украиной она знакома не понаслышке: свою первую короткометражку она презентовала в 2002 году на нашем кинофестивале «Молодость», а свой первый полнометражный документальный фильм «Одесса, Одесса!» посвятила  украинским эмигрантам.

— После первого знакомства с Украиной я получила незабываемые впечатления и теперь приезжаю сюда регулярно, — поведала Мишель.

Новый фильм Боганим, в котором Ольге Куриленко досталась главная роль, будет о Чернобыльской аварии.

— Скорее это кино не столько о катастрофе, сколько об украинской женщине, чья жизнь разворачивается на фоне аварии, — приоткрыла завесу тайны режиссер. — К съемкам я тщательно готовилась: изучала фильмы и книги, посвященные этой проблеме.

Cъемки, по замыслу режиссера, будут проводиться в зоне отчуждения.

— У нас запланирована там работа, но мне не страшно, — говорит Ольга Куриленко. — Это будет всего несколько дней...

Сама же актриса, которая в свободное от работы время любит писать киносценарии, сесть в режиссерское кресло пока не планирует.

— Мне с детства нравилось писать, и я какое-то время даже думала о том, чтобы литература стала моим основным занятием, — призналась Ольга. — Я даже прошла курсы сценаристов в университете Лос-Анджелеса. Но что-то режиссировать пока не готова.

К слову, у наших актеров тоже появится шанс поработать на съемках этого проекта: кастинги только начинаются, и, как заверила режиссер Мишель Боганим, в ее кино найдется место и другим украинским актерам.

А В ЭТО ВРЕМЯ

Богдан Ступка — «орел»! Золотой...

В Москве прошла торжественная церемония вручения кинематографической премии «Золотой орел». И премию за лучшую мужскую роль получил Богдан Ступка за работу в фильме «Тарас Бульба».

Интересно, что за свой очередной триумф великий украинский актер благодарен... Чехову!

— Это 150-летний Антон Павлович помог мне заполучить эту премию! — считает Богдан Сильвестрович. — Я был на родине писателя в Таганроге, был в его замечательном домике. Обожаю играть в постановках по его произведениям. Считаю, что актер, никогда не игравший Чехова, и не актер вовсе...

Екатерина Каменская,

Комсомольская правда в Украине

http://ura-inform.com/interesno/2010/02/01/bonda

У Київському будинку кіно відбувся прем’єрний показ художньо-документального фільму  «Перша леді зони відчуження», знятого на студії «Укртелефільм». Автор сценарію і режисер Ольга Самолевська, оператори: Лесь Зоценко, Віталій Боровик. В ролі «першої леді» жителька зони відчуження Ольга Ющенко. Другі ролі, так же безпосередньо як і вона, виконали такі ж артисти не професіонали, що є її сусідами. Відповідно і живуть вони на тій же, означеній непридатною для життя території. В селі Лук’янці на Чорнобильщині.

Їх не гримували, не шили їм костюми для зйомок у фільмі. Ні монологів, ні діалогів для них не писали. Художники не працювали над інтер’єрами в яких діяли ці виконавці. Все гранично натурально. І навіть документальна історія під заголовком «Перша леді у зоні відчуження» виглядає природно, бо вона таки приїжджала в Чорнобиль. Заходила в домівки, розмовляла, вручала благодійну допомогу. Разову. Все як і належить дружині Президента. Для героїв же фільму це все-таки була і розвага, що окрасила будні життя. І тема для розмов. Потім. Адже вони постійно живуть у замкненій зоні і більше знають про життя за шлагбаумом «Дитятки» з телебачення, радіо, газет. Це Катерину Ющенко автори фільму могли зняти і біля подіуму, де щойно демонстрували нові моделі одягу манекенниці. У неї могли спитати, а в кого вдягається. У головної леді фільму Ольги Ющенко про таке і не питали. Та й навіть натяк на макіяж чи модний аксесуар у неї відсутній. Вона чітко вписана у ті ж скособочені покинуті домівки, груду техніки, технічних будівель, труб – таких собі екзотичних ейфелевих веж Чорнобильської АЕС. Здається у ті екстер’єри турфірми вже возять екскурсії.

Щодо героїні кіно розповіді Ющенко – Ольги! – то і вона нанесла у відповідь діловий візит до Києва. Ось вона йде вулицями. З інтересом зазирає у вітрини з яскраво вбраними манекенами, чудується, на маленького песика, що у літню пору зодягнений у яскравий жилет. «Мабуть йому холодно», — коментує вона. Нарешті камера фіксує її біля президентської резиденції. А прибула Ольга Павлівна з тим, щоб відстояти права громадян в зоні. Чого хотіла? Автобус би, яким вони час від часу виїжджали за цілком нормальними людськими потребами, забрали. Зняли з маршруту. Причина? Пального бракує. Тільки так і залишилось у таємниці чи таки потрапила О.Ющенко до резиденції, чи була прийнята і на якому рівні?

Утім режисер Ольга Самолевська після прем’єри уточнила – автобуса й донині катма. О! та тих, хто ще живе в зоні вже не так і багато. Та й чи мають взагалі право бути там? Але вони є. І мають свої бажання, проблеми. Нехай їм байдуже до «євроремонтів» та безлічі благ іншої сучасності, цивілізації, проте не байдуже майбутнє держави, в якій і живуть, і не живуть. Ось, наприклад, рушник, що вишила одна з дійових осіб фільму для одного з міністрів (не називаю його прізвища, бо ще схаменеться і таки приїде за ним, як обіцяв), справжній витвір мистецтва. І ціну йому знавці цього виду ремесел виставили б не малу. Але жінка не знає цього. Бо вишивала його з симпатії до особи від душі. Так епізод за епізодом, від обличчя до обличчя і дає «Перша леді» свій погляд на мікросвіт уособлений в невеликій, порівняно навіть з найменшою країною Європи, зоні. Втім її можна назвати й країною за шлагбаумом. І жителі цієї країни так же  ходять до церкви, моляться, радіють, страждають, чекають, вірять і щось стережуть. Можливо стережуть не руїни, а ту заповідну природу краю, його незбагненні миттєвості, що сьогодні ще є, а завтра їх може й не стати. Якому тисячоліттю, соціальному устрою вони належить? Фільм не каже про це. В ньому просто зафіксована на плівку мить . І зупинити її неможливо. Проте вона залишить для майбутнього іконописне обличчя і леді Ольги Ющенко, і тих, хто був у цей час поряд із нею у зоні відчуження.

І, хоч фільм і починається кадрами з подіумів, де, виконуючи свої ролі, задано граціозно крокують манекенниці, та не на цьому світ клином зійшовся. Та ж О. Самолевська, незважаючи ні на які ускладнення, все-таки здолала їх. І з душевним теплом, професійною майстерністю сказала своїм фільмом: «Для нас не має існувати того «Загубленого світу», який описав у фантастичному романі Артур Конан-Дойль. Тож, давайте замість фальшивої ностальгії знайдемо в собі більше гуманізму і людяності».     

Сусанна Черненко.

Стаття надрукована в газеті «Демократична Україна» №50 за 18 грудня

КОЖНОГО РАЗУ, ПОВЕРТАЮЧИСЬ В ЗОНУ, ПОВЕРТАЮЧИСЬ ІЗ ЗОНИ, Я ВІДЧУВАЮ ШАЛЕНИЙ ГОСТРИЙ БІЛЬ І ШАЛЕНИЙ ГОСТРИЙ СОРОМ.

ТАМ В РАДІОАКТИВНИХ ХАЩАХ ЛИШИЛИСЯ БЕЗЗАХИСНІ І СВІТЛІ, ЯК ДІТИ, СТАРІ ЛЮДИ. ДІТЕЙ СУСПІЛЬСТВО СПАСАЛО БИ. А СТАРИХ КИНУЛО.

ВЖЕ БІЛЬШЕ ТИСЯЧІ З НИХ НЕМА. ЛИШИЛОСЯ 125.

   Мені хотілося   зробити фільм про те, що зовсім не та людина є маленькою, яка не просунулася по ієрархічній драбині соціуму. Якщо ця людина зазнала страждання і вистояла, не озлобилася, не зруйнувала себе – вона стає великою. Вона готова до сприйняття духовного світу. Моя героїня енергетично тримає усіх односельців у своєму мертвому селі. Вона не є самотньою.

Наш фільм торкається теми самотності влади, коли влада відірвана від народу.

Що є самотність? Можна бути самотнім в оточенні охоронців, помічників, підлабузників, кореспондентів, референтів…   А можна жити в ураженому радіацією мертвому селі, спілкуватися з Богом, з природою, з рідними і односельцями, які відійшли в інший світ і не відчуватися самотнім.

 Мені хотілося   зробити фільм про єдність світу, єдність усього живого. Найсвітлішою, найчистішою є любов до тих, хто пішов з цього світу. І якщо людина відчуває любов до них, вона отримує здатність духовно оживити мертвих. Вона спілкується з ними і вони впливають на думки, на вчинки, на долю.

Суспільство наше тяжко хворе, бо є площини, які не пересікаються. Це - народ і ті, які називають себе політичною елітою нації. Але до якого би соціального верху не добралася людина, вона залишиться тільки високооплачуваним біороботом, якщо вона не здатна відгукнутися на страждання будь-якого Божого створіння. Така людина є тільки духовним ембріоном.

Чудове прозріння прийшло ще у ХVII cтолітті до Блеза Паскаля:

Всі тіла, зорі, земля і її царства не варті найменшого з розумів. Він-бо знає це все і себе.

Тіла ж не знають нічого. Всі тіла і всі розуми, взяті разом, і всі їхні витвори не варті ані найменшого поруху милосердної любові. Бо милосердна любов – з порядку нескінченно вищого. З усіх разом узятих тіл ми не змогли б видобути навіть однієї малої думки. Це неможливо - бо думка іншого порядку. З усіх тіл і розумів ми не змогли би видобути і одного поруху істинної милосердної любові, це неможливо, бо милосердна любов – іншого, надприродного порядку. 

Ольга Самолевська.

На фото Ольги Смолевської кадри з її фільму

«Перша леді зони відчуження»

О фильме Ольги Самолевской «Перша леді зони відчуження» (студия «Укртелефильм»)

Ольга Самолевская, режиссер и поэт, 11 января 2010 г. показывала  в киевском Доме ученых свой фильм — о Чернобыле. Вернее, о зоне отчуждения, как там живут люди сейчас. Фильм просто потрясающий.  Документальный и жгуче социальный, он поднимает такие глобальные проблемы, что выходит на уровень  философской притчи.

Равнодушные  чиновники  забыли, что в оставленных селах живут люди.  Пусть немного (сейчас там только 129 человек, а после аварии  в родные свои дома вернулось 1200 человек). В некоторых селах живут по два человека, а то и по одному. Даже автобус отменили, и не могут они на базар поехать. А все уже старенькие.

Но какие люди! Главная героиня — однофамилица президента  — Ольга Ющенко. Они даже не родственники, просто фамилия такая. Вначале фильма режиссер обыгрывает тему первой леди государства, которая, кстати, приезжала туда с «обицянками-цяцянками», да так ничего и не сделала, чего и следовало ожидать. Катерина Ющенко в костюмах «от Роксоланы», и модели нарядные перед камерой проходят. И параллельно, тут же — бедные-бедные бабушки, потерявшие своих детей и мужей-ликвидаторов. Показывают фотографии, плачут.   А глаза! Какой свет из них льется! Иконы, рушники кругом, сами вышивали.

Главная героиня — простая-простая женщина, но душа певучая! Она рассказывает об отце, который смотрит на нее с неба и все знает, что с ними здесь происходит, о покойной маме, которая ругает ее за то, что она не постирала рушники к Троице. Потому что на Троицу все покойные родственники приходят в свои дома. Весь мир — здесь и сейчас. Живые, мертвые — все рядом.

А стол один — и прадеду и внуку,

грядущее свершается сейчас,

и если я приподнимаю руку,

все пять лучей останутся у вас…

(Арсений Тарковский).

Человек  - не только социальное существо. И душа, и дух.

Любое испытание может человека уничтожить, а может и поднять. В фильме — как в библейской истории об  Иове – рассказывается о том, как отнято все, все, чем человек жил и радовался. Но смотришь — и видишь, как на глазах у тебя человек побеждает в себе страх и одиночество, как молится душа Богу, как поет.

Русский писатель Иван Ильин говорил, что самая большая ценность под небом — это поющее сердце. Вот и у Ольги Ющенко сердце поет. О конце времен и о начале времен, такие затяжные народные «псальмы».  (Действительно, в картине талантливого художника  можно через простенький сюжет увидеть всю историю человечества). Молится о всех православных, живых и мертвых. И не напоказ, а от всего сердца, слезами и сияющими глазами.

Даже есть целая часть под названием «Всетерплячі очі». Ольга Самолевская  своим зорким неравнодушным оком отыскивает эти «всетерплячі очі»  и в окнах домов, и в щитах, прибитых на заборе, и чертовом колесе, застывшем над покинутым городом. Мы все пронзительно видимы в этом мире.

Это фильм о единстве мира. Вот героиня прядет, вертится веретено, а вот снова чертово колесо, такое же, а вот уже и спираль — взгляд в космос, раскручивающиеся галактики. Все связано, все перетекает одно в другое, — «волна вослед волне». «А на волне звезда, и человек и птица... (Арсений Тарковский).

Это фильм о человеке побеждающем. О  высшем начале, способном преобразить и душу, и мир вокруг. О современном  Иове, поднимающемся с пепелища — в буквальном смысле этого слова.

Хочу, чтоб высшее начало

во мне всё чаще побеждало,

чтобы расти ему в ответ.

(Рильке)

Ольга Самолевская – удивительный режиссер. Создавая документальное кино, она отбирает факты, по внутреннему содержанию и по «качеству» настолько метафизические, мифологические, что буквально на глазах у зрителя оно рождается как художественное, поэтическое явление. Мало того, библейское — по глубине, и  христианское  - по духу. «К благодати» призывает не только название  последней части фильма, а сам Господь Иисус Христос и Пресвятая Богородица, чьи лики смотрят на нас со стен пустых домов, и как будто растворены,как будто оставлены  досматривать те сюжеты, которые прервала чернобыльская катастрофа. Они остались здесь, и утешают тех, кто еще жив, и тех – маленьких и взрослых, кто уже лежит под крестами. Небесные покровители  смотрят и на нас. Душа принимает это сразу, на одном дыхании.

Все рядом.

Сердце плачет от боли за этих людей, но все равно радуется. Потому что сила духа у них такая, что непонятно, кто кому еще должен сострадать. Скорее всего, они нам.  Потому что эти люди живут бытийно — в целостном, неразложимом бытии. Они не жалуются — они поют.

Они живут в центре трагедии, трагедии земли украинской, трагедии целой земли. И из этого центра вырастает семя героизма, древо неподдельного мужества. Эсхатологический сюжет. Земля разрушена, но человека невозможно уничтожить. Человек –   вселенная.

Красота  бессмертна. Какие красивые люди! Старенькие, еле бредущие по заснеженным дорожкам,  а в глазах — космос. Любовь, благородство, добродушие, юмор, чистота.

В последний месяц осени,

На склоне

Горчайшей жизни

я вошел

В безлиственный и безымянный лес.

Он был по край омыт

Молочно-белым

Стеклом тумана.

По седым ветвям

Стекали слезы чистые,

Какими

Одни деревья плачут накануне

Всеобесцвечивающей зимы.

И тут случилось чудо:

На закате

Забрезжила из тучи синева,

И яркий луч пробился, как в июне,

Из дней грядущих  в прошлое мое,

И плакали деревья накануне

Благих трудов и праздничных щедрот

Счастливых бурь, клубящихся в лазури ,

И повели синицы хоровод,

Как будто ноты по клавиатуре

Шли от земли до самых верхних нот.

Стихи Арсения Тарковского абсолютно органично ложатся на ткань фильма. Ольга Самолевская напрямую не говорит о поэте, но цитаты словно сами «выскакивают» одна за другой.

Во всем строе фильма чувствуется и присутствие Андрея Тарковского. Живое, не придуманное. (Буквально за пару дней до  «Першої леді… » я пересмотрела его фильм «Сталкер»). И вот она снова — зона. Где реальность? Где пророчество? Грань между поэтическим и документальным словом едва уловима. Фильм Ольги Самолевской воспринимается как печальное продолжение истории, рассказанной гениальным режиссером.

Ольга подхватывает его мысль о том, что кино должно поднимать человека  к Богу.

И у нее это блестяще получается.

Маргарита ЧЕРНЕНКО,

кандидат филологических наук;

Фото Анатолия КОЛЯДИНА

«Музей неизбежности» — так называется фильм, снятый на киностудии им. А. Довженко и презентованный зрительской аудитории в столичном Доме Кино 11 мая 2007 года. Сами авторы ленты, Роллан и Иван Сергиенко, охарактеризовали ее как документальную, хотя на самом деле она, скорее, художественно-документальная, поскольку предлагает не только авторскую трактовку причин и следствий Чернобыльской катастрофы, но и специфическую образную систему подачи документальных материалов.

Таким образом, «Музей неизбежности» — это предложение переосмыслить существующее сегодня отношение к ежедневным делам и поступкам, на первый взгляд, не имеющим никаких глобальных последствий. Предлагаемая форма переосмысления не проста, и поэтому вряд ли фильм способен собрать значительную зрительскую аудиторию, особенно сегодня, когда внимание к пост — чернобыльским проблемам отошло на задний план для большинства европейцев в целом и украинцев в частности. И здесь авторам этого явно неоднозначного фильма хочется сказать «спасибо!» уже лишь за то, они пытаются привлечь внимание к тому, о чем сегодня многим удобнее забыть.

Что подкупает в этой не простой для восприятия ленте — это откровенная интимность воспоминаний героев фильма о доаварийном бытие, городе атомщиков Припяти, когда-то живых территориях, ныне относящихся к зоне отчуждения. В то же время, эта разящая на повал интимность не оставляет места переживаниям зрителя: все ассоциативные ниши заполнены, все обвинительные приговоры вынесены, все случившееся неизбежно и непоправимо.

Для авторов фильма непреложно одно: все глобальные трагедии, произошедшие в истории человечества, порождены ложью. Или, во всяком случае, умолчанием. Можно соглашаться — или не соглашаться с ними, но в «музейной экспозиции неизбежности» в одном ряду стоят Чернобыль и Днепрогэс, Хиросима, «Норд-Ост» и Беслан. Что ж, это авторское право. Равно как и авторское право — считать, что после Чернобыля украинская атомная энергетика не должна иметь будущего. Иное дело, что авторы вполне могут грешить субъективизмом, и спорить с ними бесполезно: лента-то уже снята и презентована зрителям…

В фильме априори нет и не может быть счастливого финала. Равно как и предложений, что же сегодняшней Украине делать с ее «замечательным наследием прошлого». Свой вариант отношения к зоне отчуждения предложили партнеры творческой группы фильма, авторы и создатели сайта «WWW.PRIPYAT.COM» Они видят его в сохранении Припяти как города музея, как заповедника. Эти задачи ставит перед собой созданный ими сайт. На это направлены их будущие проекты, также презентованные в Доме Кино.

Майя РУДЕНКО,

ГСП Чернобыльская АЭС,

Information Department,

http://www.chnpp.gov.ua

Опубликовано «ПЧ» № 9-10 (57-58) май 2007