Іван Гайворон народився в м. Гайвороні на Кіровоградщині.

Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. Автор багатьох поетичних збірок „Багряні громи”, „Сходження”, „Екліптика духу”, „Божа ріка”, „Із попелу твориться порох” та інших.

Державність і незалежність – духовна сутність його поетичного кредо. Його слово дихає особливою пам’яттю, тому безперервність історичного зв’язку поколінь полум’яним спалахом проходить через всю творчість Івана Гайворона.

Усі його життєві переживання відбилися у його віршах. Він небайдужий до сьогодення України, але він небайдужий як до минулого, також і до майбутнього свого народу. В його віршах ми дізнаємось про голодомор 1947 року, який йому довелося пережити у дитинстві. У віршах ми бачимо його ставлення до Чорнобилю – великої трагедії українського народу. Життєвий досвід поета дозволяє сказати:

Із літа сонце поверта на осінь.

Летять мої літа – товарняки.

Тружденне серце ревно душу просить:

Напитись сили з Божої ріки.

Тому особисто треба відзначити високу духовність його поезії.

Не можна не звернути увагу на громадянську позицію Івана Гайворона. Дуже важко йому бачити, що діється навкруг. Це також має відображення в його вірші „Шевченківські стовпи”:

За правдою, мов за озоном, скучив.

Як вивернули пазурами суть!

А вітер стогне, чорні хмари скучмив.

Крадуть, вбивають, нищать, продають...

Минаючи в стоячих водах бухту,

Спішу, не зупиняюся ніде.

Ще мить якась – поріжуть задля брухту

Святі стовпи, і небо упаде.

Дивує, що Іван Йосипович, маючи такий величезний талант, міцний характер патріота-українця, в житті дуже скромна людина. Але це не заважає йому випускати нові поетичні книжки. Зовсім нещодавно випустив поетичний збірник, вже готує до друку нову книгу.

Успіхів Вам, Іване Йосиповичу, здоров’я, та радуйте шанувальників поезії своїми новими поетичними рядками.

Анатолій КОЛЯДІН

Поезії Івана ГАЙВОРОНА

Шевченківські стовпи

У день важкий, як вилитий з граніту,

Збагнувши зраду, я отетерів.

Піду шукати – чи знайду? – край світу

Отих святих Тарасових стовпів.

За правдою, мов за озоном, скучив.

Як вивернули пазурами суть!

А вітер стогне, чорні хмари скучмив.

Крадуть, вбивають, нищать, продають...

Минаючи в стоячих водах бухту,

Спішу, не зупиняюся ніде.

Ще мить якась – поріжуть задля брухту

Святі стовпи, і небо упаде.

Дух України став там на сторожі

В кривавих росах. Знаєш ти про це?

Іду повз хитрі лестощі ворожі,

Їх хижа суть вогнем єство пече.

Розплавленим металом тиснуть висі,

Електрозварки ріже очі блиск.

То ріжуть волю. Стань і придивися,

Вони з тих рос кривавих мають зиск.

Не зупиняюсь. Треба поспішати.

Вставай до бою, плем’я молоде!

–  Іди! Спіши!! – благословляє мати –

–  Не встигнеш, сину, – небо упаде.

Влітку сорок сьомого

Помер учора друг мій, одноліток.

Ховали вдвох. З чужих був тільки я.

У яму кинув грудочку нагріту.

Яка ж вона тяжка – свята земля!

О, скільки ще непізнаного світу

В житті прийдеться пізнавать за двох.

І хтось мене покликав до обіду,

Мене здалось, що кличуть нас обох.

Чи їв, чи ні? Та цвинтар не наївся,

Бо чорна смерть схопила за живіт.

Від хліба з лободи, від того дійства

Мені зчорнів до краю білий світ.

Я плазував, упав на теплий камінь,

Мов то було спасіння від недуг,

Так засинав, тремтячими вустами

Затисши біль, — і біль поволі вщух.

А хтось комусь казав: „Мене послухай

(Час ті слова до днів оцих не стер), —

Бач, як скрутило, як обсіли мухи,

Потрібно рідним передать, він вмер”.

А з рук моїх вже виростали крила

У полум’яно-трепетним вогні,

І в крилах тих дзвеніла пружна сила.

Чи то лише здавалося мені?

Я стрімко піднімавсь у височінь,

Махав крильми, немов прощався з вами,

І тінь моя ридала між хлібами,

Обнявши друга виснажену тінь.

Мені виднілись луки і поля,

І гай, і коні, і струмки іскристі.

Як мати в бурштиновому намисті,

До мене руки простягла земля,

Покликавши дорогу на підмогу,

Щоб повертатись з неба не вагавсь:

„Ти ж не набігавсь, бо опухли ноги,

На конях у степу не накатавсь”.

Озвалась річка: „Ти ж не накупався,

Не надивився, світу не пізнав...”

„У піжмурки із нами не награвся”, —

Сурмили сумно коники із трав.

„Вертайся, — одуд надривавсь над лугом, —

Збирай ожину, брате”. Я зомлів.

Зозулі з гаю голосами туги

Несли окрайці хліба від зайців.

Підвівся степ, і цвинтар взяв на руки.

Губами чорних і святих могил

Пропік склепіння неба болем муки,

Мене на землю добру опустив.

А сонце поверталося на вечір,

І степ, і цвинтар зморено затих.

Хтось підійшов, обняв мене за плечі,

Я повертавсь із мертвих до живих.

Лоша

Стоїть перед очами жовтий ліс,

І жодна в нім пташина не співає,

І сум летить над Прип’яттю навкіс

Крізь море радіації безкрає.

А люд покинуть місто поспіша,

На Київ двиготять автоколони.

Біжить за ними злякане лоша,

І каркають йому услід ворони.

Куди ж ви, люди? І лоша біжить,

Долає, задихаючись, утому.

На Прип’ять озирнеться і в ту ж мить

Іржанням кличе: поверніть додому!

Так довго кличе. Голос пересох.

Всі з Прип’яти, де в Прип’ять подорожні?

Дим в горлі, мов розпечений пісок,

Куди ж ви, люди? Так робить не можна!

Біжить лоша від горя навмання,

Відчувши щось трагічне підсвідомо.

Яка біда вас, люди, підганя?

Прохаю, повертайтеся додому!

Біжить лоша і кропить сивий шлях

Пекучими сльозами ностальгії,

І атомний вогонь в його очах

Горить тривожним блиском безнадії.

Від втоми задихається лоша.

Погасла в небі сонця сонна люстра...

Це я біжу, рида моя душа,

Болячий світ летить мені назустріч.

З попелу твориться порох

Буде остання ця битва для нас:

Грізна, кривава, вогненна.

Слухайте, хлопці, останній наказ:

– За волю, шикуйсь під знамена!

...Хлопці упали, мов кара небес, –

Подвигом дух осінило.

Кожний в бою тім, упавши, воскрес –

Ворога крушить стосило.

Ні, не здолать їх живими в огні –

Хто їх, таких, переможе?

Кат у священній за волю борні

Стать переможцем не зможе!

Де це, в якім відбулося краю?

Світе, кому який клопіт.

Хлопці в нерівним упали бою,

Стліли, розпавшись на попіл.

Струнко!

Рівняйсь, моя мужність, на стяг,

Буде повержений ворог!

Рветься душа до найвищих звитяг –

З попелу твориться порох.

Поет і любов

Любить цю жінку – то є власна смерть,

Вона навіки білий світ зав’яже.

І все піде під корінь, шкереберть:

– То як, ти згоден, мій коханий княже?

Я поламаю з рук гарячих кліть,

І полечу, як день почне лиш дніти.

Тобі зі мною суджено згоріть.

– Горіть не страшно, страшно мертвим тліти.

– Тебе ж твоя надія обмане,

Якби ти знав себе насправді: хто ти?

Платить життям за щастя неземне

Потрібно, мій печальний Дон Кіхоте.

– О, Дульсінея! В магії орбіт

Ридає від кохання навіть демон,

Його сльоза пропалює граніт

Над істиною вічної дилеми.

– Жахний твій вибір, я ж страшна змія.

Ти чуєш, як нутро твоє холоне?

І зникне в небутті твоє ім’я –

То як, ти згодний, мій Лаокооне?

– Мені вже стали береги тісні,

Тому з любов’ю відчиняю двері.

В усіх випадках суджено мені

Згоріть вогненним словом на папері.

Надруковано «ПЧ» № 5 (29) березень 2006

Володимир Сосюра

***

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

1944

Володимир КАПУСТІН

Судили... за любов

Громадкість нашої країни у перших числах січня (шостого) відзначатиме день народження великого українського поета Володимира Миколайовича Сосюри, одного з найтонших і найпроникливіших ліриків слов’янських народів минулого двадцятого століття.

Неповторного, ніжного, відвертого співця України нагороджували високими урядовими відзнаками, а за збірку віршів „Щоб сади шуміли” у 1947 році ще й удостоїли Сталінської премії першого ступеня. Удостоїли і над кращим ліричним віршем з цієї збірки і над самим поетом через чотири роки... спровокували брудне судилище.

...Час біжить і біжить нестримно. Все змінюється, забувається. Стирається невпинними плином років. Та, однак, не все. Є в світі те, що залишається з нами навічно, як перше кохання у житті.

Ніколи не можу забути гірське і досить мальовниче село Тухольку на Львівщині. У ньому понад шумливою гірською річкою, відгородженою лише вузькою дорогою, стояла стара двохповерхова дерев’яна середня школа. Ми, старшокласники, не пропускали жодного уроку з української мови та літератури, бо дуже любили свою маленьку, мініатюрну вчительку, класного керівника Любов Іванівну. На жаль, прізвища не запам’ятав. Вона завжди цікаво, з натхненням розповідала про своє навчання у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, про хвилюючі, незабутні зустрічі з письменниками Остапом Вишнею, Михайлом Стельмахом та українськими поетами-класиками Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Андрієм Малишком і особливо з Володимиром Сосюрою.

Якось Любов Іванівна принесла на урок невеличку книжку в темно-зеленій обкладинці з графічним малюнком-пейзажем індустріальної Донеччини, рідного краю лірика Володимира Сосюри. Збірку віршів „Щоб сади шуміли” вчителька поклала перед собою на стіл. А сама напам’ять все читала і читала гарні, ніжні вірші улюбленого поета. Тоді мені запали глибоко в душу окремі строфи творів:

Шаллю зорі золотої

Синя цвіте далина.

Надзвичайно сподобались, полонили дивною музикою слова, сонячною щирістю:

Щоб не знать ніколи муки,

Вічно серце, щоб цвіло,

Залило водою луки,

Залило.

А коли декламувала „Любіть Україну” то, здалося, тієї миті неначе безпосередньо до кожного з нас звертався поет:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину...

І ось минули літні канікули 1951 року. Минули. Мов їх не було. Прийшли до школи. Чемно привіталися зі своєю вчителькою. Я уважно подивися до неї. Вона ж була така сумна-сумна, як восени над горами вечорове небо. І чую, як з тремтіння у голосі каже нам: „Діти, дуже прошу вас, візьміть підручники з української літератури і розкрийте на сторінках, де є портрети Рильського і Сосюри. Ось і клей. Заклейте їх. Я сьогодні дуже захворіла. Піду додому”. У класі запала глибока тиша. Любов Іванівна ішла повільно, тремтіли її плечі. Навіть схлипувала. А ми тоді і не знали чого. Не знали, що цих добрих поетів, які над усе любили рідну Україну, цькували не тільки зверху, а навіть їхні близькі друзі, побратими по перу.

...Була червнева неділя далекого і грізного 1941 року. Перед блакитним літнім світанком фашисти скинули смертоносні бомби на Київ, Житомир та інші мирні міста України. Почалася Велика Вітчизняна війна. Володимир Миколайович відпочивав у місті Кисловодську. Негайно поїхав до Києва. Не було такого дня, щоб не виступав перед населенням столиці, її захисниками, бійцями, студентами-добровольцями. Свої вірші читав просто вулиці, на трамвайних зупинках, а також біля прохідних фабрик, заводів. Очевидці запам’ятали останній виступ поета у сквері на Червоній площі, нині Контрактовий майдан, де з почуттям декламував славнозвісну поему „Червона зима”, уривки з віршованого роману „Червоноармієць”, вірші про громадянську війну, учасником якої був і сам Володимир Сосюра. А ще він на ходу складав короткі і досить влучні вірші-заклики. Ці поетичні імпровізації не збереглися. І ось чому. Швидко писав їх на аркушах без твердої обкладинки записника... і відразу віддавав присутнім.

Вже у вересні 1941 року у Харкові вийшла невеличка книжечка поезій Володимира Сосюри „Червоним воїнам”. До неї увійшли шість віршів. Напевне, один з них – „Пісня” був створений в Києві під час виступу поета у сквері. В ньому змальована картина проводів до війська, на священну боротьбу з ворогом:

А кругом поля крилаті,

Даль блакитна і тонка...

І лежить на автоматі

Смугла впевнена рука.

Проводжає мати сина

І шепоче: „Мужнім будь”.

А на заході гармати

Все гудуть, гудуть, гудуть...

Поет усім серцем любив колиску свого дитинства – Донеччину, місто молодості – Київ, широкий Дніпро, що могутньо лине і лине безмежними просторами України. Він дуже переживав, що на його землі жорстокі зайди чинять зло. Перебуваючи у столиці Башкирії Уфі, написав поетичну мініатюру „Коли додому я прийду”. У ній вірив у близьку перемогу. У ній була його велика синівська любов. Свідченням цього є такі рядки:

Коли додому я прийду

В годину радісну побідну,

Я на коліна упаду

І поцілую землю рідну.

Можна сказати про те, що ось ця мініатюра стала в майбутньому прообразом його класичного, неповторного вірша „Любіть Україну”. Поет все рветься на згорьовану Україну – на фронт або в партизани. Він у жовтні 1942 року їде на літературні виступи до Москви. Там докладає багато зусиль, щоб здійснилися його наміри. Однак Сосюру на фронт не відпускають. Його залишили працювати в Українському радіокомітеті і в Українському партизанському штабі. Та поет не заспокоївся. І в 1943 році задовольняючи настійливі домагання Володимира Сосюри, його направляють у розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну. Цього року засновується фронтова газета „За честь Батьківщини”. До складу її редакції з письменниками Андрієм Малишком, Любомиром Дмитерком вводиться і Володимир Сосюра. Як військовий кореспондент він виїздить на фронт, зустрічається з воїнами, їм читає нові вірші. Гармаші однієї артилерійської частини (батареї) назвали його іменем гармату, з нею дійшли до Берліна. Хтось з бійців на стіні рейхстагу написав прізвище поета. Ось так впливала на бійців полум’яна поезія Володимира Сосюри. Уряд високо оцінив творчість поета, нагородив орденом бойового Червоного прапора.

Восени 1943 року він повертається на частково звільнену від фашистів Україну. На Заході ж гриміла і гриміла битва, а на Україні почалась відбудова зруйнованих підприємств, міст, сіл. На зруйнованому Хрещатику можна було побачити письменників Петра Панча, Андрія Головка і серед них у військовій гімнастерці колишнього військового кореспондента, полковника Володимира Сосюру. Він розбирав стіни зруйнованих будинків, носив цеглу. Як весною річка наповнюється свіжою цілющою водою, отак наповнювалося радістю серце поета. І він, сповнений любові до рідного українського народу, на одному диханні написав вірш „Любіть Україну”.

Тоді вперше цей вірш поет Олекса Новицький надрукував у газеті „Київська правда”, а за кілька днів Леонід Новиченко його передрукував у газеті „Літературна Україна”.

На хвилі переможного настрою твір Володимира Миколайовича швидко пішов у світ. Невдовзі він був перекладений російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим, а потім ще й Миколою Ушаковим.

Вірш надрукували і в Ленінграді, і в Москві. Він не ніс в собі жодної ворожості до інших народів. Ідеєю його була любов до Батьківщини. Поет проголошував:

Між братніх народів, мов садом рясним,

Сіяє вона над віками...

Любіть Україну всім серцем своїм

І всіми своїми ділами.

Тут повага до інших народів, які мають право на любов до свого рідного краю, національної культури. Як можна поважати інший народ, коли не любиш свій народ! Про це відверто сказав Сосюра. А це вже було занадто.

...У Москві проходила перша повоєнна Декада української літератури та мистецтва. Її учасника, українського поета Володимира Сосюру, тепло сприймали москвичі, їм подобалися щирі вірші поета і серед них вірш „Любіть Україну”, який автор читав з піднесенням. У багатьох газетах вміщували портрети поета, друкувалися звіти про його виступи на заводах, перед студентами, у Центральному Будинку Радянської Армії...

З Москви повернувся до Києва в піднесеному настрої, з творчими задумами. Поет радів, що його твори сподобались. Та радість виявилась короткою. Вірш „Любіть Україну” прочитав у перекладі великий ідеолог Комуністичної партії Радянського Союзу з початковою освітою Лазар Каганович. Прочитав і замислився. Відчув небезпеку: патріотичні почуття не до вождя. А до свого краю, народу. Цього допустити не можна. Зі столичних висот почали розпинати за велику любов до рідного народу українського поета Володимира Сосюру.

А. Малишко, Остап Вишня та В.Сосюра Фото 1948 р.

Другого липня 1951 року центральний орган Комуністичної партії Радянського Союзу газета „Правда” друкує статтю Лазара Кагановича „Проти ідеологічних перекручень в літературі”. Ось що писалось в ній: „Вірш В.Сосюри „Любіть Україну” викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бендера і т. ін...” Це вже був вирок, що не підлягає оскарженню.

Всі центральні газети другого липня 1951 року передрукували редакційну статтю „Правди”. І це був безпрецедентний випадок у літературному житті, коли вся стаття присвячувалась одному ліричному віршеві, що напередодні декади надрукував ленінградський журнал „Звезда”.

В.Сосюра Фото 1925 р.

Різкій критиці було піддано колектив цього журналу за вірш Володимира Сосюри. Дісталося перекладачам твору – видатним російським поетам сталінської доби Олександру Прокоф’єву та Миколі Ушакову.

Третього липня 1951 року статтю „Проти ідеологічних перекручень в літературі” передрукували всі республіканські газети, а наступного дня – всі обласні й міські газети союзних республік. Надрукували і організували листи-відгуки на цю статтю. У них засуджували творчість поета. Газетярі лізли із шкіри один перед одним, вишукуючи дошкульні слова на адресу поета. Як могли, так і обливали його брудом. Каялася „Літературна Україна” за те, що надрукувала „слабкий” вірш Володимира Сосюри.

Журнал пісенників України „Вітчизна” у липневому номері проголошував: „У вірші Володимира Сосюри немає образу, безмірно дорогого для кожного справжнього патріота, — образу нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України...” Та жодних підстав для такої розправи над поетом вірш „Любіть Україну” не давав. Це був зручний привід розпочати залякувальну кампанію проти тих, котрі відчули себе особистостями, котрі винесли із жорстокої війни і Перемоги почуття свободи. Вільний дух – ворожий для системи гноблення, і саме вона прагнула знищити його в образі Володимира Сосюри. Почали шукати поетів, подібних до нього в інших республіках.

Терміново були скликані збори письменників – комуністів Києва, які два дні викривали „націоналізм” Володимира Сосюри та інших письменників. Від 30 липня 1951 року четвертий пленум правління письменників України чотири дні обговорював один вірш Володимира Сосюри. Такого ще не було ніколи.

„І скільки я не казав, – згадує Сосюра, – коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації... і навіть у всесоюзному шукали в кожній республіці свого Сосюру – ламали йому ребра, біли під душу, як мене на Україні, і скільки б я не казав, що виправив „Любіть Україну” (йде мова про заміну рядка „без неї – ніщо ми, як порох, як дим”, інтернаціональним рядком „Між братніх народів, що садом рясним”), мені не вірили і били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився”.

Звичайно, можна погодитися з тим, що тоді виступили з критикою в пресі Олекса Новицький та Леонід Новиченко. Вони були вимушені це зробити, як редактори, котрі надрукували вірш „Любіть Україну”. Та дуже боляче, що критикували свого побратима по перу Андрій Малишко і Степан Крижанівський. Вони мали можливість ухилитися від „паплюження” свого колеги Володимира Сосюри. Я думаю сьогодні, що першого з них талановитого Малишка на це штовхнув страх. А другого, по суті графомана в поезії Степана Крижанівського – заздрість. Помер він, а з ним його віршики про партію, індустрію...

Особливо постаралися відзначитися у своєму вірноподанстві перед Лазарем Кагановичем літератори – борзописці П.Моргаєнко та В.Речмедін.

Вони в липневому номері журналу „Вітчизна” за 1951 рік надрукували разом свою працю „Вірші, які не служать народу”. У ній облили брудом не лише вірш „Любіть Україну”, але навіть прекрасні твори поета: „Уся в квітках сіяє Україна”, „О море могуче” та багато віршів, в яких Сосюра оспівав красу рідного Донбасу,  і навіть перлину української ліричної поезії „Коли потяг у даль загуркоче”. Вони дописалися до того, що вірш „Знов село” назвали попелищем минулого. А любов поета до природи – пасивною і споглядальною. Хоча і це зовсім не так.

На що сподівалися ці горе-літератори? Напевно, на те, що після всесоюзного судилища Володимир Сосюра вже ніколи не підніметься. Поета не друкуватимуть – його можна списати. Недолугі пророки помилися. Справжні талант не можна знищити! Мужній Володимир Миколайович Сосюра витримав усі несправедливі удари людей ницих духом. Він написав чимало поетичних чудових збірок „Близька далина”, „Солов’їні далі”, „Біля шахти старої”, „На струнах серця”, „Весни дихання”, Осінні мелодії”. Багатьом творам з цих поетичних книжок випала доля жити стільки, скільки світитиме сонце понад нашою Україною.

Дуже прикро те, що П.Моргаєнко, заробляючи гонорари на примітивних передмовах до посмертних видань творів великого українського поета, не написав жодного слова покаяння. Без жодного сорому він проліз до збірника спогадів про Володимира Миколайовича Сосюру. І тут вже хвалив хамелеон ті твори, які раніше з люттю гудив. Яке блюзнірство!

За любов до України страждав геніальний Тарас Шевченко. За неї страждав Сосюра.

Внаслідок проведеної кампанії – судилища над віршем „Любіть Україну” змушені були притихнути захмелілі від свободи творці. Поета перестали друкувати, не дозволяють виступати перед народом, як зазначив Сосюра у своєму прозовому романі „Третя рота”. Його дружина Марія Гаврилівна потрапляє за колючий дріт у вічно холодній Мордовії.

В.Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною Фото кінця 40-х років

Майже два роки Володимир Миколайович живе між умовною свободою і близькими казематами Комітету Державної Безпеки. А полохливі „друзі” уникають його товариства, лишаються тільки окремі сміливі і віддані. Поет носить тавро „націоналіста”. Його цькують, принижують. Ось що мені розповів колишній заступник редактора районної газети „Народна трибуна” міста Балти Одеської області Семен Цванг.

У 1951 році у видавництві міста Сталіно (нині Донецьк) вийшла перша його книжка віршів російською мовою. У ній Семен Цанг оспівав великого вождя народів Сталіна. Звичайна, рядова збірка віршів.

У місті Горлівці на Донеччині біля Палацу гірників була вивішена афіша: „... відбудеться зустріч з поетами Павлом Безпощадним, Семеном Цвангом, а також з літератором Володимиром Сосюрою: перші два поети були написані великими літерами, а внизу під ними дрібним шрифтом ім’я Сосюри.

На зустріч прийшло багато горлівчан. Стояли навіть на вулиці. Тепло сприйняли виступ свого донецького поета Павла Безпощадного. І ось на сцену вийшов Володимир Сосюра. У залі запанувала тиша. Усі дивилися на свого земляка, улюбленого поета Сосюру. Якусь мить він стояв, а потім почав читати поему „Червона зима”, за нею вірші „Коли потяг у даль загуркоче”, „Знов село”. На очах у поета з’явилися сльози. Його хвилювання передалося усім присутнім. Вдячні горлівчани найбільше квітів подарували Володимиру Сосюрі.

Того ж вечора Семен Цанг в готелі запитав Сосюру: „Володимире Миколайовичу, чому ви не читали нових віршів?” Він якось сумно подивився на молодого поета і промовив із щемким болем: „Нових читати мені ще не можна”.

Чорно гранчаста тінь зависає над головою поета, аби розвіятися вже після смерті Сталіна й арешту друга Кагановича Берії на нових, давно сподіваних вітрах 1953 року.

М.Рильський і В. Сосюра Фото 1957 р.

Вірш „Любіть Україну” повністю реабілітував XX з’їзд партії. Після з’їзду зі сталінських таборів повернулася його поетична муза, його дружина Марія Гаврилівна. Вона дуже любила свого Володю. Марія Гаврилівна не була ніяким агентом КДБ, як твердять ще сьогодні деякі недолугі, брехливі літератори, які втратили совість, і заради сенсації вигадують різні нісенітниці. Вони не варти того, щоб навіть називати їхні імена. Таких одиниці.

Одного зимового вечора я завітав до помешкання, де жив раніше мій улюблений поет і вчитель Володимир Сосюра. Марія Гаврилівна запросила до робочого кабінету. Тут все було так, як і за його життя. На стінах – картини, подаровані друзями – художниками, фотознімки поета. На поличках – книги. Багато цікавого розповіла з життя поета Марія Гаврилівна. Вона прочитала напам’ять окремі вірші поета. Поскаржилася на те, що у Києві є літературні музеї Павла Тичини, Максима Рильського, а Володі Сосюри – немає. Підійшла до шафи, вийняла коричневого кольору старі туфлі Сосюри, пригорнула до грудей і заплакала. Прожила вона в скруті , самотня без Володимира Сосюри понад тридцять років.

У січні 1965 року Володимир Сосюра дуже захворів. На його здоров’я вплинуло судилище і над віршем „Любіть Україну”, і постійне цькування бездарних заздрісних літераторів, що не перевелися і сьогодні.

У лікарні був свіжий зимовий ранок. Поет попрохав дружину відкрити вікно. Підійшов до нього і, як орел, розпростер руки, і при відході у вічність встиг сказати: „Маріє, усім прощаю!”

Восьмого січня 1965 року зупинилося порване інфарктами гаряче серце Володимира Сосюри. Але старість і хвилини не мала над ним влади. Він був у своїй поезії юним і залишився для нас вічно молодим.

...Над притихлим зимовим Києвом все летіли і летіли срібні сніжинки роями ось так, неначе у чудових віршах поета. Вони пролітали над мовчазною і вічною домівкою – Байковим цвинтарем. Тут поволі опускалися, падали на замерзлу землю, на грудки. Падали холодні, запечалені. Над труною, в якій лежав втомлений соловей України Володимир Сосюра, стояли довкола зажурені родичі, його близькі друзі, письменники, вчені, військовослужбовці, громадські діячі столиці.

Тужив за улюбленим поетом, чуйною людиною Андрій Малишко. На віях застигли сльозинки невимовного болю. Із гіркотою думав про те, що ні за що били, картали співця. І чи простить це йому та іншім письменникам Сосюра?

Як справжній великий поет і людинолюбець він простив. У останньому своєму прозовому романі „Третя рота” він написав: „Я всім прощаю і всіх люблю”.

Нам залишив Володимир Миколайович велику спадщину – понад 60 своїх книжок. Його шедевр „Любіть Україну” – то заповіт, то заклик нам всім серцем своїм і своїми ділами любити молоду незалежну Україну, зберігати і відроджувати національну культуру українського народу. Він був і залишився для нас великим учителем, громадянином, патріотом.

І сьогодні, коли одурені, ошукані західними „благодійниками” молоді поети пишуть якійсь недолугі твори без жодних розділових знаків, які не можна назвати віршами, повинні повернутися обличчям до класики, до українських цілющих джерел, до материнської співучої мови, до нашої народної змістовної, барвистої, хвилюючої народної пісні. Класична поезія – вічна, як наша земля, як небо над нею. Вічна і поезія нашого Сосюри. Молоді варто звертатися до творчості цього великого поета, вчитися у нього. Взірцем є його неперевершені ліричні вірші.

Володимир КАПУСТІН,
поет, публіцист,
член Національної спілки письменників України

РІДНА МОВА

Вивчайте, любіть свою мову,

як світлу Вітчизну любіть,

як стягів красу малинову,

як рідного неба блакить.

Нехай в твоїм серці любові

не згасне священний вогонь,

як вперше промовлене слово

на мові народу свого.

Як сонця безсмертного коло,

що кресить у небі путі,

любіть свою мову й ніколи

її не забудьте в житті

Ми з нею відомі усюди,

усе в ній, що треба нам, є,

а хто свою мову забуде,

той серце забуде своє.

Вона, як зоря пурпурова,

що сяє з небесних висот,

і там, де звучить рідна мова,

живе український народ.

Народ наш, трудар наш і воїн,

що тьму подолав у бою.

І той лиш пошани достоїн,

хто мову шанує свою.

***

Я знаю силу слова —

воно гостріш штика

і швидше навіть кулі,

не тільки літака.

Воно проміння швидше,

в нім — думка й почуття.

Воно іде в народи

для вічного життя.

Коли це слово — зброя,

як день, що не схолов,

коли живуть у ньому

ненависть і любов.

Воно влуча як куля,

ця зброя золота,

коли у нім ненависть

з любові вироста.

Воно над зорі лине,

а в нім живуть як спів

любов до Батьківщини

і лють до ворогів.

О зброє щастя, слово,

я жить з тобою звик!

Ти — квітка у любові,

в ненависті ти — штик.

[1960-61]

* * *

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

1922

ВОНА ПІШЛА

Вона пішла, як це не раз робила.

Вже пізня ніч. Її усе нема...

І тьма зорить у вікна, як могила

мого кохання, зла й холодна тьма.

Усе дзвенять, летять мої хвилини

у тишині... Я слухаю їх дзвін,

прозорий дзвін, що з кров’ю в жилах лине...

Й годинник б’є: один... один... один...

Один?! О ні! Мої зі мною думи,

І я лечу немов на крилах їх...

Заходить день... З коханою в саду ми,

де жовтий лист в алеях голубих

шумить під кроком вітру молодого,

що теж зайшов закоханий у сад,

як ми... О даль, о радісні дороги,

о губ твоїх солодкий аромат!

І хай тебе нема в цю ніч зі мною,

І, може, ще багато буде їх,

таких ночей, поглиблених журбою

моїх чекань, зітхань моїх тяжких.

Але тобі за щастя днів прожитих,

тих днів, коли мене любила ти,

я на уламках мрій моїх розбитих

бажаю з іншим радості знайти.

Коли ж його ти приведеш до мене

і скажеш тихо: „Я його люблю...”,

я, почуття скоряючи шалене,

твою любов з другим благословлю,

щоб лише пили ці очі, сині й милі,

чужих очей сіяння золоте...

А я умру. І на моїй могилі

кохання квітка сумно розцвіте,

така барвиста, в росяним інеї,

така багряна, ніжна й молода...

І соловей, ридаючи над нею,

тобі про мене, може, нагада.

19.ХI.1949

* * *

Як же мене дихати, як мене ходити,

як мене дивитись, розмовляти як?..

Бо без тебе думи – наче голі віти,

як під гострим вітром облетілий мак.

Як мене співати, як життя любити

серцем, що належить лиш тобі одній?

Бродить полем осінь, покосили жито,

весело всім жити в стороні моїй...

А мені так сумно й страшно так без тебе,

хоч весна у душах, а в моїй – зима.

Я дивлюсь на небо – і чорніє небо,

я дивлюсь на сонце – а його нема.

29.ХI.1949

***

Айстри задумані, квіти останнії,

осені пізньої сльози багрянії…

Сумно шепочеться вітер над вами,

і обмиває вас небо дощами.

Ви як любов, що весни не зазнала

і як вечірня зоря одсіяла.

Айстри задумані, квіти останії,

осені пізньої сльози багрянії…

1955

ВАСИЛЬКИ

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щасті у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

* * *

Я Вас любив, а Ви ніколи

мене любити не могли,

і от погасло сонця коло,

й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,

як і моя надія світла,

о, як вони тяглись до світла

крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,

що так сіяла в їх сльозах…

Вони умерли, щоб воскреснуть

в моїх закоханих піснях!

Надруковано «ПЧ» № 12 (24) грудень 2005

Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.

Ліна Костенко. „Берестечко”

Ліна Костенко

19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів народилася Ліна Василівна Костенко.

1936 року родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ліні Костенко довелося пізнати з самого дитинства суворі уроки радянської дійсності. Забрали батька, як „ворога народу” на десять років. В дитинстві пізнала війну, долю біженців. Так чи інакше все це залишало зарубини в душі на все життя. У своєму вірші „Мій перший вірш написаний в окопі” вона наголошує:

„О, перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серце залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа”

У 1956 році Ліна Василівна закінчила Московський літературний інститут імені М. Горького. Вже в ті роки вона прийшла до читача талановитою, неповторною поезією.

Ліна Костенко була однією з перших у плеяді молодих українських поетів, так званих в історії «шестидесятників». Створивши новітні стилі в українській літературі, вона вимушена творити щось нове, авангардне, але, в той же час, критичне по відношенні до влади і тодішнього радянського режиму.

Вже перші збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961 році, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

Творчий шлях Ліни Костенко був складним. В часи застою, шістнадцять років її вірші не друкувалися. Який же дух мала в собі Ліна Василівна, що вона не зламалася? Навпаки, працювала над своїм найвидатнішим до сьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987 p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. ЇЇ нескореність перед радянською тоталітарною системою – це феномен. Феномен у тому, що вона змогла вистояти, зберегти свою гідність та любов до свого народу. У вірші „І тільки злість буває геніальна” вона в цьому визнається:

... І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

В ті сумні роки, коли її не друкували, Ліна Костенко робила все можливе, щоб прийти до читача зі своїми віршами. У шістдесятих роках чимало сил доклала  до видання збірки поезії „Зоряний інтеграл”. Не вийшло: вихід книжки спочатку загальмували, потім заборонили, друкарський набір розсипали. На початку 70-х років вела вперту боротьбу за видання збірки „Княжа гора”. Видання цієї книжки підтримували  найавторитетніші на той час поети Микола Бажан та Леонід Первомайський. Вони радили її, щоб книжка побачила світ, поступитися принципами... Ліна Костенко не погоджувалася ні на найменший компроміс.

... Поету важко. Він шукає істин.

Ми – джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!..

Така була відповідь Ліни Костенко радянській номенклатурі, бюрократам у вірші „Червоні краплі глоду”.

Книжка „Княжа гора” так і не побачила світу...

Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії. Згодом потрапили до читача збірки поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Важко у декількох словах викласти суть її поезії. Наведу приклад з книги В. Брюховецького, у якій він розповідає про враження, яке справив історичний роман „Маруся Чурай” на відомого поета Михайла Доленга: „Тепер не страшно й помирати, – сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. – Прилучився до вічності...”

Ліна Костенко – визнаний кращий поет сучасності. У 1990 році в США відбувся Всесвітній конгрес „Ліна Костенко – поет і мислитель”. Вона стала лауреатом Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»). Ліна Костенко є лауреатом кількох зарубіжних літературних премій, зокрема й премії, що носить ім’я Франческо Петрарки. Ліна Василівна Костенко є почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», крім цього, почесним доктором Чернівецького національного університету (2002); лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Має державні нагороди.

Ліна Костенко в музеї

І зараз Ліна Василівна працює. Творчість її багатогранна. Достатньо лише згадати її участь у культурно-етнографічних експедиціях до Чорнобильської зони. Вона знову готується до експедиції. Ми домовилися з Ліною Василівною, що в наступній експедиції буде й представник редакції часопису „Пост Чорнобиль”.

Побажаємо Ліні Василівні й подальших творчих успіхів і ще довгих років щасливого життя.

Анатолій КОЛЯДІН

Княжа гора

По довгій неволі хотів тут віку дожити,

на Княжій горі, над коханим своїм Дніпром.

Вже так натомився за краєм своїм тужити,

що вірші, здавалось, ридають уже під пером.

Ходів по горі і дихав на повні груди.

Оце вже я дома?! – аж віри очам не йму.

І княжого міста прадавні дивні споруди

уламками фресок з землі усміхнулись йому.

Як батьків гостинець, як хліб солодкий від зайця,

Як радісне диво найперших дитячих снів, –

хитались у відрах лозові свіжі кружальця,

шуміли дуби, і стременами вітер дзвенів.

Гора моя Княжа, далеко із тебе видно.

Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!

Заходило сонце, і паслося панське бидло,

і паслося бидло на тій, на Княжій горі.

Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.

А небо, а простір, а це під горою село!

І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.

І тільки порога... порога чомусь не було.

А вже за плечима хтось приставу пише цидулку.

Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.

Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.

Поети твої – і ті вже тобі чужі.

Отут, на руїнах княжого міста Родні,

Над берегом чистим моєї святої ріки,

на славі минулій стою у безславнім сьогодні,

з минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.

А завтра поїду. І, може, усе це востаннє.

Цей берег... цей вітер... ці люди привітні в селі...

І вже з Петербурга буду пити листами

той спогад, ту мрію – жити на рідній землі!

І друзі там є. І „Слепую” писав я, і „Тризну”.

А вірші ридають... Отак і життя промине.

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

Незнятий кадр незіграної ролі

Івану Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову.

Чекали зйомки, зали, павільйони, —

Чекало все!

Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!

Як мимоволі творить він красу!

Бур’ян глушив жоржини біля хати,

і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.

Іван косив аж ген десь до корчі.

Хрести, лелеки, мальви і жоржини

було його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.

Русалки виглядали із річок.

Щоденні старти кіно марафону

несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,

Проекція на хмару грозову.

На плечі стрибне слава, як пантера, —

він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.

Лишай косу в сусіда на тину.

Іди у кадр, екран — твоя домівка,

два виміри, і третій — в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.

Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.

Москва. Гран-прі. Овації в Парижі!..

Іван косив у Халепії траву...

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й не сучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

*  *  *

Гуде вогонь — веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі...

                 А я чолом припала до вікна,

                 і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі — аби

знайти від тебе крихту порятунку.

                 Мої думки, як дикі голуби,

                 в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

                 І віднайшла — гірку печаль світань,

                 і п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немовби чорну книгу.

                 Якщо кохаєш, — знайдеш без адрес

                 Оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

На кризі шибки у холодний вечір.

                 І спить в печі веселий сатана,

                 уткнувся жаром в лапи головешок.

*  *  *

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восені.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясені.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові луги.

Русявокосі Берегині

позолотили береги.

Там переходять шлях уповні.

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні –

копають люди картоплі.

Бори стоять, такі соснові!

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Від магістралі за два метри,

Уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, –

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

оті розкішні натюрморти

уздовж доріг на спориші...

* *  *

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми,  нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси  не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

*  *  *

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум. Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем,

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

*  *  *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди —

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

*  *  *

Мені відкрилась істина печальна:

Життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки

Ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі –

Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

*  *  *

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

у ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

*  *  *

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремиґали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

*  *  *

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може, це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде —

кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків — як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ —

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах і легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок —

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі —

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші...

*  *  *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

*  * *

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза – як вихопила ніж!

Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.

Машину повело, і ми згубили шлях.

Усі мої ліси, удень такі приватні,

Схрестилися вночі із небом на шаблях.

Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.

Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.

Було моє життя – як ночі горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

*  * *

Після дощів смарагдова діброва,

на білій ріні річка говірка.

І смужка сонця тонко пурпуровая

далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.

У тихе небо струменіть тепло.

І над стареньким комином лелека

після дощу просушує крило.

*  *  *

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина,—

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

*  *  *

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

*  *  *

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

Чорна магія ночі

Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік —

ця тривога, ця ніжність,

незатьмарений рай без вигнання,

заворожене щастя,— чи буває таке навік?

Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?

Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.

*  *  *

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? —

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

Надруковано «ПЧ» № 3 (15) березень 2005

Ім’я його – Володимир

У Тамбові в родині Миколи — коваля заводу, було три сини славні, високі, як ясені: Семен, Іван, Федір. І всі три закохались у небо, і закінчили вище військове училище.
Семен Миколайович Капустін добровольцем пішов на захист народної республіки Іспанії.

А коли почалася Велика Вітчизняна війна, злетіли на штурмовиках у різних частинах брати. Билися до останнього. Старший Семен – командир ескадрильї згорів у небі над Хельсінськими лісами. Не повернулися і його брати Іван та Федір – пропали без вісті.

Мати поета Галина з перших днів, як лікар пішла в армію. Працювала у польовому шпиталі, що знаходився неподалік штабу генерала Петрова.
Володимир Семенович розповідає про це: „Тричі німці брали місто Мозок. І тричі вивозили шпиталь і дітей військовослужбовців, в тому числі мене. А тоді ж комендантом міста був Петро Шелест. Виховувався на кухні військової частини. І тому вірш, „Не забудь мені” це шматочок автобіографії.

І тому мені, як журналісту і пісеннику, особлива близька армія, яка по суті врятувала мене – дитину і виховала бути сміливим, відкритим...”

Тому вірші на військову тематику не випадково.

Творчість Володимира Семеновича багатогранна. Крім поетичних збірок та книжок для дітей він видав дуже цікаву книжку художніх нарисів про авторів популярних українських пісень. Зараз вона стала бестселером. Тому в наступному році ми почнемо їх друкувати в нашій газеті.

Тож, знайомтесь з творчістю талановитого поета, а в житті доброзичливого, чуйного чоловіка ім’я якому – Володимир.

Капустін Володимир Семенович народився 1939 року в м. Полтаві. Закінчив Закарпатський технікум мистецтв (м. Ужгород), Вищу школу при ЦК КПРС, Московський державний університет, факультет журналістики. Поет, публіцист. Член НСПУ.

Видав збірки віршів „Горить багаття калинове” (1994). „Зажурився кіт” (для дітей, 2000). Працює спецкором в газеті Міністерства оборони України «Народна Армія», керує літ. -мистецькою студією „Срібні сурми” при цій газеті. Матеріали з історії укр. народних пісень публікував у Лондоні (газета „Українська думка”), у Франції та в різних часописах України. Продовжує створювати художні нариси про творців популярних українських пісень.

Сопілка

Бійці верталися додому,
Змужнілі в полум’ї війни.
Один із них мені, малому,
Сопілку дав із бузини.
Сопілка біла бузинова,
Напевно, не проста була:
На все життя до пісні й слова
Вона мені любов дала.

Батько мій

Батька кликало небо.
Вище хмар він літав.
У бою, наче лебідь,
Невідомо, де впав.
Як прийшла похоронка,
Дід мій мамі сказав:
– Чуєш, доню, Володька
Сиротою наш став.
А ні в мене, ні в мами
З батька знімка нема...
Нам кричить вечорами
Біла стінка німа.
То, здається, що в небі,
Як зоря зацвіта, –
Батько мій – сивий лебідь
Вічно в ньому літа.

Моя Україна

Степ від хліба золотий,
Далина орлина.
Край оцей коханий мій –
Рідна Україна.
З труб заводу виплива
З неба синь хмарина, –
Це моя ти трудова,
Рідна Україна.
Терикони, шахт копри,
У садах долина,
Над рікою явори –
Рідна Україна.
Наче музика луна
Мова солов’їна.
Це – кохана сторона,
Рідна Україна.
Гордо спів трембіт звучить,
Зве на Верховину.
Як за це нам не любить
Рідну Україну!
Моря Чорного прибій,
В берег б’є лавина,
Це – усе ти, краю мій,
Рідна Україна.
Крим від сонця весь сія,
Як роси краплина, –
Неповторна цем моя
Рідна Україна.

Рідна мова

У природі цвіт калини,
Хоч не хоче, а згаса,
Тільки вічна є в людини
Це душі її краса.
А краса — не просто слово –
Це і вірність, доброта.
Це любов до краю й мови
Вічна, чиста і свята.
Можна все в житті стерпіти,
Навіть впасти в боротьбі.
Найстрашніша зрада в світі,
Коли зрадиш сам собі.
Хто забуде рідну мову –
Матері великий дар,
Буде він душею бідний –
Раб, потвора, яничар.
У природі цвіт калини,
Хоч не хоче, а згаса,
Тільки вічна є в людини –
Це душі її краса.

Пісня полонянки

Ой з-за гори крем’яної
Орли вилітали,
А до мене молодої
Старостів не слали.
Орли гнівно клекотали
Попід небесами,
Як мене в неволю гнали
Чужинці степами.
Гнали босу на світанні,
Як підбиту птаху, –
Вели мене на аркані
У криваву Кафу.
Ой ніколи не побачу
Ні батька, ні мами.
Я за ними іду, плачу
Гіркими сльозами.
Тому сонце вечорами,
Як згаса гаряче, –
Не росою, а сльозами
Степ широкий плаче.

У саду

Вслухаюсь в тишу вечорову,
Стою в задумі у саду.
Мені здається, що розмову
З далеким космосом веду.
У вічному небес просторі,
Де меж не має глибина,
Не просто звідти світять зорі,
А предків голос долина.
Та ллється музика з блакиті
На диво срібно-голуба.
У ній навік в єдине злиті
Небесна радість і журба.

Летіли лебеді

Поволі в небі весняному
Понад поля, понад гаї,
Вночі і здалеку додому
Летіли лебеді мої.
Летіли лебеді, летіли,
Губили, мов не пір’я – жаль...
На став, неначе в пісні сіли,
Розбили крилами кришталь.
Як діти, накупались в ньому.
На берег вийшли із води.
Не біле пір’я – білу втому
Там залишили назавжди.
Як засвітилася на клені
Зоря з сльозинах золотих,
Взяли весни човни зелені
Красу і білу втому їх.
А як знялися, полетіли,
Бо йшов світанок до села, –
То там, де лебеді сиділи,
Калина біло зацвіла.

Пам’яті матері

В дворі пустім стоїть калина,
Як осінь тиха і сумна.
В печалі золотій хатина
Моєї мами мовчазна.
Шумить трава, неначе річка,
Листки колише осяйні.
Здається, не зоря, а свічка
Горить в притихлому вікні.
Та тужать тужно вечорами
Листки холодні яворів,
А я до мами, я до мами,
Неначе птах отой летів.
Не встиг... днем тихим калиновим
Із хати, з рідного села,
У білім човнику сосновім
У вічність мама відпливла.
А я летів, спішив до мами,
Хустину білу з міста віз...
Стою і плачу між горбками
Очима скорбними без сліз.

Чарівне зілля

Мені сказала моя мати:
– Мене не стане у селі,
Ти посади пучечок м’яти, –
Чарівне зіллячко землі.
Розбурхані вітри весняні
Несли задуму і тепло,
Згадав слова твої останні
Та й повернувся у село.
Ніхто не вийшов зустрічати.
Не стало матері в селі.
Я посадив пучечок м’яти, –
Чарівне зіллячко землі.
Як щемко, гірко біля хати
Пропах весь м’ятою садок.
Шепоче м’ята, ніби мати:
– Як добре, що прийшов синок...
Ой, рута — м’ята не забута,
Торкнулась скронь моїх зима.
То, як скажіть мені тут бути –
Є м’ята – матері нема!
Моє минуло літо русе, –
Так клен жаліється комусь
Прости мені, моя матусе,
Що я так пізно повернувсь.

Хто ми?

Багаті є і є голодні,
І Правда нищиться свята.
Як і Сосюра, так сьогодні
Кажу: — Чи є у нас мета?
О, ні! Її у нас немає.
Ми — у брехні, в полоні чвар.
Мене, Вкраїну розпинає
Грабіжник, зайда, яничар.
Із піною у роті цвенька
Якась з багнюки бузина.
Мою Вкраїну і Шевченка
Все брудом облива вона.
Ми — раби... Може, ідіоти?
Все слухаєм та мовчимо,
Бо на словах лиш патріоти, –
Самі впряглись в чуже ярмо.
Багаті є і є голодні,
І Правда знищена свята.
До всіх звертаюся сьогодні:
Хто ми? Чи є у нас мета?

Державним грабіжникам

А мій народ вже вам не сіра маса, –
Доволі натерпівсь знущань і мук.
Нам мало слова гнівного Тараса, –
Потрібні вже і Гонта й Кармелюк!

* * *

Мене думка ятрить невесела,
Бо настала печальна пора:
То не просто зникають в нас села, –
Україна моя вимира!
Однак моїй Вкраїні не померти:
Грабіжників чека вже ешафот.
Приходять і відходять президенти, –
Та вічно залишається народ.
І буде Наша Україна,
І переможе Наш Народ.
Нас не поставить на коліна
Орда кучмістів і заброд!

ПЕЛЮСТКИ

Дитинством пахне материнка,
Подвірям рідним – деревій,
Бо кожна квітка і травинка –
Це ти, коханий краю мій.

ххх

Як тихе небо вечорове,
Як ніжні мамині слова,
Горить багаття калинове,
Мені світ білий осява.

ххх

Коли зайду до гаю,
Із ним зливаюсь сам.
Природа мого краю, –
Душі моєї храм.

ххх

Літа летять, летять димами
Та й тануть в синій далині.
Ми молоді, допоки в мами
Не гасне вогник у вікні.

ххх

Далина така тривожна.
І така сьогодні ти.
Утекти від когось можна,
А від себе не втекти.

ххх

Такий облудний білий світ,
Весь від брехні, від зла зігнувся.
У мене серце – динаміт,
Боюсь, не втримаюсь – зірвуся!

ххх

Ми ще не держава, а руїна.
Нас пече, ятрить чорнобильська біда.
Полинами плаче Україна,
Подорожники до рани приклада,

ххх

Стає все жити важче й важче,
Від цього добрі люди – злі.
Якщо не вірити у краще,
Навіщо жити на землі!

ххх

Щоб жили в мирі я і ти,
Під рідним небом України,
Живи, кринице доброти,
У серці кожної людини.

Підготував сторінку
Анатолій КОЛЯДІН

Надруковано «ПЧ» № 1 (13) січень 2005

За матеріалом статті Івана Кошелівця “У хороший Шевченків слід ступаючи...”
( Василь Симоненко «Берег чекань», видавництво “Сучасність” 1973 р.)

Легко і просто називати себе сином народу, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього високого імені. Легко і просто говорити про свою любов до України, важко і не кожному вдається справді любити її.

Василь Симоненко народився 1935 року в селі Бієвцях на Полтавщині, в самому центрі, сказати б, хліборобської України. У 1952 році закінчив сільську середню школу і того ж року вступив на журналістичний факультет Київського університету, який закінчив 1957 року. Потім працював у газетах “Черкаська правда” і “Молодь Черкащини”. Смерть постигла його (13 грудня 1963) на посаді кореспондента центральної “Робітничої газети”. Оце коротка біографія поета.

Кожен, хто хоч трохи знав Василя Симоненка, знав його внутрішню, органічну відразу до красивих і показних, але безвідповідальних слів. І тільки той, хто знав це, може оцінити, що значили ці його слова про Україну, може зрозуміти, що в його готовності “проллятися крапелькою крови на її священне знамено” не було й грама пози й ефектації. Все своє коротке життя Василь Симоненко прожив з цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу.

Життєва доля Василя Симоненка складалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Більшість, а саме найкраща, з написаного ним, ще не опублікована. І той, хто знає Василя Симоненка тільки з преси, справжнього Симоненка не знає або знає його мізерно мало.

Людина безпощадної вимогливості до себе й до інших, Василь сміявся, читаючи хвалебні рецензії на свою першу збірку. Уже тоді він стояв на голову вище того, що було опубліковане. Уже тоді він створив такі речі, за які найвибагливіші слухачі влаштовували йому овації – так точно і глибкого передавав він думи і почуття своїх сучасників.

Василь Симоненко увійшов у нашу літературу разом з тим поколінням, яке ще звідало згубну атмосферу сталінського свавілля, але вже гартувалося в боротьбі за ширші демократичні принципи, за краще життя свого народу. Він ввійшов у літературу разом з тим поколінням, яке для нас уособлюється іменами Ліни Костенко, Івана Дзюби та Миколи Вінграновського і багатьох-багатьох інших. Колись історики літератури, може, й назвуть Василя Симоненка найталановитішим поетом свого покоління. Але серед його покоління не було й немає поета більшої громадської мужності, більшої рішучости, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко.

У багатьох із нас одразу після ХХ з`їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму. Тільки згодом суворе життя спростувало ці дитячі фантазії, тільки згодом ми побачили, що всі наші успіхи даються нелегко, що для справжнього діла потрібне величезне напруження сил, що наш шлях не тільки не встелений трояндами, але й самого шляху немає, його ще треба мостити, продираючись крізь хащі бюрократичного тупоумства одних, дешевого скепсису других і прикрої байдужості ще інших.

Серед усіх нас Василь Симоненко зрозумів це, може, найскоріше, усвідомив найглибше і виразив найпослідовніше. Ось чому в його поезії так мало барабанного бою і мажорних фанфар і так багато суворої і жорстокої правди. Ось чому, коли в космічний простір вирвалися наші Гагаріни й Поповичі, Василь захоплювався тими подвигами, але писав, що “в космос крешуть не ракети, але пружні цівки молока”, надоєного колгоспницею, якій те молоко, перепадає, може, й не часто. Він писав про те, як “у небо димом піднімались жіночі літа”; писав “некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті”; писав про дядька, що його відгодовані демагоги й брехуни зробили злодієм; він славив велич простої баби.

Цим своїм суворим реалізмом, громадською мужністю й категоричною безкопромісністю Василь Симоненко справив велике враження на всіх, хто мав щастя його слухати, впливав на таланти, може, й сильніші за нього часто художньо, але не усталені й не цілком зформовані суспільно, здатні йти на легковажні компроміси, на втрату віри, вагання і зриви.

Ввійшовши в українську літературу, Василь Симоненко пристрасно прославив благородний запал своїх ровесників, юність та безумство хоробрих, яке міщанам здається абсурдом і нісенітницею, а насправді є і повине бути нормою людського життя. І звертаючись до своїх друзів і однодумців, Василь говорив:

Хай ми посинієм від натуги,
Поступ не зупиним все одно;
Нові покоління – не папуги,
об товкти заучене давно!
Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!

Цього зойку чутливої поетової душі, звичайно ж, Прокрусти не почули – на те вони й Прокрусти. Але він глибоко запав у душі його однополчанам, будив у них високу громадську совість, безмежну відданість улюбленій справі, постійну готовність до подвигу.

Навіть на смертнім одрі, навіть, знаючи, що йому жити лічені хвилини, він найменше думав про себе, він думав про інших, і за кілька хвилин до смерті тремтячою рукою він написав глибоко трагічного листа до Президії Спілки письменників України, у якому просив потурбуватися про його матір.

І брати по перу виконують його останнє прохання. До матері Василя Симоненка, Ганни Федорівни Щербань, яка все життя пропрацювала у колгоспі, і не нажила особливих статків, часто навідується поет Микола Сом.

Про таких людей, як Василь, не хочеться говорити: “Вічна йому пам`ять!” Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей, бо які б зміни не відбулися у нашому житті, ми знаємо, що його поезія житиме доти, доки житиме народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся. І я думаю, всі ми вважатимемо за велику честь і велике щастя прагнути бути схожими на нашого друга й товариша, робити те, що робив він, робити так, як робив він.

РІК НЕСПОКІЙНОГО СОНЦЯ

Пам’яті Василя Симоненка

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі.
З розплющеними 28-літніми очима.
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем, з опущеними руками,
В яких учора ще
Говорило перо
Поета-мужа.
В темно-коричневому костюмі,
В білій сорочці, защібненій матір`ю під
підборіддям,
В черевиках, зашнурованих дружиною,
З кручі Дніпра,
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі
орбіту,
Ім`я якій
Наші сльози і горе,
І тиха клятва моя
На солонім плечі України…
Мій Василю,
Справа не в тому пузатому автобусі,
Підперезанім чорною стрічкою,
І справа не в чорних отих світофотах,
І не в чорних отих горобцях,
Що вицврінькувались з-під коліс,
І справа не в п`яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами…
Справа, Василю, не в цьому.
Ти б сам так сказав,
Якби не летів зараз ти з найбільшою
швидкістю в світі,
Щоб стати наснагою в нашому небі,
Дивитись і переконуватись,
Що
Діємо
Ми
Для щастя народу з Дніпра.
Ми завжди у чімсь не встигали…
Але, наш Василю,
Яке покоління
В такій вибачливій мірі
Вправі засвідчити те,
Що я кажу з непокритою головою і серцем?
Жодного слова брехні,
Жодного грама підступства,
Підлості, хитрощів чи недовір`я,
Наклепів –
В нас не було між нами.
В нас не було і не буде!
Так я кажу,
Чи ні?
Так я кажу,
Чи ні?
Я кажу правду,
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Лебеді материнства

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зеленіХлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з Україні верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

10.12.1962

* * *

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра ні цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

16.11.1962

Моя мова

Все в тобі з’єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.

1962

* * *

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я... Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені, –
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

22.06.1955

Безсмертні предки

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали – раби.
Труд їх стоїть над віками –
Свідок життя й боротьби.
Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:
“Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться! – за нами:
Смерть – не кінець боротьби.
Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!”
Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини – окраса і слава,
Праця людини – безсмертя її!

23.10.1955

Шум полів

Над “Кобзарем”
Поля мої! Суворі таємниці
Я відчуваю в плескоті хлібів –
Здається, сотні змучених рабів
Звели до сонця стомлені правиці.
Зелений подих теплої пшениці
Доносить розшум Кобзаревих слів.
Любов і ласка, ненависть і гнів
Спалахують в рядках. Як блискавиці.
Скорбота матері і сльози немовляти,
І задуми безпомічно крилаті
Шукають – не знаходять берегів.
Тут правда з кривди злускала облуду,
Щоб розказали нам з віків минулих люди
Історію насильств і батогів.

09.03.1955

* * *

Немає смерті. І не ждіть – не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.
І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну,
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.

23.03.1955

Українська мелодія

Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія – збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається – там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.

18.01.1957

Не вір мені

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.
І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

27.02.1963

Про поезію

Поету, кажуть, треба знати мову
Та ще уміти вправно римувать.
Натхнення і талант – і все готове –
Слова самі піснями забринять.
То правда все, але не в тому сила,
Мені здається, що не тим вірші
У дні тяжкі серця наші палили,
Любов і зненависть будили у душі.
Бо не запалить серце точна рима,
Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.
Ні інша сила, буйна незборима,
Вогнем і пристрастю напоює ту річ.
Ні, інша сила так цілюще діє,
Словам велику надає вагу,
Бо з нею світ цвіте і молодіє,
І світло б’є крізь морок і пургу.
Без неї рими точні й милозвучні
Не варті навіть драного гроша –
Слова звучать примусить сильно й гучно
Лише одна поетова душа.

* * *

Я не помру від розпачу і муки,
Лиш в одинокі ночі навесні
Все будуть сниться милі, теплі руки
І оченята сині і ясні.
І будеш ти у кожному диханні,
І будеш ти навіки при мені
Гасить зірки очима на світанні
Палить мене в безжальному вогні.
І буду ждати кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку дівчинку мою.

07.09.1963

Надруковано «ПЧ» №8/ 2004

Несколько лет назад в Государственной научной библиотеке открылся Центр синтезированного искусства.

Здесь и состоялось мое знакомство с ее организатором – кандидатом технических наук, доцентом Украинского государственного университета пищевых технологий Н.А.Чернышом.

До сих пор припоминаются объяснения Николая Арсеньевича:

– Кое-кому может показаться, что скульптура, которую вы видите перед собой, достигла апогея в своем совершенстве и завершенности, и дополнить ее, на ваш взгляд, больше нечем. Можно подумать, что художник достиг пределов своего воображения. Но не будем делать поспешных выводов. Вдохнем в этот труд несколько строк истинной поэзии, окутаем его одухотворенной музыкой и многоцветьем радуги – и вы ощутите, как пространственные представления ваши раздвинутся дальше, вплоть до безграничности, а в душе откликнется давно не касаемая струна, а сама скульптура словно превратится в драгоценный алмаз… Это и есть образец синтезированного искусства. На выставке – их несколько десятков…

В своей первой книге «Синтезированный полиптих» Н.А.Черныш пишет: «Какими бы путями не водила меня жизнь, куда бы не бросало скопище радостных и мрачных событий, зависимых от моей воли, если бы не влекла к уединению таинственность и красота природы, в чем бы не убеждали практичные люди, я целиком вернулся в зрелом возрасте к тому, что заложили во мне с детства мои простые и искренние родители – до утоления ежедневной и мучительной жажды создавать что-то красивое и разумное на радость всем, побуждать в душах, наполненных глубокой печалью, надежду и веру в победу ИСТИНЫ».

Как утверждает Николай Арсеньевич, за синтезированным искусством – большое будущее. Поэтому становятся понятными его рассуждения: каждый человек одарен природой. По крайней мере искрой таланта, из которой трудолюбие и любознательный ум способны раздуть настоящий пожар творчества. Ведь вершины недосягаемы только для того, кто всегда смотрит себе под ноги…

А теперь мысленно перелистаем несколько страниц истории, чтобы лучше понять: что же такое синтезированное искусство и с «чем его едят»?

Еще в античные времена независимо друг от друга существовали различные виды искусства – архитектура, скульптура, музыка, литература… Отдельные творцы достигли невиданных вершин мастерства. В течение последних столетий стали выходить на арену художники, владеющие двумя, а то и несколькими видами искусства. Это – люди высокого уровня духовности и культуры. Среди них – Михаил Ломоносов, Тарас Шевченко, Максимилиан Волошин, Владимир Высоцкий и многие другие.

Художник-синтезист Андрей Белый рассуждает: «Мне всю жизнь чудились какие-то новые формы искусства, в которых художник мог бы пережить себя слиянием со всеми видами творчества; в этом слиянии – путь к творчеству жизни – в себе и других». Эти слова стали для Николая Черныша словно программными. Целостный образ, создаваемый синтезистом, — это не механическая сборка двух отдельных «талантов», а итог взаимопроникновения и единой духовной связи.

Примером синтезированного искусства может быть церковь, где архитектура, музыка, поэзия и живопись превращаются в невиданное до этого чудо. Эти произведения отличаются глубокой эмоциональностью, искренностью, они не на шутку волнуют зрителя, удивляют и завораживают своим содержанием, поскольку уже с первого мгновения начинается общение душ творца и зрителя.

– В Украине разработана теория и средства синтеза пространственных (архитектура, скульптура, живопись, декоративно-прикладное искусство, художественная фотография) и временных (литература и музыка) искусств, — рассказывает Николай Арсеньевич. – Дополнением к только что сказанному может стать моя первая книжка «Синтезированный полиптих»…

Проблемам синтезированного искусства Николай Черныш отдал около двух десятков лет. Это время было использовано на изучение гипотез, разработку приемов синтеза искусств, на создание теории и школы синтеза и Центра синтезированных искусств. Было создано около сотни синтезированных произведений – «Посвящений», составляющих нынче первую в Украине галерею синтезированных искусств. Проведено около полусотни персональных выставок. На них, как свидетельствуют очевидцы, побывали тысячи людей. Художественные полотна Николая Черныша привлекают многих посетителей. Он не продает свои произведения, но охотно исполняет «Посвящения» конкретным лицам.

Художнику удалось апробировать первый в Украине биоэнергетический салон синтезированных искусств. Это стало возможным благодаря разработанной технологии создания «терафимов» — произведений, наделенных психической энергетикой нужных зарядов, конфигураций и плотности.

Два года своей жизни художник отдал второй своей книге «Синтезированного пилиптиха». Перелистал немало литературы, сопоставил факты, проанализировал. И вот снова труд – его книга «Биософия» («Мудрость о живом»). О чем в ней речь? Зачем и кому нужна? Поможет ли нам в повседневной жизни?

Автор объяснил, что в книге речь идет о причинах социальной неустроенности, о путях выхода из нравственных, экономических и политических тупиков, об уровнях и методах наработки знаний, о культуре и варварстве, о подлинной эволюции всего живого (флоры, фауны, человека, народа, человечества), о смысле жизни, способах доведения интелекта до уровня Знатока, Сверзнатока и Адепта («Тот, кто познал»). Книга содержит научные исследования, анализ опыта человеческого общества. Ребенок найдет в ней сказку, школьник – интересное сообщение о жизни флоры и фауны, политики – причину своих неудач в социальной сфере, лидер задумается, является ли он таковым на самом деле. Книга написана по принципу: о сложных вещах надо рассказывать просто и доходчиво. Поэтому она понятна учащемуся и студенту, политику и экономисту, скептику и оптимисту, верующему и только ищущем предмет своей веры.

«Синтезированный полиптих» дал толчок к написанию третьей книги «Лидософия» («Берега мудрости»). Но проблемой №1 является поиск источников финансирования для издания этих книг.

Когда я спросил у художника, есть ли у него истинные последователи, продолжатели его дела, он ответил утвердительно. Все свои знания и богатый опыт достанутся молодежи… И это замечательно…

Мудрому и доброму папочке посвящается.

Мудрому і доброму татусеві присвячується.

№1

Всегда спешу, всегда в движеньи –
Живу, как все, среди людей,
Но лишь находит вдохновенье,
То в бегстве нахожу спасенье.
Бегу стремглав я всякий раз
От добрых и недобрых глаз
Тропою только мне знакомой,
В шалаш из золотой соломы,
Который мне дороже дома.
И не жалея своих сил,
Я там пою усердно МУЗЕ
О важном для меня союзе,
Что с детства с СОЛНЦЕМ заключил.
Огня бы мне побольше в жилы,
Каким одарено СВЕТИЛО!
Иметь бы мне такой полет!
Иметь бы мне такую силу!
Я приласкал бы все живое,
Голодных всех бы накормил,
И так бы мир весь перестроил,
Чтоб каждый только столько стоил,
Сколько добра он сотворил.

Спішу завжди, підвладний руху.
Живу, як всі, — поміж людей.
Коли ж натхнення, сяйво духу,
Мене пойме, — біжу з очей,
Він поглядів – зловісних милих
Я стрімголов лечу на крилах
По стежці лиш мені знайомій
До справжнього святого дому –
В курінь із золото-соломи...
І не шкодуючи утомних сил,
Благословляю в пісні МУЗУ,
Співаю древній гімн союзу
Між мною і СОНЦЕМ, крутосхил.
Вогню б мені побільше в жили,
Чим обдароване СВІТИЛО,
І лет його легкий, сліпучий,
І силу пробивати тучі,
Я б ласкою усе зігрів.
Голодних би нагодував досхочу,
І світ піддав перебудові,
Щоб вартість кожного – не в слові, –
– В практичному добрі достоту,
– В сердечності робочих днів.

* * *

Саше Бессарабу посвящается.

Саше Бессарабу присвячується.

№22

Друзья, прошу Вас, помогите
В реальность обратить мечту:
Хочу взойти на высоту,
Где БОГИ судят клевету,
Чтоб после неподкупной лирой
Поведать убежденно миру
Свою людскую правоту.

Будь-ласка, друзі, поможіте
Здійснити мрію золоту:
На олімпійську висоту
Зійти я хочу чи злетіти:
БОГИ там судять поговір,
Злу визначають мір з мір.
Я налаштую барви й струни,
Щоб світом покотились луни:
Художник завжди – король Лір.

* * *

Казакам, павшим под Берестечком, посвящается.

Козакам, що загинули під Берестечком, присвячується

№36

Над КАЗАЦКОЙ МОГИЛОЙ,
В недоступных взору тучах,
Обитает ДУХ летучий.
Наделенный Божьей силой,
Ищет ночью он в трясниах
Души воев УКРАИНЫ…
Над КОЗАЦЬКИМИ МОГИЛАМИ,
На висотах недосяжних
ДУХ правує –дух звитяжних,
Божими пойнятий силами.
Уночі, над УКРАЇНОЮ,

Він збирає душі воїв,
Він шукає всіх героїв,
Снить країну самостійною.

* * *

Моему сыну Олежику посвящается.

Моєму синові Олежику присвячується.

№47

Подставлю я тебе плечо
В момент отчаянной тревоги,
Когда уже не держат ноги
И ветер гнет и дождь сечет.

А если жизнь предъявит счет
И взыщет непомерно много,
Ты обратись спокойно к БОГУ –
Он все простит и все поймет.

Твоїм я стану опертям
У розпач твій, твою тривогу,
Тоді, коли не носять ноги
І лихо бавиться життям.

Коли ж пред’явить свій рахунок
Саме життя й шляху – нема, –
Єдиний знайдеш порятунок:
До Бога впавши, річ нема.

* * *

1000-летию крещения РУСИ посвящается.

1000-річчю хрещення РУСІ присвячуєтьсяю

№55

Неужели не вразумятся все,
делающие беззаконие,
съедающие народ мой, как едят хлеб?..
Ложь говорит каждый
своему ближнему, уста льстивы,
говорят от сердца притворного…
Приготовили сеть ногам моим,
душа моя поникла;
выкопали предо мною яму,
а сами упали в нее…
Сыны мужей!
Доколе слава моя будет в поругании?
Доколе будете любить суету
и искать лжи?

Псалтырь: 13 (4); 11 (3); 56 (7); 4 (3).

Чи ж розуміють всі ті,
Хто чинить безправ’я,
Хто мій люд поїдає?
Вони хліб Господній їдять,
Та не кличуть Його...
Марноту говорять один до одного,
Їхні уста облесні,
І серцем подвійним говорять...
Вороги приготували
пастку для стіп моїх,
Душу мою нахилили,
Вони викопали вовчу яму для мене, —
І потрапили в неї самі!..
Людські сини, —
Доки слава моя буде ганьбитись?
Доки будете марне любити,
Шукати неправди?

Книга псалмів: 13 (4); 11 (3); 56 (7); 4 (3).

Подготовил страницу Василий ГАЙДУК,
на снимках: художник-синтезист
Николай Черныш и его работы.

Опубликовано «ПЧ» №7/ 2004

Травень – один із улюблених моїх місяців.

Думаю, і наші читачі нічого не мають проти тридцяти теплих днів. Для одних це завершення весни, для інших – лагідний початок літа. Кінець травня цього року, запам`ятається не лише урочистостями з нагоди ювілею столиці України, Русі, племінного союзу полян та багатьох інших державних утворень, традиційним фестивалем “Київ травневий”. Цьогорічний травень увійде в історію України як місяць, коли одним справжнім поетом стало менше. Із цього марудного й суєтного світу у кращий світ вирушив Микола Вінграновський, справжній поет, прозаїк, тонкий лірик, кінорежисер та кіноактор. 29 травня земля прийняла свого вірного сина.

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року у місті Первомайську на Миколаївщині. 1961 року закінчив Всесоюзний інститут кінематографії. Починав як актор, і режисер.

Виконав ролі на Київській кіностудії художніх фільмів (тепер Національна кіностудія ім. О. Довженка): Іван Орлюк (“Повість полум`яних літ”, 1961), Домчак (“Сейм виходить з берегів”, 1962) та інші. Поставив 10 художніх та документальних стрічок, таких як “Ескадра повертає на захід” (1966), “Берег надії” (1967), “Дума про Британку” (1970, виконав роль Несвятипаски), “Тихі береги” (1973), “Климко” (1983).

Душа Миколи Вінграновського завжди тягнулася й до літератури. Він став автором книжок віршів: “Атомні прелюди”, “Сто поезій”, “Поезії”, “На срібнім березі”, “Київ”, “Губами теплими і оком золотим”, “Цю жінку я люблю”, “З обійнятих тобою днів”; збірок для дітей “Андрійко-говорійко”, “Мак”, “Літній ранок”, “Літній вечір”, “Ластівка біля вікна”, “На добраніч”; повістей “Первінка”, “Сіроманець”, “У глибині дощів”; прозові твори: роман “Северин Наливайко” та книжки оповідань “Манюня”.

Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. 1984 року отримав найвищу мистецьку премію України — Державну премію України імені Т.Г.Шевченка, також став лауреатом літературної премії “Благовіст” та премії Фундації Антоновичів (США).

Він був яскравою людиною, і зоря його таланту ще довго світитиме у царстві попси й ерзац-культури. Його мова досконала, вірші красиві й чудово лягають на музику, мальовничі пейзажі кличуть у далекі мандри. Вінграновський був серйозною людиною, і не писав про страждання повій, натомість возвеличував Жінку та Кохання… Не знімав серіалів, а ставив і знімався як актор у кінострічках про наше славне минуле, про історичні звитяги й життя українського народу. Ніколи й нічого не просив у влади, не виступав на “званих вечорах”, не ліз “нагору”. Не знаю, що він міг би створити ще як літератор, однак точно відомо, що як кіномитець Микола Степанович мріяв зробити серію фільмів про гетьманські столиці: Батурин, Глухів та інші. Ця його мрія залишилася нездійсненною.

Не знаю, чи скоро підросте зміна таким людям. Не впевнений, що зможу тепер любити травень…

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ: «НЕ КВАПТЕСЯ, БЕРІТЬ МЕНЕ ПОТРОХУ…»

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,
Зів`яльсь очима і лицем.
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зграбся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але – сльозою не молись.

Не – відбувалось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не ... – Господи!.. – не – не було!..

Як танський фарфор – все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише джола своє співає
Над малиновим будяком.

ВОГНЕННА ЛЮДИНА

Не в кам`яній, не в дерев`яній ері –
Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій,
У плоті вогненній з`являюся тобі.

Я – Сонця син. Творець Землі і неба.
І я – це ти. Все, що навколо тебе
Вклонись повітрям, часом і судьбою,
І атомом, розщепленим тобою,

І таємницею, що знаєш ти один.
Я дав тобі вітчизну і народ,
Любов і мрію, мову і мовчання.
Я не давав печалей і скорбот

Від чорного воєнного світання.
Їх автор – ти! І сам ти є творець
Трагічних дум своїх у неспокою.
Тебе чекає вічність чи кінець,

А твій кінець – це я перед тобою.
Шмат сонця я, шмат радості і муки.
Були вітчизна в мене і народ.
Був світ, і геній хліба і науки,

Була земля і плескотіння вод.
Моє життя було колись початком
Усіх зачать в космічній глибині.
Було тоді ще небо небенятком.

І зорі були юні і страшні.
І мрію з мрій про велелюдну спільність
На крилах атома несли ми із пітьми
І донесли – в космічну безгомінність

Зірвались ми і Сонцем стали ми!..
І стали Сонцем наші дні і ночі,
І вороги, і друзі, і пісні,
І помилки, і помисли урочі,

І стали генії даремні і смішні…
Народе мій! Мій сонячний народе,
Тебе нема – лиш смерть твоя живе.
І смерть твоя – твоя найвища врода,

Бо смерть твою життям Земля зове!
Мислителем, згорілим хліборобом
Ти світиш їй крізь небо голубе –
І на Землі ти знову став народом,

І цей народ повторює тебе.
І жах бере мене… Шукаю слова
Сказать тобі, наземний брате мій:
Доба твоя жахлива і святкова,

Люби її, ненавидь і жалій,
І зберігай, і не прощай нічого,
Бо у прощенні буде смерть твоя,
І глупий космос стане за порогом,

І проклену тебе на сором я.
Кажу тобі: в руках твоїх сьогодні
Життя Землі і пульс її краси.
Я вірю: людства думи благородні,

Звогніть Землі ніколи не даси,
Земний мій друже!..

1957

ПРЕЛЮД №13

За віком вік – до Курської дуги.
Від пірамід – до атомної згуби.
Завіса! Все, товариші боги!
Мені не смішно. В мене змерзли губи.

Комедія закінчена. Амінь!
Небесний дзвін відбовванів в прозор`ї,
І, кинувши на небо власну тінь,
Я встав з колін і небо взяв за зорі.

Як видно все за обрієм земним!
Якби не глибина вселюдного страждання,
Космічну глибину космічного сіяння
Не можна було б вимірять нічим!..

Як видно все!.. Привіт вам, дні нові!
З пащек гармат – волоття кукурудзи!
Летять із Африки на хату чорногузи –
І клекіт чуть, – в них лапи у крові…

За віком вік – до Курської дуги.
Завіса! Все, товариші боги!

1960

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет – ні в тих ні в сих.
Земля – могила для загиблих.
Земля – землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя –
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий
Пита – кого? чого – пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста...

Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака – був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав`язав пупки:

Малі-маленькі – більші-менші,
Дезинфіковані вапном, –
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.

1978

* * *

ЧОРНА РАЙДУГА

Не дівчина, не мати, не сестра –
Богине віри і добра богине...
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Та що лукавить? В серці я на “ви”
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із гудзиками вашими, з підлогою
І з люстрою під стелею весни.

Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися, і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.

І слухать вас... Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,

Спалив без свідків, язиків, очей –
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніxто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить – пектись в моєму слові,
Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх...

... У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба – в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами – я.

1960

* * *

За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І чивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.

Що посміхалося – сьогодні у задумі.
І що журилося – не журиться, мовчить.
Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі.
І ти мовчиш. Мовчання й те мовчить.

Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як... І місяць над водою,
Неначе совість плаче під вікном...

Дурний, та й все!.. Дивись, яка пора!
Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі нібито вогнисто:
Земля твоя й Вітчизна – не мара!

Є правда і любов! І є святий поріг,
Де тиша битви виліплена з крику.
Її творив ти. Нею бив, як міг.
Священня сивина життя цього довіку.

1962

* * *

Сеньйорито акаціє, добрий вечір,
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке, любов?

Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здавалося, нащо мені?

У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я – вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь…

Коли ж – здрастуйте, добрий вечір...
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…

1986

Сторінку підготував Валерій СЕРДЮК

Надруковано «ПЧ» №6/ 2004