Саме так можна назвати відкриту  виставку творчої студії «Ми духом незламні»

У ці спекотні дні будь-хто може зануритися в  освіжаючу атмосферу виставки студії-галереї «Ми духом незламні», яка днями відкрилася в Києві в Дарницькому Культурно-мистецькому центрі. В експозиції представлені художники, які працюють в різних техніках, жанрах, у кожного митця — свої улюблені творчі теми, знахідки, досягнення. 

На долю одних  учасників виставки неабиякий вплив  справили чорнобильські сторінки в  їхніх біографіях, в долях решти є інші вражаючі сторінки, які не тільки перевернули їхнє життя, але часом перетворили його на подвиг, можливо, не завжди помітний серед буденних справ. Тепер їх об’єднує ідея, яка й дала назву цьому неприбутковому творчому об’єднанню: «Ми духом незламні».

Однак, проведення виставок студії-галереї – не тільки чергове нагадування про це і самим собі, й іншим. Кожна виставка традиційно презентує високий мистецький рівень її учасників. Не дарма минулого року за високий художній рівень та виконавчу майстерність творчій студії-галереї присвоєно звання «Народний аматорський колектив». Багато хто з учасників виставки є лауреатами національних та міжнародних мистецьких фестивалів.

Виставка  відкрилася у переддень Дня Конституції України. Теперішній Основний Закон як ознака української державності існує лише 14 років. Але представлена експозиція презентує художньо-історичний ракурс на українське минуле й сьогодення, який дає можливість стверджувати, що теперішня Конституція – це не кон’юнктурний продукт сучасної української політики, а вагома намистина на дуже довгій нитці українського часу.

Твори авторів  – від символічних образних «вібрацій» на тему Трипілля дослідниці української історії Наталії Смаги, виконаних в авторській техніці, до дещо незвичних натюрмортів Олексія Бреуса, колишнього оператора Чорнобильської АЕС, а тепер прибічника тральфреалізму – сучасного напряму в українському малярстві — охоплюють різні шари національної історії, менталітету, естетики, колористики.

Особливе  місце серед виставлених творів посідають вишивані рушники Євгенії Анцевої, які надають всій виставці національного забарвлення і хатнього затишку. Мисткиня опанувала вишивання уже в похилому віці, але їй є чим пишатися. На її полотнах навіть зі зворотнього боку панує гармонія кольорових рядків.

Козацьке  життя в чорно-білих графічних творах Жоржа Шанаєва, керівника студії-галереї «Ми духом незламні», постає аж ніяк не чорно-білим. Воно наповнене кольорами, емоціями і почуттями, серед яких, передовсім, — кохання, рішучість, стійкість.

Пастозний живопис  Дмитра Якутовича з нарочитою  професіональною недбалістю пензля, притаманній видатним українським митцям другої половини ХХ століття, оспівує красоту повсякдення, яку автор знаходить чи то на київських пагорбах, чи то у звичному кухонному інтер’єрі.

Арт-дует «Велес» (художники Тетяна Гайдук і Олексій Бреус) представляють фантастично-романтичний пейзаж, де в лісі, певне, причаїлися мавки, а весь простір насичений світлом, піднесеністю, красою і невимовним покликом до духовних висот.

Яскраві образи творів Галини Бреус, без сумніву, мають  витоки як з фольклорних образів  давніх слов’янських часів, приміром, в картині «Птах щастя», так  і від дещо плакатних образів  епохи стриманого радянського модернізму, як в картині «Зелена Неділя». Поряд з назвами картин художниця подає розлогі віршовані пояснення, що, так само, як і дивна образність, ріднить її твори з картинами видатної Марії Приймаченко.

У художника-ветерана війни Володимира Глушка фольклорна тема з буйним квітінням на чорному тлі доповнюється жовто-голубою палітрою, завдяки чому набуває авторської неповторності.

Керамічні панно Алли Смаги, зроблені з використанням кольорової глини, є фактично оберегами, щоправда, висять вони не над одвірками чи навіть просто на стіні, а… на обрамлених графічних творах художниці.

Ліквідатор-чорнобилець  Сергій Грицай представляє на виставці підводні фотозйомки, зроблені в Червоному морі під час спільної подорожі з Жоржем Шанаєвим, у якого свого часу переймав секрети дайвінгу. Фото не тільки розповідають про дивовижну красу підводних глибин тих місць, але, певної мірою, свідчать про те, що українські митці не обмежуються національною естетикою і не нехтують сучасними технологіями…

Завдяки відкритості  і гостинності Дарницького Культурно-мистецького центру на чолі з директором Оленою Святецькою, відкриття виставки перетворилося на справжнє творче свято. Після урочистостей учасники виставки і гості читали свої вірші, присвячені творчості, Києву, Україні, коханню. У авторському виконанні прозвучали вірші Алли Смаги, Євгенії Анцевої, Ярини Жейріс, Галини Бреус.

Лауреат низки вокальних фестивалів молодий співак Олексій Вишневський виконав проникливу ліричну пісню, написану спеціально для нього. З перших звуків його голосу було зрозуміло, що пісня приречена на шалені оплески слухачів.

Виставка  триватиме до середини липня. Вхід вільний.

Адреса  Культурно-мистецького  центру: Київ, вул. Ревуцького, 6.

тел. +38044 – 564-99-93

Анатолій  КОЛЯДІН,

Головний редактор часопису «Пост Чорнобиль».

Фото  надані Культурно-мистецьким центром

та  учасниками виставки

С 22 по 30 апреля 20210 года  в киевской галерее «ART народная галерея» будет презентован международный эко-арт-проект «SIP. Защитные цветы» украинской арт-группы «Стронций-90».

Будут показаны первые 5 метров панно, на котором закреплены «люди-цветы»  (цветок – символ человеческой души) – часть из полутысячи уже присланных в проект рисунков, фотографий и коллажей цветов из разных городов Украины, США, России, Австралии, Великобритании, Молдовы, Белоруссии, Сингапура, Италии, Франции... Инсталляция будет разрастаться, пока не достигнет натурального размера «Укрытия» над Чернобыльским саркофагом.

Пока художники из арт-группы «Стронций-90», которой в этом году исполняется 20 лет, пишут 25-метровую картину (втроем на одном холсте), в галерее представлены другие их живописные работы: «Евангелие от Чернобыля» Алексея Бреуса, в прошлом – оператора 4-го блока ЧАЭС, которому суждено было выйти на смену утром 26 апреля 1986 года, «Люди-храмы» Валерия Голейко, который уже 10 лет живет без электричества в типовой квартире на Троещине, «Прабабочки» Татьяны Чебровой, занесенной в «Книгу рекордов Украины-2007» за проект «Бабочки в животе».

Кстати, принять участие в эко-арт-проекте «SIP. Защитные цветы» может каждый. Нужно прислать на адрес sipflowers@gmail.com свой рисунок, коллаж или фото цветка, указав свое имя и фамилию, город и страну (профессию, возраст, адрес сайта – по желанию).

Среди первых 500 участников проекта «SIP. Защитные цветы» геофизик Сергей Савельев из Университета Йорк (Торонто, Канада),  который послал фото полярного сияния над Гудзоновым заливом, увиденное как цветок, Надежда Буракова из Минска, которая рассказала, что не может попасть на могилу матери, потому что перед кладбищем в ее родном городе Добруши стоит знак «радиация». А также президент ассоциации арт-галерей Украины и Центра современного искусства «Совиарт» Виктор Хаматов (Киев), Янина Соколовская, главный редактор газеты «Известия в Украине», ученики младших классов киевской Скандинавской гимназии. 64-летний британец Девид Кроуфорд, приславший фото водяной лилии, написал, что в 1986 году он вместе с земляками из города Бедфорд был в отряде, отвечавшем за дезактивацию местной территории.

Этот проект арт-группы «Стронций-90» будет завершен на Чернобыльский  АЭС в апреле 2011 года (художники  уже проводили на территории атомной  станции перформанс в декабре 2005 года).

Экологический арт-проект «SIP. Защитные цветы»,  22 апреля, открытие в 14:00, регистрация прессы — с 13:00, «АРТ народная галерея»: Майдан Незалежности, 1, «Глобус», 3 линия, 1 этаж справа от входа. 

Выставка-презентация будет продолжаться  до 30 апреля 2010 года.

Аккредитация СМИ:

067 9072117,  095 6165102 (Татьяна Чеброва), chebrova@gmail.com

блог проекта — http://sip-project.livejournal.com/

http://www.saatchi-gallery.co.uk/dealers_galleries/Gallery/

SIP+%28Shelter+Imaginary+Point%29:+PROTECTIVE+FLOWERS/20081.html

Леся ТУРОВСКАЯ

 Коминформ Киев

Десять лет назад по инициативе группы киевских энтузиастов из числа инвалидов на территории Голосеевского района столицы была основана первая в Украине студия-галерея творчества инвалидов «Ми духом незламні».

Ее бессменный руководитель — председатель первичной организации Всеукраинского профсоюза трудоспособных инвалидов Голосеевского района, художник-график, инвалид 2 группы ЧАЭС Жорж Иванович Шанаев.

Созданию галереи предшествовала целая серия мероприятий, что, собственно, и подтолкнуло инвалидов к объединению в общественную организацию. С ее основанием отпала проблема транспортировки авторских работ по выставочным залам; появилась возможность сосредоточить в одном месте весь потенциал.

Жизнь и творчество мастеров с ограниченными возможностями просто потрясает: они рисуют картины и играют на музыкальных инструментах, не имея рук; танцуют, не имея ног, превозмогая боль, зачастую не имея возможности увидеть краски природы, услышать палитру звуков… Попробуйте зажать карандаш между зубами и провести хотя бы одну линию. Или представьте себе, что открываете глаза, а вокруг — сплошная темнота… Чем не повод впасть в хандру? Но инвалиды (их в Украине – более трех миллионов) чаще всего – это люди твердой воли, мужества, особой внутренней силы. Закон Украины “Об основах социальной защищенности инвалидов в Украине” гарантирует им равные со всеми гражданами Украины возможности для участия в экономической, политической и социальной сферах деятельности общества, создание необходимых условий для полноценного образа жизни.

Позыв инвалидов к творчеству — явление закономерное и целиком оправданное, ибо, как правило, подтверждается феноменальными достижениями. Особые условия жизни умноженные на дарование генерируют образцы оригинального искусства. И не случайно наука-эстетика все больше выделяет феномен творческой индивидуальности, пребывающей (физически или духовно) в условиях, отличающихся от традиционных. Своей неутомимой новаторской деятельностью инвалиды демонстрируют несгибаемую силу духа. Бесспорно, их подвижничество заслуживает самого пристального внимания.

Основное направление благотворительной деятельности студии-галереи “Ми духом незламні” — это преодоление изоляции киевских инвалидов, социально-культурная реабилитация, вовлечение в активную творческую деятельность. Результаты труда отражены в коллективных и персональных художественных выставках, экспонирующихся (не менее пятидесяти в год) в помещении студии, в выставочных и читальных залах библиотек Киева. По словам посетителей, увиденное доставляет истинное эстетическое наслаждение.

Студия-галерея имеет широкую поддержку со стороны представителей целого ряда общественных организаций, среди которых: Всеукраинская общественная организация “Народная академия творчества инвалидов”; Благотворительный фонд инвалидов по зрению “Візаві”, Всеукраинская благотворительная организация инвалидов и пенсионеров “Лицом к истине”; “Союз организаций инвалидов”, “Киевский городской центр работы с инвалидами”, “Всеукраинский профсоюз трудоспособных инвалидов”, “Совет национальных товариществ Украины”. На базе Централизованной библиотечной системы Голосеевского района ведется широкое сотрудничество с райотделом культуры.

Помещение студии, расположенное по адресу: ул. Теремковская, 9, комн. 10 – это рабочая мастерская по подготовке произведений и изделий к выставкам. Работ для показа – предостаточно! Назовем лишь имена троих художников: Д. Якутовича, Ж. Шанаева и А. Боярина, картины которых экспонировались не только в Киеве, но и во Львове, Ривне, Феодосии, Севастополе, Евпатории, Алупке. Все трое — лауреаты международных художественных конкурсов «Филантроп» (Россия) и «Buza» Албания.

Выступая на X Международной конференции «Неделя образования взрослых» (Киев, 11-17 сентября 2009 года), Жорж Иванович Шанаев отметил, что творческая деятельность для инвалидов — это не только шанс самореализации, но и способ медицинской реабилитации, адаптации и интеграции в общество. В цивилизованных странах это давно проторенный путь, мы же на него только ступили, причем исключительно благодаря общественным организациям. Госструктуры не только не помогают, но зачастую, сознательно ставят препятствия. Скажем, для работы реабилитационных центров нужны помещения. Но даже если инвалиды их имеют, – оплачивать грабительскую аренду и разбойничьи коммунальные услуги они не могут. И тогда… местное чиновничество выселяет их на улицу, передавая их кровные помещения — коммерческим структурам.

Как в воду смотрел Жорж Иванович, ибо прошло совсем немного времени, как в преддверьи Всемирного дня инвалидов по зрению (13 ноября), Международного Дня инвалидов (3 декабря), Международного Дня Прав Человека (10 декабря) и Дня ликвидатора аварии на ЧАЭС (14 декабря) районное чиновничество осуществило акт административного насилия: нарушив конституционные права, самовольно и принудительно выселило студию-галерею творчества инвалидов «Ми духом не зламні» из занимаемого ею помещения! И это вопреки здравому смыслу и законам Украины, запрещающим перепрофилировать, передавать в аренду или закрывать помещения учреждений инвалидского типа!

А что с имуществом? Бесцеремонно взломав дверь, бесстыдные дельцы-от-коммерции вышвырнули на улицу весь нехитрый инвалидский скарб! А как же иначе, когда в коридорах власти витает культ «золотого тельца»?! Поправ законы совести и чести, рейдеры озабочены лишь тем, чтобы арендуемые площади коммунальной собственности приносили доход! Ради этого и отняли у инвалидов коллективный дом. Возможно, здесь разместят более успешные игровые автоматы, казино, фастфуд или очередной тряпочный бутик.

Но не аморально ли лишать инвалидов помещения, отремонтированного за их же средства? С каким душевным подъемом люди с ограниченными физическими возможностями своими руками делали в этом запущенном помещении капитальный ремонт, укладывали паркет, клеили обои, проводили электропроводку, устанавливали металлические решетки на окна, завозили мебель, прикручивали рейки на стены для экспозиции! В течение десяти лет помещение было для них, без преувеличения, небольшим Храмом Искусств, единственным «светом в окошке». Адрес Теремковская, 9, комната 10 стал своего рода знаком их качественной реабилитации средствами культуры и искусства. Правда, после долгих хождений по инстанцииям, им было предложено другое (неприспособленное) помещение. Но в условиях затяжного экономического кризиса, больнее всего бъющего по мало защищенным слоям населения, отремонтировать его не предоставляется возможным. Да и не будет ли оно вновь отобрано у инвалидов?

По словам Жоржа Шанаева, рейдерское выселение студии-галереи произошло по распоряжению начальника Управления труда и социальной защиты населения Голосеевского района Н. Г. Глобы, известной своим властным, нетерпимым, бескомпромисным и жестоким бюрократическим отношением к пенсионерам и инвалидам, которые, казалось бы, должны рассчитывать на моральную поддержку и сочувствие особы, занимающей такую должность, наделенную такими полномочиями. В поисках справедливости, надеясь на личное вмешательство Председателя Голосеевского райсовета Сергея Садового, инвалиды адресовали ему целый ряд официальных писем и обращений с просьбой разобраться, вернуть и закрепить за ними помещение. Но… вместо приглашения к конструктивному диалогу – получили лишь циничные отписки, а то и угрозы. Такова бюрократическая политика реагирования на обращение граждан, полное непонимание со стороны чиновников правил доброжелательного отношения между людьми-гражданами одного общества.

И вот что потрясает: выселение инвалидов произошло практически в тот момент, когда по итогам государственной аттестации талантливому коллективу студии-галереи, широко известному как в Украине, так и за рубежом, было присвоено высокое звание «Народный художественный аматорский коллектив Украины».

– Мы работаем не ради наград, – отметил Председатель “Всеукраинского профсоюза трудоспособных инвалидов”, инвалид I группы по зрению, Владимир Петровский. – Хотим помочь инвалидам найти свою точку опоры, свое место в сложных условиях нынешней жизни. Отсутствие помещения фактически ставит нас на грань полного уничтожения. При иной власти многолетний плодотворный труд нашего коллектива мог бы стать гордостью любого района, города, страны в целом.

Хочется отметить, что именно вопросам качественной реабилитации инвалидов посвящен Указ Президента Украины от 18 декабря 2007 года “О дополнительных безотлагательных мерах по созданию благоприятных условий для жизнедеятельности особ с ограниченными физическими возможностями”. Напомним и о том, что ратифицировав международную “Конвенцию по правам инвалидов” Украина взяла на себя определенные обязательства в отношении инвалидов, улучшения уровня их жизнедеятельности, максимального облегчения их жизни. А Верховный Совет Украины 21 октября 2009 года рассмотрел вопрос о создании условий для творческой деятельности общественных творческих коллективов, особенно в плане предоставления им возможности работать в занимаемых ими помещениях, и осудил позорную практику, приняв Постановление о недопустимости рейдерских выселений общественных творческих коллективов (тем более, инвалидов) из занимаемых ими помещений под каким бы то ни было административным предлогом.

Увы, при нынешней власти принимаемые ею же законы не работают, а падение морали во имя процветания материального богатства стало повседневной практикой. Так зимой прошлого года в ходе очередного рейдерского дерибана, группа боевиков, вооружённых топорами и ломами, высадила дверь помещения по проспекту Науки, 13, где размещались сразу три общественные организации: Совет ветеранов, Комитет инвалидов микрорайона, и районный Комитет бывших партизан и подпольщиков Великой Отечественной войны. По словам председателя последнего — Михаила Хоруженко, после силового захвата налётчики устроили настоящий погром: ломали внутренние перегородки, хватали папки с документами, военные мемуары, и со звериным пристрастием вышвыривали на улицу, в грязь, прямо под дождь. С потерей помещения, оборудования и документов – Совет ветеранов, Комитет инвалидов и Комитет бывших партизан и подпольщиков Великой Отечественной войны были вынуждены прекратить свою деятельность в микрорайоне. Местные ветераны чувствуют себя обездоленными…

Никогда не думал, что настанет час, когда власть в родном городе станет бесчеловечной и враждебной, а сама Украина попадёт в условия, которые можно приравнять к военным: клятых преступников объявляют героями; срывают с пьедесталов памятники павшим воинам-защитникам, а живых ветеранов посреди зимы выгоняют пинками на улицу. Нам, представителям старой гвардии, жить в таких условиях просто невыносимо, – сетует Михаил Марциянович.

Вспомним, как героически отстаивали свое помещение от рейдеров кружковцы столичного клуба завода «Арсенал», после того, как «второй после бога» космический мэр перевел его в собственность города и продал прилегающую к нему землю ТОВ «Албенаарсеналстрой» под строительство торгово-развлекательного центра. Камарилью Черновецкого не останавил тот факт, что дом культуры «Арсенал» занесен в Государственный реестр памятников Украины, в Перечень объектов культурного наследия города; что принимает в своих стенах двадцать пять (!) детских и взрослых коллективов, среди которых – народний театр, народный цирк, народный ансамбль украинской песни «Журавка», детский ансамбль еврейской песни, вокальная студия, клуб авторской песни, студия бального танца, школа восточного танца, детская музыкальная студия, детский клуб «Джерельце», клуб «Юный техник», авиамодельный кружок и другие, общей численностью более тысячи человек.

«Рыцари наживы» замахнулись и на последний оплот человеческой мысли – книжные магазины. По данным Украинской Ассоциации издателей и книгораспространителей, за последние годы количество книжных магазинов в Киеве уменьшилась… втрое. Только с центральных улиц города исчезли «Поезія», «Мистецтво», «Пропагандист», «Світогляд», «Зміна», «Ноти», «Книжковий світ» «Передплатні видання», «Спортивна книга», «Книга поштою», «Технічна книга», «Медична книга. Лоббируя свои интересы, «акулы бизнеса» не останавливаются перед самым святым – Книгой, устраивая духовный голодомор. Наблюдаем прямую зависимость: чем больше закрывается книжных магазинов, домов творчества, кружков, клубов, библиотек – тем больше становится безграмотных людей. Чем тупее народ, тем его легче оболванить...

Не стоит уповать, что организаторы и исполнители захвата общественных помещений, получат по заслугам. Ведь рейдерство (читай — бандитизм) в Украине – это очередной послеприватизационный виток построения капиталистической экономики; корпоративный беспредел, связанный с переделом собственности и власти. Мотивация занятий столь бесстыдным промыслом достаточно велика, поскольку сулит его нечистоплотным представителям стопроцентную наживу. Коррумпированность судебной власти и правоохранительных органов, полное безразличие и бездействие со стороны государства открывает ему столбовую дорогу.

Остаётся рассчитывать на то, что наш замечательный трудовой народ, наконец, прозреет, стряхнет с себя пелену сомнительного счастья рабской жизни, сделает всё, чтобы капиталистическое общество алчности и наживы навсегда отправилось в небытие.

http://www.kv.cominformua.com/cgi-bin/show.pl?lang=ru&action=showstat&sndir=2010_02&razd=4&stat=15

Живопис, фото, документи. Виставка з циклу «ЧОРНОБИЛЬ. ІМЕНА»

14 грудня 2009 р. у Національному музеї «ЧОРНОБИЛЬ» відкрито виставку, що розповідає про одного з учасників Чорнобильських подій 1986-го, фізика-ядерника, художника за покликом — Віктора Петрова, який відмітив цього року своє 60-річчя.

Виставка презентує творчий доробок Віктора Петрова, повертає у витоки його творчості.

Віктор Петров народився в 1949 році у місті Кривий Ріг в Україні. У 1975 році закінчив Київський Державний Університет ім. Т. Г. Шевченка за фахом — теоретична ядерна фізика. Направлений на роботу на Чорнобильську атомну електростанцію АЕС, яка тільки будувалася. Був свідком та частиною її народження, життя і загибелі. Брав участь у фізичному пуску всіх енергоблоків, починаючи з першого, учасник ліквідації аварії на ЧАЄС у 1986—1991 роках. У 1977 — автор значка «ЧАЕС. 1977», випущеного до Дня пуску 1-го енергоблоку ЧАЕС, у 1986 — автор пам'ятної медалі «Учаснику ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС». Тут, у місті-супутнику Чорнобильської АЕС, Поліському Атомграді Прип'яті відбулася перша виставка живопису самодіяльного художника, який малювати почав з самого дитинства, за покликом душі.

Картини Віктора Петрова схиляють до роздумів. Сюжети картин — це плід роздуму художника про світ і місце людини в ньому, колізія суперечностей людської суті і навколишнього світу, тривога за майбутнє і наслідки людської діяльності. Образам властиві глибокий філософський зміст, застереження, вони стали знаковими символами Епохи. Біля його картин гостро чуствуєшь відповідальність людини перед Всесвітом, відповідальність за своє життя і життя наступних поколінь, до болю відчуваєш    хід    часу    -    "Хронос",    крихкість    всього    створеного    на    Землі.

Картини художника виставлялися у Києві, Варшаві, Кельні, Берліні, Москві, Парижі, знаходяться у приватних колекціях в України, Німеччини, Америки.

В експозиції виставки представлені перші роботи автора — портрети бабусі і матері, роботи, створені за десять років після Чорнобильської аварії, сучасний постчорнобильський живопис: всього 15 картин. Відвідувачі ознайомляться з ескізами автора, фотографіями, документами з особистого архіву Віктора Петрова та його родини.

Анна КОРОЛЕВСЬКА,

заступник генерального директора

«Національного музею «Чорнобиль»,

фото Анатолія КОЛЯДІНА

Виктор Петров – физик по профессии, художник по призванию. Его многие знают и любят. Виктор Васильевич Петров родился 29 сентября  1949 года в г. Кривой Рог. Рисовать начал с детства. После окончания Киевского государственного университета им. Т.Г. Шевченко по специальности теоретическая ядерная физика, работал на Чернобыльской АЭС. Участник ликвидации аварии на ЧАЭС 1986 года. 

Его творчество очень многогранно, интересно, самобытно. Он много раз выставлялся в Украине и за рубежом. Его работы находятся в частных коллекциях отечественных и зарубежных любителей его творчества. Выставки его картин оказывают очень сильное впечатление, заставляют думать. Его картины  преисполнены глубокого философского смысла, от них невозможно отойти…

Наши постоянные читатели знакомы с творчеством Виктора Петрова. Но, уверен, что им будет интересен взгляд художника на свое творчество, его философские размышления о сущности и предназначении человека. (Ред.)

КРЕСТ ИСУСА

Тема религии  присутствует во многих моих картинах. Прежде всего, я хочу пояснить, как я понимаю религию.

БОГ

Слово Бог, Божественное, для меня неотделимо от понятия – Природное. Вселенная, Природа – все сотворено Богом, Творцом. Степень сложности самоорганизации различных объектов, как живых так и не живых, думаю, примерно одинакова. Просто мы не все знаем, а точнее, знаем очень и очень мало! И дефицит знания человек заменяет Верой.

ВЕРА

Вера является границей очерчивающей круг наших знаний. С одной стороны Вера удобна для того, чтобы строить гипотезы для дальнейшего познания мира, с другой стороны удобна для тех, кто не хочет мыслить. И в абсолюте может наступить такое состояние, когда Человек превращается в полностью немыслящее существо, оперирующее догматами принятыми только на Веру, по существу превращается в биоробота. А в тоталитарных системах биороботом удобно управлять.

РЕЛИГИОЗНОСТЬ

Религиозность это связь с Богом. Религиозность может основываться на Вере, а может и на Знании. Языческие религии, в основном, основаны на Знании. Они развивают в Человеке любовь к Природе, ко всему живому, дают понимать связь между всеми элементами Божественного мира. Развивают и раскрывают в Человеке его уникальные возможности – психики, ума, физического тела. Учат жить в гармонии с Миром и людьми, и с самим собой. Они помогают понять место Человека в этом огромном, сложном и прекрасном мире. Понять Божественный замысел и приблизиться к нему. Человек путем саморазвития и самореализации идет к Богу и сам, в конце концов, становиться Богом.

Однобогие религии основаны на Вере. Один Бог, одна Вера, одно мнение, одна Истина. Это тоталитарные религиозные организации, подавляющие свободу воли, одобряющие нетерпимость и фанатизм.

ЦЕРКОВЬ

Церковь это организационная структура религиозной жизни. Церковь однобогих религий приватизировала право выступать от имени Бога, право толковать и понимать Истину. Церковь не заинтересована в развитии интеллекта, а стало быть, и духовности Человека. Церкви удобно, чтобы Человек, созданный по образу и подобию Бога и любящий Его сыновьей Любовью, не ощущал себя частицей Бога, а считал себя рабом Божьим и боялся Его.

ПЕРВОРОДНЫЙ ГРЕХ

Первородный грех, обвинение Человека в изначальной греховности, это опять же метод манипулирования – человек родился и уже виноват. А грех заключается в том, что первые люди вкусили от дерева познания Добра и Зла. Где же тут грех? Без этих понятий не возможно постигнуть Бога.

Человек, конечно, грешен, он грешит в процессе своей жизнедеятельности, грешит против законов Бога из-за своего невежества и дарованной ему Богом свободы воли. Он волен выбирать свой путь, но ему дарован Богом и разум. Постигая Божественные законы мироздания он должен приближаться к Богу и стать неотделимым от него.

КРЕСТ ИСУСА

В картине «Крест Исуса» я затрагиваю тему искупления грехов. Человек несет свой тяжелый багаж грехов – несет свой крест. Крест современного Человечества маленькими росточками зарождается в сознании отдельного Человека, растет переплетаясь между собой, укрепляется действиями и поступками. Соединяясь с действиями других людей, укрепляясь негативными социальными процессами и институтами общества, впитывая в себя больше и больше пороков, устремляется ввысь уже нагромождением корневищ, неся в себе глобальные пороки Человечества. И этот крест глобальных проблем (грехов) взял на себя Исус Христос. Это неподъемная ноша.

Творец так устроил Мир, что каждый человек свои грехи делает и иступляет их сам – это кармическая зависимость поступков. Никто вместо Человека не снимет с него неподъемный крест грехов.

Виктор ПЕТРОВ,

участник ЛПА на ЧАЭС 1986 г.,

II категория

Опубликовано «ПЧ» № 3-4 (75-76) январь 2008

(Репортаж із чорнобильського 1986 року)

П.Ємець. Герої XI століття. 1986

Олександр Тертичний у 1986 році працював спеціальним кореспондентом «Робітничої газети». Багато років він працював спецкором РАТАУ, зараз це „Укрінформ”. Більше 20 років пройшло, як відбулася Чорнобильська катастрофа. Але в пам’яті осталися люді, які своїм подвигом вразили журналіста. На щастя є й фотоархів.

З Олександром Тертичним ми познайомилися в Національному музеї „Чорнобиль” на фотовиставці іншого фотографа – учасника подій 1986 року Юрія Щокова. Як редактор газети, із вдячністю ставлюся до фотокореспондентів: вони, чарівники, можуть зупиняти міть. Таким чином складається історія. Яка була радість, коли, Олександр приніс до редакції негативні плівки тих часів і цей матеріал, який був надрукований ще в ті часи у „Робітничій газеті”. Може ще живі герої цього репортажу? Може хто відкликнеться? Читачі, справа за вами!

 П. Ємець. Доброволець. 1986

— ОТ УЖЕ ЧОГО не думав, що й на атомній станції для шахтарів робота знайдеться, — наче самому собі до кінця не вірячи, завершує коротку розповідь начальник гірничого відділу інституту „Дондіпрошахт” О. П. Носань.

Тим часом ми їдемо в автобусі з Чорнобиля саме на атомну станцію, і цей маршрут для Олексія  Петровича став звичним. Автобус зупиняється біля адміністративно-побутового корпусу, де поруч з входом вивіска: «Чорнобильська атомна електростанція.

Приїхали ми у звичайному шахтарському спецодязі: білизна, куртка, брюки, чоботи. Тільки замість каски на голові біла шапочка, як у хірургів на операції. Та ще легкі марлеві респіратори: хоч і миють тут дороги і підлоги, але пил набагато небезпечніший від вугільного чи породного.

Проходимо до дверей з написом: „Лабораторія металів”. Її господарі виїхали, з учорашнього дня тут тимчасово розташувалася нарядна зведеного загону  гірників з Підмосковного і Донецького басейнів.

Штаб шахтарів — у Чорнобилі. А тут — командний пункт. До передової — метрів двісті по прямій. Там небезпечно. Там іде бій. Та й тут також респіратор надовго краще не знімати, і курити ні до чого.

— Я ще не зовсім звик, — киває на широке вікно у двір АЕС головний інженер комбінату „Донецькшахтобуд” А. А. Макаров. — Та недарма у народі кажуть: якщо треба, шахтарі все можуть. От і ми почали проходку штольні вчора, а сьогодні хлопці вже виходять на заданий графік.

Коли з'ясувалися масштаби аварії і можливі наслідки, серед інших заходів було вирішено зробити у ґрунті під аварійним блоком бетонну подушку. Вона має стати складовою частиною „саркофага”, в якому буде запечатаний пошкоджений реактор.

— Як туди потрапити? — таке питання поставила урядова  комісія перед кращими проектувальниками країни по гірничих роботах. Пропозицій надійшло близько десятка. Після розгляду зупинилися на найшвидшому і найнадійнішому: на безпечній відстані вирити глибокий котлован, з нього пройти горизонтальну виробку в задану точку.

Далі нова серія питань: де зариватися в землю? Яких розмірів робити штольню? Яку техніку використовувати? Як боротися з ґрунтовою водою? Одне слово, потрібен проект.

Хто його зробить? Звичайно, шахтобудівники.

У повному обсязі викреслювати лінії, складати кошториси немає часу. Отже, ескізний проект,  підготовка і початок робіт, а вже потім доробки на ходу. Тому і їздять на станцію О. П. Носань і його колега В. Г. Бурковський з донецького тресту „Оргтехшахтобуд” з кресленнями в руках: щодня — уточнення, поліпшення. Вони якнайретельніше перевіряються. Втім, уточнення і зміни вносяться навіть у типові проекти при будівництві у найбільш перевірених умовах — усі деталі завчасно не передбачиш.

Заявку на пропуск у вибій кореспонденту пише головний інженер комбінату „Мосбасшахтобуд” Е. І. Виноградов. Користуючись паузою, прошу пояснити, чому, крім донецьких (це зрозуміло), сюди приїхали шахтобудівники саме з Підмосковного басейну?

— Тільки у нас з усіх колективів Мінвуглепрому СРСР є досвід щитової проходки, — пояснює Едуард Іванович. — Тому в перші дні у  самій штольні діють наші прохідники. А донбасівці взяли на себе найбільш небезпечні операції у котловані і на поверхні.

Із заявкою на дозвіл ідемо до чергового цивільної оборони. Біля дверей пост дозиметричного контролю. Прилад перевіряє наше взуття і одяг, щоб ми не занесли пил з радіацією.

П. Ємець. Ранок на ЧАЕС. 1987

Та ось дозвіл одержано.

— Цілий тиждень ми їздили до котловану в бронетранспортерах, — говорить гірничий інженер Г. Н. Швидков. — А потім призвичаїлися, вивчили станцію і зрозуміли, що можна без броньовиків обійтися, Буквально вчора відкрили новий пішохідний маршрут. Ним і рушимо.

Піднімаємося сходами, через кілька поворотів виходимо у довгий просторий коридор. Ліворуч бетонна стіна з дверима у різні приміщення станції. Праворуч — аж під стелю суцільне вікно. За ним — внутрішній двір АЕС. Там подекуди ще сильне випромінення. Ці місця дозиметристи позначили, і коли ми  до них підходимо, проводжатий прискорює ходу, а часом робить коротку пробіжку: зайвий риск ні до чого. Пригадується з курсу тактики: прострілювана ділянка долається кидком. Що ж, виходимо на передову.

Остання зупинка в коридорі. Хтось уже надав цьому місцю назву — „станція «Бахільна”. Бахіли — це разові пластикові панчохи, які надягають  на взуття перед виходом у зону. Коли повертаєшся назад, їх треба тут же зняти, щоб у споруду АЕС не затягти зайвий „бруд”. Для забудькуватих плакат: „Зняти бахіли!”

Ось тепер  ми екіпіровані повністю. Виходимо з корпусу у двір, пробігли метрів двадцять і пірнаємо у котлован. Тут можна роздивитися. Глибина метрів шість. У нижній частині ліворуч — вхід у штольню.

Ось з неї викочується вагонетка, перекидається набік. Ґрунт висипається у приямок. Звідти його виймає ковшем екскаватор і, розвернувшись, висипає. Там естафету приймає бульдозер: похилим бортом він виштовхує ножем гірничу масу на поверхню, за межі робочої зони.

Угорі котлован обтягують плівкою — тонкий дах пропускає світло, але затримує пил, що його вітерець увесь час намагається змісти вниз, туди, де працюють люди. Тепер зрозуміло, чому Е. І. Виноградов сказав, що головна небезпека не внизу, а нагорі: адже гаряча зона там, а тут, на дні, фон .у кілька разів нижчий. А в самій штольні радіації практично немає.

У вибої йде звичайна прохідницька робота.  Бригадир посунув рукоять гідравліки, і зробив крок щит — Пересувний металевий дах, який тримає ґрунт, поки не встановлять постійні кріплення. Його тут монтують слідом за щитом з бетонних сегментів, які всі разом утворюють надійне кільце. Далі новий цикл: вибійний молоток — лопата — вагонетка —  відкатка. Трохи згодом: рейки — підкладки — планки — гайки.

Технологія знайома, тільки ритм незвичайний. У вибоях Підмосков'я у звичних змінах бувають перепочинки — зовсім без них не можна. Тут зміна всього три години. Всі буквально прикипіли до  інструментів. Міцні м'язи, вогкі від поту сорочки — чоловіча робота.

Певна річ, я тут заважаю, на розмови часу немає Прошу: «Всього два слова». У відповідь тільки: „Тіснувато!”

Так, і шахтарям, що звикли до тісноти, тут важко розвернутися. Діаметр тунелю обрано мінімальний — щоб менше виймати ґрунту, швидше просуватися вперед. По суті, ми у трубі двометрового діаметра. Внизу на рейках вагонетка: хоч і дуже маленька, а від борту до стелі і лікоть не стане. Завантажувати незручно — не розмахнешся.

Із штольні виходимо у котлован: тут хоч просторіше. Поруч працює чоловік з газовим різаком. Йому також ніколи, відповідає, не відриваючи очей від полум'я:

— Звуть Гаяр, прізвище — Шайдулін. Працюю електрослюсарем на шахті „Гірник” у Тульській області. Визвався сам — у нас усі добровольці. Син служить в армії, дружина — Хатіма. Не пускала? Ні, вона у мене свідома... Здоров'я — в порядку, на рожен не ліземо, прагнемо швидше все зробити, та якщо треба — залишусь. Ні, безпартійний.

3 іншим робітником  цієї зміни розмова була схожа:

— Андрій Носонов, рік народження — 1960-й. Прохідник з шахти „Ніколінська”. Дружина Наталя, дві доньки — Женя і Ганнуся, старшій три роки. Розумію, що ще небезпечно, але це треба, і хтось повинен. Кандидат у  члени партії. Організація роботи? Так, бувають ще накладки. Але день у день їх меншає, штольню пройдемо достроково.

Після душу зайшли до нарядної на розбір зміни. Там вже висить „блискавка”; „Зміна гірничого майстра В. Амальчікова встановила 5 кілець кріплення. Так тримати! Мета — шість кілець. Рівняйтеся на передовиків!”

— Другий день на штольні, а вже і передовики є, — говорить начальник комбінату „Донецькшахтобуд” М. С. Бурего. — Надійні хлопці. А чи надовго будуть у передовиках — подивимось. Хлопці з інших змін не слабкіші. Попереду роботи багато, але слова свого дотримаємо — штольню пройдемо швидше, ніж передбачалося.

Виходимо з штабу Мінвуглепрому. На центральній вулиці Чорнобиля у пізніх сутінках видно білі свічки каштанової алеї. Люди вийшли пройтися,  розім'ятись. Тріщать цвіркуни. В саду зовсім недалеко заспівав соловейко.

Та ось тишу розрізав шум мотора — автобус повіз нову зміну шахтарів на АЕС. День закінчився, а вахта триває…

Олександр ТЕРТИЧНИЙ,

ілюстрації художника Петра ЕМЦЯ.

Надруковано «ПЧ» № 23-24 (71-72) грудень 2007

Мы, группа художников, в результате многолетнего творческого сотрудничества заявляем о создании, становлении, развитии и распространении в мире ТРАЛЬФРЕАЛИЗМА — нового направления в живописи, основа которого была заложена в начале 80-х годов ХХ столетия.

Тральфреализм – это творческий философский метод в живописи, основанный на признании провозглашаемых этим манифестом принципов. Основными принципами тральфреализма являются свобода творчества, убеждений художников и признание ими основополагающих моральных, нравственных и эстетических ценностей.

Мы, художники-тральфреалисты, выступаем за свободу творчества от каких бы то ни было заранее заданных художественных школ, направлений, стилей, техник, материалов. В то же время, мы признаем за любым художником-тральфреалистом право быть приверженцем или противником любых определенных им самим школ, техник или стилей, равно как и право создавать и развивать собственные, оригинальные стиль и технику.

Мы выступаем за свободу творчества от безнравственности, аморальности, бездуховности, без-Образности. Мы против свободы творчества от образности, морали, нравственности и духовности. Однако мы с осторожностью относимся к абсолютизации и догматизации этих понятий, как и любых других признаваемых цивилизованным человечеством ценностей, поскольку усматриваем в этом угрозу возникновения жесткой ментальной матрицы, сковывающей личность и ее творческое начало.

Главной эстетической, нравственной и духовной ценностью тральфреализм безоговорочно признает Гармонию как благотворное созвучие других ценностей. Основными эстетическими ценностями тральфреализма признаются образность произведений и их колористичность. Натурой для тральфреалистических образов и их колористического наполнения могут быть как объекты привычного окружающего мира, так и ментального мира воображения и фантазии, который признается безусловно реальным и существующим. Тральфреалистические образы также могут быть результатом творческой визуализации основных морально-нравственных ценностей, признаваемых тральфреализмом.

Среди основных морально-нравственных ценностей, признаваемых тральфреализмом, прежде всего — Добро, Красота, Любовь, Творчество, Человек. Тральфреализм не настаивает на полноте этого перечня, а также на приоритетности и абсолютности той или иной ценности, так как в жизненной или творческой динамике неизбежны коллизии с анти-ценностями, из-за которых некоторые ценности могут быть принесены в жертву ради сохранения Гармонии.

Тральфреализм, как творческий философский метод, не является социальной идеологией и провозглашается вне политик и религий. Тральфреализм не является также рупором каких бы то ни было политических или религиозных идей, амбиций, пристрастий или симпатий. Однако, декларируя свободу убеждений художников, тральфреализм признает право художника-тральфреалиста придавать своим произведениям любую идеологическую, политическую или религиозную направленность по своему усмотрению.

Последователем или сторонником тральфреализма может быть художник, признающий свободы и ценности, провозглашенные манифестом тральфреализма. За любым сторонником или последователем тральфреализма признается право придерживаться любых других взглядов и убеждений, не противоречащих этому условию.

Валерий ГОЛЕЙКО,

Татьяна ЧЕБРОВА,

Алексей БРЕУС.

Опубликовано «ПЧ» № 21-22 (69-70) ноябрь 2007