Своїми роздумами щодо захисту прав ліквідаторів та спогадами про трагедію з нами ділиться відомий дизайнер і ліквідатор, засновник Асоціації дизайнерів-графіків «4-й Блок», а також – однойменної триєнале, професор Харківської академії дизайну і мистецтв, заслужений діяч мистецтв України Олег Векленко

«Пікнік на узбіччі» - 86

– У вересні 2007 року я знову відвідав Зону… Я дивився на знайомі місця й згадував, як у травні-червні 1986-го в Чорнобильській зоні постійно ловив себе на неймовірній думці про те, що це зі мною вже було. Відчуття небезпеки випромінювало все: зруйнований вибухом чорний «кубик» 4-го енергоблока ЧАЕС ім. Леніна, загубленого в соснових лісах та безмежних прип’ятських луках Полісся, легкий подих вітерцю й травинка під ногами, гілочка сосни, якої торкнувся... До речі, за рік до Чорнобиля мені випадково потрапила до рук брошурка з «Бібліотечки «Огонька» «Пікнік на узбіччі» братів Стругацьких – всі слова про Зону там уже були сказані. У «Сталкері» Андрія Тарковського, знятого за мотивами цієї повісті, все точно було проілюстровано.

Згадував і розмову з письменницею Світланою Алексієвич у жовтні 2004 року в Базелі, на «Базельському тижні», присвяченому чорнобильським проблемам. Мене запросили з виставкою «4-й Блок». Світлана представляла свою книгу «Чорнобильська молитва». Нас поселили в одному готелі. Дізнавшись про те, що я був у Чорнобилі буквально через тиждень після вибуху, вона зацікавилася. Ми розмовляли з нею, мабуть, понад годину. Досі в мене не виходять із голови її слова про те, що Чорнобильська катастрофа була маленькою прелюдією, знаком нашого майбутнього. Тоді в затишній Швейцарії, в невеличкому ресторанчику з чудовим краєвидом на Рейні, її жорсткі слова про всіх нас – самовпевнених, гордих, і, як 100-200 років тому, брутально недосвідчених у своєму відчутті інтелектуальної, технологічної і якої завгодно переваги над природою – здалися мені, м’яко кажучи, не оригінальними… Тепер розумію: був неправий. І сьогодні в колекції «4-го Блока» є роботи, котрі «шершавим язиком плаката», попереджають, просять, благають зупинитися, замислитися, спробувати стати іншими… Висновок: любіть мистецтво, намагайтеся прочитати його. А якщо поїдете до «Зони» на екскурсію, будьте гранично уважними. Більше дивіться не навколо, а в себе. І, можливо, ви зрозумієте, що Вона хоче сказати вам.

…Під час другого побачення із Зоною я знову переживав події 86-го… Чорнобиль перевернув моє життя. Два місяці поспіль, у вільний від основної роботи час, я фіксував у малюнках свої враження про оточуючих людей та події перших тижнів і місяців після аварії. Як не дивно, Чорнобиль не викликав у мене однозначно негативних емоцій. Це місце, де я відчував себе вільною людиною. А радіація має дивовижну властивість – просвічувати людей наскрізь. Є, виявляється, чимало класних, відчайдушних хлопців!

Постчорнобильські «мутації»

Хто ж вони, ці «чорнобильці»? Якось перед черговими роковинами катастрофи знайомий телережисер сказав мені: «У мене відчуття, що це міцні бійці, які колись хоробро кидалися на зруйнований реактор, рятуючи весь світ, а тепер відчайдушно відстоюють свої права й пільги».

Зараз, на відстані понад 25 років від подій 86-го, нікчемним видається пафос більшості страшних казок і героїчних історій про чорнобильські події кінця ХХ-го століття. Їхні учасники та свідки вже знайшли свої ніші – хто на кладовищі, хто в лікарні чи на лавці у дворі, хто в бізнесі (часто вельми сумнівному). Декому дісталися чиновницькі, навіть депутатські крісла. Про чиновників розмова окрема. Колись на всіх рівнях влади сновигала незчисленна армія держслужбовців – володарів заповітних «синіх корочок». Як тільки вони примудрилися взяти участь у роботах з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС?! Адже навесні, влітку, і навіть восени 86-го перебування в Зоні реально загрожувало життю й здоров’ю! А для отримання одноразової грошової компенсації у вигляді 10-кратної зарплати після повернення із Зони (про пільги ще не йшлося) потрібно було представити «тепленькі» і навіть трішки радіоактивні довідки, запечатані трикутними штампами й круглими печатками військових частин (якщо тебе призвали як «партизана», про інші просто не знаю). Номенклатура вичікувала – їхати в «радіоактивне пекло» не хотілося.

Та ось «об’єкт» Укриття» звели героїчними ударними темпами. Підняли червоний прапор на смугастій трубі, доповіли до жовтневих свят. І боротьба з радіацією в Зоні стала повсякденною роботою. Пільги для тих, хто побував «там», стали набувати конкретики у вигляді безкоштовних путівок у санаторії, банок червоної ікри, дефіцитної кахельної плитки і чеських унітазів «без черги». От тепер уже всі рвуться в «Зону»! Частіше – засвідчити своє перебування десь у більш-менш спокійному місці і швиденько забратися звідти. «Корочки» гарантовані. Решта – теж.

Але пізніше стали бідніти пайки та блага. Рядовим ліквідаторам залишили тільки безкоштовний проїзд у міському транспорті, путівку до санаторію і якісь дрібниці. Дещо суттєве з минулих благ продовжувало перепадати лише інвалідам Чорнобиля. І тут уся чиновницька рать миттєво здобула тяжкі захворювання, пов’язані з перебуванням у Зоні, та інвалідність. Преса повідомляла, що деякі особи на найвищих постах у державі, виявляється, інваліди-чорнобильці. Почув, що й на обласному рівні багато господарів великих кабінетів теж чорнобильські інваліди. Скільки ж великих і дрібних чиновників без докорів сумління «загрібали» те, що призначалося простому трудязі-ліквідатору! З тих пір не покидають мене сумніви, коли бачу «іконостаси» на піджаках. Бо тільки зараз реально усвідомлюєш ризик тих, хто перебував навесні 86-го в 30-кілометровій зоні…

Якось спекотного травневого дня, впавши від утоми просто на траву (зазвичай на землю в Зоні лягати й навіть сидіти – побоювалися) в тіні «кунгу» (пересувного клубу бригади) крізь дрімоту дослуховувався до радіоприймача в машині. Чую, нарешті! Почали надавати прості й дієві поради киянам: без особливої потреби не виходити на вулицю, тримати кватирки в помешканнях зачиненими, частіше робити вологе прибирання й ретельно мити голову. Я подумав: ну що їм, столичним мешканцям, в 90 км від реактора, за постійної наявності гарячої й холодної води, перейматися! Тут ось другий день воду в табір не підвозять… треба «попуткою» на станцію з’їздити помитися, білизну поміняти... Для тих, хто у травні-червні 86-го був у 25-й бригаді хімзахисту, ця думка не здавалася дикою. І вже за 20 хвилин ми з майором Колесником мчали на «уазику» до «головного джерела радіаційного забруднення» відмиватися від «радіації».

Ще незвичніша шкала відносин була на самій станції. Пам’ятаю, знайомий капітан із нашої частини, призначений на чергування в штабі ЧАЕС, обурювався з приводу «перевіряючого» з Москви. «Цей гад «на поверхню» не виходить! Або в «бункері» сидить, або в душі годинами миється!». Підозрюю, що московський офіцер за «подвиги» отримав нагороди й підвищення по службі.

Мій колишній знайомий, молоденький хлопець-водій, майже щоденно слухняно виконував у Зоні «бойові» завдання (возив на БРДМ команди вчених до стінки реактора, в найскладніші місця «помацати радіацію живцем»).…Через три роки, покинутий усіма, він спився, замерз на снігу… Сусід, років на десять молодший від мене – інвалід-ліквідатор. Потрапив до Чорнобиля майже через півроку після аварії. Що він там робив, не знаю. Розповідав, що біля «саркофага» побував одного разу, заради цікавості – подивитися… Інвалідність «відвойовував» довго. На вигляд – бадьоренький. Регулярно отримує свою пенсію і щось «на харчування». Раз на рік «лягає» в лікарню. У мітингах протесту й чорнобильських пікетах не бере участі. Різні люди, але більшість із них добросовісно й чесно виконували тяжку й небезпечну чоловічу роботу.

Підготувала Марина Казбан

Що може захистити нас від повторення Чорнобильської катастрофи? На жаль, повної безпеки не можуть гарантувати ні найновіші досягнення інженерної думки, ні передові будівельні технології. Чи готове людство повністю відмовитися від використання атомної енергії? Будьмо відвертими, на теперішній момент – ні. Що ж тоді нам залишається робити? Тремтіти від передчуття нещастя, а потім жахатися і голосити, коли воно приходить? Чи заспокоювати себе тим, що аварія відбулася далеко, десь аж в Японії, і нас не зачепить?

Група художників-тральфреалістів “Стронцій-90” – Валерій Голейко, Олексій Бреус і Тетяна Чеброва – пропонують інший вихід: побудувати колективний мистецький захист, долучившись до проекту “Уявна точка захисту: Захисні квіти”.

 Умови участі у проекті дуже прості: надіслати організаторам паперову квітку: або намалювавши її, або зробивши фото чи колаж, або й просто вирізавши з листівки чи журналу. Далі всі квіти складаються у велике полотно-панно – в художній еквівалент Чорнобильського саркофагу. Зараз на полотні квіти з багатьох країн: звичайно, насамперед з України, а також з Франції, Польщі, США, Панами тощо; їх надіслали діти й дорослі, професійні митці й люди, не пов’язані за своїм фахом з творчістю.

На відміну від багатьох заходів, приурочених до двадцять п’ятої річниці Чорнобильської катастрофи, проект “Захисні квіти”, маючи 26 квітня 2011 року кульмінаційну точку, не завершується цією датою – панно розширюватиметься й далі.

І далі – це справа твоя і моя – кожного з нас, узяти участь у цьому проекті.

“Навіщо?” – запитаєш ти, мій заклопотаний сучасник. “Я вже не дитина, щоб вирізати щось з паперу, у мене немає на це часу, я маю багато важливих справ, поза роботою мені треба підтримувати соціальні зв’язки з друзями і знайомими, та й відпочити не завадить. До того ж я не вірю у всілякі там квіточки. Побудувати новий саркофаг над Чорнобилем – це може бути діло, але щоб якесь мистецьке панно, нехай воно буде навіть шедевром, могло убезпечити нас від аварій на кшталт Чорнобильської 1986 року чи Японської 2011 року? – ні, вибачайте,” – і іронічно посміхнешся.

Я добре уявляю тебе. Ти – ділова й успішна людина, ти знаєш, чого хочеш, ти просуваєшся кар’єрною драбиною, але й не забуваєш будувати сімейні стосунки, ти в міру цікавишся новинками культури – щоб бути в курсі і не осоромитися в компанії (тут і незнання якогось чергового бестселеру, і занадто глибокі знання якогось з нерекламованих, але високохудожніх творів є однаково небезпечними). Ти вмієш заробляти на життя. Колективні соціальні проекти тебе не надто приваблюють, адже запорука успіху в сучасних компаніях – переконлива демонстрація індивідуальних знань та вмінь у процесі роблення грошей.

І тому ти подивишся на мене, як на дитину, як на невиправну мрійницю, і порадиш викинути подібні речі з голови. Дякую за пораду. А тепер послухай, будь ласка, мене.

Щодня високого в горах Тибету лами здійснюють колективні духовні зусилля з очищення інформаційної структури Землі. Вони упорядковують увесь той безлад, який ми коїмо своїми хибними діями і думками, своєю жадібністю, розбещеністю, незгуртованістю, егоїзмом, невіглаством.

Ти заперечиш мені, що про це йдеться в літературі, котра видається сумнівною, принаймні такою, що не заслуговує на повну довіру щодо відповідності розказаного в ній реальній дійсності. Нехай так, описане вище, звісно, не може стати аргументом, подібним до другого закону Ньютона, але хіба ти не читаєш гороскопи, хіба не пробуєш упорядкувати свій дім за правилами фен-шую? Будь же хоч трошки послідовним.

Даєш мені ще один шанс? Добре. Як щодо колективної молитви? Не доводилося стикатися? Це зовсім поруч. Наступного разу, коли до тебе звернуться баптисти, не поспішай відвертатися, запитай їх, чому вони прийшли до церкви. І більшість розкажуть тобі, що не вірили ні в Бога, ні в молитву, але мали проблеми, шукали вихід і спробували прийти в церкву, але сумнівалися, приєднуватися чи ні. А потім громада тієї церкви запропонувала разом помолитися за неофіта, і хоча той не вірив, що це якось допоможе, погоджувався. І ставалися справжні дива: люди кидали курити, хоча до того марно намагалися зробити це роками, їхні рідні виліковувалися від страшних хвороб… Ти знову недовірливо кривишся? Я знаю трьох таких конкретних людей – дивися, я не намагаюся перебільшити, вразити великим числом, я кажу тобі чесно – трьох, але скільки чудес тобі треба, щоб ти повірив?

Ну, гаразд. Ось зовсім реалістичний приклад. Згадай про традицію толоки – це коли наші пращури збиралися, щоб спільно, разом виконати якусь велику або/і важку роботу, причому безоплатно. Так будували хати молодятам, так допомагали відбудовуватися після пожежі, так косили отаву, щоб встигнути, поки не пожухла. Я глибоко переконана, що в такій роботі була не лише практична доцільність, а потужний енергетичний смисл: об’єднання енергій багатьох людей для доброї справи резонувало в утворенні стійкої й сприятливої щодо життєдіяльності людини структури.

Тож, можливо, саме твоєї квітки не вистачило, щоб не трапилася аварія на  АЕС Фукусіма-1.

Тому я звертаюся до тебе: в обідню перерву візьми звичайний листок паперу А4, намалюй на ньому контр квітки, виріж її, трохи розфарбуй маркерами, – ти якраз справишся, поки твій друг чи колежанка збиратимуться піти з тобою на каву. І тоді ти ніколи не прокинешся у світі, показаному у фільмі жахів.

Тетяна ЛУНЬОВА,

письменник, художник, дослідник, видавець

(“Структури Гармонії”)

В розмаїтті тем, що освітлювала газета «Пост Чорнобиль», велика увага приділялась і приділяється  культурно-мистецькому змісту. На протязі останніх років редакція газети допомагала відомому в наших статтях учаснику ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи художнику-графіку Жоржу Шанаєву. В 1986 р. водолаз Ж.Шанаєв,  як спеціаліст по підводному склеюванню, приймав участь в герметизації щілин між металоконструкціями споруджуваного «Укриття» («Саркофагу»).

Жорж Шанаєв по національності осетин, але народився і проживає в Києві. Його зацікавила тема праісторія спільноти племен на території України землеробів та скотарів – аріїв, скіфів, сарматів, аланів, слов’ян. Фахівці нашої редакції допомогли йому в підготовці матеріалів його історичного пошуку до видання книги, яку він вдало ілюстрував своїми графічними роботами «Нартіада. Нартський епос: арії, скіфи, сармати, українці».

Київське земляцтво осетин і в першу чергу Руслан Залоєв, теж учасник ЛНА на ЧАЕС (в травні 1986 р. виконував роботи по організації обвалування зони забруднення радіонуклідами території зони відчуження) допомогли в вирішенні питання видання книги. Безпосередньо депутат Верховної Ради України Ельбрус Тедеєв допоміг домовитись з редакцією Міжрегіональною Академією управління персоналом про видання згаданої книги. Видання авторами присвячене 25-ї річниці початку ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

03 лютого 2011 року в Національній Парламентській бібліотеці України відбулась презентація першого видання українською мовою «Нартіади» та виставки графічних творів Жоржа Шанаєва. Прозовий переказ нантських (героїчних) сказань зроблено Анатолієм Стояновим. Історія першоджерела нараховує 150 років. Цікаво, що в витоках запису осетинських сказань поетичної народної творчості приймали участь предки Жоржа Шанаєва: Гацир, Гуцир і Джантемір Шанаєви. За цей час цей твір опубліковано на російській, французькій, англійській, німецькій мовах. Від тепер маємо і на українській мові.

Під час презентації Депутатський Зал парламентської бібліотеки був вщент заповнений відвідувачами та читачами бібліотеки.

Поздоровляємо авторів книги з виходом патріотичного, змістовного, актуального твору, що є сторінкою спільної праісторії істинно братніх народів України та Осетії-Аланії.

Цей мистецький захід також є складовою «Екологічної естафети «З любов’ю до життя в третє тисячоліття» (www.chornbyl2011.blogpost.com).

Анатолій КОЛЯДІН,

Фото: Євген ВИШИНСЬКИЙ

Знакомим наших читателей с еще одной гранью творчества Гудова Владимира Анатольевича, автора книги "731-й батальон". Талантливый человек - талантлив во всем!

Это относится и к Владимиру Гудову. (Редакция).

Національна парламентська                                                                  3 лютого 2011 року

бібліотека України                                                                                           початок о 15 год.

вул. Грушевського, 1

тел.:278-87-77

Ініціатором видання та ілюстратором книги  «Нартіада: героїчний епос» є Жорж Іванович Шанаєв, осетин, людина героїчної долі, який 35 років працював водолазом і після аварії на Чорнобильській АЕС брав участь у герметизації саркофагу, дістав променеву хворобу і отримав інвалідність.

Його життєве кредо – робити добро людям, готовність на самопожертву заради громади, постійний творчий пошук на полі історичної пам’яті з синівною повагою до своїх прадідів.

Видавці присвятили книгу 25–й річниці початку ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, бо, пояснюють вони, в цьому є внутрішній зв’язок: ліквідатори спасали матеріальний і духовний світ людей, а видання книги допомагає повернути з небуття стародавні і нетлінні скарби усної народної творчості.

…Зазначимо, що нарти – це поетичний псевдонім осетинів, нащадків і спадкоємців стародавніх скіфів і сарматів, які увійшли до середньовічної історії Європи і Азії під іменем аланів.

Величним пам’ятником духовної культури стародавньої Скіфії і аланського середньовіччя є нартський епос, який знаходиться в одному ряду з такими шедеврами світової культури, як «Іліада», «Пісня про Роланда», «Нібелунги», «Калевала» тощо.

Нартський епос часто називають енциклопедією осетинського життя, поетизованою і фантастичною автобіографією народу у стародавній, овіяний міфами і легендами, період його життя.

Ядром нартської народної творчості є давній кавказький епічний цикл, сформований за скіфської доби у VII – IV століттях до н.е. В ньому подано  хронологію ментального становлення людини відповідного історичного типу.

У ХІХ столітті брати Шанаєви – Гацир, Гуцир і Джантемір, зробили літературний запис кавказького осетинсько - кабардинського варіанту епосу. У наш час, 150 років по тому, їх нащадок, художник Жорж Шанаєв, надихнув члена Національної спілки письменників України Анатолія Стоянова на викладення нартського епосу українською мовою.

У передмові до книги народний депутат України, президент ГО «Київське осетинське земляцтво» Ельбрус Тедеєв пише: «Волею історії ми є володарями тієї багатої духовної і культурної спадщини, яку Тарас Шевченко, маючи на увазі степові скіфські кургани, оспівані кобзарями й козаками, називав «Славою України».

Сподіваємося, що презентація допоможе кожному її учаснику більш зримо відчути себе спадкоємцем стародавніх духовних надбань.

Презентацію доповнюватиме однойменна виставка графічних робіт Жоржа Шанаєва, учасника багатьох вітчизняних і міжнародних мистецьких виставок, організатора і багаторічного керівника студії – галереї творчості інвалідів «Ми духом незламні».

Запрошуємо взяти участь у презентації.

Аж ось і відкрився “Мистецький Арсенал” - недоношене ґонорове дíтище передостаннього Президента.

І то дійство, зазначу,  скоромний хліб для інформаґенцій хоча б про щось бóвкнути, порівняно з шарудінням купюр на "Лікарню Майбутнього", невдало для хворих дíточок патронóваної президентшою-тíточкою Катєю Чумаченко. Точніше розпáтраною на отих купюрах...

Бо там, у Феофанії - нема навіть котлована під будівництво. А отож нема й дощатого нужника, щоб віртуальні будівельники не ходили до вітру. Чи проти нього, коли не платять зарплату, як ото на футбольному стадіоні в Київі. А тут... МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ воюватиме з невіґлаством і несмаком! Замість ядерної зброї, від якої відмовився Червоний Лис, демонструють

"Сіжу в окопє... Пудрюсь", прости Господи! Та чи ж був, міркую, Лєнін духовним підаром, щоб ганьбити в олійних фарбах ще і його вроджену фізіологічну схильність.

Сьогоріч "ART-Kyiv contemporary-2010", у новоствореному беззбройному музеї, ліз аж зі шкіри в намаганні збіговиська художників, галеристів, кураторів, критиків, теоретиків, колекціонерів попозиціюватися в Ґоґоль-Моґоль-поєднувальній спробі схилúти актуальне мистецтво галереї до кохання з вýличним (ýлицю не плутайте з вуликом) мистецтво чи, навпаки, вуличних (вулицю не плутайте з Окружною дорогою) схилити до кохання з галєрєйщіками, вазелінячи ту подію увагою засобів масової інформації.

Журналісти обтерли одяг крізь два кордони охоронців, намагаючись просунути, як тупий ніж у перемерзле сало, редакційні пóсвідки, переконуючи "Бля!" арсенальне секьюріті у своїх дипломах про вищу освіту тицянням пальчиком навпроти власного прізвища в списках на акредитацію.

Шукав себе, шкрябаючи пальчиком у заздалегідь зформованих списках, і Дмитро Десятерик, який уже 14 років працює у відділі культури газети "День" - офіційному інформаційному спонсорі отого заходу. Обрегочешся! Але обіцяних бейджиків для преси чомусь забракло, а  катáлоги - виключно для галеристів… Міркую, то новітній засіб убезпечитися від професійних “ХВУршетників”, які щось там вжувáли та щось там підсьорбнýли але ніколи не подякували редакційним відгýком за ту гостúну - ні світлин-фотографій, ні матеріалів тобі, приміром, від Віктора Попова, Наталі Рекунової чи Сергія Тряшина   я не побачив...

На прес-конференції директор "Мистецького Арсеналу" пані Наталя Заболотна (з голлівудською посмішкою і в чудовому блакитному сукéнці) представила гостей акції, намагаючись відповідями вдовольнити журналістську допитливість. Але то було схоже, скóрше, на декларацію намірів про співпрацю. Бо на моє конкретне:

- Скільки коштував  сьогóрічний "ART-Kyiv"?

пані Наталя ухилилася від прямої відповіді, почавши перелічувати спонсорів, красненько їм дякуючи.

Патріарх ýличного мистецтва та відомий порýшник громадського спокою Ґаральд Неґелі докладно розповів про свою еміґрацію до Німеччини, пригоди в Європі та сутички з поліцію, запліднюючи в мені любов до українських міліціянтів.

Неґелі бубонів про ті дивá півгодини. Був, відчувалося, в натхненні й мóці бризкослинно, просторікувати про те підмистецьке підґрунтя ще з хвилин 30, помножені на безконечність. Але його чемно перервали…

Але ось нахабно й зухвало поводився на прес-конференції хіпар-ґрафітист Спай - гість фестивалю, що прибився в мать городов Руських із Санкт-Пєтєрбурґа. Той гість, зовні відверто не слов’янської зовнішності, репетуючи, вимагав особистого товмачá з людської мови на російську.

Багатьом присутнім, помітив, аж кортіло заткнути сю санктпетерербурзьку пельку. Але українці - гостинні та лагідні.

Приємне враження справив француз Zevs. Чемний, ввічливий і культурний (попрú дивний нік). Говорив тихо, нікого не критикуючи.

Аж ось і гість-ґрафітчик Спай із далекої півночі просто підвівся і, ображений, рвучко залишив прес-конференцію. Тепер, переймаюся, треба очікувати чергових виступів Константіна Затуліна та Сєргєя Маркова?

За моєю спиною тихенько стояла Олександра Кужель; довколо аж рябіло від камер, фотоапаратів і диктофонів.

У церемонії відкриття взяла протокольну участь і заступник міністра культури та туризму Вікторія Ліснича, зачитавши привітання учасникам-гостям ярмарку від імені міністра Михайла Кулиняка:

Перед нами розгортається світ галерей, приватних колекцій та спеціальних проектів, у яких зашифровані аури і висловлювання митців. "АRT-KYIV" демонструє процес спільного пошуку відповідей і своїми масштабами на теренах "Мистецького Арсеналу" створює передчуття народження нового великого виставкового проекту.

На церемонію нагóдилися керівники провідних музеїв світу, представляючи: Музей сучасного мистецтва Гугенхайма в Нью-Йорку, Королівський коледж мистецтв у Лондоні та Музею прикладного мистецтва у Відні. До "Мистецького Арсеналу" збігся й сповзся й український бомонд. Походжав Віталій Журавський у вовняному (кольору стрьомної дитячої несподіванки) піджаку; Савік Шустéр (у супроводі одразу двох жінок модельної зовнішності, чиї ноги на добрих півметра довші від ніг Савіка); Андрій Чебикін обмінювався думками з Олегом Пінчуком. Як зáвжди, прагнула привернути до себе увагу химерним головозахисним "прикидом" Катя Осадча. Дещо збентежена, як здалося, Соломія Вітвіцкая шукала чи то журналістську "здобич", а чи просто "свіжак" ракурсу для зйомки…

Під час відкриття виставки вуха глядачів попéстили музичними перформансами Ґаральда Неґелі та гурту "Rochus Aust", а очі глядацького загалу замилувáли презентацією кінетичної скульптури "Перформанс" швейцарського арт-дуету "Daniel Glazer & Magdalena Kunz".

Серед учасників арт-ярмарку - трендові галереї Київа, Санкт-Пєтєрбурґа, Москви, Берліна, Парижа, Одеси, Харкова та українського міста левів.

Від України участь у проекті взяли вуличні художники: Гомер, Vova Vorotniov, Apl 315; галерейники: Жанна Кадирова, Гамлет Зіньковський, Анатолій Бєлов, Володимир Кузнєцов, Микита Кадан та "Группа предмєтов".

Урсула Молітор і Володимир Кузьмін продемонстрували техніку світлових інсталяцій. Окрасою перших днів ярмарку були перформанси німецького експериментатора Rochus Aust.

Логічною складовóю сьогорічного "Арт-Київа" був міжнародний проект відеомистецтва: група "PROVMYZА" з Ніжнєґо Новґорода (лауреат Міжнародного кінофестивалю в Роттердамі), "Assolo" (учасники 51-ї Венеційської бієнале та 67-о Венеційського кінофестивалю); український медіа-арт представили гурти "R.E.P." і "SOSka"; а з художників: Лада Наконечна та Станіслав Волязловський.

Вхід на "ART-Kyiv contemporary-2010" для охóчих - був від 10 до 30 гривень, щоб насолодитися філософією злягання...

Якщо відверто, то я - прихильник класичного мистецтва. І навіть "Гоголь-фест"   у сих стінах сподобався якось більше від перфомансів та інсталяцій "...contemporary-2010". Та й на момент відкриття "Арт-Київа" ще продовжувалися впорядкувальні роботи - затиралася крейда, бігали підсобні робітники, особливо не вибираючи слова у якихось свох спíрках стосовно якості виконаної роботи.

Склалося враження, буцім керівництво "Мистецького Арсеналу" (теперішнє й минуле) не тямить, що воно хоче: Лувр, Ермітаж чи просто павільйон для демонстрації ультрасучасного мистецтва, не зовсім зрозумілого широкому загáлові.

Якщо се - музей, то де для нього брати експонати? Відбирати у Лаврського заповідника скіфську пектораль, а у Переяславського музею козацькі шаблí? Чи звóзити сюди археологічні знахідки, щоб тимчасово їх експонувати? І чому не можна прихистúти бодай у якомусь кутку Музей історії Київа, сусíдячи з нашою історією мистецькі твори з-за кордону? Бо інакше - для уроджéних киян і культурних прибýльців у моє рідне місто, то все - "понти для прієзжіх".

Питань багато... А відповіді - нещирі, узагальнюючі, умовні… Час іде, а реставрація триває повільно… Чи встигнемо бодай до "Євра-2012"?

Десь у глибині душі розумію, що в мистецтві не можна категорúчнити: "Се потрібно, а се - ні". Адже мистецтво повинно бути мистецтвом, а не засобом чи способом самовираження, явленого невправною рукою в ґерметизації хворобливої уяви "Мене не розуміють" чи  "Мєня нє понімают".

Адже я, грішний для сучасних ґалєрєйщіков, вихований на кращих зразках живопису - класичному мистецтві високого Відродження; полотнах голландської, фламандської та російської шкіл живопису; творах Рафаеля, Брюллова, Глущенка, Мурашка… Се мистецтво - вúразне й опукле національними ознаками, що  спонукає не до аґресії сперми атакувати мистецько-арсенальний кулачок хворобливо-голубої мрії…

А ПІНЧУКівські спроби здивувати нас інсталяціями, пефрормансами - моветон… Бо корова, підвішена до стелі в "Пінчук АртЦентрі" ніколи не покрóпить молоком Джоконду, а хіба що ляпнé віртуальним кизяком. Але дружина венеційського дожа лише посміхнеться своєю загадковою посмішкою й на кизяк від Пінчука, й на шедеври хамовитого ґрафітчика з Санкт-Пєтєрбурга, і на вправність київських ґрафітчиків, спостережену на стіні будинку неподалік "Мистецького арсеналу".

© Світлини Федора МЛИНЧЕНКА.

http://www.glupov.net/glavnoe/1590.htm

CHORNOBYL in my heART / ЧОРНОБИЛЬ В МОЄМУ СЕРЦІ /

виставка-акція авторських плакатів учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, заслуженого діяча мистецтв України, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України, професора Олега ВЕКЛЕНКА

10 грудня 2010 р. у Національному музеї  “Чорнобиль”  відкривається  виставка, що розповідає про одного з учасників  Чорнобильських подій 1986-го, офіцера запасу, художника, нині професора Харківської академії мистецтв – Олега Векленка.

Одного ясного квітневого дня викладач Харківського художньо-промислового інституту Олег Векленко несподівано отримав повістку з військкомату. Не встиг отямитись, як опинився за сотні кілометрів від рідної домівки на Чорнобильській атомній станції та пробув там два місці. Сталося це наприкінці квітня 1986 року, через кілька днів потому, як рвонув 4-й блок.

Так трапилось, що саме з Харкова у перші дні після аварії на ЧАЕС призвали чи не найбільше резервістів - «партизан» до військових частин протихімічного захисту. Майже всі вони отримали великі дози опромінення. Командири заспокоювали: «Двадцять п’ять рентген – ніщо, п’ятдесят – норма. Навіть отримавши сто рентген – можна жити. А з Києва втікають… то паніка!». «Ми теж тоді так думали, – згадує Олег Векленко – настрій у всіх був майже піднесений. Кожен відчував себе героєм».

Почав малювати майже машинально, хлопці побачили: «Зроби портрет, матері відішлю». Вперше відчув свою потрібність. Приймали всюди як рідного, малюнки вішали на Дошку пошани, листи доходили «Чорнобиль, художнику».

Повернувся додому – тут, в Інституті радіології для нього інший Чорнобиль почався. Запаморочення, капельниці, уколи. І дуже захотілося вижити. Серйозно зайнявся здоров’ям, почав бігати, хоча, він завжди бігав. І в Чорнобилі теж. А от там, якраз і не треба було цього робити. Почав поступово видряпуватися з прірви, збирати себе. І не тільки фізично.

В процес осмислення того, що сталося, Олег додав свою професію. І залучив до нього дизайнерів-графіків усього світу, коли у 1991 році до п’ятої річниці Чорнобиля влаштував Міжнародну триєнале плакату екологічного спрямування «4-й Блок». На заклик Олега Векленка кожні три роки відгукуються сотні дизайнерів з 52 країн світу. Завдяки «4-му Блоку» Харків став світовою столицею екологічного плакату.

Плакатна акція учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Олега Векленка «Чорнобиль в моєму серці», об’єднала слова поваги, гіркоти, співчуття дизайнерів з багатьох країн світу і документальні світлини, зроблені ним у 1986 році в одне ціле. На плакатах  тексти - відповіді  на три простих питання :

1. Що означає для Вас слово Чорнобиль?

2. Що Ви відчули, коли вперше почули про аварію на ЧАЕС?

3. Чи вірите Ви, що за допомогою мистецтва можна змінити ставлення людей до екологічних проблем?

Відсилаючи в минуле, плакати і тексти зненацька повертають нас до проблем сьогодення та спонукають до роздумів про майбутнє.

В експозиції виставки 20 авторських плакатів, унікальні документи 1986 року, листи та малюнки Олега Векленка з колекції Національного музею «Чорнобиль».

Національний музей „Чорнобиль”   запрошує  на відкриття виставки-акції  авторських плакатів учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, заслуженого діяча мистецтв України, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України, професора Олега ВЕКЛЕНКА CHORNOBYL in my heАRT /ЧОРНОБИЛЬ У МОЄМУ СЕРЦІ/ яке  відбудеться 10 грудня (п’ятниця) о 16.00 у виставковому залі музею на першому поверсі.

Вхід вільний

Адреса музею: м.Київ, провулок Хоревий,1

тел. 417-54-22. www. chornobylmuseum.kiev.ua