Виростеш ти, сину

Музика Платона Майбороди
Слова Василя Симоненка

Виростеш ти, сину,

Вирушиш в дорогу,

Вирушать з тобою

Приспані тривоги.

За тобою завше

Будуть мандрувати

Очі материнські

І білява хата.

А якщо впадеш ти

На чужому полі,

Прийдуть з України

Верби і тополі,

Стануть над тобою

Листям затріпочуть,

Тугою прощання

Душу залоскочуть.

Можна вибрать друга

І по духу брата,

Та не можна рідну

Матір вибирати.

Можна все на світі

Вибирати, сину,

Вибрати не можна

Тільки Батьківщину!

Заповіт поета

В житті бувають події, що не забуваються з роками, в пам’яті залишаються завжди. Ще в роки моєї юності в Котовсьому районі на Одещині, влітку 1968 року якось почув, як за селом Качурівкою на полі жінки співали, виводили зворушливо:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

А з яким болем співали рядки:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі...

Мене полонили, схвилювали ці глибокі за змістом поетичні рядки і раніше не чута, наспівна мелодія. Тому тихо стояв на обніжку широкого поля, рясно помереженого довгими зеленими рядочками буряків, і все слухав, як заклично, могутньо лунало далеко-далеко:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину!

Затихла пісня. Підійшов до гурту колгоспниць і запитав:

– Чи ви, бува, не знаєте, хто автор цієї чудової пісні?

Жінки подивилися на мене уважно, а одна найбільш сміла, кароока промовила:

– Це народна пісня. Нам дуже подобається, от її і співає вся ланка.

Через кілька днів цю ж пісню транслювало республіканське радіомовлення. Її виконували три самодіяльні співачки з Барського району Вінницької області. Диктор оголосив їхні прізвища, але не назвав авторів тексту й музики пісні „Виростеш ти, сину”.

Мене все непокоїло, хто саме створив таку чудову пісню? І якось випадково в сільській бібліотеці я взяв невеличку збірку віршів Василя Симоненка „Земне тяжіння”, що вийшла в столичному видавництві „Молодь” у 1964 році. На жаль, автор не побачив її, бо відійшов у вічність у грудні 1963 року. Йому тоді виповнилося лише двадцять вісім років. На першій сторінці збірки був надрукований ліричний вірш „Світ який – мереживо казкове”, а на другій сторінці – „Лебеді материнства”, що починався так:

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимані зорі сургучеві.

А в ньому були оті рядки, які я почув улітку за селом Качурівкою на широкому полі. Так я відкрив для себе автора тексту народної пісні „Виростеш ти, сину” – українського талановитого поета, свого земляка з Полтавщини Василя Симоненка. Його ім’я не називали, замовчували. Тодішня влада все робила для того, аби в народі не знали творів цього непокірного, чесного і мужнього митця, котрий свідомо і твердо став на тернистий шлях великого Тараса Шевченка – шлях нелукавої любові до рідного народу. Тому правдиві вірші Василя Симоненка були зняті з друку в журналах „Зміна”, „Жовтень”, „Дніпро”, „Вітчизна”. Особливо поглумилися, понівечили його твори „вірнопіддані” редактори газети „Літературна Україна” та журналу „Україна”. Й досі живі ці „діячі”, продовжують вершити свою справу. Та й цього було замало можновладцям. У серпні 1963 року йому заборонили в Одесі виступити на літературному вечорі, присвяченому пам’яті Т.Шевченка. Від хворого та зацькованого поета відвернулися колишні, так звані „друзі” — літератори. Про нього не забував талановитий поет-лірик Василь Діденко. Він, де тільки міг, друкував ліричні вірші свого побратима. У справжніх поетів заздрощів ніколи нема!

Василь Симоненко відчував, знав, що в нього тяжка хвороба. Він, фізично немічний, але духовно сильний молодий чоловік, взяв на руки свого чотирирічного сина Олеся... З журбою і батьківською теплотою дивися на нього. Цієї миті перед поетом постало його рідне село Біївці, невеличка хата, а за нею вдалині ставок, в який вночі зазирали зорі з високого неба степової Полтавщини. Він ніби побачив тополі, верби. Все дивися на сина свого, в його довірливі оченята, і з болем читав йому вірш „Лебеді материнства” Це не просто був звичайний ліричний вірш Василя Симоненка, а заповіт батька сину, і нам, громадянам незалежної України:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину!

Відомому композитору і земляку поета Платно Майбороді подобалися змістовні, мелодійні твори Василя Симоненка. Коли Платон Іларіонович у збірці „Земне тяжіння” прочитав вірш „Лебеді материнства”, у нього боляче стислося серце. Цей вірш зворушив композитора, він створив наспівну мелодію і назвав твір так гарно – за першим рядком вірша: „Виростеш ти, сину”.

Ця чудова пісня сподобалася усім. Її співали і в селах, і в містах України. Навіть у Білорусії та Росії. Бо вона кожного закликає любити свій край, своє село, місто.

Вперше з нотами пісня „Виростеш ти, сину” була надрукована в 1971 році в „Пісеннику”. І, що дуже цікаво, не тільки мовою оригіналу. А також у перекладі російською мовою.

За посмертні  збірки поезії „Лебеді материнства” (К,1981), „У твоєму імені живу”, Народ мій завжди буде” В.А.Симоненку в 1995 році присуджено Державну (з 2000 – Національну) премію України імені Тараса Шевченка.

Володимир КАПУСТІН
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 9 (21) вересень 2005

Розпрягайте, хлопці, коні

(Марш Махна)

Музика та слова Івана Негребецького.

Розпрягайте, хлопці, коні,

Та й лягайте спочивать.

А я піду в сад зелений,

В сад криниченьку копать.

Копав, копав криниченьку

У вишневому саду –

Чи не вийде дівчинонька

Рано-вранці по воду?

Вийшла, вийшла дівчинонька

Рано-вранці воду брать,

А за нею козаченько

Веде коня напувать.

Просив, просив відеречко,

Вона йому не дала.

Дарив-дарив їй колечко,

Вона його не взяла.

Знаю, знаю, моя мила,

Чим я тобі не вгодив –

Що учора із вечора

Кращу тебе полюбив.

Вона ростом невеличка,

Ще й годами молода.

Руса коса до пояса,

В косі лєнта голуба.

Марш Махна

Нестора Махна в народі шанобливо називали «батьком». Адже він був справжнім ватажком селян, і завжди стійко боровся за їхні інтереси. Нестор Іванович, як ніхто інший, відчував настрої селянських мас, щоразу повертаючи зброю проти тих, хто становив найбільшу загрозу селянину.

Протягом 1917—1921-их жорстоких років він із своїм військом воював практично з усіма владами і режимами, які існували в той складний і суворий час.

У рядах махновців було багато жінок, котрі не тільки виконували обов'язки сестер милосердя, а нарівні з чоловіками брали участь у жорстоких боях. Нерідко вони йшли у перших шеренгах наступаючих, часто без зброї, надихаючи на подвиг селян-повстанців. А ще й бувало так, що весільна церемонія або похорони в якомусь селі вмить перетворювалися на озброєне військо, і тоді соромливі сільські дівчата, котрі ще кілька хвилин тому сиділи поміж гостей, раптово ставали кулеметницями. У вільні години перепочинку від боїв вони у селах організували імпровізовані концерти і ставили різні вистави.

У війську Нестора Махна був і власний оркестр, що складався з двадцяти музикантів-євреїв. Це вони вперше розучили на Полтавщині нову пісню, яка стала їх улюбленою похідною, тобто маршем Махна, його повстанців, а відтак – населення усієї України.

А було це так. Одного дня 1919 року у великому селищі Гуляйполе сиділи у штабі засмучений Нестор Махно, поруч його дружина, вчителька Галина Андріївна Кузьменко, командири загонів, зокрема Білаш, Куриленко, Петренко, Щусь, Каретніков, Чубенко та інші. Кілька годин тому в запеклому бою за його рідне Гуляйполе загинули найближчі друзі-соратники.

Раптом до кімнати зайшов середнього зросту, стрункий, русявочубий юнак у супроводі з повстанцем. Він чемно привітався і звернувся до Нестора Махна:

– Батьку, прийміть мене до свого війська!

Махно уважно подивився на нього і голосно запитав:

– А зброю маєш?

– Ні, – зніяковіло відповів Іван Негребецький, вчитель з Полтавщини, а потім додав, – та я пишу вірші і музику на них. Можу одного прочитати і заспівати.

– Хай співає, – промовила Галина Кузьменко.

Іван Негребецький сильно, з почуттям заспівав на повний голос:

Розпрягайте, хлопці, коні

Та лягайте спочивать,

А я піду в сад зелений,

В сад криниченьку копать.

За ним наступну строфу цієї пісні підхопили усі присутні:

Копав, копав криниченьку

У вишневому саду...

Чи не вийде дівчинонька

Рано вранці по воду?

З кімнати полинула розлога, як безмежний, широкий степ та як води повноводного Дніпра, могутня, мелодійна пісня «Розпрягайте, хлопці, коні». Своєю красою, наспівністю полонила, зачарувала повстанців селянського війська. Із нею входили в села і в міста. Так вона поширилася і стала знаною, улюбленою в усій Україні.

У радянські часи було заборонено називати ім'я автора тексту і музики сільського вчителя-полтавця Івана Яковича Негребецького. Тому її усі вважали народною піснею.

Після розгрому армії Нестора Махна, через кілька років розшукали Івана Негребецького і за свою невмирущу пісенну перлину він отримав аж 25 років заслання на Північ, в далекий, засніжений Магадан.

Цю українську пісню свого часу дуже полюбив тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Васильович Щербицький. Він поклопотався про дострокове звільнення з концтабору Івана Яковича Негребецького. Невдовзі вони зустрілися.

Володимир Васильович люб'язно подякував за цю гарну пісню і запитав Івана Яковича:

– А чи не змогли б Ви, шанований Іване Яковичу, ще написати хоча б одну таку чудову пісню?

Якусь мить мовчав, а потім відповів: – Ні.

– А чому ні? – запитав Щербицький.

– Гадаю, що досить однієї. Та й старий я вже став для написання таких пісень, – такою була відповідь Івана Негребецького.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 7 (19) липень 2005

Ніч яка, Господі, місячна, зоряна

(Виклик)

Музика Миколи Лисенка
Слова Михайла Старицького

Ніч яка, Господі! Місячна, зоряна:
Видно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною –
І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелиться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипане зорями –
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся, що ніженьки босії
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках віднесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько
Тепло – ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палко, мов жар;
Ти не лякайся, що можуть підслухати
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх та сном окутала –
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх...
Чи з нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання – за гріх?

1870 р.

Співець найтонших почуттів

Ранок був незвичайний. У небі творилося диво. Воно, високе, блакитне, щомиті мінялося, велично, яскраво сяяло багатьма кольорами. Раптово у центрі села Клішинці задзвонили один за одним дзвони. Срібно розливали своє дзвінке, закличне „бам-бам-ба...” То так вони кликали мешканців села на велике свято – Великдень.

До широкого майдану, до церкви, все йшли та йшли вулицями святково вбрані поважні господарі, молодиці з дітьми, невеликими гуртами парубки, дівчата...

В одному будинку, що білів у чималому вишневому садку, було тихо-тихо. Його тьмяні вікна, обвиті павутинням, в краплинах ранкової роси, здавалися заплаканими. Будинок сумував без своїх добрих, лагідних господарів. На його ґанку в самотині стояв невеличкий хлопчик і все журливо дивився на вулицю, як нею йдуть діти з батьками.

Почувся цокіт копит. То швидко мчали коні. Перестук копит все ближчав і ближчав. Ось напроти обійстя зупинився повіз. З нього вийшов ставний, вродливий чоловік середнього зросту. Хутко відчинив хвіртку і попрямував до ґанку:

– Добридень, Михайлику! – лагідно промовив чоловік, рукою погладив непокірного чубчика на голові хлопчика. На очах Михайлика з’явилися сльози. Так його завжди пестив батько.

– Не плач. Я приїхав за тобою, — сказав Віталій Лисенко. Взяв його на руки, пішов вулицею до підводи. Хлопчика посадив поруч із собою. І побігли, помчали коні у полтавське мальовниче село Гриньки.

– Старицькі і Лисенки – родичі. У Гринька у тебе є менший на два роки братик, мій син Микола. І ти будеш моїм сином, – так казав хлопчику, обіймаючи його за худенькі плечі, Віталій Лисенко. Михайлик, відчувши доброту, ласку, сидів, притулившись до свого дядька.

А в Гринька Микола з нетерпінням очікував приїзду Михайлика. Все стояв на подвір’ї, пильно дивився на шлях. Він перший побачив коней, повіз. Швидко пішов назустріч батькові і двоюрідному братику.

Хлопчики сподобалися один одному, подружилися. Разом ходили купатися до річки, навідувалися до гаю, де радісно щебетали, виспівували різні пташки та вабили зір галявини у барвистих квітах.

Вечорами заходили до світлиці. На канапі сиділи нишком. Тут любили слухати, як мати Миколки, вродлива жінка, гарно грала на фортепіано та співала українські пісні. Їх знала багато. Особливо зворушливо виводила:

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?

Минали літа. Швидко росли хлопці. Віталій Лисенко потурбувався про те, щоб Михайло отримав належну освіту. Отвіз в місто Полтаву, там влаштував у престижну на той час гімназію.

Влітку стрункий, вродливий гімназист приїхав на канікули в село Гриньки. Якось одного дня пішов прогулятися до річки поблизу сусіднього села. Неквапно йшов левадою, вдихав на повні груди настої духмяних трав: запашного чебрецю, дикої м’яти... Звідси звивиста стежка петляла поміж розлогими вербами, густими острівцями верболозів, а за ними синіло плесо річки. І тут почув, як ніжно, сумовито і так дзвінко співала на березі дівчина:

Цвіте терен,  цвіте терен,
Листя опадає:
Хто в любові не знається,
Той горя не знає...

Щирий спів полонив юнака. Пішов хутко, щоб побачити незнайомку. Подумав: спиває гарно, то, мабуть, і така ж дівчина.

На дерев’яному помості побачив юну, тонкостанну з чорною тугою косою дівчину, що стояла босоніж в білій вишитій сорочці, чорній спідниці, викручувала мокру білизну та й наспівувала собі. Підійшов близько.

Почекав доки закінчила наспівувати, а тоді приязно привітався:

– Добридень, дівчино!

Кароока озирнулася, тонкою чорною бровою повела, відповіла: – Добридень, паничу!

Михайлові дуже сподобалася дівчина. Стояв і закохано, мовчки дивився на неї. Мабуть, їй також сподобався вродливий, чемний юнак. Все ж він набрався сміливості, запитав:

– Як тебе звати?
– Звуть мене Оксаною...
– То запрошую, Оксано, прийти на вечорниці.
– Дякую. Я – сирота, немає в мене черевичків. Та й не гоже наймичці гуляти разом з паничами, – відповіла.
– Може, тоді увечері, як поробите всю роботу, вийдете до гаю? Я хочу зустрітися, порозмовляти з вами, Оксано.
– Не знаю, — тихо сказала і пішла не озираючись, струнка, вродлива.

А він все стояв непорушно, дивився, як вона прошкувала стежкою до сусіднього села. Не міг очей одвести. Такого з им ще не було ніколи. Цілий день не мав жодної хвилини спокою. Все в уяві бачив перед собою Оксану. З нетерпінням чекав тої миті, коли настане вечір. Сподівався, що пізнього вечора, осяяного місяцем, дівчина прийде на побачення за село, в тихий гай понад річкою.

Увечері пішов до гаю. Там стояв під розкішним кущем калини, все виглядав, а чи прийде сюди Оксана?

Вона вибрала собі зручне місце під двома високими березами. До них, замріяна, притулилася потайки дивилися на панича, щоб не помітив її. Вона не раз чула від бабусі, добре знала про те, що паничі освідчувалися в коханні бідним дівчатам, а потім зраджували, обдурювали їх. І тоді чесні, вродливі дівчата ставали покритками. Деякі вразливі не витримували наруги над собою, то накладали на себе руки.

... А ніч була напрочуд місячна, зоряна, ясна. У гаю на деревах листки тремтіли, на травах перлами світилася, сяяла роса. Краса була невимовна, неповторна! Дівчина не вийшла зі своєї схованки на побачення, зажурена пішла з гаю.

З великої любові до дівчини, із щемкого болю нерозділеного почуття кохання, місячної ночі Михайло Старицький склав вірш. Йому дав назву „Виклик”, тобто юнак цим віршем викликав на побачення, – освідчувався ним дівчині. Із нею так більше і не зустрівся ніколи.

Вперше вірш „Виклик” був надрукований у 1865 році в журналі „Нива”, коли поету виповнилося двадцять п’ять років.

Цей твір вразив письменників, критиків, багатьох читачів своєю щирістю, ніжністю, витонченою формою.

У 1908 році вийшов перший том творів Михайла Петровича Старицького, де були вміщені його поезії, переклади, а також проникливий вірш „Виклик”. Він сподобався його родичу, найближчому другу, композитору Миколі Віталійовичу Лисенку. До нього створив мелодію і подарував пісню Михайлу Старицькому – основоположнику українського театру, талановитому драматургу, письменнику. Вона пішла в села і міста України. У народі далі їй назву з першого рядка твору „Ніч яка, Господі, місячна, зоряна”. В радянські часи друкували у пісенних збірниках „атеїстичний” варіант назви – „Ніч яка місячна, ясная, зоряна”.

Проникливий поет-лірик, співець найтонших порухів душі людської Михайло Старицький не лише подарував нам чудову пісню, але й створив нові слова для української мови – чари, мрія. Їх увів до свого славнозвісного словника письменник Борис Грінченко.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 6 (18) червень 2005

Стоїть гора високая

(Журба)

Музика Миколи Лисенка
Слова Леоніда Глібова

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай, густесенький,

Неначе справді рай!

Під гаєм в’ється річенька,

Як скло вода блищить,

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку

Прив’язані човни,

Там три верби схилилися,

Мов журяться вони, –

Що пройде любе літечко,

Повіють холода,

Осиплеться їх листячко –

І понесе вода.

Журюся я над річкою...

Біжить вона, шумить,

А в мене хиле серденько

І мліє, і болить.

Ой річенько, голубонько!

Як хвилечки твої –

Пробігли дні щасливії

І радощі мої!..

До тебе, моя річенько,

Ще вернеться весна,

А молодість... не вернеться,

Не вернеться вона!..

Стоїть гора високая;

Зелений гай шумить;

Співають пташки голосно,

І річечка блищить...

Як хороше, як весело

На білім світі жить!..

Чого ж у мене серденько

І мліє, і болить?

Болить воно та журиться,

Що вернеться весна,

А молодість... не вернеться,

Не вернеться вона!..

1859 р.

Висока мить

Над Черніговом (Існують й інші версії про місце створення цієї пісні (наприклад, м. Седнів), на притихлою задуманою Десною стояло високе та таке напрочуд чисте небо, ніби щойно скупане. А за містом воно аж світилося якоюсь неземною, осяйною красою. Сюди, до Десни з пагорба спускалася, стелилася стежка, петляла поміж кущів калини, шипшини. Від кущів вона круто повернула в густі зарослі верболозу, вільхи, а там далі вигулькнула за ними та й загубилась, зникла в жовто-сірому піску, не добігши всього кілька метрів до дерев’яного помосту, до трьох розлогих верб, що схилилися над водою, відбилися в ній, тихі, зажурені.

Неподалік на піску ще виднілися сліди: одні великі, а інші маленькі та вузькі. Видно, що їх залишили юнак і дівчина. А в одному місці вони були глибокі: каблучки нарізно, носочок близько до носка. Мабуть, закохані стояли допізна.

Віти верб, подекуди перевиті жовтавими стрічками, злегка торкалися мовчазних човнів, що застигли на сонній воді, наглухо ланцюгами припнути до кілків та стовбурів дерев. На поодинокому камені грали, переливалися веселковими кольорами краплини роси. Це їх такими гарними зробило світанкове сонце, яке щедро пригорщами розсипало проміння.

Саме звідси добре було видно на протилежному березі Десни високу гору, довкола підперезану, ніби поясом, темнозеленим гаєм, якого ще не встигла розмалювати своїм пензлем чарівниця-осінь. Хоч і було ще рано, а вже біля каменя стояв ставний літній чоловік із сивою борідкою, мудрими, виразними очима, середнього зросту. Стояв непорушно і все дивився то на гору, то на річку, то на три верби і припнуті до них човни. Його, напевно, чимось вразила, схвилювала притихла Десна і над нею у високому небі сонце. І справді, воно було якесь незвичайне, ніби відчувало, що вранці на березі річки має статися щось таке, що буває дуже рідко в житті, а, може, навіть раз на сто років.

Біля каменя стояв відомий український байкар Леонід Іванович Глібов.

У вихідні дні він часто навідувався сюди, в затишний мальовничий куточок над річкою. Все дивися замріяно на Десну, — як пливе повільно, як над нею схилилися верби, що вже готуються до довгого зимового сну. Леонід Іванович міркував, згадував. Літо минуло швидко. На дорозі стала невблаганна і байдужа осінь.

Чомусь на думку прийшло: а чи може осінь зустрітися з весною? Химерно запитання. Усміхнувся. Ну й вигадав таке. Мабуть, що ні. Такого в природі не буває. І раптом почув, як зовсім близько дзвінко-дзвінко вистукували якусь легку, майже весняну мелодію підківки чобітків. Озирнувся і побачив, як виринула з густого верболозу, мов ота весна, весела, струнка, з чорними струмочками кіс, в барвистій вишиванці, в запасці, у вишневих чобітках, вродлива юна дівчина. Обличчя її випромінювало сонячну радість. У руці тримала кілька опалих з дерев листків. Вона ніби не пройшла, а пропливла повз нього, як у дивнім і неповторнім сні. А він ще довго-довго дивися їй услід.

Що для неї, юної, вродливої, осінь? Це в нього вже осінь, і до того ще й глибока, з подихами вічної зими. Ще раз подивися на верби. Стоять, хоч і запечалені, але не дуже журяться вони, бо відчувають, бо знають, що все одно до них повернеться весела весна, й до річки – також. А до нього – ні. Та це не біда.

Він переможе осінь, а там і холодну злу зиму. Обов’язково – переможе. Хоч він байкар, але зараз його серце забажало написати ліричний вірш з роздумами про своє життя, навколишню природу. У ньому вилити свій щемкий біль, журбу за втраченим, чого вже не вернеш ніколи. Такого з ним раніше не було. Хутко дістав з кишені записник. Писав швидко і легко. Рядочки мережилися за рядочками:

До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна...

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона...

...Висока гора, густий темнозелений гай попід нею, схилені верби, притихлі човни – все це ожило в рядках його вірша-сповіді. Мимохіть вирвав аркуші, поклав перед собою на камені. Прочитав вірш раз, вдруге. Сподобався. Та й почав собі наспівувати.

Над притихлою Десною стояло вічне, високе небо. М’яко стелилася стежка. Нею на пагорб до міста йшов Леонід Іванович. Йому хотілось якомога швидше зустрітися з друзями, прочитати свій новий вірш. Очі випромінювали радість. Він ніби помолодшав на багато років. Серцем відчув, що, нарешті, і до нього осіннього ранку прийшла висока мить натхнення – з’явилася пісня, що переживе його самого. Часто буває, що поети творять і мелодію. Тільки не записують Ії, бо вони не знають музичної грамоти.

Повіяв вітер. Його крила підняли з каменя забуті поетом листочки з віршем „Журба”. Вони покружляли над Десною, повільно опустилися на її течію, що понесла її кудись далеко – у вічність.

В народі далі назву пісні за першим рядком вірша – „Стоїть гора високая”. Її записав та аранжував великий український композитор Микола Лисенко.

Володимир КАПУСТІН,

текст друкується за книгою

„Одна на цілий світ”,

видавництво „Криниця”,

Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 5 (17) травень 2005

Повій, вітре, на Вкраїну

Музика Людмили Александрової
Слова Степана Руданського

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі, -
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, вкрай віконця,
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком,
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.
Чи спить мила, чи збудилась,
Спитай її, з ким любилась,
З ким любилась  і кохалась
І любити присягалась.
Як заб’ється їй серденько,
Як зітхне вона тяженько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі!
А якщо мене забула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!..

1856 р.

Чарівна перлина

На околиці Кам’янця-Подільського, понад глибоким каньйоном, де в закруті пливе, погойдуючись блакитними хвильками, задуманий Смотрич, колись стояла чепурна, невелика хата. На високому пагорбі за нею в білому кипінні весело шумів, перемовлявся з весняними вітрами вишневий сад. Здалека здавалося, що хата під білими вітрилами немовби кудись повільно пливе...

Сюди, до обійстя гостинних господарів, палко залюблених в мелодійні українські народні пісні, на свята, у вихідні і так звані „вечорниці”, часто з багатьох вулиць міста та із близьких сіл сходилися дівчата і хлопці. Їх вабила до себе ошатна кімната-світлиця. У ній завжди з ранньої весни і аж до пізньої осені підлога була старанно притрушена різним пахучим зіллям, а довгі лавки застелені барвистими килимками та ряднами.

На темно-синьому оксамиті вечірнього неба над містом спалахували одна за одною зорі та щомиті все яскравіші. Поміж ними стелився, білів Чумацький Шлях. Загадкові зорі відбивалися, дивовижно мерехтіли у воді Смотрича, ніби там щось шукали на дні, усипаному камінцями. У світлиці господарі поставили на видному місці трійники зі свічками. Засвітили їх. То був знак, що господарі вдома, що вони чекають гостей. То з одної, то з другої вулиці Кам’янця-Подільського прямували понад скелястими берегами річки хлопці та дівчата. Вони, святково вбрані, поспішали на вечорниці. У світлиці одні з них сідали на лавки, а інші стояли невеличкими гуртами, зачаровано слухали, як для них зворушливо співала українські народні пісні вродлива, струнка Марія з небагатої родини міщан Княгицьких. Особливо усім подобалися у її виконанні пісні „Та забіліли сніги”, „Дівка в сінях стояла”, „В кінці греблі шумлять верби”, „На городі верба рясна”, „Пливе човен”, „За городом качки пливуть” та інші.

Ніде правди діти, а парубки майже всі були закохані в цю дівчину, в невимовно гарні її великі, карі очі, що жагуче палахкотіли з-під довгих чорних вій. До білого обличчя личила вишита на рукавах вогнистими маками сорочка, злегка перевитими дрібними листочками хмелю, а з боку ще й симетрично обрамленими тонкими візерунками. Плахта, багата на кольори та відтінки, з витканими червоними і чорними нитками паском, підкреслювала граціозність та на диво тонкий дівочий стан. Вишневі чобітки з високими каблучками надавали поставі романтичності.

Якось на вечорниці потрапив син місцевого священика, семінарист духовної семінарії Степан Руданський. Не так давно його родина із села Хомутинці, що неподалік від міста Бердичева, переїхала до Кам’янця-Подільського. На вечорницях Степан почув, як гарно співає Марія Княгинька, і до нестями закохався у вродливу дівчину та її дзвінкий голос. А освідчитися дівчині соромився. Так часто буває в юності.

Завдяки їй Степан вивчив українську мову і став навіть потайки писати вірші.

... Одного разу з вечорниць пізно поверталися парубки і дівчата. Вони ішли жартуючи, повільно переходили з однієї вулиці на іншу. Так тоді трапилося, що Степан до центру міста йшов з Марією та її найближчою подругою Ярославою.

— Ось і моя домівка! – весело вигукнула Ярослава. Міцно обійняла, поцілувала Марію. Якусь мить постояла мовчки, а потім звернулася до юнака:

— А ви вже, пане Степане, будьте ласкаві, проведіть Марію до її оселі. Мешкає звідси далеко. Лячно іти одній дівчині...

Ярослава швидко попрямувала до хвіртки. Та чомусь раптово озирнулася, зупинилася, злегка притупнула чобітком і наказала з лукавинкою:

— Паничу, проведіть та не зобидьте моєї Марієчки! Прошу вас.

... Ішли мовчки. Над сонним містом світив ясно-ясно повний місяць, щедро довкола розсипаючи срібні чари. І від цього Степану здавалися казковими в пахучому білому цвіті дерева, кущі, і якоюсь особливо гарною, неземною – дівчина. Йому не вірилося, що це він один  крокує з нею. Каблучками її чобітків вистукували дзвінку мелодію. Той перестук для нього був як пісня. І тут ще з тонкими переливами затьохкали солов’ї.

— Маріє, може, на кілька хвилин зайдемо до парку та послухаємо їх? – промовив Степан.

— Добре, — відповіла дівчина.

Обережно дерев’яною кладкою перейшли через рукав річки. Про щось своє жебоніла вода, спадаючи з каменя на камінь. У парку понад лавкою палахкотів білим цвітом бузок. Марія зламала одну розкішну гілочку. Додолу опустила очі, стиха з тремтінням у голосі промовила:

— Степане, візьми собі мою гілочку на добру пам’ять про цей вечір. Ти не такий, як усі наші хлопці, тому подобаєшься мені. Серцем відчуваю, що пишеш вірші. Прочитай!

Марії сподобався вірш „Ти не моя, дівчино...”. А в ньому щемкі рядки:

Ти не моя! І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..

Марія і Степан стали зустрічатися майже щовечора. Кожна зустріч була для них як свято. У затишному куточку понад річкою Смотрич юнак читав дівчині вірші, а вона співала йому все нові й нові народні українські пісні. Так поміж ними народилося справжнє чисте, ніжне кохання, таке, як ота ранкова, кришталева роса на пелюстці квітки. Та тривало це недовго. Батько, священик Василь Руданський, дізнався, заборонив сину зустрічатися з дівчиною. Вона не подобалася йому, бо була з небагатої родини та ще й розмовляла „мужицькою” мовою – українською. Це непорозуміння між батьком і сином спричинилося до сварки. Остаточно розрив настав у 1856 році, коли Степан вступив на медичний факультет Петербурзького університету. Батько не допомагав коштами Степану. Не відповідав на його листи. Тому Степан, обурений забороною батька писати до нього листи українською мовою, ще студентом написав до свого брата: „Не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають мільйони моїх одномовців”. Це були пророчі  слова майбутнього поета, автора чудової книги „Співомовки” та славнозвісної пісні „Повій, вітре, на Вкраїну”.

Сьогодні у безмежному морі українських народних пісень сяє чарівною перлиною ця його пісня, присвячена коханій дівчині з міста Кам’янця-Подільського – Марії Княгицькій.

За життя поета вірш „Повій, вітре, за Вкраїну” було вміщено в часопис „Основа” у 1861 році. Йому судилося довге і славне життя. Цей вірш прочитала і створила до нього мелодію вчителька Людмила Александрова, донька Володимира Александрова, військового лікаря за фахом, палкого збирача фольклору, відомого українського письменника. Невдовзі її аранжував композитор Владислав Заремба. І засяяла вона, як коштовна перлина, різнобарвними кольорами. Ця пісня була включена в оперету Володимира Александрова „За Немань іду”, вперше поставлену на сцені 1872 року. Цікаво те, що композитор Владислав Заремба народився на Поділлі, як і поет Степан Руданський.

Саме у місті Кам’янці-Подільському Степан Руданський написав романтичні поеми „Мазепа”, „Полуботок” та інші твори. Це він, на все життя закоханий у подолянку, з болем звернувся до неї з далекого Петербурга:

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину...

Ця пісня Степана Руданського, поета-лірика, відомого гумориста здобула найбільшу популярність серед пісень літературного походження. Вона стала народною, невмирущою.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 4 (16) квітень 2005

Розповіді про творців українських пісень, які стали народними

Реве та стогне Дніпр широкий

Музика Данила Крижанівського
Слова Тараса Шевченка

Ноти

Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.                    | Двічі

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.                 | Двічі

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.               | Двічі

1837

Полонила увесь світ

У Києві господарювала осінь. Неподалік славнозвісної Володимирської гірки на одному з пагорбів стояв високий, стрункий молодий чоловік. Рвучкий вітер шарпав поли його плаща, куйовдив русявий чуб. Погляд чоловіка був прикутий до широкого, розгніваного Дніпра, що котив вали сизо-білих спінених хвиль, бився у береги. Вітер нахиляв додолу високі верби, зривав з них листя, без жалю жбурляв їх у бурхливу річку.

Саме своєю могуттю, розбурханістю велика ріка дуже вразила гостя, одесита, викладача російської та латинської мов, композитора Данила Івановича Крижанівського; він уперше у житті бачив Дніпро, про який так багато чув ізрозповідей своїх друзів, знав із книг. До Києва Данило Іванович приїхав, щоб видати збірку своїх творів. Відвідав давнього знайомого і доброго приятеля, видатного українського драматурга, талановитого артиста Марка Лукича Кропивницького. Від нього дізнався, що незабаром його трупа має приїхати до Одеси; тоді пообіцяв, що обов’язково відвідає усі вистави та ще й на них запросить своїх друзів і знайомих.

Актори прибули до Одеси. Йшла вистава. У залі сидів Данило Іванович Крижанівський. Слухав, Марко Кропивницький піднесено читав чудовий поетичний вступ до балади „Причинна” Тараса Шевченка:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма.

Так геніальний поет зумів звичайними словами змалювати, передати могутність розбурханого Дніпра. У Києві з Володимирської гірки саме таким в негоду його бачив Данило Іванович. Тут, у залі, він знову наче побачив цю річку, і в душі почала народжуватися могутня мелодія, що прагнула якомога швидше вирватися на простір, піти до людей...

Прийшов додому, сів за рояль. Грав і співав. В душі була така радість, якої ще не відчував ніколи. Зверху над нотами твору „Реве та стогне  Дніпр широкий” старанно написав: „Присвячую Марку Кропивницькому”.

А наступного дня вранці завітав до Марка Лукича. Той наспівав подаровану пісню, міцно обійняв тридцятирічного композитора, вигукнув:

— Та ви цим твором прославили і обезсмертили своє ім’я та й ще раз нашого славного великого Кобзаря!

Видатний драматург і актор Марко Кропивницький вирішив пісню з нотами видати чималим накладом. Пісня була надрукована на гарному папері. Та радість була передчасною. Поліція конфіскувала і знищила увесь наклад. Така ж сумна історія повторилася і вдруге. Та, однак, Марко Лукич, вирішив особисто виконати пісню в Одесі. У робітничому районі на Пересипі його театр якраз орендував приміщення. Звичайно, на виставах обов’язково був присутній поліцейський наглядач, що завжди сидів у першому ряду. І ось на сцену вийшов Марко Лукич і заспівав „Реве та стогне Дніпр широкий”.

Голос співака лунав особливо твердо й могутньо. Глядачі мимоволі підвелися з місць. Поліцейський наглядач на мить скам’янів, розгубився. А опам’ятавшись, гнівно затупотів ногами, засвистів у свисток. Він намагав негайно припинити цей спів. Однак на його погрози ніхто не звертав уваги. Люди ще й почали підспівувати, бо багато хто з них любив і знав напам’ять твори Тараса Шевченка. Поліцейський вибіг з театру, повідомив околоток, що у театрі чиниться зухвале „неподобство”, — співають малоросійською мовою (тобто українською) крамольну пісню Шевченка. Швидко прибув загін поліції, увірвався до театру з криком: „Разойдісь!”. Та „неподобство” не вдалося припинити...

З Одеси в 1886 році із робітничого Пересипу неповторна, чудова, лірична перлина одесита Данила Івановича Крижанівського пішла у люди, нині її співають на всіх п’яти континентах.

В 1886 році вперше разом були надруковані текст вірша Тараса Шевченка і ноти Данила Крижанівського.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» №3 (15) березень 2005

Дивлюсь я на небо

Музика Людмили Александрової
Слова Михайла Петренка

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюся не любий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?..

Кохаюся лихо, привіту не знаю,

І гірко, і марно свій вік коротаю;

І в горі спізнав я, що тільки одна, —

Далекеє небо, — моя сторона.

1841 р.

Сльози радості

На літні канікули приїхав у невелике містечко Слов’янськ ставний юнак, студент юридичного факультету Харківського університету Михайло Петренко. Було гарно, свіжо, сонячно. Лише кілька годин минуло відтоді, як над містечком зненацька прошумів короткочасний, але досить рясний дощ. Він змив бруд з тротуарів, пилюку з листків дерев, кущів та трави. Чи то від життєдайного дощу, а чи, може, від проміння гарячого сонця, нараз на вулицях жагуче спалахнули білим полум’ям високі, розкидисті акації. Спалахнули – розлили п’янкі, солодкі пахощі. Дихалося легко. Михайло йшов з валізою в руці, міркував про себе, що через кілька хвилин відчинить хвіртку, зайде на подвір’я, застелене споришем, побачить батька, матір, а потім відвідає родичів, зустрінеться з друзями...

Те, що він побачив на вулиці біля будинку батьків, обпекло щемким болем його чутливе, вразливе серце: на тротуарі стояли і сиділи немічні діди, худі, в пошарпаному вбранні діти. Всі з невимовним смутком в очах просили милостиню. Михайло які лише мав копійки, то їм роздав. Назустріч хлопцю йшли веселі місцеві багатії. Голосно розмовляли, гучно реготали, не звертали уваги на знедолених людей. А якесь пихате паненятко покепкувало над своїм однолітком, маленьким хлопчиком. Воно кинуло камінець у кашкет жебрака. Хлопчик мовчав. Тільки від образи тремтіли його вуста, а по щоці котилася гірка сльоза.

Вдома батько розповів Михайлові, що скрутно стало жити чесним, працьовитим людям. З’явилося багато жебраків. А пани і різні підпанки хизуються великими достатками, будують розкішні палаці, влаштовують гульбища... Їм все можна. Їх захищає влада. А про бідняків ніхто не турбується.

З побаченого на вулиці і з розповіді батька Михайло зробив для себе висновок, що йому ліпше не ходити в місто. Тому майже кожного дня тихою вулицею прошкував далеко у широкий степ, де виднілася висока козацька могила. Тут, на її пологому схилі, у густій траві розстеляв піджак, лягав на нього горілиць, зручно заклавши руку під голову, і довго-довго дивися на загадкове, високе, вічне небо. В ньому безмежному, ніби оті вітрильники, пливли повільно білі хмари. Пливли – і кудись зникали. Одного разу побачив, як у небі високо ширяв ні від кого не залежний гордий сокіл. Михайло позаздрив птахові, що крила міцні має, на волі літає. Він дивися на небо, на сокола і рядок за рядком складав вірш:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту...

Окрім цього вірша, під час літніх канікул Михайло написав ліричні твори „Тебе не стане в цих місцях”, „Туди мої очі, туди моя думка”, „Як в сумерки вечірній дзвін” та інші. Вони мали журливий, елегійний тон. Від них віяло глибокою задумою, смутком розчарованої життям душі, плачем за втраченою долею, яку ніколи не повернеш. Вдома батькам не прочитав жодного вірша, бо соромився, не вважав себе поетом.

... Лелеченьки забрали коротке літо, понесли його із собою далеко за сині моря. Вересень покликав Михайла до Харкова.

Там зустрівся із студентами, друзями, знайомими. Та вже, як раніше, не був веселим, товариським, а навпаки – надто серйозним, задуманим. Що з ним трапилося. чого  таким став, — того ніхто не відав. Все ж Михайло набрався сміливості та й послав вірші до журналу. А потім днями картав себе подумки, що необачно вчинив. Не вірив, що надрукують. Дуже здивувався і зрадів, коли в першому номері на той час престижного альманаху „Сніп”, що його видавав у Харкові відомий тодішній поет Олександр Корсун, побачив свої твори. Це було в 1841 році.

Цього ж року повернулася в Харків до свого батька, військового лікаря, українського письменника Володимира Александрова, донька Людмила, випускниця композиторського факультету Варшавської консерваторії. У Варшаві вона сумувала за рідним краєм, українськими народними піснями.

І ось вона, вчителька музики, в доброму настрої йшла якось із концерту народної музики додому... У високому блакитному небі побачила політ сокола. Давно відомо, що для народження твору потрібна якась одна мить, яскрава, як спалах блискавки. Така мить і прийшла до Людмили Александрової. Народилася широка, задумлива, як наш правічний степ, мелодія. Вдома програла її на роялі, записала, але ж для такої чудової музики потрібні були відповідні слова. У міській бібліотеці перегортала різні журнали, альманахи. Потрібного тексту не знайшла. Одна з її учениць дала їй свіжий номер літературного альманаху „Сніп”. Людмила Володимирівна прочитала вірші відомих поетів. Усе не те. Відклала часопис, потім ще раз перегорнула його сторінки. І раптом побачила кілька поезій незнайомого автора. Вірші сподобалися. А один із них – „Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” – збентежив і особливо зацікавив. Текст повністю відповідав мелодії. Отак несподівано народилася пісня! Людмила дала їй назву „Дивлюсь я на небо”. З часом цю пісню чудово аранжував відомий український композитор Яків Степовий.

Дуже прикро, що не зберігся портрет Михайла Петренка. За життя поета і по смерті не вийшло жодної його збірки творів. Щоправда, добірки віршів досить часто друкувалися в багатьох журналах та поетичних збірниках. А його поезія „Взяв би я бандуру” теж стала народною піснею.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 2 (14) лютий 2005