Вкотре  переконуєшся – Бог забирає кращих.  Українська наука зазнала чергових втрат.

 30 червня цього року пішов Сергій  Борисович Кримський  — український філософ, культуролог. Лауреат Шевченківської премії (2005), премії ім. Д.Мануїльського (1990), ім. М.Туган-Барановського (2000), ім. Д. Чижевського (2001). Заслужений діяч науки і техніки України, член Нью-Йоркської академії наук.

 Сергій  Борисович народився 2 червня 1930 року в місті Артемівську на Донбасі. 1953 р. закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З 1957 р. працює в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, де пройшов усі посади — від молодшого лаборанта до завідувача відділом.

Доктор  філософських наук, професор, головний науковий співробітник інституту.

 Автор понад 200 наукових праць, зокрема – 10 монографій, присвячених проблемам  методології та культурології науки. І в той же час – душа будь-якої компанії, веселун, жартівник й дотепник…

 Ми  познайомилися із Сергієм Кримським, коли він викладав один зі спецкурсів у Міжнародному Соломоновому університеті в Києві.  З одного боку – типовий учений, трохи дивакуватий, замислений у щось своє, а з іншого – надзвичайно добрий, приязний, привітний. Завжди готовий допомогти, підтримати, підказати. Здавати йому предмет було надзвичайно приємно. Він нікого не «валив», не принижував, хоча розумів, що філософія для юної блондинки – надважкий предмет…Повна відсутність пихи, зарозумілості. І колосальна ерудиція.

Згодом  ми з ним час від часу зустрічалися у парку коло університету Шевченка, нашої альма-матері і, прогулюючись, спілкувалися.  Сергій Борисович  розповідав про створення Інституту  філософії у Києві, свої стосунки з колегами та багато іншого.

 Я не знаю, чи був він родичем Агатангела Кримського чи просто однофамільцем, зрештою  яке це має значення?  Зате я  ніколи не забуду однієї поради, яку  дав мені цей чоловік:

 «Валерий. Когда Вы знакомитесь с девушкой, расскажите ей о себе всё самое плохое.  Тогда у неё или возникнет к Вам интерес, или ей захочется опровергнуть Ваши слова.»…

 І це говорив статечний чоловік, солідний науковець, викладач Києво-Могилянської академії, член не лише української, а й зарубіжних академій…

 Сергій  Кримський своїм життям і творчістю  спростував тезу, нібито філософ має  бути якимось відірваним від світу, набундюченим, анахоретом і жити у бочці, як Діоген…

 Публікації С.Б.Кримського:

 «Философия как путь человечности  и надежды» (2000)

 «Запити філософських смислів» (2003)

 «Заклики духовності ХХІ століття»  (2003)

 «Під сигнатурою Софії» (2008)

 «Ранкові роздуми» (2009).

 Валерій СЕРДЮК

 Публікації матеріалів Сергія Кримського в інших газетах:

Сергій КРИМСЬКИЙ: «Принципи духовності ХХI століття»

Підготували Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, фото Анатолiя МЕДЗИКА,

«День» №210, п'ятниця, 15 листопада 2002

Собор Святої Софії в Києві. Вічне втілення прагнення наших предків до мудрості й духовних висот. «Софія» — з давньогрецької — мудрість. Сергій Борисович Кримський сформулював унікальність цієї пам’ятки культури як «ефект високого неба». У своїх монологах про софійність та життя, що опубліковані в книзі «Україна Incognita» в бібліотеці «Дня», він наголошував: «...Античний храм — це «футляр» Бога... православний храм будується по-іншому — зібрати усіх під одним куполом. Він будувався як модель світу...»

Нещодавно в рамках циклу щорічних пам’ятних лекцій імені мистецтвознавця Аркадії Оленської-Петришин в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбулася знаменна подія: до численної аудиторії вщерть заповненого конференц-залу «Могилянки» звернувся визначний український вчений, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, один із найбільш шанованих і постійних авторів «Дня» Сергій Борисович КРИМСЬКИЙ. Зала «Могилянки» не змогла вмістити всіх охочих, а «День» отримав чимало дзвінків із проханням опублікувати лекцію «Принципи духовності ХХ століття». Йдучи назустріч побажанням читачів, ми друкуємо виклад лекції шанованого професора. Отже, надаємо йому слово:

«Про вступ в нове тисячоліття можна сказати багато; я хочу підкреслити тільки один момент — ми вступили в нього, зустрівши дуже серйозні колізії, але не такі, про які свого часу писав Нострадамус (він вважав, що в ХХI столітті буде кінець світу). Залишивши поки що ці пророцтва, я зупинюся на одному висловлюванні Вацлава Гавела, президента Чехії. Він сказав таке, маючи на увазі перехід від тоталітарного соціуму до нашого посттоталітарного: «Раніше ми сиділи в зоопарку; нас випустили — і ми опинилися в джунглях» . Так от, проблема й полягає зараз у тому, щоб протистояти цим «джунглям», а протистояти їм не можна тільки завдяки якимось матеріальним силам. Справа в тому, що «джунглі» є і всередині нас самих. І для того, щоб подолати їх, потрібні значні духовні зусилля.

Я нагадаю вам відомий експеримент американського психолога, Малькома, який поставив завдання студентам, щоб вони зіграли роль вчителя. А перед ними сидів актор, який грав роль учня. І завдання таке — щоби учень вивчив 50 слів. Студентам сказали: «Ось перед вами клавіатура. Якщо уявний учень помилиться перший раз, треба буде натиснути на ній першу кнопку і його вдарить слабкий електричний струм. Якщо учень помилився вдруге — натискайте іншу кнопку, що дає більш сильний струм. І так далі. А ось червону кнопку натискувати не можна — це буде смерть. Експеримент треба було перервати, бо 60% студентів натискували саме червону кнопку. Вони не очікували, що в них такі сили зла. Декого навіть довелося відправити до психіатричної лікарні. Але це свідчить про те, що ми не знаємо самих себе. Психологія каже, що тільки 5% людей щось знають про самих себе. Тому духовність характеризує шлях до самого себе. Шлях, який людина проходить все життя.

Так виходить, що я відразу даю визначення духовності. Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним.

Але, коли ми кажемо про особистість, то треба мати на увазі, що особистість — це не тільки неповторність індивіда, це й індивідуальна неповторність нації. Кожна нація — це теж історична особа. І все те, що я буду казати про особу, має відношення і до нації. Отже нація повинна постійно звертатися до своєї самості, відновлювати її, здійснюючи через врахування своєї історії, свого історичного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію, що визначає його як спеціфічно український автопортрет людства.

Вибір теми данної лекції був не випадковий і тому, що зараз засоби масової інформації дуже часто пишуть про ідеологію для України. Але ж ідеологія — це класово перекручена свідомість. До чого Україні ідеологія? Україні необхідна духовність, та духовність, яка викристалізувалася в греко-слов’янській православній цивілізації Київської Русі. Та духовність, яку в свій час втілювала Києво- Могилянська академія, яка була одним із чинників подолання епохи Руїни другої половини XVII ст. Це загалом та духовність, яка зробила українську націю суб’єктом світової історії.

Треба підняти і таке питання. Як можна казати про духовність Третього тисячоліття? Духовність — то взагалі весь той ціннісний досвід людства і вона за епохами не поділяється. На це можна відповісти метафорично, як відповів свого часу російський поет О.Блок; він сказав: «У ХХ столітті я відчув якийсь вітер з духовної Атлантиди, вітер, який почав віяти з часів Ісуса Христа; і зараз цей вітер посилився» . В цьому метафоричному розумінні посилення духовного вітру ми і можемо казати про духовність Третього тисячоліття. Йдеться про актуалізацію того, що накопичило людство; не всього — а того, що відповідає нашому часу. Йдеться також про нову інтерпретацію віковічних принципів. Можна говорити і про народження якихось нових явищ. Не можна, кажучи про нову духовність, якимось чином обійти стороною такий фундаментальний принцип, як любов до ближнього. Один польський ксьондз — це було не так давно — прибув до Парижа і випадково опинився біля мосту, який називають «міст самогубців». Він побачив молодого чоловіка, що явно планував стрибнути з нього. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас умовляти, щоб ви не робили цей крок; це ваша справа, вирішили — кидайтеся. Але у вас в кишені є гроші, а там на розі вулиць стоїть жебрак. Вам гроші не потрібні, ідіть і віддайте їх йому». Юнак пішов і не повернувся... Це і є справжня духовність — служити іншим людям. Такі явища не втрачають свою цінність і в наші часи.

Ми говоримо про духовність, як ціннісне домобудівництво, як заклик згори зробити те, що не робиться природним чином. Заклик, який потребує індивідуальної розшифровки. Але при всьому тому не треба думати, що духовність зводиться тільки до ідей. Духовність — це спосіб життя . Російський словник Даля визначає духовність — як те, що протистоїть плоті. Але, починаючи з Біблії, люди ніколи не протиставляли Дух та плоть. Навіть богослів’я вважає, що гріхи тіла менш важкі, ніж гріхи духу. Усякі гріхи — це насамперед гріхи духу. І духовність — це вся повнота буття людини, яка орієнтована й націлена духом. Ось чому її не можна зводити тільки до ідей.

Трагічне ХХ століття показало, що ідеї, особливо абстрактні ідеї, це такі речі, які можна повернути і в позитивний, і в негативний бік. Вони дуже легко перекручуються. Це і, зокрема, наочно показано в романі Василя Гроссмана «Життя та доля». За його сюжетом герой, сидячи в німецькому таборі, каже своєму товаришу по нещастю: «Я проти ідеї добра, тому що Гітлер може використовувати ідею добра для виправдання цього табору, для «покращання раси». Але я — за доброту. Адже доброту, тобто людську якість, не можна таким чином спотворювати». Духовність — то і є формування людських якостей; проблема, що для нас дуже важлива.

Зараз в XXI столітті неможливо казати про якесь падіння духовності. Зайдіть в Києві до зали органної музики — він заповнений; на «Петрівку» зайдіть, де люди не шкодують віддати за хорошу книгу 25 гривень і більше. Отже, справа не у відсутності духовності . Є інша небезпека: хибна духовність. А тиск хибної духовності дійсно є великою проблемою, коли виникає свого роду неоязичництво. Людина, зазираючи всередину себе, не бачить нічого, крім свого тіла; і тіло розглядається не як орган духу, а як самість. Оце фізичне розуміння життєвих якостей, дійсно породжує псевдодуховність.

Зараз з погляду розвитку людських якостей дуже важливою обставиною стало винекнення монадної особистості. Воно позначається новим завданням: не зводити усі проблеми до колективного способу вирішення, а доповнювати його здатністю особистісної репрезентації своєї епохи, нації, культури. Оця здатність репрезентації своєї нації, своєї культури й епохи і створює монадну особистість. Не випадково в наш час спостерiгається криза масових політичних партій. Більш того, навіть в ХХ ст. такі монадні особистості як Ганді, Мартін Лютер Кінг, мати Марія, Сахаров, Короленко, Грушевський вiдіграли більшу роль, ніж всі політичні партії разом узяті. Тому і виникає потреба поповнювати принцип «плеядності», тобто колегіального вираження, принципом монадності. Йдеться про доповнення одного іншим.

Ви скажете: «раніше теж були монадні особистості?» Але то були вожді, пророки, святі. Зараз можливість стати монадною особою є у будь- якої людини. Монадна особистість — це нормальне явище розвитку людей нашого XXI століття. Важливість цього явища ще й в тому, що така особистість не протистоїть колективу.

Розвиток глибинної психології, в даному випадку дослідження Карла Юнга показали, що чим глибше ми йдемо всередину індивідуальної психіки, тим більш колективні структури ми зустрічаємо. І не треба виходити за межі особистості, для того щоб встановити, так би мовити, її колективність, її соціальність. Треба знайти оці колективні структури всередині її свідомості. Карл Юнг сказав (може це і крайнощі): «Представникам однієї нації повинні снитися одні й ті ж самі суспільні сни».

Наведу такий відомий факт. У 1797 році англійському романтикові-поету Колріджу приснилося будівництво якогось великого палацу, який споруджує монгольський хан Кубла. Він прокинувся, і вирішив, що це тема для поеми: написав декілька сторінок і чомусь кинув. Минув деякий час і в Парижі знайшли книгу, в якій було написано: у ХIII столітті хан Кубла побачив сон, що він зводить великий палац, який не встигає закінчити. І от виходить, що двом людям, яких розділяють п’ять століть, сниться той самий сон про будівництво палацу, що не завершується, і про поему, яка теж не завершується. Вважається, що цей сон буде снитися, аж доки палац не постане. Тобто сон набуває архетипічного значення.

Справа полягає не тільки в протистоянні колективності, а й в знаходженні колективності всередині самого себе. Найбільш показовим у цьому відношенні є феномен національних архетипів. У кожного представника нації є щонайменше три фундаментальнi архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм . Дім — це святе довкілля буття; місце, де людина займає чільне місце. Звідси і Шевченкове: «В своїй хаті своя сила, і правда, і воля». Стосовно Поля мається на увазі не степ взагалі, життєвий топос, те що пов’язує стіл iз навколишнім світом. А Храм — це святині, які сповідує людина. В цьому розумінні виходить, що є не тільки етнос, як державне утворення; існує етнос і як внутрішнє утворення. Внутрішній етнос — те, що проходить крізь нашу особистість, і те, що є підставою наших трансперсональних, колективних уявлень. Взагалі, ми живемо в такому світі, де важливо всі соціальні процеси переводити через свою внутрішню соціальність. Ця внутрішня соціальність є необхідною, як писав Микола Бердяєв, «щоб не бути роздертим зовнішньою соціальністю».

Важливість такої внутрішньої соціальності має ще один бік. Вона дуже багато важить для розуміння сучасної ситуації боротьби Добра та Зла, яка зараз має один особистий відтінок. В наш час треба мати в самому собі ту частинку зла, проти якого ти борешся, а в супротивнику бачити ту частинку добра, за яке ти борешся. Ось тоді виникає конструктивний аспект боротьби. Мова йде про боротьбу, яка має особистісний аспект. В такому розумінні важливою є одна соціокультурна обставина, про яку інтелектуали почали казати ще наприкінці ХХ століття.

Справа в тому, що в сучасному суспільстві перестає діяти, в соціальному сенсі, «закон виключеного третього», тобто принцип «або-або», коли людина займає одну з протилежних позицій. І притому таким чином, що «третього» не дано. В нормальних умовах існування суспільства Бог не грає з людьми в шахи (чорне і біле). Між чорним та білим є певні фази переходів; є опосередковані ланки, які необхідно використовувати з метою консенсусу, домовленостей .

Є такий приклад сказаному. Видатний інтелектуал ХХ століття Мігель де Унамуно, який пережив ідеологію й практику і республіканців, і франкістів в Іспанії, написав в парламенті на своєму робочому місці (щоб було зрозуміло його вираз, треба знати, що слово «партія» — від латинського «партикулярний» — приватний, точніше — частковий): «Я не партія — я ціле». Розуміння логіки цілого, яке стає над боротьбою крайнощів — це шлях до третьої правди.

Людина — істота вертикальна. Її життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Тобто можна прожити дуже багато років марно, а можна за короткий термін досягнути свого духовного космосу. Справа ось в чому. Підраховано, що життя кожної людини нараховує 700 тисяч годин. З них 400 тисяч використовується на сон, обслуговування тіла, їжу, фізичні вправи і т. iн. А на життя, власне, внутрішнє життя людини, залишається 200 тисяч годин. І вся справа духовності зводиться до одного питання, як використати, як заповнити ці 200 тисяч годин? Це при тому, що ми витрачаємо два роки життя, щоб додзвонитися до своїх знайомих, і рік життя — на пошуки речей вдома. Я не кажу вже, скільки годин ми втрачаємо перед світлофорами.

Отже, залишається дуже мало... Але час має таку чудову здатність — він розширюється від ціннісного, духовного наповнення. Ви пам’ятаєте, як в щоденнику Федір Достоєвський, що був засуджений в «справі петрашевців» до смертної кари, описує ті 15 хвилин, які він провів на ешафоті, перед тим як його помилували. Письменник засвідчив, що він більше не знав таких багатих на зміст хвилин. А видатний аргентинський інтелектуал ХХ століття Х. -Л. Борхес написав iз цього приводу спеціальне оповідання «Таємне диво». Там йдеться про те, що Ярослав Хладік, якого було засуджено німцями до страти, безкінечно відтворював у своїй уяві безсонний ранок, що завершується містичним залпом. Він зрозумів, що смерть, яка стоїть за його спиною, виявила те, що було найбільш цінним в його житті. Тією цінністю була п’єса «Вороги», яку він не закінчив. Тоді смертник звернувся до Бога: «Дай мені рік, щоб я завершив цю п’єсу». І Господь оту хвилину перед залпом перетворив на рік, за який Хладік закінчив свою п’єсу, після цього і мав піти з життя. Це метафора. Але ми дійсно можемо навіть мить перетворити на дуже великий час. Тільки це і є завдання духовності — і його потрібно виконувати кожному з нас.

Оце сходження до «третьої правди», сходження до логіки цілого, дає нам справжній погляд на відоме всім явище, що називається принципом толерантності. Цей принцип був відомий і раніше, як вимога терпимості. Але зараз, я впевнений, він набуває іншого наповнення. Це не тільки терпимість, а й принцип розуміння. Оце розуміння і є зараз головним змістом принципу толерантності.

Відомо, що Кант висунув категоричний імператив моралі, що має два формулювання. Перше зводиться до вимоги: «Не роби іншим, чого не хочеш, щоб зробили тобі...» (ми опускаємо наукову мову філософа), друге формулювання зводиться до заклику: «Особистість не може бути засобом ні для чого — ні для праці, ні для насолоди. Особистість — тільки самоціль».

Я беру на себе сміливість доповнити це третім імперативом: « Особистість не може бути об’єктом, тобто тим, що протистоїть людині, а тільки суб’єктом. Так як і Бог не може бути об’єктом, це тільки суб’єкт. Це значить, що особистість треба зрозуміти, тобто включити в своє життя.» Це і буде справжня толерантність. Відомий англійський письменник Олдос Хакслі навіть створив проект герменевтичного братства на кшталт чернечого ордену. Йшлося про організацію такого ордена, члени якого пропагують усім необхідність взаємопорозуміння та його техніку. Адже якщо Ж. -П. Сартр писав, що «пекло — це інший», то для іншого пеклом є нерозуміння.

У сучасному світі проблема «третьої правди» означає «життя за зростаючою совістю», тобто таке життя, яке постійно наздоганяє совість, що рухається у височінь. В сучасному світі ми все частіше стикаємося зі складністю вибору та оцінки. Зараз вибір став багатопараметричним та багатокритеріальним. Це ускладнюється ще тією обставиною, що споглядається розкол загальної схеми моральної поведінки людини. Відомий соціолог Володимир Лефевр зробив у Америці таку дослідну анкету, в якій було фактично два запитання. Перше: з якої країни ви емігрували (тобто ваше походження). І друге питання, що включало три підпитання — чи вважаєте ви можливим брехати на судовому процесі, щоб врятувати невинного підсудного; чи вважаєте ви можливим брехати смертельно хворій людині, щоб полегшити її страждання; чи вважаєте ви можливим підказувати на іспитах. Точніше, чи вважаєте ви можливим використовувати зло в ім’я добра. І отримав вражаючі результати: 90% вихідців з країн, де був геноцид, де було масове знищення людей, відповіли «так», можливо використовувати зло в ім’я добра. А всі вихідці з Західного світу відповіли «ні», ні в якому разі не можна брехати смертельно хворому, а тим більше підказувати на лекціях!

Взагалі розуміння духовності як руху за вертикаллю до чогось вищого чи, навіть, абсолютного зразка, має свої обмеження. Справа в тому, що людина те, що є абсолютним, не вважає підсудним. А цього не може бути. Все повинно бути підсуд ним! І тому виникає другий важливий принцип духовності ХХI ст., принцип полісистемності, тобто в нашій діяльності жодна мета не повинна бути єдиною. Якщо це станеться, то вона перетвориться на предмет фанатичної віри. Треба навіть у таких випадках, коли метою є завдання виграти війну, мати на увазі систему цілей. Тобто виграти з найменшими втратами (людських, матеріальних ресурсів).

Усяка справа повинна мати підсистеми. І якщо цих підсистем нема — є небезпека фанатизму. А ХХ століття показало, що фанатизм є найбільшою небезпекою. Він часто перетворює чесних людей на носіїв зла. Ну скажімо, такі безумовно чесні, безумовно видатні люди, як Ярослав Галан чи Микола Скрипник. Будучи чесними, вони фанатично вірили в класову боротьбу. А що таке класова боротьба? Це припущення конструктивності сил зла. І тому Галан виправдовував депортацію дітей з родин діячів УПА.

Але суспільство не вправі вимагати від людей постійних жертв, а тим більш смерті. Тільки ідеологія терроризму виходить iз того, що смертна жертва — нормальне явище. Ми притримуємося мудрості наших прадідів, які вважали, що життя вище за штучнi цінностi. Це не заперечує права людини на жертву в ім’я, скажімо, патріотчних ідей. Але така жертва — проблема нашого особистого вибору. Бертольд Брехт підкреслював, що «нещасним є те суспільство, яке потребує героїв» . Якщо в суспільстві герой робиться нормою, то виникає ситуація, яка спонукає до перетворення інших людей в потенціальні жертви, тобто готовності до смерті. Розкриваючи цю ситуацію, ідеолог постмодернізму Умберто Еко ілюстрував її в такому повчанні учителя учневі: «Бійся, Адсон, пророків і тих, хто є схильним віддавати життя за істину. Як правило, вони разом із своїм життям віддають життя багатьох, інших — ще до того, як віддати своє життя. А іноді замість того, щоб віддати своє».

Ми в ХХI столітті особливо гостро відчули складність проблеми практики. Всяка практика, і це треба розуміти, амбівалентна. Вона щось стверджує, а щось знищує. Це ще розумів, як ви знаєте, Гьоте. В його поемі «Фауст» диявол виступає як цинік діяльності. Він спокушає чесного вченого Фауста вийти з лабораторії в практику і питає його: «Що ти хочеш?» І Фауст відповідає: «Я хочу щоб усі люди були багаті». «Це дуже просто», — заявляє Сатана і випускає масу паперових грошей: у всіх кишені набиті, але інфляція їх з’їдає. Так само в результаті сатанинського будівництва каналів зростає піратство, що зводить нанівець позитивні результати мореплавства. Отже діяльність потребує раціонально виваженого балансу позитивних та негативних наслідків. Але така виваженість становить неабияку проблему.

Так, в 1957 році з початком космічної ери Бертран Рассел написав статтю «Чому ми не повинні підкоряти зорі». Він міркував в ній, що людина усякий штучний результат дії розглядає з погляду його покращання. Тому вона не благоговіє перед продуктами повсякденної практики. Але оскільки в ході світової історії уся наша планета зробилася предметом практики, на ній не залишилося предметів сакрального споглядання. Єдиними об’єктами споглядання тепер можуть бути небесні явища. Тому, чи не розширюємо ми сферу своєї дурості, починаючи підкорювати зорі? Адже невідомо, яку долю займає у людській природі дія, а яку — споглядання.

Взагалі споглядання — це не нірвана, це не споживальна діяльність, завданням якої є не перетворення об’єкту, а його збереження. Діяльність, яка є платою, за те, що вона перетворює не об’єкт, а суб’єкт дії. Значення такої діяльності зараз дуже зростає, і, мабуть, всесвітнього значення набуває принцип благоговіння перед буттям, принцип справжнього гуманізму... Зрозуміло, йдеться про ідеал духовного осягнення світу, але такий ідеал, який ставить реальні завдання.

З ідеальним аспектом сучасної духовності є пов’язаним і принцип несилового протистояння добра та зла; і цей принцип не є новим, але зараз він набуває нового смислу та значення. Ми не кажемо, що проти ворогів суспільства не треба застосовувати насилля. Але важливо зрозуміти, що насилля застосовується не тоді, коли це можливо. А лише тоді, коли це необхідно. Крім того, треба завжди пам’ятати, що насилля веде до зла, іноді більшого, ніж те, на яке воно було націлене.

Зараз застосування принципу ненасильства зміщується більш у особистісну сферу. Це значить, що якщо від вас повністю залежить — оголосити чи не оголосити когось ворогом, то краще цього не робити. Це буде суперечити сучасному розумінню духовності.

Новітнє розуміння принципу несилової боротьби добра і зла розкрив Михайло Булгаков в своєму романі «Майстер і Маргарита». В ньому, як відомо, дія йде в двох планах: вічному, нетлінному й побутовому, часовому, нашому. В надчасовому плані виступає картина Голгофи, коли Христа ведуть на страту. Його учень — Левій Матвей —хоче врятувати вчителя від мук розп’яття і згадує, що процесія проходила повз хлібну лавку. Він біжить назад до неї і краде ніж, щоб вбити вчителя, й позбавити його ганьби страти. Але він не встигає — сирійська ала оточує пагорб і ізолює жертву. Левій Матвей дивиться на розп’яття з іншого пагорба і проклинає Бога: «Чому я запізнився?». Теж саме відбувається і в повсякденності. Маргарита каже Майстру: зачекай, я зараз піду, залишу чоловікові записку й через півгодини повернуся до тебе назавжди. І останнє, що Майстер бачив перед своїми очима, був її берет, рішучий погляд та смужка світла в передпокої. Маргарита повернулася назад, коли Майстра вже заарештували. І вона кричить: «Чому я запізнилася?!» Ідея така — Добро завжди запізнюється на боротьбу зі Злом.

Інакше і бути не може. Адже в безпосередньому контакті добро може замаратися від зла. Як же добро діє? Булгаков ілюструє це образом хустки Фріди. На балі Сатани з’являється дівчина Фріда, що задушила своєю хусткою позашлюбну дитину. І одержала кару — постійну присутність злочинної хустки перед своїми очима. Саме таким вічним, невблаганним та страшним нагадуванням і відчуттям того, що зробив злочинець, від чого нема куди подітися, діє добро в протистоянні злу. Зрозуміло йдеться не про соціальний, а про особистістний план несилового зіткнення Добра та Зла.

На тлі нових інтерпретацій та феноменів духовності фундаментальне значення зберігає і в ХХI столітті християнський Дакалог і, насамперед, трійця: Віра — Надія — Любов. Вона є наскрізною для європейської культури, хоч і набуває різного тлумачення в різні часи.

Так для нашого часу близьким є сприйняття феномену Віри Марією Скобцевою, відомою як «Мати Марія», що сама пішла замість молодої жінки в німецьку газову камеру. Вона вважала; що є два способи життя. Один спосіб — це ходіння по твердому грунту, коли можна планувати, передбачати та зважувати свої кроки. А інший спосіб життя — це ходіння по воді, коли вже не можна раціонально планувати та зважувати. Тут залишається тільки вірити, бо в жодну мить безвір’я можна піти на дно. Цей екзістенційний аспект віри і є знаменним на межі тисячоліть.

Екзістенційний статус є притаманним і феномену надії, що сприяє баченню себе в дзеркалі майбутнього. Надія була і залишається рятувальним символом в наш драматичний та незвичайний час. Не випадково втрата надії завжди вважалась смертним гріхом. Апостол Павло навіть говорив про «наднадію надії». В цьому ж сенсі висловлювалася Леся Українка, коли наполягала, що втративши надію, таки надіється.

Щодо кохання, то при всій багатоманітності етичних і соціальних аспектів любові до ближнього, в цьому феномені звертає на себе увагу така обставина. Кожна людина, як відомо, завжди виходить з власної позиції, з того погляду на життя, який позначає її особистість. Людина не може виплигнути з самої себе; вона залишається для самої себе вихідним центром. І тільки любов є єдиним способом побачити Абсолютний центр в іншій особистості, тобто здійснити найвищий подвиг єдності з ближнім. Через любов виникає свого роду «хімія духу», що утворює «двійцю», яка йде до Неба. Але таке сходження потребує великого досвіду життя і обтяжене невдачами та, навіть, катастрофами.

Підкреслюючи це, сучасний американський письменник У. Сароян малює сцену бесіди про сенс життя нещасного бродяги з молодим хлопчиком. «Я — каже волоцюга, — колись незмірно кохав одну жінку. Але вона кинула мене. Спочатку я шукав її, але потім зрозумів: кохання — складна річ. І починати його треба з простішого. Покохай спочатку хмарку, квітку, камінь. І потім через досвід почуттів сформуй образ справжньої любові. Ми ж у житті починаємо з найскладнішого — з любові до іншої людини. І тому зазнаємо поразки». Але тут велика таємниця нашого спілкування, коли любов потребує поєднання з надією та вірою.

Отже, ми бачимо, що духовність, навіть в нові, інноваційні часи оновлення життя потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним iз важливих напрямів цього узгодження в ХХI столітті є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності.

Справа в тому, що принцип монадності особистості є базою так званої ліберальної демократії, яку американські футурологи вважають навіть розв’язанням мети історії. Насправді ліберальна демократія з її апологетикою особистості породжує багато драматичних проблем. Найгострішими серед них є, зокрема, небезпека анархії, злочинів проти особи.

Історично злочини завжди здійснювались в ім’я якоїсь мети — помсти, користі, демонстрації сили. Але зараз виникають в зростаючому масштабі нові різновиди злочинних дій, свого роду внутрішній тероризм в серці певного соціуму, коли людина озброюється гвинтівкою з оптичним прицілом, забирається на хмарочос і обстрілює невідомих їй перехожих. Пояснити це можна, в певному розумінні, дефектами ліберальної демократії, що пропагує рівні можливості для всіх людей стати, наприклад, президентом. Але кожна людина не може стати президентом чи, навіть, багатою або впливовою особою! Тому вона вважає, що суспільство її обдурило, і як таке заслуговує на помсту.

Духовною протидією вищезгаданій ідеології може бути не проста відмова від феномену монадної особистості, а постійна робота соціального інтелекту по розкриттю трансперсональних основ такої особистості, тобто нова духовність, що визнається рухом углиб індивідуальної психології. На рівні індивіда завжди діють закони переконань. А це потребує формування консенсусу людей та балансу їхнiх інтересів. Але духовність не може зупинитися тільки на визнанні плюралізму думок. Треба шукати їх вихідні, базові передумови. І тоді формування духовності в сучасних умовах починає орієнтуватись в напрямі виявлення загальних для людських спільностей структур в глибині індивідуальної психіки.

В глибинах психіки завжди йде перевірка власних переконань загальним досвідом, що є закодований в нашій підсвідомості. Це і є найглибший рівень духовності. На ньому, за думкою Г. Померанца, дух скидає владу літери і перед нами відкривається Єдине. Тим самим закон індивідуальних переконань поступається перед етикою солідарності народів в її глобальному контексті.

Якщо скористатися сакральною формулою, то можна сказати: ми не знаємо, коли буде богоявлення. Але ми точно знаємо місце, де воно відбудеться. Це сфера нашої любові до ближнього, людської солідарності та нашої відкритості Духу».

Газета «День», №210, п'ятниця, 15 листопада 2002,

http://www.day.kiev.ua/

Незабаром сумна дата — 24 річниця аварії на Чорнобильській АЕС. Аварія вже отримала два суттєвих визначення: найбільша у світі техногенна катастрофа та чорнобильська атомна війна. Із 190 тонн ядерного палива майже 90% відсотків потрапили в атмосферу. Значна територія України  була  забруднена радіоактивним пилом. За висновками фахівців викид радіонуклідів у сотні разів  був потужнішим, ніж під час ядерного вибуху в Хіросімі. Герої пожежники за лічені години після  аварії локалізували пожежу, а далі за справу  взялися  військові частини, підрозділи цивільної оборони та будівельники. Саме вони у травневі свята запобігли ще більшому вибуху, який спустошив би пів-України.

Понад 600 тисяч офіцерів і бійців строкової служби, та й запасу, були мобілізовані на важку та небезпечну роботу. Запізно прийшло офіційне повідомлення про небезпеку, багато людей отримали значні дози радіаційного опромінення. Сьогодні держава має виправити припущені помилки і взяти на себе відповідальність за подолання наслідків аварії.

Серед нагальних питань, які, на нашу думку, треба терміново вирішити – необхідність  виділити  із загальної кількості постраждалих саме ліквідаторів, які перебували в зоні аварійних робіт у 1986, 1987, 1989 роках. Закцентувати увагу на  ліквідаторах-інвалідах  квітня — грудня 1986 року, бо саме на їхні плечі випав найтяжчий період.

Потребує істотного покращення медичне забезпечення «чорнобильців». Право на безоплатні медикаменти часом залишається  тільки на папері. Визначені законом медичні норми  харчування безпідставно замінюються загально фізіологічними.  Путівок для санаторного — курортного  лікування інвалідів-чорнобильців  завжди  не вистачає. Самостійно придбати їх вони не можуть,  бо компенсація за не отриману путівку наразі становить лише 120 гр., що складає 20-ту частину її фактичної  вартості. Сумно порівнювати  грошову компенсацію на оздоровлення народного депутата у розмірі 35 тисяч із жебрацькою подачкою інваліду-ліквідатору.

Протягом тривалого  часу не вирішуються питання з- відшкодовування інвалідам — ліквідаторам за втрачене здоров’я, що передбачено трудовим законодавством та  Конституцією України.

На наше переконання, настав час, аби ліквідаторів наслідків аварії 1986 року   прирівняти у статусі  до Захисників  Батьківщини у 1941—1945 рр., адже ліквідатори — „воїни Чорнобиля 1986 року”  були на справжній атомній війні.

Зрозуміло, що породжені Чорнобильською  катастрофою понад двадцять років тому проблеми важким тягарем лягли на економіку України. Та прикро, що розроблені на діючий законодавчий базі державні програми з мінімізації її наслідків,  повною мірою не виконуються. А деякі важливі статті Конституції України та Закону України „Про статус та соціальний захист громадян, постраждалих від Чорнобильської катастрофи” брутально порушуються.

Отже необхідно найближчим часом доопрацювати закон про соціальний захист постраждалих від Чорнобильської аварії і внести відповідні зміни до бюджету на поточний рік.

В умовах фінансового дефіциту доцільно повернутися до створення Чорнобильського Фонду, до якого залучати гроші у відсотках від бізнесової діяльності на Україні іноземних фірм та компаній, від надвисоких прибутків окремих громадян, підприємств тютюнової і алкогольної промисловості, штрафи за забруднення довкілля і нанесення шкоди  природі тощо. До цього фонду можуть бути віднесені доброчинні внески від спонсорів та меценатів, які звільнятимусь від оподаткування. Положення про Фонд необхідно опрацювати спільно із громадськими організаціями, що будуть залучені до контролю за цільовими витратами.

З-поміж  заходів програми з мінімізації наслідків аварії, які потребують значних капіталовкладень,  треба визначити пріоритетні і почати  послідовно їх виконувати. Зосередити увагу на тих, що мають важливу  соціальну складову.

Поширити  для інвалідів-ліквідаторів 1986 року, які фактично є учасниками атомної війни, додаткові  компенсації на кшталт учасників ВВВ.

Вилучити із вживання сам термін пільги, який принижує гідність героїв-ліквідаторів аварії та не відповідає дійсності.

Доцільно встановити орден (почесний знак) — нагороду для учасників самого найважчого періоду боротьби із наслідками аварії на ЧАЕС (1986 рік) та надати їм статус осіб, що одержують надбавку за особливі заслуги перед державою.

Треба усвідомити, що Чорнобиль буде поряд з нами не одне  десятиріччя, тож негативні наслідки аварії глибшатимусь.    

Щоразу перед черговою річницею аварії  ліквідатори чують  гасла про необхідність змінити ставлення до справжніх рятівників Вітчизни. Однак час спливає, а все залишається без змін. Багато разів піднімалось питання про необхідність закінчення спорудження меморіального комплексу пам’яті Чорнобильської  катастрофи по вул. Нагірній у Шевченківському районі Києва. Його розпочали ще 1993 році. Побудовано храм, коло і курган пам’яті з дзвіницею. Проте залишилось найголовніше – збудувати музей.

З роками відходять у небуття ті, хто безпосередньо приймав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Їх залишається дедалі менше. За підрахунками — приблизно 60 тисяч. Тож треба поквапитися віддати їм належне. Не випадково вже два роки поспіль у святкових колонах Переможців 9 травня на Хрещатику йде зведена колона воїнів-чорнобильців. Вони горді, вони не просять милості та жалюгідних пільг. Вони чекають, коли прокинеться сумління у наших чиновників і держава  гідно вшанує своїх рятівників.

Чорнобиль – наша пам’ять, наша біль. А водночас і рубіж крутого повороту історії, що вчить нас і багато до чого зобов’язує. Впевнений, спільними зусиллями ми маємо загоїти заподіяні рани і згадувати про трагедію не тільки напередодні скорботної чергової річниці, бо за 24-ю будуть 25-та і наступні роковини.

Юрій СЄДИХ,

академік Академії будівництва України,

учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

у 1986 році 1-ої категорії, інвалід П-ої групи.

Надруковано у газеті «Урядовий кур'єр»

від 16 квітня 2010 р., №70.

Фото Анатолія КОЛЯДІНА

«Будем жить мужики, будем жить!..»

От редакции: В редакцию газеты «Пост Чернобыль» прислала свою статью Гребенюк Елена из Краснограда Харьковской области. Она работает дизайнером интерьера и мебели от Лихачевской Мебельной Фабрики. Папа Елены Гребенюк Александр Николаевич – ликвидатор 1-й категории ЧАЭС, инвалид 3-й группы и является зам. председателя «Союз Чернобыль Красноград». В этой же организации Елена на общественных началах работает секретарем (помогает папе). Кроме всего этого  Елена увлекается журналистикой. Предлагаем читателям ее статью «А хватит ли жизни?»

Как бы все-таки хотелось ответить однозначно и твердо на этот вопрос: «ХВАТИТ!». Но к большому нашему сожалению очень многие из них понимают, что надолго никого не хватит. И эта боль давит на сердца всем весом четвертого энергоблока Чернобыльской атомной станции, каждой вырванной арматурой пронзает не только тело, но и души всех Чернобыльцев.

 Кто залечит эти раны? Кому это под  силу? Какие доктора могут ответить: почему, и из-за чего возникает эта  боль? Некоторые ответят, что это происходит оттого, что все боятся смерти. Но поверьте, я знаю точно, что ни один из этих смелых людей, никогда не испытывал страх перед лицом смерти.

Воспитанные духом того времени, испытанные проблемами нынешней жизни, «избитые» хладнокровностью и безразличием нашего поколения, они уже ничего не боятся. Да и вряд ли когда-то боялись.

Нам остается только одно преклониться перед  ними, и сказать огромное спасибо  за то, что они для нас сделали. За то что в борьбе с «мирным  атомом» они отдали свое здоровье, свои жизни, для того что бы мы с Вами могли мирно жить, строить дома, рожать детей, а главное не повторить ошибок тех времен.

Так почему мы забываем о них, и вспоминаем только два раза в году – 26 апреля и 14 декабря?

Может из-за этого они, и испытывают эту страшную боль. Вот откуда берется этот страх, боязнь быть просто забытыми, стать абсолютно никому не нужными.

А ведь многие из них награждены почетными  грамотами, нагрудными знаками, медалями, орденами, некоторые объявлены Героями  Советского Союза, правда, посмертно.

Так почему мы бросаем их на произвол судьбы, почему не помогаем им? Многие так и  ушли из жизни с этим немым вопросом на устах.

Почему  люди, которые закрыли нас своим  телом, отдав свое здоровье, должны просить нас о помощи? А может все-таки мы, должны отдать им свой долг и вспоминать героев чаще?

Нет нам оправдания и позор всем тем, кто забывает об этой трагедии и о людях, которые стали участниками ликвидации аварии на Чернобыльской атомной станции.

И хочется процитировать, народного  депутата Украины Петра Степанова: «Чернобыльская трагедия – вечная боль двадцатого века. Каждый из нас  должен чувствовать эту боль – боль, которая не дает покоя нашей совести.

А совесть наша требует: сделаем все  для того, чтобы герои Чернобыля  чувствовали не на словах, а на деле нашу человеческую благодарность. Мы перед  ними в вечном долгу!»

А значит и ответ на главный вопрос: «А хватит ли жизни?» напрашивается сам по себе: «ХВАТИТ!», только мы должны им помочь делом и словом, которое притупит эту острую боль.

А от себя хочу сказать: «Держитесь ребята! Мы с Вами! А это значит, что  победа не за горами!». 

 Елена ГРЕБЕНЮК

або Хто винен і що робити...

МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Arbeit macht frei

(нім. «Робота робить вільним»,

напис на воротах концтаборів

фашистської Німеччини)

Сучасне українське суспільство знаходиться у глибокій кризі. І основою, підґрунтям цієї кризи є байдужість людей, їхнє небажання боротись за свою свободу, свої права, свої інтереси врешті-решт. Причому така пасивність і байдужість сягає величезних, жахливих масштабів, охоплює суспільство в усіх сферах діяльності...

Колись у Римській імперії, якщо вільних громадян позбавляли безкоштовної роздачі хліба та вина, то за лічені години владна верхівка всієї Римської імперії, м’яко кажучи, повністю змінювалась. (Оце так демократія!). По-друге, вільні громадяни вважали за сором працювати, у всякому разі за наймом. Ну соромно було вільному іти в прийми, бути наймитом! Люди займалися політикою та громадським життям, юриспруденцією і філософією, мистецтвом і поезією, наукою і ремеслом, торгівлею і вільним підприємництвом, але ні в якому разі роботою на пана... Навіть якщо вільному громадянину не вистачало засобів для проживання, влада вважала за честь його підтримувати матеріально. Це ж громадянин Риму! Вільний громадянин! Цього вимагала тодішня справедливість і державна мораль.

Так, але ж були раби, за рахунок яких утримувалися їхні господарі та інші вільні громадяни — можливо, лукаво висуне свої заперечення «пересічний українець» чи «маленький українець», формула щастя якого «є робота — є сім’я, гайда розмножуватися!». Дійсно, були й раби. Але їхньою основною ознакою була зовсім не щоденна праця. Адже відомо, що були раби з високим інтелектом і блискучими творчими здібностями, які використовувалися. Деякі з рабів обслуговували високопоставлених можновладців і багатіїв-олігархів. Вони також не ходили на звичайну роботу, і навіть мали деякий вплив на вільних громадян через своїх потужних господарів. Тому напрошується запитання: яка ж основна відмінність між вільним і рабом? Відповідь однозначна: право обирати і бути обраним, тобто право брати участь у політиці та у владі, причому незалежно від фінансового стану. Але це в минулому...

Що ж можна сьогодні спостерігати в Україні? Закриті партійні списки, пропорційна система виборів депутатів на місцях строком на п’ять років, порочне суміщення посад місцевими депутатами всіх рівнів у органах виконавчої і представницької влади, коли депутат є чиновником і ще до того ж бізнесменом або скоріше баригою, тому що «бізнес» робиться на обкраданні бюджету і майна, що належить всім громадянам. До речі, Декларацію про місцеве самоврядування, заявлена мною ще три роки тому і надіслана особисто кожному депутату ВР останніх трьох скликань і представникам центральної влади, вперто ігнорують. А саме в цій Декларації вказані конкретні заходи для реального (а не популістського) реформування системи місцевої влади.

Взагалі, до слова сказати, в Україні, з її обтяжливою і несприятливою податковою системою, громіздкою системою бухгалтерського обліку, абсолютною відсутністю незалежної судової гілки влади, численними перешкодами і штучно створеними бюрократичними проблемами для будь-кого, хто хоче зайнятися вільним підприємництвом, а не роботою за наймом — бізнесу як такого не існує. А бізнесменами є, як правило, самі ж високопоставлені чиновники або їхні сім’ї, куми, свати, родичі, друзі, коханки, через яких розподіляється левова частка державного капіталу. Вони ж і в політиці, ті ж самі морди! Незмінювані вже роками, десятиліттями, хіба що місце підстаркуватих вже виродків заступають їхні діти чи онуки. І знову ж таки в якості «успішних бізнесменів» чи «політиків»...

Так от, як кажуть, повернімось до наших баранів... Найгірше — що громадяни України позбавлені права обирати та бути обраними. Право брати участь у політиці належить навіть вже не рабовласникам, а тільки їхнім лідерам, власникам політичних партій. Цілі армії найнятих за гроші або за привілеї вільних і невільних васалів активно улещують амбіції своїх панів або просто виборюють крок за кроком їхні фінансові інтереси, розважаючи при цьому населення штучними політичними конфліктами і створюючи видимість активного політичного життя.

Таким чином, як виявляється, суспільства в Україні майже не існує. Існує натовп. Розрізнений, безправний, безмежно віддалений від реальної політики і влади. Але, хоч як це дивно, задоволений своїм становищем і байдужий до політики натовп. Натовп задавлених страхом і зацькованих рабів, рабів вищої проби, від малого до великого готових «до останньої краплі крові» підтримувати і відстоювати своїх рабовласників, вислужуватися всіляко перед ними та з радістю ходити на роботу за наймом (навіть центри зайнятості створили, щоб зайняти тих, у кого радості недостатньо), замість того, щоб бути партнерами або хоча б повноправними акціонерами. А в інформаційному просторі наполегливо насаджуються різного штибу теми, котрі підносяться ледь не на рівень національних ідей (НАТО, «дерибан землі та забудови на головах холопів, які з розпачу кидаються під екскаватори», «мовні питання», «проблеми курсів іноземних валют», «олігархічно-кланові тусовки», «хто буде одноосібним керівником-фараоном країни», вже не кажучи про пташиний грип, коаліції та вибори для технічних виборців). Ці теми жваво обговорюються, і зазомбовані раби нещадно лупцюють одне одного, захищаючи своїх так званих кумирів. Виникає питання, може взагалі ввести виборчий майновий ценз (тимчасово, поки не зникне останній раб, як в часи Мойсея), тому що такий народний баласт істотно гальмує розвиток громадянського суспільства і готовий за «кіло гречки» продати не тільки свій голос, а й рідну матінку.

На жаль, поки що дуже мало по-справжньому вільних громадян, які можуть незалежно висловлювати свої погляди, боротися за справедливість і свої права, не оглядаючись ні на кого. І це в часи, коли давним-давно успішно функціонують високопродуктивні виробництва, коли у наш вік цифрових технологій взагалі не існує проблем із застосуванням сили машин у суспільній праці та реформуванні суспільства, коли з допомогою сучасних телекомунікаційних систем інформація передається за лічені секунди. Оце так парадокс!

То, може, чесніше ввести систему добровільного рабства в Україні? І рабам комфортно, і панам спокійно...

Галина ДIМЛЄВИЧ,

автор Декларації про місцеве самоврядування,

депутат місцевої ради з 1998 по 2006 рр.,

газета «День» №72, п'ятниця, 18 квітня 2008 

http://www.day.kiev.ua/200273/

Україна зустрічає сумну дату — 24 річницю аварії на Чорнобильський АЕС. Аварія вже отримала  два суттєвих  визначення: найбільша у світі техногенна катастрофа та чорнобильська атомна війна. Обидва визначення спорідненні і мають доказову базу. Із 190 тонн ядерного палива майже 90% відсотків потрапили в атмосферу. Значна територія України  була  забруднена радіоактивним пилом і перестала бути  придатною для проживання. За висновками фахівців викид радіонуклідів у сотні разів  був потужнішим, ніж під час ядерного вибуху в Хіросімі. Герої пожежники за лічені години після  аварії локалізували пожежу, та подалі левову частку боротьби із наслідками аварії взяли на себе  військові частини,  підрозділи гражданської оборони та будівельники. Саме вони у травневі свята запобігли ще більшому  вибуху, який спустошив би пів України, послав у небуття Київ. Але зруйнований четвертий блок ще довго залишався  надзвичайно загрозливим джерелом радіації,  аж до завершення спорудження саркофагу у листопаді 1986 року.

Понад 600 тисяч офіцерів і бійців строкової служби, та й запасу,  були мобілізовані на важку та небезпечну роботу, яка велась на першому етапі,  за невеликим виключенням, вручну. Запізно прийшло офіційне повідомлення про небезпеку, багато людей отримали значні дози радіаційного опромінення. Сьогодні держава  має виправити припущені помилки і взяти на себе відповідальність за подолання наслідків аварії, як у площині організаційних та науково-технічних заходів, так за  поліпшення медичного лікування та  соціального захисту постраждалих.

Зі звичайних воєн можна повернутися навіть без подряпин, але з Чорнобильської – ні, бо всі її учасники поранені радіацією.

У теперішній час, серед нагальних питань, які, на наш розсуд, треба терміново вирішити, є необхідність   виділити  із загальної маси постраждалих саме ліквідаторів наслідків аварії у відповідності до часу їх перебування в зоні аварійних робіт у 1986, 1987, 1989 роках. Зробити наголос на  ліквідаторах-інвалідах  квітня — грудня 1986 року, бо саме вони пройшли пекельний шлях боротьби  із атомних лихоліттям у найтяжчий період, зазнали суттєвих пошкоджень здоров’я і потребують до себе  посиленої уваги.

Потребує значного покращення медичне забезпечення. Право на безоплатні медикаменти часом залишається  тільки на папері. Визначені законом медичні норми  харчування безпідставно замінюються загально фізіологічними.  Необхідних  путівок для санаторного — курортного  лікування інвалідів-чорнобильців  завжди  не вистачає. Самостійно придбати їх вони не можуть,  бо компенсація за не отриману путівку, на сьогодні,   становить лише 120 гр., що складає двадцяту , а то й більшу частину її фактичної  вартості. При всій повазі до статусу народного депутата, сумно порівнювати їх грошову компенсацію на оздоровлення у розмірі 35 тисяч із жебрацькою подачкою інваліду-ліквідатору.  

На протязі тривалого  часу брутально замовчуються та  не вирішуються питання відшкодовування інвалідам — ліквідаторам за втрачене здоров’я, що передбачено трудовим законодавством та  Конституцією України.

Наспів час аби ліквідаторів наслідків аварії 1986 року, яких  народ вже назвав „Рятівники Вітчизни”,  дорівняти у статусі  до Захисників  нашої Батьківщини у 1941—1945 рр. Бо ліквідатори — „воїни Чорнобиля 1986 року”  були на справжній атомній війні.

Зрозуміло, що породжені Чорнобильською  катастрофою понад двадцять років тому проблеми важким тягарем лягли на економіку України, та прикро, що розроблені на діючий законодавчий базі державні програми з мінімізації її наслідків,  повною мірою не виконуються, а деякі важливі статті Конституції України та Закону України „Про статус та соціальний захист громадян, постраждалих від Чорнобильської катастрофи” брутально порушуються. В умовах невпинного зростання цін на продукти харчування та ліки, відшкодування інвалідам втрати здоров’я у 10,8 та 6 мінімальних пенсій за віком,  у відповідності із ст.13 Чорнобильського закону, нагальна вимога постраждалих до держави. Згідно ст.22  Конституції України права і свободи громадянина не можуть бути скасовані, а при прийняті нових законів або внесення змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Перелік вищезазначених питань підтверджує необхідність у найближчий строк доопрацювати Закон про соціальний захист постраждалих від Чорнобильської аварії і внести відповідні зміни у бюджет на поточний  рік.

В умовах фінансового дефіциту доцільно повернутися до створення Чорнобильського Фонду, до якого залучати гроші у відсотках від бізнесової діяльності на Україні іноземних фірм та компаній, від надвисоких прибутків окремих громадян, від підприємств тютюнової і алкогольної промисловості, штрафи за забруднення навколишнього середовища і нанесення шкоди  природі, тощо. До цього фонду можуть бути віднесені доброчинні внески від спонсорів та меценатів, які будуть звільнені від оподаткування. Положення про Фонд необхідно опрацювати спільно із громадськими організаціями, які будуть залучені до контролю за цільовими витратами.

Серед великої кількості заходів програми з мінімізації наслідків аварії, які потребують значних капіталовкладень,  треба визначити пріоритетні і почати  послідовно їх виконувати. Зосередити увагу на тих, що мають важливу  соціальну складову.

Поширити  для інвалідів-ліквідаторів 1986 року, які фактично є учасниками атомної війни, додаткові  компенсації на кшталт учасників ВВВ.

Вилучити із вживання самий термін  пільги („льготи”), який принижує гідність героїв ліквідаторів аварії та не відповідає дійсності.

Доцільно встановити орден (почесний знак) — нагороду для учасників  самого найважчого періоду боротьби із  наслідками  аварії на ЧАЕС (1986 рік) та надати їм статус осіб, що одержують надбавку за особливі заслуги перед державою.

Треба усвідомити, що Чорнобиль буде поряд з нами не одне  десятиріччя, а негативні наслідки аварії будуть  поглиблюватися та поширюватися.

Попереду багато роботи.  Та ми маємо надію, що держава та суспільство  знайде сил, аби остаточно приборкати  розбуджений атом, налагодити спокійне заможне життя в незалежній України.

Наші сподівання були посилені словами бувшого Президента України В.А.Ющенко, що відзначив: „... я наполягатиму на тому, щоб герої Чорнобиля завжди відчували постійну увагу, підтримку і турботу держави, щоб були створені всі умови для їхньої соціальної і медичної реабілітації, вирішені усі життєво важливі питання, починаючи від гідних розмірів пенсій і до забезпечення достойних умов життя, сучасного медичного обслуговування”. Та ці слова залишилися тільки красивими обіцянками.

Кожного разу перед черговою річницею аварії  ліквідатори чують  гасла про необхідність змінити ставлення до справжніх рятівників Вітчизни, та плине час і все залишається без змін. Багато разів піднімалось питання про необхідність закінчення спорудження  меморіального комплексу пам’яті Чорнобильської  катастрофи по вул. Нагірній у Шевченківському районі Києва.

Його спорудження розпочато ще 1993 році. Побудовано храм, коло і курган пам’яті з дзвіницею. Та залишилось, мабуть, найголовніше – збудувати музей, де відтворити історичні події боротьби з наслідками аварії, увічнити пам’ять про людей, які не шкодували здоров’я та життя аби подолати атомну небезпеку.

З кожним роком відходять у небуття ті, хто безпосередньо приймав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Їх залишається все менше й менше. За підрахунками біля 60 тисяч. Треба поспішити віддати їм належне. Не випадково вже два роки поспіль у святкових колонах Переможців 9 травня на Хрещатику йде зведена колона воїнів-чорнобильців. Вони горді, вони не просять милості та жалюгідних пільг. Вони чекають, коли прокинеться сумлінність у «власть имущих», у наших чиновників і Держава  гідно вшанує  своїх рятівників.

Чорнобиль – наша пам’ять, наша біль. А водночас і рубіж крутого повороту історії, яка вчить нас і багато до чого зобов’язує. Переконаний, спільними зусиллями ми маємо загоїти заподіяні рани і згадувати про це не тільки напередодні чергової сумної річниці, бо за 24 річницею буде й 25 та наступні .

Юрій СЄДИХ,

академік АБ України, д.ф., професор,

учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

у 1986 році 1-ої категорії, інвалід П-ої групи.

„Досвід застосування вимог Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” засвідчує, що стратегічні завдання з соціального захисту постраждалих громадян визначені вірно. Під захист взято безпосередніх учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС„

КПП «Дитятки»

Може стратегічні завдання визначено вірно, але з нижче цього матеріалу випливає практичний досвід, коли людина, яка діяла згідно присяги військовослужбовця, одержала згідно вищеназваного закону посвідчення. І вже більш за десять років змагається з Системою, яка повинна була пильно оберігати людей, причетних до боротьби з національним лихом, але все сталося навпаки...

Термінова справа – військовослужбовці МВС діють за присягою

Мій батько, Іван Сергійович Іщенко 11 травня 1986 року з товаришами по службі відбув на роботи, що були призначені для організацій МВС, саме ця група отримала наказ побудувати огорожу „30-ти кілометрової зони”: стовпи, колюча проволока, цв’яхи. Нічого незвичайного, окрім терміновості, і чуток що сталося щось надзвичайне.

Вони працювали в лісі. В тому місці відстань до реактора складає біля 20 кілометрів. Пізніше, зусиллями таких „загонів” була побудована огорожа повністю і вже потім з’явилося КПП „Дитятки”- досить відомий південний пост „зони”.

Як відомо, був довгий період офіційного визнання участі військових в Чорнобильській трагедії і довго керівництво країни не бачило необхідність компенсації наслідків перебування в „зоні” для здоров’я та морального стану „ліквідаторів”. Яке зрушилось з місця тільки в 1991-92 роках. Тільки коли в 1991 році „впало” СРСР з’явилася „проблема чорнобильців”.

В 1992 році з’явився Закон Верховної Ради України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», за яким було визначено, що „ліквідатори” в залежності від терміну перебування в „зоні” мають право на певний статус.

Іван Сергійович перебував в „зоні” 11 травня 1986 року, тому згідно Закону одержав посвідчення учасника ЛНА на ЧАЕС категорії 2, серія А №134180 від 04.12.92.

В грудні 1995 року у Івана Сергійовича вкрали валізу, в якій було посвідчення ліквідатора і тому він в 1996 році звернувся за дублікатом.

Він думав, що це буде звичайна процедура поновлення, але несподівано отримав негативну відповідь. Момент втрати посвідчення був не найкращий. Бо враховуючи виразливі факти фальсифікацій і зловживань (об’єктивна ситуація у той момент) на чорнобильській темі в країні розгорнулася боротьба за „чистоту рядів” чорнобильців. Багато чисельні комісії, перевірки виявляли „лівих” чорнобильців.

„Недосконалість законодавства і підзаконних актів дала можливість окремим особам незаслужено отримати посвідчення постраждалого внаслідок чорнобильської катастрофи, зробити собі „липову” інвалідність, незаконно отримати путівку ...” писав В.Яценко, голова комісії Верховної Ради 21 листопада 1996 року, звертаючись до президента через засоби масової інформації.

Боротьба за „чистоту” рядів

Але що з того?

Капітан Іщенко в 1986 році виконував свій обов’язок сумлінно і, на його майбутню долю, здавалося ніяк не може вплинути будь-яка акція.

І тому, через десять років, в 1996 — 1997 роках, все почалося знову. Треба було довести «хто, коли, скільки і де» був „ліквідатором”.

Очевидно, щоб одержати посвідчення 2 категорії важливо довести саме ці дані, що впливають на ступінь участі в ліквідації наслідків аварії в Чорнобилі.

6-го грудня 1996 року Іван Сергійович одержав листа з „Управління у справах захисту.” Київської обласної держадміністрації за номером 07/636 за підписом голови Михайла Приймаченка: „Як встановлено при розгляді Вашої заяви на видачу дублікату втраченого посвідчення учасника ЛНА на ЧАЕС категорія 2, серія А №134180 від 04.12.92, воно було видане Вам не у повній відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.92 № 501. Таке становище не може залишатися без змін. Виходячи з цього, представлені Вами для отримання вказаного посвідчення документи з обліку зняті і знаходяться у відповідній справі управління, а посвідчення вважається вилученим.

... За таких обставин за Вами залишається право для визначення статусу учасника ЛНА на ЧАЕС подавати у встановленому порядку на розгляд документи, які б безумовно засвідчили наявність юридичного факту – Вашу роботу в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.”

Що сказати?

З цієї відповіді не зрозуміло яке саме положення постанови КМ № 501 заставляє констатувати що „таке становище не може залишатися без змін”, але для нас важливо, і це далі стане зрозуміло чому, що в грудні 1996 року управління Михайла Приймаченко ще признавало „наявність юридичного факту – Вашу роботу в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”.

Може подякувати хоча б за це?

Якби в листі повідомлялося про скасування статусу чорнобильського ліквідатора певної категорії на достатній і зрозумілій підставі, і „Сам”, наприклад, Жовтяк за два місяці, котрі батько намагався попасти до нього на прийом, пояснив людині похилого віку, що повага до Закону, важливіше поваги до певної людини, може мій батько і погодився. Жертва заради країни для нього є певною цінністю, і він, думаю, погодився би, не дивлячись на свавілля деяких представників влади, дійсні обставини, тощо.

Важливо і те, що тоді ще було тяжко це не признати самого факту, бо всі наявні документи: маршрутний лист відділу цивільної оборони МВС, витяг з наказу МВС однозначно визначали, що Іщенко І.С. „при участі в заходах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС знаходився в 30-км зоні (зоні відселення) 1986 року з 11.05, 1 день, місце служби КПП „Дитятки”, номер приказу 54-91.”

З цієї останньої довідки МВС, виданої в 1996 році закрутилася ціла історія. Адже, змінилася „зона”, змінилися назви. 11 травня 1986 року не було ще ніяких КПП, але не писати ж „знаходився в лісі”. На що ж тоді така велика комісія в КОДА, якщо не розберуться, що будівництво огорожі не є служба на КПП?

Секретний рапорт міністру МВС УРСР генерал-майору І.Д.Гладушу свідчить, що на 12-00 12 травня проводились лише роботи по відгородженні „30-км зони”, і було виставлено 80 постів і лише в липні Гладушу докладають секретним рапортом вх.867с про встановлення 8 міліцейських КПП. На міліцейському пості офіцер внутрішньої служби працювати не міг.

Управління у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Київської облдержадміністрації (далі „Управління КОДА) за підписом начальника управління Приймаченка відмовило Івану Сергійовичу, не дивлячись на визнання факту „роботи в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”, чого згідно Закону України 1992 року «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» достатньо, щоб мати 2 категорію. Що може бути ясніше?

Читаємо закон: згідно статті 14 пункту 2: „учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали у 1986 році в зоні відчуження незалежно від кількості робочих днів...”

Може все ж таки щось там у Івана Сергійовича не так? Може й правда хтось десь помилився? Це ж як соромно!? Скільки років мати незаслужені пільги. Це ж всеодно, що їсти чужий хліб – так думають люди покоління Івана Сергійовича, якому в тому році виповнилося 70 років.

Не може ж таке серйозне відомство просто так написати „не у повній відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.92 № 501”!

Але чому тоді колеги, які мали такий самий обсяг праці по ліквідації наслідків аварії мають пільги і ніхто їх цього права не позбавляє? Невже так може бути: згубив посвідчення і немає права?

Добре, що з паспортом такого не буває. А то як же тоді бути? Так можна й зовсім не бути, якщо не довести, що є право – дають посвідчення, немає – забирають це право. Право – бути.

Тому, Іван Сергійович почав збирати документи звідки тільки можна, а іноді і звідти, звідки не дуже можна. Не дуже можна, тому що мені, наприклад, розглядаючи цю довгу за часом справу, так і не вдалося в повній мірі знайти всі базові закони і постанови Кабінету Міністрів на які посилається комісія і „національна комісія про стан техногенної та природної безпеки України” за 2004 рік. Можливо тому, що сайти законодавчих органів України не вважають потрібним друкувати документи радянських часів. Кому це треба?

Ми ж тоді починали новітню історію України. Ми клялися на творах соціаліста В.Вінниченка, як на політичній національній Біблії, збиралися створити нову, гарнішу за тоталітарний СРСР устрій України. Але пройшов час, тепер можна звернутися куди завгодно, можна написати про кого завгодно. І одержати відповідь. Правда, також, яку завгодно.

02.03.98р. на нову заяву про відновлення посвідчення Приймаченко в відповідь Івану Сергійовичу знову пише відмову (№07/29-1311) за такою редакцією: „На Вашу заяву від 08.12.97р. щодо відновлення статусу учасника ЛНА на ЧАЕС повідомляємо, що підстав для розгляду цього питання на засіданні відповідної комісії Київської ОДА немає, так як з Ваших документів вбачається, що Ви працювали на КПП „Дитятки” 1 день.”.

Кажучи об’єктивно, в країні є відповідальні документи, є розуміння проблеми, як в вище згаданій „національній доповіді про стан безпеки...” і зроблена дуже добротно, цікаво аналізує чорнобильську тему.

Наприклад, в доповіді зазначалося, що „до 1990 року не існувало достатньо повного правового та законодавчого поля з питань соціального захисту та визначення статусу громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Діяли постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, накази галузевих міністерств і відомств. Більшість із зазначених документів мали грифи таємності, що звужувало межі їх використання.”

Наприклад, внутрішня нормативна база: прикази, маршрутні листи МВС створювалися лише в 1991 році. Дійсні рапорти МВС все ще були засекречені, не давали точних даних для пересічних громадян. Але все відбувалося організовано і тоді ще не треба було захищати себе в лише в суді.

Це важливо враховувати з тієї точки зору, що українська держава визнає недостатність, а подекуди і відсутність офіційної та об’єктивної документації. Але з одного боку визнаючи цей факт, створюються комісії для розгляду справ „чорнобильців”, але з іншого – бюрократія має потім можливість фантазувати, вільно визначаючи ступінь участі людини при ліквідацій наслідків чорнобильської катастрофи, і які можуть відповідати: ”не у повній відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.92 №501.” КРАПКА! Без будь-яких пояснень. І далі: „ Виходячи з цього, представлені Вами для отримання вказаного посвідчення документи з обліку зняті і знаходяться у відповідній справі управління, а посвідчення вважається вилученим.”

Не зрозуміло інше: чому ж таке „положення залишалося без змін”, поки Іван Сергійович і багато інших „ліквідаторів” не втратили посвідчення. Питання до стандартів молодої української бюрократії: чи є в країні визначення статусу людини, що до певних пільг. І чому, наприклад, видача посвідчень відноситься до тих же комісій, які зважують обставини визначення статусу.

Вивчаючи цю проблему з різних боків я, наприклад, стикнувся з такою нормою, що інваліди, які втратили кінцівку (руку чи ногу) мають через певний строк проходити обстеження комісією в незалежності від бажання з метою підтвердження інвалідності. Чи українська бюрократія не знає, що лікар-хірург, що пришиє вже втрачену кінцівку через кілька років, отримає Нобелівську премію? Не достатньо в такому випадку дати одну довідку чи розпорядження МОЗ про інвалідність в разі втрати кінцівки?

Подальший вибір мого батька – ходити, чи не ходити в суд формувався багато років, бо він працював в правоохоронній системі, більш того – в Бучанській в’язниці, тому питання судитися чи не судитися з державою для нього є досить тяжким вибором. Може, й неможливим. Це досі невідомо. Бо батько – вже людина досить похилого віку, страждає на діабет і гіпертонію, мав сильну травму голови, переніс операцію на грижу спинного хребта. Один раз в місяць він їздить до адвоката, як головний герой в романі Маркеса „Полковнику ніхто не пише”. Хотів запитати у Жовтяка і нової голови комісії Київської ОДА: „Чому?”

Чому?

Не розуміючи це саме „чому?” Іван Сергійович вже більш за десять років збирає документи. Багато довідок, свідчень минулих і дійсних своїх соратників. Дійсних, тому що це робота – мати пільги в нашій державі. Недостатньо один раз народитися і бути. Скрізь треба довідка, що ти є дійсно ти, в часи комп’ютера та Інтернет в державних установах немає бази даних, де достатньо прийти і показати один документ. Чи два.

Звичайно треба шість, сім, десять. Йде час, змінюються назви організацій, а депутати змінюють назви вулиць, наче не знають, що тепер всі мешканці вулиці одержує проблему з легалізації всіх своїх приватизаційних документів, а довідки з адресою інші, ніж в паспорті. Але це я так, може про щось своє.

Своє, бо збираючи ці кляті довідки для відновлення документів батько попадає в аварію в Ірпені на перехресті, де не було дорожнього знака, одержує сильну травму голови. Це не є травма на виробництві, бо довідки ми всі збираємо і здаємо скрізь, тоді, коли працюють чиновники, а ми так, рядом бігаємо. І я зустрічав бюрократів, що серйозно вважають, що саме завдяки їм створюються той великий ВВП, яким іноді вихваляються високі посадовці.

3 жовтня 1997 року Іван Сергійович на свій запит одержує листа із ГУ МВС України по Київській області, про те, що він „Дійсно перебував один день 11 травня 1986 року на КПП „Дитятки”. В дійсності, КПП тоді ще не було, але всі довідки 1991 року посилаються на КПП Дитятки, як визначення місця роботи. Місцем роботи команди був ліс, де будувалася огорожа „30-кілометрової зони”.

Накопичуючи документи і довідки Іван Сергійович накопичував і помилки деяких документів. Може тому раптом висока комісія а вирішила, що Іван Сергійович робив дезактиватором на КПП „Дитятки”? І це 11 травня 1986 року, на третьому тижні з моменту вибуху реактора! Що ж вони там дезактивовували, Михайло Іванович?

Чи не Приймаченко забезпечував „ліквідаторів” в Поліському, і не знав, що, коли і як саме відбувалося?

1 квітня 2000 року, (вих.№ 06-52-0057, виконавець Паламарчук Т.І.) „Управління у справах захисту...” Київської облдержадміністрації вимушена відповісти на запит, тому що Іщенко звернувся до президента України. Зрозуміло, що якщо хтось на когось скаржиться: хай цей „когось” і відповідає. Цей текст окрема перлина брехні пана Михайла Приймаченка президенту України: „На Ваше звернення до Адміністрації Президента України повідомляємо, що Ваш лист від 20.10.99 року з приводу незгоди позбавлення Вас статусу учасника ліквідації (тут і далі виділено В.І.: ось так — вже позбавив!) наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, за дорученням Київської облдержадміністрації був розглянутий в управлінні у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і листом від 03.12.99 за № 06-52-059ж надано роз’яснення.

Як відомо, згідно ст.14 Закону України „Про статус (...) особи, які у 1986 році працювали на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві не менше 14 календарних днів, відносяться до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 3.

Вказана норма на Вас не поширюється, так як Ви працювали на такому пункті в с. Дитятки Іванківського району лише один день 11.05.1986 року. Підстав для визнання Вас учасником ліквідації наслідкив аварії на ЧАЕС відповідно до чинного законодавства немає.„

Так, трохи-потрохи Іван Сергійович став дезактиватором, Дитятки стали замість Чорнобильського селом Іванковського району, з’ясовується, що 11 травня 1986 року вже був пункт дезактивації в с. Дитятки, а в „базовому” Законі Комісії переплутали статтю 14 і 10, де говориться про пункти дезактивації.

Якщо вважати прогресом вивчення законів, постанов на чорнобильську тему, то Іван Сергійович поступово став спеціалістом з цієї теми і вже бачить в вочевидь, як брешуть не тільки йому, але і Президенту України.

Досить було перевірити юристами цю відповідь і стає зрозуміло, що Приймаченко чи некомпетентна людина, чи займається чимось іншим. Може ми просто заважаємо Михайлу Івановичу займатися модною тепер приватизацією. Тепер, після реалізації декількох проектів Приймаченка мешканці Вишгорода і Бородянки повинні їздити в департаменти Київської ОДА в місто Вишневе. Це не менше трьох видів транспорту. Такий соціальний захист населення.

Просто чудо зберегло деякі комунальні підприємства, недалеко від залізничного вокзалу в Києві. Цьому частково завадила помаранчева революція, або просто – заміна голови Київської ОДА в 2005 році.

Норма закону в Статті 10 дає чітке розуміння, що учасниками ліквідації є ті, хто „безпосередньо брав участь у будь-яких роботах, пов’язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження в 1986—1987 роках незалежно від кількості робочих днів”.

А для Івана Сергійовича справедливість кінчилась. Боротьба за неї також.

Зрозуміло, також, і те, що коли „чорнобильці” гублять свої посвідчення, вони є такими, хто ще не підтвердив своє право на посвідчення і весь цей час знаходяться в незрозумілому статусі. Формально ніхто за нього грошей не одержує, але, на жаль, це є один і той же бюджет України з якого є пільги „ліквідаторів” і з якого отримують зарплатню їх „захисники”.

Як би не перекреслювались на віртуальній карті України межі „зони”, біда Чорнобиля, як була багатокілометровою зоною між бюрократією і „ліквідаторами”, так і буде «зоною відчуження».

І судитися за це він не буде. Бо вважає себе солдатом, солдатом вітчизни, якою б вдячною вона не була.

І належить йому так мало і одночасно так багато: гідність. Ще, може, трохи звички чекати, сором’язливої і витриманої людини – з надією „може, ще розберуться, може, повернуть право на пільги, скільки ж там тих пільг?”. Але то є все, що є останнім – гідність.

2006—2007 р.

Використані матеріали:

1. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ

2. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, нова редакція від 6 черня 1996 року.

3. Постанова Кабінету Міністрів УРСР від 23 липня 1991 р. №

106 "Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

4. Постанови Кабінету Міністрів України, які визначають порядок надання статусу та видачі посвідчень особам, постраждалим внаслідок Чорнобильскої катастрофи: від 18 червня 1991 року № 44; від 25 серпня 1992 року № 501; від 2 грудня 1992 року № 674; від 25 березня 1993 року № 218; від 1 лютого 1994 року №51; від 8 червня 1995 р. №404; від 15 листопада 1996 року № 1391; від 20 січня 1997 року №51; від 21 серпня 2001 року №1105.

5. Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в Україні в 2004 році.

6. «Вісник Чорнобиля» № 45 (1298) 15 листопада 2003 року

7. Cпеціальне повідомлення КДБ УРСР до 6-гоУправління КДБ

СРСР про радіаційну обстановку та хід робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, ДА СБУ. — Ф. 65. — Спр. 1. — Т. 40. — Арк. 34–38.

8. Радиационная защита населения Украины.Ю.Соломатин

9. Медико-гигиеническое заключение по материала Госкомгидромета от 08.05.86 г.

10. «Науменко проти України» Європейський Суд з прав людини

11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Стешиної Рити Анатоліївни щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини другої статті 2 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (справа про зону відчуження) м. Київ, 25 жовтня 2000 року (Справа N 1-29/2000 N 12-рп/2000)

Іван Сергійович розуміє, що це просто маленька книжечка з двома сторінками. Іноді здається, що не дивлячись на подекуди наївну надію на справедливе рішення компетентних чиновників він розуміє трохи більше за тих людей, що не повертають те, що йому належить. І стаж зрозуміло, що належить цій людині – вірність присязі, вірність строю МВС, без якого, лікоть до ліктя, що є оборона спокою громадського населення? І це є те, чому він віддав більш за 30 років свого життя.

Науменко проти України

Адже ідея про характер робіт „ліквідаторів” так і не знайшла відображення в законодавстві України, ту постанову, Кабінету Міністрів було вилучено і в основі стала постанова з переліком населених пунктів. Про це свідчать матеріали гучної справи, яка вийшла навіть за межі України, це справа Європейського Суду з прав людини «Науменко проти України». З матеріалів справи ми бачимо, що медичний робітник виконувала роботи з 26 травня до 4 червня 1986 року в м. Іванкові, стала інвалідом, одержувала чорнобильскі пільги як „ліквідатор”, але після вищезгаданного очищення рядів чорнобильців ці її пільги були скасовані і жінка мала боротися з владою в судах різних інстанцій більш за 5 років. В результаті „6 березня 2003 року Малиновський районний суд м.Одеси (справа була передана до цього суду відповідно до територіальної підсудності) встановив, що заявниця працювала ліквідатором аварії на Чорнобильської АЕС у 1986 році та знаходилася у «зоні відчуження». Це рішення не оскаржувалось і стало остаточним 8 квітня 2003 року”

В 2000 році вже був прецедент в Конституційному Суді, коли громадянці Стешиній треба було ініціювати справу про зону відчуження на підставі того, що її позбавили пільг інваліда-чорнобильця. Тоді Конституційний Суд визначив, що «зона відчуження — це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році» пункту 1 частини другої статті 2 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в аспекті питань, порушених у конституційному зверненні громадянки Стешиної Р.А., слід розуміти так: зоною відчуження є територія, що з 26 квітня 1986 року охоплює ту частину радіаційно небезпечних земель, рівень забруднення яких зумовив необхідність евакуації населення у 1986 році на підставі відповідних актів органів державної влади, незалежно від часу прийняття цих актів та проведення евакуації.”

(К.С. України м. Київ, 25 жовтня 2000 року, Справа N 1-29/2000 N 12-рп/2000)

Головний причорнобильський „банщик” Київської ОДА — Приймаченко

Конституційний Суд вирішив, постановив що „Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим”.

Але що до того Київській обласній державній адміністрації? Яка за матеріалами того же Високого Суду цитую: „Київська обласна державна адміністрація вважає формулювання щодо зони відчуження настільки ясним, що воно не потребує будь-яких уточнень у тексті самого закону”.

За зовсім свіжою інформацією від одного із членів комісії, що розглядала питання Івана Сергійовича на останній коміссії в 2005 році, коли в „Управлінні у справах захисту... „ головуючий, той самий Приймаченко сказав: „Згубив посвідчення? Не треба було губити!.. йдемо далі...”

Про це я згадав, щоб була зрозуміла атмосфера в якій проходить засідання комісії по розгляду спірних питаннь і зрозуміло що комісія не може вирішити питання, якщо немає волі і сміливості визнати помилку в минулому.

Цей головуючий не якийсь собі київський пройдисвіт, в минулому це перший секретар Поліського райкому партії, тому йому добре відома вся ця проблема, саме він і його підлеглі мали забезпечити загони цивільної оборони, в тому числі і бригаду Івана Сергійовича помивкою в бані Поліського. Тому, ми не можемо казати, що маємо діло з людьми, у яких недостатньо інформації чи порозуміння.

Ми дякуємо за те, що „захисники населення” лише через чотири роки, після першого звернення Івана Сергійовича почали відповідати „чому?”. Вдячні, бо брехня Президенту – дала відповідь Івану Сергійовичу, що тепер просто така влада. Може брехати.

Сміливі люди: відверта брехня президенту

Чорнобильський ребус: згубив посвідчення – не ліквідатор, не згубив – ліквідатор

ХайВей
Чорнобиль: один день Івана Сергійовича

Повне розчарування після виступів урядовців. Коли буде прийнята Верховною радою Постанова з парламентських слухань 2009 року, обов’язково надрукуємо на шпальтах нашого часопису. Щодо виступів на слуханнях, єдине, що можна запропонувати читачам, це виступ Миколи Шершуна – заступника голови Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. (Ред.)

Шановний головуючий, шановні учасники слухань! Спілкуючись з іноземними експертами все частіше можна почути думку, що чорнобильської проблеми не існує, а масштаби трагедії були перебільшені. Коли я чую дуже схожу риторику наших урядовців, то розумію звідки в іноземців таке бачення чорнобильської проблеми. Не сприймайте мої слова як політичний докір нинішньому уряду, бо і попередній Кабмін, і діючий хоча і належить до різних політичних таборів, але невирішення чорнобильських проблем аргументують однаково: немає коштів. А я думаю, що немає професіоналізму і гідності. (О п л е с к и) Інакше як пояснити те, що уряд і Фокіна та Масола могли забезпечувати чорнобильцям соціальні гарантії. Тоді будували і житло, і дороги, і соціальну інфраструктуру, оздоровлювали та лікували чорнобильців і оздоровлювали територію. А фінансова ситуація, якщо згадає, була на порядки гіршою ніж тепер. Зате очевидно, що професіоналізму і патріотизму було побільше ніж у нинішніх урядовців.

Були ще непатріотичні чиновники могли знищити МінЧорнобиль, який під керівництвом Готовчиця працював не лише над поточними проблемами, але й на перспективу. Тепер вже гроші і немалі, нібито є, але вони розпорошенні по різних відомствах і ефективність їх використання можна вже ставити під сумнів, посилаючись на досвід минулих років. Бо якщо за справу відповідають усі разом, значить ніхто конкретно не несе відповідальності (о п л е с к и). Мінсоцпраці по чорнобильським проблемам майже не займається, а просто виконує роль рядового касира, забезпечує транзит грошей з бюджету у кишені людей, а це більше 6 мільярдів гривень. А як же моніторинг території, здоров’я жителів постраждалих районів, їхні потреби?
Я проаналізував оздоровлення чорнобильців у минулому році, яке здійснювало Мінсоцпраці. Ви не повірите, але виявляється, що одне з найкращих для цього місць селище Ворзель. Дарма, що воно знаходиться у четвертій зоні посиленого радіологічного контролю, однак саме туди міністерство придбало понад 4,5 тисячі путівок. А шлункові захворювання чорнобильців Мінпраці лікує у селі Модрині, куди закупили майже 7,5 тисяч путівок, а воду для хворих привозять, хоча лікувальні властивості мінеральна вода зберігає лише декілька годин. А у цей час вільні місця залишаються на відомих курортах Трускавця, Моршина і Миргорода, про що красиво сьогодні розказував нам заступник міністра.
Переконаний, якби уряд виконав рішення Верховної Ради про децентралізацію оздоровлення, кошти використовувалися би значно ефективніше. Однак міністр праці та соціальної політики так не вважає, як і не бажає виконувати постанову Верховної Ради, яку ми з вами приймали на минулорічних парламентських слухань. Дуже хотілося б, щоб пані міністр хоча б один раз прийшла на засідання профільного комітету і спробувало довести ефективність використання коштів на оздоровлення за останніх два роки.
Я вже говорив, що занепад чорнобильського питання почався з ліквідації профільного міністерства. Нині в областях ліквідували ще і чорнобильське управління. Тепер чорнобильці і не знають, куди їм іти із своїми проблемами. Відтак, хочемо ми чи ні, а потрібно повертатися до єдиного профільного центрального органу виконавчої влади міністерства та державного комітету. У циган є таке прокляття: „Хай твоя сім’я залишиться без старшого ”. Так от дію цього прокляття можна побачити на прикладі вирішення чорнобильських проблем, де старшого вже немає давно.
Ми зібралися тут не лише послухати один одного, а головне почути і щось зробити корисне. Щиро вірю, що нас почують науковці, які останнім часом скромно мовчать, дозволяючи таким чином різним закордонним експертам, байдужим вітчизняним чиновникам робити вигляд, що чорнобильської проблеми не існує. Схоже, що лікувати від німоти і потрібно і Міністерство охорони здоров’я, інакше чому воно мовчить про стан здоров’я людей уражених радіацією?
Потрібно підтримати профільний комітету тому, аби забезпечити виконання постанови минулорічних парламентських слухань, а також рішення, які будуть прийняті сьогодні. А посадовці, які ігнорують, зокрема, як міністр праці і соцзахисту, потрібно відправити у відставку. (О п л е с к и)
Фракція „Блоку Литвина” закликає Прем`єр-міністра особисто перейнятися тими проблемами, про які ми сьогодні говоримо. Ми впевнені, що керівник уряду часто робить помилки через те, що отримує від своїх міністрів недостовірну, а то і викривлену інформацію.
І на завершення. Доля вкрала у чорнобильців здоров’я. Давайте ж ми не будемо красти у них надію! Дякую. (О п л е с к и)

ПЧ 2009\7 (127) Квітень