?> ЧИ ДІЖДЕМОСЯ ВАШИНГТОНА | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
30.11.2004, рубрика "Персонал ЧАЕС, Спогади"

ЧИ ДІЖДЕМОСЯ ВАШИНГТОНА З НОВИМ І ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?

(Говорять чорнобильці)

Надворі – пізня осінь. Позаду лагідне “бабине літо”. Хмарне сіре небо, сутінки, холодний вітер рвучко жбурляє опале листя. Надворі – остання декада жовтня.

Цієї похмурої днини “Союз Чорнобиль України” скликав на мітинг коло Верховної Ради України ліквідаторів аварії на ЧАЕС, людей, які не пошкодували своїх сил, здоров’я, молодості і з юначим завзяттям рвонулися назустріч розбурханому “мирному атому”…

Махаев 

Ми з головним редактором нашої газети ходимо від одного гурту людей до інших і я мимоволі роблю для себе висновки – тут зібралися справжні ліквідатори. Це видно по їхнім згаслим поглядам, по старечим зморшкам (хоча більшість із них приїхали на станцію молодими й красивими), по плямам на їхніх обличчях, за хриплими голосами. Вони вимучено посміхаються, збадьорюють один одного, але їм не весело… Щороку держава все менше пам`ятає про них, героїв перших днів, ночей, місяців. Лави ліквідаторів меншають, безсило опускаються їхні плечі, стискаються у гіркій гримасі вуста…

Нашим першим співрозмовником є Махаєв Сергій Миколайович, колишній мешканець Прип`яті, колишній працівник ЧАЕС. Експлуатаційник з електроцеху. Як молодого фахівця після закінчення навчання у Білоярському енерготехнікумі його направили на будівництво першого енергоблоку ЧАЕС, де він займався електромонтажем.

– Попрацював, брав участь у пуску першого енергоблоку, у травні 1977 року був призваний до лав радянської армії. Після двох років служби повернувся до Прип`яті, влаштувався на експлуатацію до електроцеха ЧАЕС, на третій енергоблок.

Моїм безпосереднім начальником був Лелеченко Олександр Григорович, він геройські загинув одним із перших. Здійснив справжній, а не вигаданий подвиг, коли людина чітко усвідомлює, на що вона йде. Катастрофа на станції, розкидані шматки графіту, і треба було знеструмити азотно-кисневу станцію, щоб не було інших вибухів.

Лелеченко належить до тих п`яти осіб, що здійснили подвиг, і знеструмили ЧАЕС. Якби, не дай Боже, стався вибух генератора, то катастрофа стала б ще жахливішою у десятки, а, можливо, й у сотні разів.

Я знімаю капелюха перед цією людиною і один із діалогів, який мені запам`ятався, коли ми вже зустрілися після аварії і кажемо йому:

– Олександре Григоровичу, все місто вже евакуйоване, може й нам якось поїхати, просто зникнути?

І ніколи не забуду його відповіді:

– Хлопці, ми жили у Прип`яті, ми його започаткували, народили, побудували, гарно у ньому жили, у достатку, ми мали все – квартири, зарплату, хто хотів – мав також і дачу. Проводилися концерти та спортивні змагання. І якщо ми поїдемо, то хто ж прийде на наше місце, хто ж буде глядіти за тим, щоб наше дітище не загинуло?

Так сталося, що він загинув, а ми лишилися. І ми працювали на ліквідації наслідків тієї жахливої аварії не заради київських квартир, як нам згодом казали, у квітні, травні, червні ще ніхто навіть і не знав, скільки й чого ми отримаємо. Ми перебували на робочих місцях не до кінця зміни, а стільки, скільки треба було, і вже потім із одних із нас зробили героїв, а з деяких – звичайних ліквідаторів.

Ми обговорювали свої дії на відкритих партійних зборах і там у вічі один одному казали, як на війні: ти – герой, він – дезертир, втік, залишив робоче місце. Декому довелося класти на стіл партквитки.

Із роками на все це дивишся трохи інакше. Зараз в Україні понад сто партій, раніше партія була одна – комуністів, і вона працювала. Також на місцях працював комсомол і профспілки, і кожен на своєму місці робив свою справу.

Я будував перший і третій блоки, бо під час пуску другого я був у армії. Забивали перші клинці, і все завантаження бачили, всі працювали, четвертий блок також будувався і запускався на наших очах і за нашої участі.

Хочеться згадати людей, полеглих на ліквідації аварії: Коновал, Шаповалов, Лопатюк, Лелеченко, Баранов. Електроцех одразу втратив семеро осіб. Хотілося б їх пом`янути добрим словом.

Що Ви конкретно робили під час аварії і після неї?

– Електроцех займався багатьма речами від освітлення й до забезпечення роботи усіх приладів і систем. Спочатку станція була знеструмлена, а потім було необхідно усе перевірити і запустити. “Брудна вода” затоплювала приміщення, і треба було підключити насоси, звільнити людям шлях у підвальні приміщення, і одразу за дозиметристами йшли працівники електроцеху, і робили свою справу.

Якими були конкретно Ваші обов`язки?

– Робота не лише моя, а й усіх електриків-експлуатаційників полягала у тому, щоб приготувати робоче місце для турбіністів, реакторників. Треба було залізти у кабелі, все перевірити, підключати насоси, а, у подальшому, вже коли пішли експлуатаційники, приїздили люди у відрядження для обслуговування обладнання, пожежні, міліція, треба було їх знайомити з обстановкою, ходити по усім енергоблокам разом із дозиметристами, перевіряти осередки вогню.

Ми жили у колишньому дитячому таборі, за Чорнобилем, 18 км від станції, усі служби експлуатації жили там. Нас спочатку возили на роботу на військових бетеерах, прямо там саджали, загалом 40 км, більше години доводилося їхати, на станції усі займали свої робочі місця, і всі працювали. Робили усе, що могли. У подальшому, бетеери відмінили, і у Чорнобилі ми пересідали у спеціальні автобуси, які везли нас від Чорнобиля на станцію і назад.

На ліквідації був до осені, потім ми з піонерського табору переселилися на теплоходи. Їх утеплили, і взимку там теж можна було жити. Була складна психологічна атмосфера, час від часу нас охоплював відчай, нам здавалося, що ми – заручники станції, що ми приречені…В той же час у нас було насичене культурне життя. була велика підтримка із боку культурних організацій, нас відвідували Йосип Кобзон, Алла Пугачова, ансамбль “Мелодія” багато інших виконавців. Вони виступали на майданчику під відкритим небом, були „аншлаги”. І це дуже допомагало, ми бадьорилися. Усвідомлювали, що нам необхідно лишатися на робочих місцях, і самовіддано працювати.

Чим конкретно для Вас закінчилася ліквідація аварії?

– Я до аварії був активним фізкультурником, спортсменом, у нас на станції була група лижників, марафонців, ми їздили на міські та обласні змагання, навіть на міжнародні. Я чудово себе почував. У 25 років міг пробігти і марафонську дистанцію, і супермарафон. (Один раз навіть біг 100 км). На той час мені здавалося, що здоров`я у мене багато.

Але після аварії, у 1992 році я захворів. На даний час маю другу групу інвалідності. Це не дозволяє мені працювати. Живучи на інсуліні, і, проводячи щодня по 3-4 ін`єкції інсуліну, важко відчувати себе нормальною людиною. День на день не випадає… Іноді буває, що й впродовж цілого дня я почуваю себе нормально. А вночі може так прихопити…

Я сюди прийшов згадати про минуле, зустрітися зі своїми бойовими побратимами, з тими, із ким довелося працювати в одній зміні, чи просто на станції. Роки беруть своє – ми сивіємо, нас меншає. Чудово пам`ятаю, що 18 років тому ми усі були гарні, молоді, зухвалі, працювали із натхненням і завзяттям, на наших устах була посмішка, а зараз ми постаріли, нас мучить біль, невлаштованість, нас позбавляють законних пільг...

Залишається тільки надія на самого себе.

Митинг

Що Вас привело сюди? Просто почуття солідарності чи щось іще? Ви сподіваєтесь чогось досягнути?

– Перш за все, це, безумовно, почуття солідарності, і, в той же час, бажання продемонструвати, що ми не втратили свою значимість, звернути увагу на наші біди й проблеми. Нас не влаштовує ставлення до нас не лікарів, а чиновників. Нам же нічого не залишили!

Про нас забули, від нас відмахуються, як від настирної мухи. Про нас прагнуть забути.

Я вірю в нашу перемогу у боротьбі за свої права, просто треба бути згуртованішими, ми розрізнені. Може хтось не може часто виходити на маніфестації внаслідок своїх болячок. Але сюди, на площу перед Верховною Радою України прийшли наші діти й онуки, які нас підтримують.

Зараз я вже не працюю, інвалід другої групи. Це – неробоча група. Болить не лише тіло, а й душа. Пенсію виплачують вчасно, однак із кожним роком цю пенсію з`їдає інфляція. Практично на неї жити дуже важко.

Хочеться побажати справжнім чорнобильцям зміцніти духом, і якомога довше зберегти своє здоров`я.

Шукав правди Валерій СЕРДЮК
(Далі буде)

Надруковано «ПЧ» 11/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Вторник, 30 ноября 2004 г. в 8:37
и размещена в разделе Персонал ЧАЕС, Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта