?> Чи захистить суд чорнобильців від чиновницького свавілля? | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
25.04.2010, рубрика "Дайджест, Підрозділ № 6033"

Чи захистить суд чорнобильців від чиновницького свавілля?

Чи захистить суд чорнобильців від свавілля чиновників

Нещодавно голова Івано-Франківського громадського об'єднання «Прикарпатбат Чорнобиль» Ярослав Олійник запросив кореспондента «ДП» на судове засідання до Калуського міськрайонного суду, на якому вже вдруге повинна була слухатися справа за позовом чорнобильця Миколи Романіва, водія автомобіля швидкої невідкладної медичної допомоги. Чоловік звернувся до служителів Феміди з тим, щоб визнати неправомірними дії Івано-Франківської ОДА щодо позбавлення його статусу учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС у 1986 році категорії 2 серії А.


Проте почути суть справи безпосередньо на засіданні представникам ЗМІ (а прийшов також і оператор районного телебачення. — Авт.) не вдалося, оскільки суддя Якимів попросив їх залишити зал. Ця вимога судді пролунала, як грім серед ясного неба, адже дане судове засідання не було закрите, та і за три дні до слухання справи по суті помічників судді було поінформовано про зацікавленість місцевих журналістів. Відразу виникло питання: «А як же бути з правом на безперешкодне отримання інформації!» Та і стаття 12 Кодексу адміністративного судочинства «Гласність і відкритість адміністративного процесу» стверджує: «Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито»; «особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати аудіо технічні засоби...». Журналістів же виставили з блокнотом і авторучкою.

Щоправда, не поталанило цього разу не лише журналістам. Ґвалтування законодавства на цьому не припинилося. Відкривши судове засідання, суддя Якимів винесеною ухвалою переніс його ще на 20 днів. Мотив — відсутність представника відповідача. Хоча стаття 122 згадуваного Кодексу (пункт другий, підпункт четвертий) передбачає, що «у разі неприбуття відповідача - суб'єкта владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття розгляд справи не відкладається і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів». До того ж дане рішення суддя прийняв без погодження із потерпілою стороною. Хоча після першого судового слухання повістку відповідачу вручили у присутності позивача.

Тому достеменно про проблеми чорнобильців кореспонденту газети довелося довідуватися від позивачів, а до Калуського суду у лютому цього року звернулося вісім чоловік, та від голови об’єднання "Прикарпатбат Чорнобиль» Ярослава Олійника. Як з'ясувалося у розмові, 162 із 259 воїнів Івано-Франківського протипожежного батальйону (в/ч 6033), які у липні-серпні 1986 року стали під мури четвертого та третього реакторів живим ланцюгом, аби вберегти пів-Європи від термоядерної чорнобильської катастрофи, у 1997 році втратили статус ліквідаторів другої категорії. Почувши це, здивувалася, чому лише після стількох років вони вирішили відвойовувати свої права у суді.

Зрозуміти суть справи допоміг Ярослав Михайлович. Саме він і розповів, що їхній батальйон перебував у 30-кілометровій зоні з 18 липня по 3 вересня 1986 року, тобто 48 діб. Займалися воїни дезактивацією 4-го і 3-го реакторів та прилеглих до них територій, також брали участь у спорудженні саркофага. Кожен із особового складу чесно і добросовісно виконував покладені на нього обов'язки, розумів, що інакше не можна, як кажуть «якщо не я, то хто ж». До речі, із семи працівників медслужби прикарпатського батальйону живими залишилися троє. Зрозуміло, що на реактор їх не посилали. У них і своїх справ вистачало. Регулярні медичні огляди воїнів, аналізи крові, перевезення хворих та потерпілих із ЧАЕС до Іванківської райлікарні — це далеко не повний перелік їх обов'язків. Тоді, у 1986-му, за ґратами радянської надсекретності і натяку не було, що Іванківська райлікарня за урядовим розпорядженням мала статус закладу, в котрому виконувались роботи в особливо шкідливих умовах (за радіоактивним фактором), пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. А місцем постійної роботи М. Романіва, який звернувся до суду, була саме ця лікарня.

Винагородою цим людям за самовіддану працю та втрачене здоров'я став аж через п'ять років прийнятий закон про надання їм усім статусу чорнобильців та отримання посвідчень ліквідаторів другої категорії з поміткою «безстрокове» . І хоча у 1992 році у постанову по чорнобильцях були внесені зміни (другу категорію давали тим, хто перебував у зоні відчуження не залежно від кількості днів до 1 липня, та тим, хто перебував там після 1 липня і до 31 грудня не менше п'яти календарних днів), усім без винятку воїнам Івано-Франківського батальйону посвідчення замінили на ідентичні, лише українські, з тими самими відмітками і такої ж категорії. Всі ліквідатори мали відповідні пільги та користувалися ними. Проте, як з'ясувалося пізніше, тішитися ними довелося недовго.

У 1997 році український уряд вирішив «пересіяти» чорнобильців. Зрозуміло, що до того часу з'явилося немало і лжеосіб, які в зоні відчуження у ті найважчі часи насправді не були (до речі, їх поява для нашої держави не нонсенс, за гроші у нас можна купити ще й не такий статус. — Авт.). Бажання навести в цьому лад, звісно, було цілком прийнятним. Проте результати цього «пересіювання» для багатьох воїнів із прикарпатського батальйону були цілком несподіваними, і чому  саме 162 чоловік потрапили під цю мітлу, було незрозуміло. 22-ох взагалі позбавили статусу чорнобильця, а решті видали нові посвідчення, але вже третьої категорії, де зазначалося, що в зоні відчуження вони перебували не в 1986 році, а в 1988-1990 роках. Тобто вказувалась неправдива інформація, яка абсолютно не відповідала дійсності. Та на широкий загал не рішення, а прийняла його обласна тимчасова комісія, не виносилося. Тому більшість і не знала, що окремі постраждали від чиновницького свавілля, інакше це не назвеш, адже кожен жив своїм життям, рідко зустрічався зі своїми колишніми друзями по нещастю (у батальйоні були бійці із різних районів області). Відвойовувати свої права постраждалі намагалися поодинці, писали листи, зверталися до чиновників, оббивали пороги владних кабінетів, та це не давало ніяких результатів, отримували одні відписки, мовляв, все зроблено відповідно до чинного законодавства. Дехто з роками зневірився, переконавшись, що направду один у полі не воїн.

Та, як кажуть, нема лиха без щастя. У вересні 2008 року Ярослав Олійник, який у далекому 1986-му був заступником командира батальйону, вирішив зібрати бійців. І вже при зустрічі з'ясувалося, що гірка доля спіткала багатьох. Щоб якось протистояти цій несправедливості, вирішили діяти разом. Тому було прийняте рішення про створення громадського об'єднання «Прикарпатбат Чорнобиль». Тоді ж у 2008 році знайшли підтвердження, що бійці батальйону позбулися другої категорії, безпідставно, і незаконно. По перше, ст. 22 Конституції України гласить, що закон не має зворотної дії, отож зміни ніяким чином не повинні були торкнутися людей, які перебували у 30-кілометровій зоні відчуження 48 діб і яким були видані безстрокові посвідчення ліквідаторів другої категорії. По-друге, створена комісія мала право тільки перевірити наявні документи і подати ОДА свої пропозиції, а не позбавляти статусу і видавати нові посвідчення, та ще й з неправдивою інформацією.

У 2009 році Ярослав Олійник написав листа і до Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко. За її вказівкою у жовтні надійшла відповідь від директора Департаменту Міністерства праці та соціальної політики України С. Лисенка, в якій зазначалося, що батальйон воєнізованої пожежної охорони був сформований за принципами воєнного часу і що «за наявності зазначених документів особи, які у 1986 році брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі в/ ч 6033, можуть звернутися до органів місцевого самоврядування за місцем проживання для вирішення піднятого у зверненні питання». Щоправда, цей самий чиновник раніше у своїх відповідях стверджував, що статус понижений за законом.

— До останнього ми сподівалися, що зможемо вирішити цю проблему досудовим шляхом, — каже Ярослав Олійник.— Відповідно звернулися в Івано-Франківську ОДА, де нам страшенно співчували, проте нічого не робили. А щоб йти до суду, необхідно було мати рішення про позбавлення статусу. Його ж не надавали, мотивуючи різними відмовками, мовляв комісії давно не існує і за нею взагалі слід простив. Щоб зрушити цю справу з місця, 10 грудня 2009 року близько 60 чорнобильців вийшли пікетувати ОДА і поставили умову: якщо до 14 грудня не будуть прийняті конкретні рішення, оголосять безстрокове голодування. Лише після цих кардинальних дій влада пішла на контакт. Вирішили утворити нову комісію, яку очолив заступник голови ОДА Василь Гладій. Проте комісія провела одне засідання і зайняла вичікувальну позицію, хоча всі необхідні документи, які підтверджували перебування наших людей у зоні відчуження, ми надали. Минуло три місяці. Дій не було ніяких. Повідомили, що заяви передали у Київ, а Київ мовчить.

Після цього терпець урвався, і люди звернулися в судові органи. Лише до Калуського міськрайонного суду надійшло вісім позовних заяв. І п'ять служителів Феміди прийняли їх на розгляд та ведуть провадження. Несподіваним було лише рішення судді цього суду пані Кардаш, яка не взялася розглядати позовну заяву чорнобильця Володимира Мацейка. На її думку, цю проблему повинен розв'язувати Івано-Франківський окружний адміністративний суд. А ще порадила позивачу оскаржити її дії у Львові, нагадавши, що на це відводиться п'ять днів. Ця головоломка для позивача виявилася надскладною. Ухвалу прийняли 2-го березня, а отримав він її поштою аж 16-го. Та й Львів, звісно, значно далі від Калуша, ніж село Бережниця. А із законом позивач навіть не на «ви». А ще грошей на дорогу катма, А хто апеляційну скаргу допоможе скласти? Словом, роздумів на рахунок справедливості додалося. Суддя ж чомусь не захотіла заглибитися у проблему потерпільця  (складається враження, що побоялася засуджувати зухвалість людей від влади, хоч і обласного рівня). Хоча поряд зі статтею 18, на яку вона зіслалася, у КАС України є 19-та, у другому пункті якої йдеться: «Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Забула вона чомусь і за вимоги статті 108-ої, якою передбачено, що копія ухвали про повернення позовної заяви надсилається невідкладно. А це «невідкладне» тягнулося 14 днів. А про додані до неї матеріали (два комплекти позовної заяви) взагалі не подумали. Дрібниці, скажете, але їх при судових тяганинах чимало. Тож побувавши в наших судах, зазвичай повертатися до них бажання не виникає.

Проте попри всі колізії калуські чорнобильці таки сподіваються, що справедливість переможе. «Сумнівів у тому, що суд позитивно вирішить наше питання, у нас нема. Підстав для такого рішення більш, ніж достатньо, — каже Ярослав Олійник. — Тим більше, що справу у Богородчанському суді ми вже виграли, і людина таки отримала посвідчення другої категорії. Про компенсацію ж за минулі роки сьогодні не йдеться. Ми хочемо повернути лише те, що нам належиться по праву».

Зрештою, остаточне рішення незабаром буде прийняте. Тоді й побачимо, чи варто шукати правди у наших судах.

Людмила ПАСТУШОК

Дзвони  Підгір`я

2 квітня 2010 року

Запись была опубликована: glavred(ом) Воскресенье, 25 апреля 2010 г. в 20:43
и размещена в разделе Дайджест, Підрозділ № 6033.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта