?> Чорнобиль: місце для прізвища | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
07.05.2011, рубрика "Дайджест"

Чорнобиль: місце для прізвища

Сергій ЖАДАН,

«Сайт Главное™», 03 травня 2011

З Чорнобилем в Україні склалася дивна ситуація. Здавалося б, про саму катастрофу, про її причини та наслідки, про проблеми екології та соціального захисту мали би говорити фахівці – ті, хто був причетний до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, ті, хто займається цією проблематикою сьогодні, для кого цей досвід є особисто набутим та усвідомленим. Втім, чорнобильський контекст давно вийшов за власні техногенні межі, інсталювавшись в українське суспільство наприкінці вісімдесятих, мутуючи разом із суспільним організмом протягом років незалежності й набираючи щоразу нових форм. Чорнобильська катастрофа як частина історії, з якою громадяни країни так чи інакше мусять уживатися, давно перетворилась на певний соціоісторичний знак, на пам’ятну дату в календарі, за яким мусять жити всі, незалежно від того, наскільки ця дата є важливою та близькою.

Щось подібне рано чи пізно відбувається з більшістю історичних подій, після того як вони втрачають свій безпосередній вплив на життя більшості населення, переходячи в категорію матеріалу для вивчення в школах та обговорення на конференціях. Щось подібне стається з революціями та війнами, з природними катаклізмами та соціальними колапсами – з часом подія втрачає свою включеність у безпосередню щоденну реальність, яка постійно змінюється, спогади про цю подію беруться шаром офіціозу, розмиваються цинізмом чиновників та популізмом політиків. Всі опиняються в рівних умовах, оскільки, за великим рахунком, тема вже не цікавить нікого, крім невеликої кількості безпосередніх учасників, для яких ті події так і не втратили своєї актуальності, і, певне, вже ніколи не втратять. Тому говорити про Чорнобиль в сьогоднішній Україні є логічним та виправданим для будь-кого – від школярів та студентів, котрі народилися в післячорнобильській Україні, до останніх радянських поколінь, для яких із тієї аварії і почався, власне, розпад однієї країни та виникнення іншої.

Україна звикла до Чорнобиля, мов до певної емблеми, як до чогось очевидного, що не потрібно відрефлексовувати, і що навряд чи може чомусь навчити. Це таке собі уживання з набутим недоліком, травматизм, котрий уже давно сприймається в побутовій площині, без надмірного катастрофізму та приреченості. І хоча з уст фахівців, людей безпосередньо задіяних в чорнобильський контекст, доводиться час від часу чути сакраментальну фразу про те, що «Чорнобиль нічому не навчив», фраза ця відповідає дійсності лише частково. Насправді Чорнобиль став школою масового використання глобальної проблеми в персональних, приватних, кар’єрних, комерційних та політичних інтересах. Йдеться, звісно, не лише про суто радянські методи реагування та способи ліквідації наслідків аварії, котрих дотримувалося радянське керівництво. Йдеться також про уживання з наслідками катастрофи, про спробу перетруїти Чорнобиль у процесі всіх тих політичних та суспільних трансформацій, які хронологічно співпали з аварією на ЧАЕС. Йдеться, зрештою, про речі, давно відомі не лише в Україні – про замовчування та приховування інформації, про мародерство в зоні, про постійне шантажування та спекуляції на цій темі з боку української влади. Зрештою, школа ця навряд чи могла навчити чомусь корисному, але інакше, мабуть, бути і не могло. Чорнобиль в українських реаліях із техногенної катастрофи давно перетворився на певне відображення того, що відбувається в суспільстві. Можливо з тієї причини, що від початку ця катастрофа зачепила величезну кількість соціальних проблем, стала певним суспільним зрушенням, зрізом, лишаючись таким і надалі, до сьогодні.

Цікавим є ще такий момент – Чорнобиль здебільшого лишається темою обговорення саме старших поколінь, що проживають на сьогодні в Україні, громадян колишнього Радянського Союзу, для яких особистісне ставлення до катастрофи дуже часто зумовлюється не фактом своєї безпосередньої участі в ліквідації її наслідків, а фактом свого громадянства в тій країні, фактом свого минулого, що безпосередньо пов’язане з тією країною. Для частини населення України чорнобильська аварія та розпад радянської імперії є катастрофами однієї ланки, речами, що відбулися в одній політично-суспільній площині, і з цієї причини, відповідно, вимагають проговорення в тій таки площині пострадянських політичних та соціальних трансформацій.

Натомість молодша генерація, генерація, котра була народжена після аварії, цю тему майже цілковито ігнорує, якщо, звісно, не брати до уваги вивчення її в шкільній чи університетській програмі. Молодими українцями «зона» часто сприймається як певна ігрова територія, полігон для комп’ютерних ігор на кшталт «Сталкера», чи, в кращому випадку – як привід для екологічних ініціатив, позбавлених ідеологічного нашарування. Очевидно, що це нове бачення й розуміння базуються на дещо інших принципах – більш відсторонених та позбавлених багатьох радянських штампів.

З одного боку подібна відмінність у розумінні цілком логічно пояснюється відсутністю особистого досвіду: ці молоді люди не були ліквідаторами, не були відселеними безпосередньо з зони забруднення, і попри те, що в багатьох випадках стан здоров’я дітей незалежної України часто пов’язують (і, очевидно, небезпідставно) саме з наслідками того вибуху, можна сказати, що події, котрі сталися двадцять п’ять років тому, сприймаються ними доволі дистанційовано. Що можна також пояснити реакцією на фальшиву позицію влади, та відсутністю об’єктивної інформації, позбавленої офіціозного пафосу та патріотичної істерики.

Доволі справедливою виглядає оцінка тих подій як катаклізму не лише техногенного, але й соціального. До того ж цей соціальний злам потягнув за собою проблеми, котрі з часом (точніше сказати – з віком тих, хто цей злам пережив) не лише не вирішувалися, а й загострювалися. Для багатьох громадян УРСР Чорнобиль символічно (та й не лише символічно, фактично так само) означив собою початок серйозних змін, якогось іншого життя – значно гіршого, менш спокійного, позбавленого впевненості в майбутньому й наповненого почуттям зневіри та розчарування в системі, котра його витворила. Можливо, саме з цієї причини більшість сьогоднішніх розмов про передумови, перебіг та наслідки чорнобильської катастрофи, за винятком, звісно, розмов суто фахових, торкаються саме символічного статусу Чорнобиля як певного знаку, з численними цитатами зі святого письма та гіпертрофованим поетично-апокаліптичним трагізмом. Київський літературознавець Тамара Гундорова навіть запропонувала термін «Постчорнобильська бібліотека», що має виозначувати цілий корпус текстів, створених у період після аварії в Чорнобилі й таких, що характеризуються певною постапокаліптичністю. При цьому розмова дуже часто ведеться про Чорнобиль саме в радянському контексті, який і визначав можливість (чи неможливість) уникнути цієї аварії. Чорнобиль зазвичай розглядається саме як певний кінцевий продукт радянської системи, його породження та його продовження. Зумовлено це не лише хронологічними межами, тим, що аварія фактично співпала з розпадом Радянської імперії, а ліквідація наслідків аварії синхронізувалася з «ліквідацією» самої імперії. Річ, звісно, не лише в хронології. Чорнобиль висвітлив та поглибив цілу низку проблем, що вийшли поза межі безпосередньо аварії та ядерної проблематики як такої. Тому, фактично, громадяни тієї країни часто говорять не так про радіацію, як про свої особисті катастрофи та злами. Адже так чи інакше, Чорнобиль відтворював і продовжує відтворювати всі ті механізми та тенденції, що характеризували процеси всередині самої радянської системи. Мова йде і про замовчування фактів та приховування інформації безпосередньо після аварії та в процесі ліквідаційних робіт, і про відстоювання ліквідаторами своїх законних прав та пільг, і загалом про «чорнобильську політику» української влади.

Незалежна Україна, що постала фактично на руїнах ЧАЕС, так чи інакше виявилася заручницею цієї катастрофи. Йдеться не лише про радіаційне зараження, йдеться також про добровільне використання цієї катастрофи як певного символу, з яким так чи інакше пов’язується існування та розвиток країни. Йдеться про цілком зручний посттравматичний статус, про позицію жертви, котра плекається та підтримується державою, про небажання говорити про Чорнобиль без пафосу та спекуляцій, з урахуванням громадської думки, перш за все думки тих, хто був причетний до ліквідації наслідків цієї катастрофи. Оскільки так чи інакше, говорити варто було б передусім про досвід і проблеми тих, хто там був. Втім, саме про ліквідаторів-чорнобильців, яких лишається щоразу менше, згадують зазвичай в останню чергу. Хіба що у зв’язку з черговою річницею катастрофи, коли влада має можливість покращити своє реноме за рахунок ліквідаторів, вручаючи їм медалі та обіцяючи вирішення всіх проблемних питань. І оскільки цього року маємо саме такий привід, хотілося б зупинитися на цьому трішки детальніше.

Чорнобильський рух, створений ще наприкінці вісімдесятих, протягом усіх цих років природно зазнавав змін – починаючи від масових акцій початку дев’яностих, закінчуючи доволі невизначеним статусом останнього часу, який примушує чорнобильців іти на контакт із владою, аби хоча би якось лобіювати свої інтереси. Ставлення до чорнобильського руху самої влади та суспільства в цілому теж змінювалося. Постійне намагання ліквідаторів примусити державу виконати свої обов’язки й погасити, скажімо, заборгованості з виплат, давно вже стало звичним, повністю розчиняючись поміж інших соціально-економічних проблем. Те саме стосується самого статусу ліквідатора. Адже не секрет, що пільги, котрі офіційно надавалися чорнобильцям-ліквідаторам, від початку 90-тих були предметом торгу й спекуляцій людей, котрі часто мали доволі сумнівний стосунок до чорнобильських подій. В цій ситуації українська влада часто сприймає цю соціальну групу як певний баласт, кошти на повноцінне утримання якого навіть не намагаються шукати, обмежуючись час від часу доволі символічними подачками. Не дивно, що ліквідатори постійно й голосно заявляють про те, що кошти, які українська влада протягом останніх двадцяти років успішно викачує з європейських країн, в більшості своїй осідають у кишенях тієї ж таки влади, в той час як ветерани Чорнобиля змушені принизливо домовлятись (чи безнадійно судитись) із українськими чиновниками щодо своїх законних прав.

Складається знову ж таки дивна (й прикметна для України) ситуація – з одного боку в багатьох містах стоять пам’ятники героям-чорнобильцям, влада регулярно звітує про чергові вияви турботи та уваги до громадян, котрі постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, натомість самі ліквідатори змушені постійно боротися хоча би за юридичне збереження своїх прав. Причому ця боротьба, що стає все локальнішою, навряд чи завершиться в якійсь найближчій перспективі. Очевидно, що влада, незалежно від рівня своєї «демократичності», буде й надалі намагатися ліквідувати всі пільги, використовуючи роздрібненість чорнобильського руху і той простий та очевидний факт, що чорнобильців не ставатиме більше.

Згідно з офіційними даними, сьогодні в Харкові проживає коло чотирнадцяти тисяч учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. В Харківській області мешкає приблизно 26 тисяч чорнобильців. Черга на житло чорнобильцям зупинилася в 1992 році. В чергах на житло в Україні стоять 39 тисяч чорнобильців. Щорічно на лікування одного чорнобильця виділяється коло 2,5 гривень (близько 20 євроцентів). Згідно з інформацією, озвученою на нещодавніх парламентських слуханнях із питань подолання наслідків чорнобильської катастрофи, з-поміж дітей, евакуйованих із Чорнобильської зони, хворіють 83,7%, з-поміж дітей ліквідаторів - 76,1%, з-поміж дітей, що живуть на забруднених територіях - 76,6%.

За період з 1986 до 1992 років у ліквідації наслідків чорнобильської аварії взяли участь коло 600 000 чоловік. За даними організації Союз «Чорнобиль», з них на сьогодні 10 % померло і 165 000 стало інвалідами. Смертність серед ліквідаторів у десять разів вища, ніж серед решти населення.

1991 року Верховна Рада України прийняла закон «Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи». Він передбачав безкоштовне харчування, лікування, щорічний відпочинок ліквідаторів. 2002 року Конституційний суд України постановив, що державний бюджет не може призупиняти чорнобильські виплати. 14 січня цього року Верховна рада України внесла на розгляд законопроект «Про гарантії держави з виконання судових рішень». Чорнобильці (та й багато експертів) вважають, що таким чином влада намагається переглянути систему соціального захисту, і що подібні зміни в законодавстві можуть призвести до кінцевої ліквідації пільг, які сьогодні існують хоча би юридично. Цікаво, що внесення цього законопроекту співпало з ініціативою президента України Януковича оголосити 2011 рік роком вирішення чорнобильських проблем. На тих таки нещодавніх парламентських слуханнях з «чорнобильських» питань представники влади оцінили суму, необхідну для виконання дійсних законів щодо соціальної підтримки населення, постраждалого в результаті аварії на ЧАЕС у 74 млрд. гривень на рік. Враховуючи, що дохідна частина бюджету країни складає 281 млрд. гривень, можна лише припустити, наскільки готова українська влада вирішувати цю проблему.

Але річ, звісно, не лише у фінансовій заборгованості. Зводити все до вимог чорнобильців отримати свої кошти, означає спрощувати ситуацію, переводячи її в суто бюрократичне протистояння, й розглядаючи її так, як її розглядає, скажімо, українська влада. Є ще один аспект, про який хотілося б сказати. Цього березня, після аварії на японській атомній станції Фукусіма, Чорнобиль в Україні знову став предметом загальної уваги. Про нього знову заговорили, порівнюючи ті події з ситуацією в Японії. Спеціалісти почали давати коментарі та робити припущення, політики отримали чергову можливість для промов, обіцянок та запевнень, традиційно заробляючи на цій темі голоси потенційних виборців, ліквідаторів почали масово запрошувати на теле- та радіоефіри. Самі чорнобильці, наскільки можна судити з почутих розмов та відповідей, ставляться до ситуації в Японії доволі ревниво й скептично. Скепсис у них викликає і рівень радіації на японській станції порівняно з ЧАЕС, і отримані японськими рятівниками дози. Загалом (і це теж надзвичайно показово) середовище чорнобильців укладається в типову схему воєнного покоління: та сама, притаманна всім ветеранам, пов’язаність спільним досвідом та виконанням свого боргу, котре ніхто не піддає сумніву, те саме повернення в соціум та подальше небажання цього соціуму повсякчас жити категоріями та реаліями подій, що давно минули. Та сама байдужість із боку влади, відторгнення з боку держави, гостре почуття несправедливості, марні спроби відстояти законні права, фактичне розмивання та дискредитація того колективного досвіду, до якого ти був причетний, офіціозна нещирість та суспільне нерозуміння, ситуація, коли ти опиняєшся сам на сам зі своїми проблемами. Те ж таки, не зовсім зрозуміле на перший погляд, постійне звертання до свого «бойового» досвіду, трактування його як найважливішого періоду свого життя. У розмовах із ліквідаторами справді часто доводиться чути, що час, проведений ними в Чорнобилі, лишається для них визначальним, оскільки саме там все було по-справжньому, все було чесно й справедливо – вони зробили те, що повинні були зробити, і це не викликало тоді жодних пояснень чи виправдань. Очевидно, що подібне звертання до тієї ситуації, дещо ідеалістичне сприйняття того досвіду, викликані ще й тією реальністю, з якою довелося мати справу після повернення з зони. Очевидно так само, що ситуація з чорнобильцями доволі вичерпно характеризує з моральної та етичної точки зору сучасну Україну.

Недаремно ліквідатори час від часу ставлять риторичне питання – чи можлива була б сьогодні подібна поведінка, подібний ентузіазм, який нині виглядає доволі дико, та подібне добровільне виконання наказів, іноді сумнівних, іноді – просто злочинних? Чи пішло б молоде покоління українців у разі небезпеки рятувати свою країну ціною власного здоров’я та життя? Можна, звісно, списати мужність та героїзм чорнобильців виключно на радянське виховання, яке просто не передбачало інших варіантів поведінки в тій ситуації. Утім, сьогоднішній скепсис ветеранів Чорнобиля, гадаю, пов’язаний не просто з відсутністю державної ідеології, а загалом – із тією стіною відчуженості, котру вибудовує протягом 20 років поміж собою та суспільством українська влада. Стосується він і тих трансформацій, котрих зазнало українське суспільство з часів аварії на ЧАЕС. Якщо справді припустити, що ситуація довкола Чорнобиля відтворює ситуацію в українському суспільстві в цілому, то слід визнати, що скепсис та недовіра, відсутність злагодженої взаємодії та солідарності, бажання (й кінцева неможливість) домовитися з владою, насправді доволі точно відтворюють будь-який інший громадський рух у країні. Адже так чи інакше чорнобильський рух розвивався паралельно з іншими суспільними та громадськими ініціативами і, як більшість із них, так і не зміг досягнути значних успіхів. Проблема тут, очевидно, не так у чорнобильцях, як узагалі у відсутності в українському суспільстві дієвих механізмів громадянської взаємодії.

І хотілося би згадати ще одну річ. Мій давній приятель, харківський фотограф Юрій Ворошилов, котрий уперше побував у Чорнобильській зоні в червні 86-го, і є автором багатьох фотовиставок, присвячених катастрофі, послідовно відстоює термін «чорнобильські дисиденти». Маються на увазі люди, звісно ж колишні ліквідатори, котрі вперто не приймають і заперечують офіційну інформацію, що стосується аварії на ЧАЕС та її наслідків. Йдеться їм, звісно ж, не про контакти з владою і не про відстоювання власних пільг. Говорять вони здебільшого про сумнівну, суперечливу, а говорячи своїми словами – неправдиву інформацію про Чорнобиль, котра вже стільки часу лунає з уст української влади, про відсутність інформації загалом, про корупцію й бюрократію, про чиновників, котрі мають нести відповідальність, та політиків, котрі шантажують цілий світ загрозою нового Чорнобиля. І ось саме ця їхня боротьба, котра для багатьох із них стала сенсом життя, лишає надію на те, що події двадцятип’ятирічної давнини не відійдуть кінцево на сторінки підручників та міністерських доповідей. В будь-якому разі тези та заяви «дисидентів» завжди викликають більше довіри, хоча би з огляду на їхню невключеність у боротьбу за фінансові потоки та владні посади.

Хоча для більшості чорнобильців вся ця боротьба концепцій та відстоювання права на об’єктивну інформацію важить не так багато, оскільки в них так чи інакше лишився свій Чорнобиль і своя правда. Як, скажімо, у випадку з пам’ятником чорнобильцям, що його поставили в одному з містечок Харківської області. Керівник місцевої чорнобильської організації, з яким ми і познайомилися, власне, завдяки Ворошилову, розповідав, що владі рішуче не сподобалася ідея чорнобильців поставити коло пам’ятника кілька чистих гранітних плит, з тим щоби заповнювати їх поступово іменами померлих ліквідаторів. Влада вимагала чогось більш нейтрального та позитивного. Чорнобильці настояли на своєму. Загалом у місті їх було близько ста чоловік. Імена тридцяти вже є на гранітних плитах. Залишилося сімдесят.

http://glavnoe.ua/articles/a5061

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 7 мая 2011 г. в 13:04
и размещена в разделе Дайджест.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта