?> Чорнобиль: один день Івана Сергійовича | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
17.03.2010, рубрика "Наше право, Статті"

Високі цілі

„Досвід застосування вимог Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” засвідчує, що стратегічні завдання з соціального захисту постраждалих громадян визначені вірно. Під захист взято безпосередніх учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС„

dityatki

КПП "Дитятки"

Може стратегічні завдання визначено вірно, але з нижче цього матеріалу випливає практичний досвід, коли людина, яка діяла згідно присяги військовослужбовця, одержала згідно вищеназваного закону посвідчення. І вже більш за десять років змагається з Системою, яка повинна була пильно оберігати людей, причетних до боротьби з національним лихом, але все сталося навпаки...

Термінова справа – військовослужбовці МВС діють за присягою

Мій батько, Іван Сергійович Іщенко 11 травня 1986 року з товаришами по службі відбув на роботи, що були призначені для організацій МВС, саме ця група отримала наказ побудувати огорожу „30-ти кілометрової зони”: стовпи, колюча проволока, цв’яхи. Нічого незвичайного, окрім терміновості, і чуток що сталося щось надзвичайне.

Вони працювали в лісі. В тому місці відстань до реактора складає біля 20 кілометрів. Пізніше, зусиллями таких „загонів” була побудована огорожа повністю і вже потім з’явилося КПП „Дитятки”- досить відомий південний пост „зони”.

Як відомо, був довгий період офіційного визнання участі військових в Чорнобильській трагедії і довго керівництво країни не бачило необхідність компенсації наслідків перебування в „зоні” для здоров’я та морального стану „ліквідаторів”. Яке зрушилось з місця тільки в 1991-92 роках. Тільки коли в 1991 році „впало” СРСР з’явилася „проблема чорнобильців”.

В 1992 році з’явився Закон Верховної Ради України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", за яким було визначено, що „ліквідатори” в залежності від терміну перебування в „зоні” мають право на певний статус.

Іван Сергійович перебував в „зоні” 11 травня 1986 року, тому згідно Закону одержав посвідчення учасника ЛНА на ЧАЕС категорії 2, серія А №134180 від 04.12.92.

В грудні 1995 року у Івана Сергійовича вкрали валізу, в якій було посвідчення ліквідатора і тому він в 1996 році звернувся за дублікатом.

Він думав, що це буде звичайна процедура поновлення, але несподівано отримав негативну відповідь. Момент втрати посвідчення був не найкращий. Бо враховуючи виразливі факти фальсифікацій і зловживань (об’єктивна ситуація у той момент) на чорнобильській темі в країні розгорнулася боротьба за „чистоту рядів” чорнобильців. Багато чисельні комісії, перевірки виявляли „лівих” чорнобильців.

„Недосконалість законодавства і підзаконних актів дала можливість окремим особам незаслужено отримати посвідчення постраждалого внаслідок чорнобильської катастрофи, зробити собі „липову” інвалідність, незаконно отримати путівку ...” писав В.Яценко, голова комісії Верховної Ради 21 листопада 1996 року, звертаючись до президента через засоби масової інформації.

Боротьба за „чистоту” рядів

Але що з того?

Капітан Іщенко в 1986 році виконував свій обов’язок сумлінно і, на його майбутню долю, здавалося ніяк не може вплинути будь-яка акція.

І тому, через десять років, в 1996 - 1997 роках, все почалося знову. Треба було довести "хто, коли, скільки і де" був „ліквідатором”.

Очевидно, щоб одержати посвідчення 2 категорії важливо довести саме ці дані, що впливають на ступінь участі в ліквідації наслідків аварії в Чорнобилі.

6-го грудня 1996 року Іван Сергійович одержав листа з „Управління у справах захисту.” Київської обласної держадміністрації за номером 07/636 за підписом голови Михайла Приймаченка: „Як встановлено при розгляді Вашої заяви на видачу дублікату втраченого посвідчення учасника ЛНА на ЧАЕС категорія 2, серія А №134180 від 04.12.92, воно було видане Вам не у повній відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.92 № 501. Таке становище не може залишатися без змін. Виходячи з цього, представлені Вами для отримання вказаного посвідчення документи з обліку зняті і знаходяться у відповідній справі управління, а посвідчення вважається вилученим.

... За таких обставин за Вами залишається право для визначення статусу учасника ЛНА на ЧАЕС подавати у встановленому порядку на розгляд документи, які б безумовно засвідчили наявність юридичного факту – Вашу роботу в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.”

Що сказати?
рапорт

З цієї відповіді не зрозуміло яке саме положення постанови КМ № 501 заставляє констатувати що „таке становище не може залишатися без змін”, але для нас важливо, і це далі стане зрозуміло чому, що в грудні 1996 року управління Михайла Приймаченко ще признавало „наявність юридичного факту – Вашу роботу в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”.

Може подякувати хоча б за це?

Якби в листі повідомлялося про скасування статусу чорнобильського ліквідатора певної категорії на достатній і зрозумілій підставі, і „Сам”, наприклад, Жовтяк за два місяці, котрі батько намагався попасти до нього на прийом, пояснив людині похилого віку, що повага до Закону, важливіше поваги до певної людини, може мій батько і погодився. Жертва заради країни для нього є певною цінністю, і він, думаю, погодився би, не дивлячись на свавілля деяких представників влади, дійсні обставини, тощо.

Важливо і те, що тоді ще було тяжко це не признати самого факту, бо всі наявні документи: маршрутний лист відділу цивільної оборони МВС, витяг з наказу МВС однозначно визначали, що Іщенко І.С. „при участі в заходах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС знаходився в 30-км зоні (зоні відселення) 1986 року з 11.05, 1 день, місце служби КПП „Дитятки”, номер приказу 54-91.”

З цієї останньої довідки МВС, виданої в 1996 році закрутилася ціла історія. Адже, змінилася „зона”, змінилися назви. 11 травня 1986 року не було ще ніяких КПП, але не писати ж „знаходився в лісі”. На що ж тоді така велика комісія в КОДА, якщо не розберуться, що будівництво огорожі не є служба на КПП?

Секретний рапорт міністру МВС УРСР генерал-майору І.Д.Гладушу свідчить, що на 12-00 12 травня проводились лише роботи по відгородженні „30-км зони”, і було виставлено 80 постів і лише в липні Гладушу докладають секретним рапортом вх.867с про встановлення 8 міліцейських КПП. На міліцейському пості офіцер внутрішньої служби працювати не міг.

Управління у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Київської облдержадміністрації (далі „Управління КОДА) за підписом начальника управління Приймаченка відмовило Івану Сергійовичу, не дивлячись на визнання факту „роботи в зоні відчуження по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС”, чого згідно Закону України 1992 року "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" достатньо, щоб мати 2 категорію. Що може бути ясніше?

Читаємо закон: згідно статті 14 пункту 2: „учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали у 1986 році в зоні відчуження незалежно від кількості робочих днів...”

Може все ж таки щось там у Івана Сергійовича не так? Може й правда хтось десь помилився? Це ж як соромно!? Скільки років мати незаслужені пільги. Це ж всеодно, що їсти чужий хліб – так думають люди покоління Івана Сергійовича, якому в тому році виповнилося 70 років.

Не може ж таке серйозне відомство просто так написати „не у повній відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.92 № 501”!

рапорт2

Але чому тоді колеги, які мали такий самий обсяг праці по ліквідації наслідків аварії мають пільги і ніхто їх цього права не позбавляє? Невже так може бути: згубив посвідчення і немає права?

Добре, що з паспортом такого не буває. А то як же тоді бути? Так можна й зовсім не бути, якщо не довести, що є право – дають посвідчення, немає – забирають це право. Право – бути.

Тому, Іван Сергійович почав збирати документи звідки тільки можна, а іноді і звідти, звідки не дуже можна. Не дуже можна, тому що мені, наприклад, розглядаючи цю довгу за часом справу, так і не вдалося в повній мірі знайти всі базові закони і постанови Кабінету Міністрів на які посилається комісія і „національна комісія про стан техногенної та природної безпеки України” за 2004 рік. Можливо тому, що сайти законодавчих органів України не вважають потрібним друкувати документи радянських часів. Кому це треба?

Ми ж тоді починали новітню історію України. Ми клялися на творах соціаліста В.Вінниченка, як на політичній національній Біблії, збиралися створити нову, гарнішу за тоталітарний СРСР устрій України. Але пройшов час, тепер можна звернутися куди завгодно, можна написати про кого завгодно. І одержати відповідь. Правда, також, яку завгодно.

02.03.98р. на нову заяву про відновлення посвідчення Приймаченко в відповідь Івану Сергійовичу знову пише відмову (№07/29-1311) за такою редакцією: „На Вашу заяву від 08.12.97р. щодо відновлення статусу учасника ЛНА на ЧАЕС повідомляємо, що підстав для розгляду цього питання на засіданні відповідної комісії Київської ОДА немає, так як з Ваших документів вбачається, що Ви працювали на КПП „Дитятки” 1 день.”.

Кажучи об’єктивно, в країні є відповідальні документи, є розуміння проблеми, як в вище згаданій „національній доповіді про стан безпеки...” і зроблена дуже добротно, цікаво аналізує чорнобильську тему.

Наприклад, в доповіді зазначалося, що „до 1990 року не існувало достатньо повного правового та законодавчого поля з питань соціального захисту та визначення статусу громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Діяли постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, накази галузевих міністерств і відомств. Більшість із зазначених документів мали грифи таємності, що звужувало межі їх використання.”

Наприклад, внутрішня нормативна база: прикази, маршрутні листи МВС створювалися лише в 1991 році. Дійсні рапорти МВС все ще були засекречені, не давали точних даних для пересічних громадян. Але все відбувалося організовано і тоді ще не треба було захищати себе в лише в суді.

Це важливо враховувати з тієї точки зору, що українська держава визнає недостатність, а подекуди і відсутність офіційної та об’єктивної документації. Але з одного боку визнаючи цей факт, створюються комісії для розгляду справ „чорнобильців”, але з іншого – бюрократія має потім можливість фантазувати, вільно визначаючи ступінь участі людини при ліквідацій наслідків чорнобильської катастрофи, і які можуть відповідати: ”не у повній відповідності з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.92 №501.” КРАПКА! Без будь-яких пояснень. І далі: „ Виходячи з цього, представлені Вами для отримання вказаного посвідчення документи з обліку зняті і знаходяться у відповідній справі управління, а посвідчення вважається вилученим.”

Не зрозуміло інше: чому ж таке „положення залишалося без змін”, поки Іван Сергійович і багато інших „ліквідаторів” не втратили посвідчення. Питання до стандартів молодої української бюрократії: чи є в країні визначення статусу людини, що до певних пільг. І чому, наприклад, видача посвідчень відноситься до тих же комісій, які зважують обставини визначення статусу.

Вивчаючи цю проблему з різних боків я, наприклад, стикнувся з такою нормою, що інваліди, які втратили кінцівку (руку чи ногу) мають через певний строк проходити обстеження комісією в незалежності від бажання з метою підтвердження інвалідності. Чи українська бюрократія не знає, що лікар-хірург, що пришиє вже втрачену кінцівку через кілька років, отримає Нобелівську премію? Не достатньо в такому випадку дати одну довідку чи розпорядження МОЗ про інвалідність в разі втрати кінцівки?

Подальший вибір мого батька – ходити, чи не ходити в суд формувався багато років, бо він працював в правоохоронній системі, більш того – в Бучанській в’язниці, тому питання судитися чи не судитися з державою для нього є досить тяжким вибором. Може, й неможливим. Це досі невідомо. Бо батько – вже людина досить похилого віку, страждає на діабет і гіпертонію, мав сильну травму голови, переніс операцію на грижу спинного хребта. Один раз в місяць він їздить до адвоката, як головний герой в романі Маркеса „Полковнику ніхто не пише”. Хотів запитати у Жовтяка і нової голови комісії Київської ОДА: „Чому?”

Чому?

чому

Не розуміючи це саме „чому?” Іван Сергійович вже більш за десять років збирає документи. Багато довідок, свідчень минулих і дійсних своїх соратників. Дійсних, тому що це робота – мати пільги в нашій державі. Недостатньо один раз народитися і бути. Скрізь треба довідка, що ти є дійсно ти, в часи комп’ютера та Інтернет в державних установах немає бази даних, де достатньо прийти і показати один документ. Чи два.

Звичайно треба шість, сім, десять. Йде час, змінюються назви організацій, а депутати змінюють назви вулиць, наче не знають, що тепер всі мешканці вулиці одержує проблему з легалізації всіх своїх приватизаційних документів, а довідки з адресою інші, ніж в паспорті. Але це я так, може про щось своє.

Своє, бо збираючи ці кляті довідки для відновлення документів батько попадає в аварію в Ірпені на перехресті, де не було дорожнього знака, одержує сильну травму голови. Це не є травма на виробництві, бо довідки ми всі збираємо і здаємо скрізь, тоді, коли працюють чиновники, а ми так, рядом бігаємо. І я зустрічав бюрократів, що серйозно вважають, що саме завдяки їм створюються той великий ВВП, яким іноді вихваляються високі посадовці.

3 жовтня 1997 року Іван Сергійович на свій запит одержує листа із ГУ МВС України по Київській області, про те, що він „Дійсно перебував один день 11 травня 1986 року на КПП „Дитятки”. В дійсності, КПП тоді ще не було, але всі довідки 1991 року посилаються на КПП Дитятки, як визначення місця роботи. Місцем роботи команди був ліс, де будувалася огорожа „30-кілометрової зони”.

Накопичуючи документи і довідки Іван Сергійович накопичував і помилки деяких документів. Може тому раптом висока комісія а вирішила, що Іван Сергійович робив дезактиватором на КПП „Дитятки”? І це 11 травня 1986 року, на третьому тижні з моменту вибуху реактора! Що ж вони там дезактивовували, Михайло Іванович?

Чи не Приймаченко забезпечував „ліквідаторів” в Поліському, і не знав, що, коли і як саме відбувалося?

1 квітня 2000 року, (вих.№ 06-52-0057, виконавець Паламарчук Т.І.) „Управління у справах захисту...” Київської облдержадміністрації вимушена відповісти на запит, тому що Іщенко звернувся до президента України. Зрозуміло, що якщо хтось на когось скаржиться: хай цей „когось” і відповідає. Цей текст окрема перлина брехні пана Михайла Приймаченка президенту України: „На Ваше звернення до Адміністрації Президента України повідомляємо, що Ваш лист від 20.10.99 року з приводу незгоди позбавлення Вас статусу учасника ліквідації (тут і далі виділено В.І.: ось так - вже позбавив!) наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, за дорученням Київської облдержадміністрації був розглянутий в управлінні у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і листом від 03.12.99 за № 06-52-059ж надано роз’яснення.

Як відомо, згідно ст.14 Закону України „Про статус (...) особи, які у 1986 році працювали на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві не менше 14 календарних днів, відносяться до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 3.

Вказана норма на Вас не поширюється, так як Ви працювали на такому пункті в с. Дитятки Іванківського району лише один день 11.05.1986 року. Підстав для визнання Вас учасником ліквідації наслідкив аварії на ЧАЕС відповідно до чинного законодавства немає.„

управлиння

Так, трохи-потрохи Іван Сергійович став дезактиватором, Дитятки стали замість Чорнобильського селом Іванковського району, з’ясовується, що 11 травня 1986 року вже був пункт дезактивації в с. Дитятки, а в „базовому” Законі Комісії переплутали статтю 14 і 10, де говориться про пункти дезактивації.

Якщо вважати прогресом вивчення законів, постанов на чорнобильську тему, то Іван Сергійович поступово став спеціалістом з цієї теми і вже бачить в вочевидь, як брешуть не тільки йому, але і Президенту України.

Досить було перевірити юристами цю відповідь і стає зрозуміло, що Приймаченко чи некомпетентна людина, чи займається чимось іншим. Може ми просто заважаємо Михайлу Івановичу займатися модною тепер приватизацією. Тепер, після реалізації декількох проектів Приймаченка мешканці Вишгорода і Бородянки повинні їздити в департаменти Київської ОДА в місто Вишневе. Це не менше трьох видів транспорту. Такий соціальний захист населення.

Просто чудо зберегло деякі комунальні підприємства, недалеко від залізничного вокзалу в Києві. Цьому частково завадила помаранчева революція, або просто – заміна голови Київської ОДА в 2005 році.

Норма закону в Статті 10 дає чітке розуміння, що учасниками ліквідації є ті, хто „безпосередньо брав участь у будь-яких роботах, пов’язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження в 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів”.

А для Івана Сергійовича справедливість кінчилась. Боротьба за неї також.

заступнику

Зрозуміло, також, і те, що коли „чорнобильці” гублять свої посвідчення, вони є такими, хто ще не підтвердив своє право на посвідчення і весь цей час знаходяться в незрозумілому статусі. Формально ніхто за нього грошей не одержує, але, на жаль, це є один і той же бюджет України з якого є пільги „ліквідаторів” і з якого отримують зарплатню їх „захисники”.

Як би не перекреслювались на віртуальній карті України межі „зони”, біда Чорнобиля, як була багатокілометровою зоною між бюрократією і „ліквідаторами”, так і буде "зоною відчуження".

І судитися за це він не буде. Бо вважає себе солдатом, солдатом вітчизни, якою б вдячною вона не була.

І належить йому так мало і одночасно так багато: гідність. Ще, може, трохи звички чекати, сором’язливої і витриманої людини – з надією „може, ще розберуться, може, повернуть право на пільги, скільки ж там тих пільг?”. Але то є все, що є останнім – гідність.

2006-2007 р.

Використані матеріали:

звернення

1. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ

2. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, нова редакція від 6 черня 1996 року.

3. Постанова Кабінету Міністрів УРСР від 23 липня 1991 р. №

106 "Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" та "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

4. Постанови Кабінету Міністрів України, які визначають порядок надання статусу та видачі посвідчень особам, постраждалим внаслідок Чорнобильскої катастрофи: від 18 червня 1991 року № 44; від 25 серпня 1992 року № 501; від 2 грудня 1992 року № 674; від 25 березня 1993 року № 218; від 1 лютого 1994 року №51; від 8 червня 1995 р. №404; від 15 листопада 1996 року № 1391; від 20 січня 1997 року №51; від 21 серпня 2001 року №1105.

показания

5. Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в Україні в 2004 році.

6. "Вісник Чорнобиля" № 45 (1298) 15 листопада 2003 року

7. Cпеціальне повідомлення КДБ УРСР до 6-гоУправління КДБ

СРСР про радіаційну обстановку та хід робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, ДА СБУ. — Ф. 65. — Спр. 1. — Т. 40. — Арк. 34–38.

8. Радиационная защита населения Украины.Ю.Соломатин

9. Медико-гигиеническое заключение по материала Госкомгидромета от 08.05.86 г.

10. "Науменко проти України" Європейський Суд з прав людини

11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Стешиної Рити Анатоліївни щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини другої статті 2 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (справа про зону відчуження) м. Київ, 25 жовтня 2000 року (Справа N 1-29/2000 N 12-рп/2000)

Іван Сергійович розуміє, що це просто маленька книжечка з двома сторінками. Іноді здається, що не дивлячись на подекуди наївну надію на справедливе рішення компетентних чиновників він розуміє трохи більше за тих людей, що не повертають те, що йому належить. І стаж зрозуміло, що належить цій людині – вірність присязі, вірність строю МВС, без якого, лікоть до ліктя, що є оборона спокою громадського населення? І це є те, чому він віддав більш за 30 років свого життя.

Науменко проти України

Адже ідея про характер робіт „ліквідаторів” так і не знайшла відображення в законодавстві України, ту постанову, Кабінету Міністрів було вилучено і в основі стала постанова з переліком населених пунктів. Про це свідчать матеріали гучної справи, яка вийшла навіть за межі України, це справа Європейського Суду з прав людини "Науменко проти України". З матеріалів справи ми бачимо, що медичний робітник виконувала роботи з 26 травня до 4 червня 1986 року в м. Іванкові, стала інвалідом, одержувала чорнобильскі пільги як „ліквідатор”, але після вищезгаданного очищення рядів чорнобильців ці її пільги були скасовані і жінка мала боротися з владою в судах різних інстанцій більш за 5 років. В результаті „6 березня 2003 року Малиновський районний суд м.Одеси (справа була передана до цього суду відповідно до територіальної підсудності) встановив, що заявниця працювала ліквідатором аварії на Чорнобильської АЕС у 1986 році та знаходилася у "зоні відчуження". Це рішення не оскаржувалось і стало остаточним 8 квітня 2003 року”

В 2000 році вже був прецедент в Конституційному Суді, коли громадянці Стешиній треба було ініціювати справу про зону відчуження на підставі того, що її позбавили пільг інваліда-чорнобильця. Тоді Конституційний Суд визначив, що "зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році" пункту 1 частини другої статті 2 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" в аспекті питань, порушених у конституційному зверненні громадянки Стешиної Р.А., слід розуміти так: зоною відчуження є територія, що з 26 квітня 1986 року охоплює ту частину радіаційно небезпечних земель, рівень забруднення яких зумовив необхідність евакуації населення у 1986 році на підставі відповідних актів органів державної влади, незалежно від часу прийняття цих актів та проведення евакуації.”

(К.С. України м. Київ, 25 жовтня 2000 року, Справа N 1-29/2000 N 12-рп/2000)

Головний причорнобильський „банщик” Київської ОДА - Приймаченко

администрация

Конституційний Суд вирішив, постановив що „Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим”.

Але що до того Київській обласній державній адміністрації? Яка за матеріалами того же Високого Суду цитую: „Київська обласна державна адміністрація вважає формулювання щодо зони відчуження настільки ясним, що воно не потребує будь-яких уточнень у тексті самого закону”.

За зовсім свіжою інформацією від одного із членів комісії, що розглядала питання Івана Сергійовича на останній коміссії в 2005 році, коли в „Управлінні у справах захисту... „ головуючий, той самий Приймаченко сказав: „Згубив посвідчення? Не треба було губити!... йдемо далі...”

Про це я згадав, щоб була зрозуміла атмосфера в якій проходить засідання комісії по розгляду спірних питаннь і зрозуміло що комісія не може вирішити питання, якщо немає волі і сміливості визнати помилку в минулому.

Цей головуючий не якийсь собі київський пройдисвіт, в минулому це перший секретар Поліського райкому партії, тому йому добре відома вся ця проблема, саме він і його підлеглі мали забезпечити загони цивільної оборони, в тому числі і бригаду Івана Сергійовича помивкою в бані Поліського. Тому, ми не можемо казати, що маємо діло з людьми, у яких недостатньо інформації чи порозуміння.

Ми дякуємо за те, що „захисники населення” лише через чотири роки, після першого звернення Івана Сергійовича почали відповідати „чому?”. Вдячні, бо брехня Президенту – дала відповідь Івану Сергійовичу, що тепер просто така влада. Може брехати.

Сміливі люди: відверта брехня президенту

Чорнобильський ребус: згубив посвідчення – не ліквідатор, не згубив – ліквідатор

управлиння2

ХайВей
Чорнобиль: один день Івана Сергійовича

Запись была опубликована: (ом) Среда, 17 марта 2010 г. в 11:44
и размещена в разделе Наше право, Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта