?> Чорнобильські присмаки | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
26.04.2006, рубрика "Статті"

Чорнобильські присмаки

Коли я згадую квітневі події 1986 року, то відчуваю, що кожна чорнобильська річниця має свій власний присмак.

Для мене перші післячорнобильські роки мали очікувано-тривожний смак, пов’язаний з “передчуттями” американського вченого Гейла про можливі наслідки для України аварії на Чорнобильській АЕС.

Белова1

Саме за його науковим прогнозом у 1993 році мав спостерігатися пік захворювань на рак щитовидної залози серед населення України. І він справдився.

…У квітні 1993 року моїй дочці на день народження подарували цуценя. Такий пухнастий чорний пудель, який одразу став центром наших турбот і веселощів. Одного разу дочка вигулювала це дивне створіння разом із сусідкою по дому. Сусідка, медпрацівник за фахом, бавлячись, обійняла мою доню і відчула на її шиї припухлість, яку згодом ідентифікували як злоякісну пухлину щитовидної залози. На щастя, на ранній стадії. І я все життя буду дякувати Богові і щасливому випадку, а ще зустрічі з багатьма добрими і небайдужими людьми, якими обдарувала мене доля в той страшний час.

То були перші випадки раку щитовидної залози серед дитячого населення України. В Україні тоді ще не було достатнього досвіду оперування і умов для післяопераційного лікування таких дітей. Тільки фаховість медиків Інституту ендокринології та обміну речовин МОЗУ, турбота Французького медичного центру і постійна боротьба за виживання всіх оточуючих мене друзів, колег, сім’ї привели до сьогоднішньої безтурботної посмішки моєї дочки. Віднімаючи одне, доля дає інше. Донька змогла вийти достойно з тяжкої ситуації з плюсом в кишені у вигляді досвіду, друзів, нових можливостей.

Хоча присмак страху ще й досі – 13 років поспіль переслідує мене.

І запах поту. Я ніколи не вигравала у лотерею, і все, що я досягла і маю в житті, дається мені тяжкою працею. Я кинула улюблену і престижну наукову роботу. Разом з іншими батьками ми ініціювали законну державну підтримку і надання дітям з інвалідністю внаслідок Чорнобильської катастрофи статусу постраждалих. Наша організація брала активну участь в організації лікування дітей з раком щитовидної залози в Україні, шукала фінансування для лікування дітей з іншими захворюваннями, пов’язаними з чорнобильською бідою, матеріально і психологічно підтримувала їх сім’ї, лобіювала інтереси цих дітей в усіх державних установах і на всіх рівнях. Сприяла розповсюдженню інформації про негативні наслідки Чорнобильської катастрофи як на теренах  України, та і за кордоном. Успішність наших спільних програм ґрунтувалася на розумінні і підтримці їх урядовими організаціями, благодійними фондами, медичними установами, окремими політиками і державними діячами. Не перелічити в межах цієї статті всіх сподвижників нашого руху за виживання дітей, мічених атомом. Хоча треба було б відкласти всі справи і спромогтися написати Книгу пам’яті і подяки.

Гіркота тих років змішана в моїй пам’яті з кавовим присмаком дружніх зустрічей однодумців. Горе гуртувало і зближувало людей, спільна боротьба робила їх сильнішими. Ніхто не мріяв ані про владу, ані про матеріальні переваги.

Белова 2

Зараз все інакше. Разом з пасивними, утриманськими і прагматичними настроями в чорнобильському середовищі з’явився присмак жадоби. Чорнобильський рух став нецікавим навіть для самих чорнобильців. На постчорнобильському просторі через 20 років вижили лише невеличкі “кишенькові” організації, що об’єднують декілька десятків наближених до їх керівництва людей, функція яких не правозахисна, а матеріальнопокращуюча. Їх цікавить лише отримання достатку шляхом жебрання від меценатів, благодійників і держави. Та, навпаки, залишилися великі “паперові” організації (їх багатотисячне членство лише на папері) з амбітною метою влади шляхом підтримки тих чи інших політичних лідерів або груп (адже виборами наша країна останнім часом не обділена). І ледь животіючи поодинокі організації-бійці захисту конституційних прав чорнобильців і вирішення проблем забруднених територій.

А де ж поділася прогресивна чорнобильська еліта, що захищала права пересічних громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи? - Хто помер від ран, хто влаштувався у бізнесі чи зайняв „тепле” місце на політичній арені. Вже немає чорнобильського комітету Верховної Ради України і депутатів, вузько спрямованих на наш соціальний захист, зникло профільне міністерство… Обсяг державного фінансування наших програм з кожним роком все більше скорочується. До того ж, жоден з діючих українських президентів не відчув на власній шкурі наслідки трагедії 86 року. Тож і розраховувати на їх підтримку теж не варто.

Хоча чорнобильські проблеми не зникли. Вирішувати їх стало важче. Бо вщухла їх актуальність, і протягом 20 років вгасла цікавість світової і національної громади до них. Наші проблеми – передчасна смерть 55 тисячі чорнобильців, масова інвалідізація населення країни, нестача соціального і медичного державного захисту постраждалих, невирішення проблем забруднених територій, відсутність конструктивних програм оновлення фауни і флори зони відчуження, досі неутілізовані ядерні відходи тощо - тихо розчинилися в побутовому хаосі. А на губах залишився лише присмак невдячності і образи. І несправедлива оцінка світовою спільнотою наслідків Чорнобильської катастрофи.

Ну що ж, нам у спадок залишена пам’ять про ті буремні дні. І піклування про долю прийдешніх поколінь. Сьогодні в полі зору українського політикуму і громади скандал навколо побудови світового ядерного могильника на території чорнобильської зони. Боляче дивитись, як нинішні політики у вишиванках, заради власних інтересів продовжують шматувати Україну, так і не винісши уроків з Чорнобильської трагедії. Ще не ліквідована небезпека, пов’язана з незахороненням радіоактивних відходів і ліквідацією ядерного палива реактора 4 блока, а ми вже ладні дати сховище іноземним ядерним відходам. Кажуть, що в Росії є дві біди: дороги і дурні. То в нас одна.

І тут чорнобильці мають зайняти принципову і активну позицію. Кому як не нам – тим, хто власним  життям і здоров’ям своїх дітей розплатився за попередні помилки політиків і відчув на собі згубні наслідки Чорнобильської катастрофи, знати справжню ціну безгосподарного поводження з ядерними ресурсами. Знову повернувся тривожний присмак. Новий виток спіралі.

…Ковток вранішньої запашної кави… Ви спитаєте, про що я ... дарма, це хаотичні думки напередодні чергової річниці Чорнобильської катастрофи…спогади про минуле із присмаком життя.

Тетяна БЄЛОВА

Надруковано «ПЧ» № 7 (31) квітень 2006

Запись была опубликована: glavred(ом) Среда, 26 апреля 2006 г. в 10:14
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта