?> Деякі підходи до кількісних оцінок соціальних наслідків Чорнобильської аварії | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
20.07.2012, рубрика "Статті"

Деякі підходи до кількісних оцінок соціальних наслідків Чорнобильської аварії

Володимир ТИХИЙ, ст.н.с.

Інститут проблем математичних машин і систем НАНУ

Володимир Олексійович ТИХИЙ народився 21 грудня 1952 року в селі Тубал (Новокостянтинівка) на Приазов’ї, де батьки працювали вчителями. Навчався в школі в робітничому селищі в Донецькій області, неодноразово був переможцем і призером українських і всесоюзних олімпіад з фізики. Закінчив фізичний факультет Московського державного університету у 1975 р., був направлений в Інститут ядерних досліджень АН УРСР в Києві. У 1985 році захистив кандидатську дисертацію. Після аварії на ЧАЕС займався вивченням забруднення водних об"єктів 30-км зони, моделюванням міграції радіонуклідів у водному середовищі.

З 1988 року - активний учасник Зеленого руху,  у 1990-92 роках член Правління Екологічної асоціації "Зелений світ". У 1991-1993 - директор Незалежної радіологічної і токсикологічної лабораторії відділення Грінпіс в Україні, у 1993-1998 роках - заступник директора і виконавчий директор Центру екологічної освіти та інформації. Менеджер кількох проектів Агентства охорони навколишнього середовища США та Програми Розвитку ООН. З 2001 до 2011 року - старший науковий співробітник Лабораторії екологічного моделювання НАНУ та консультант з питань екологічного менеджменту та участі громадськості. У 1998-2011 учасник низки чорнобильських проектів Інституту науково-дослідного реактора Університету Кіото та публікацій з цієї теми.

Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, категорія 2А.

Економічна самодостатність, оптимальне здоров"я, пристойне помешкання, доступ до освіти і відпочинку, щасливі відносини з рідними і друзями - це фундаментальні потреби, які є основою соціального благополуччя. Уряди і ті, хто визначають політику, впливають у найбільшій мірі на соціальні умови життя, особливо у системах на зразок "розвиненого соціалізму", яка домінувала в Україні під час та довгий час після Чорнобильської аварії. Соціальні наслідки (в цій роботі ми не торкаємося питань здоров"я) прийнятих після аварії рішень торкнулися практично кожного українця, а для деяких груп населення вони ще більш значні:

  • понад  300,000 учасників ліквідації наслідків аварії живуть в Україні (з них понад 90,000 - інваліди, які втратили здоров"я внаслідок роботи по ліквідації аварії);
  • вже до початку 1992 року було переселено більш ніж 105,000 чоловік, з яких понад 60,000 було евакуйовано до середини травня 1986 року, самостійно переселилися з радіоактивно забруднених територій більш ніж 60,000 чоловік; всі ці люди втратили помешкання і майно, звичне оточення, роботу, перспективи;
  • більше двох мільйонів продовжують жити на радіоактивно забруднених територіях, з дуже непевними економічними та соціальними перспективами.

Зараз важко досліджувати систему прийняття рішень, яка діяла в перші роки після аварії, але можна звернутися до матеріалів, які висвітлюють наукові і інформаційні дані, які, очевидно, лягли в основу рішень, і в яких аналізуються їх наслідки. Надзвичайно інформативними в цьому плані є колективна монографія НАНУ за редакцією В.Бар’яхтара[1], збірник документів КДБ[2], а також матеріали, які були розміщені на веб-сторінці МНС України[3].

Протягом тривалого часу основні рішення, спрямовані на подолання соціальних наслідків катастрофи (евакуація та розміщення евакуйованого населення, компенсації за втрату майна, будівництво і розподіл житла, мобілізація трудових і матеріальних ресурсів для ліквідації наслідків катастрофи і т.д.) приймалися Політбюро КПРС та спеціальною комісією уряду СРСР з практично необмеженими повноваженнями. Позірна легкість мобілізації ресурсів - скажімо, направлення в 30-км зону військових контингентів для дезактиваційних, будівельних та інших робіт - часто вела до їх неефективного використання. За пізнішими оцінками, понад 120,000 людей були задіяні в дезактиваційних роботах в зонах суворого радіаційного контролю, більш ніж 1.5 млрд карбованців витрачено, а радіаційне забруднення було знижено лише на 10-15 % (див.1, стор. 351-358).

Найбільш суперечливим, соціально і економічно важким було питання відселення з забруднених територій, а також питання будівництва житла та соціальної інфраструктури для евакуйованих та відселених. Наприклад, селище Поліське не попало в першочергові списки "на відселення", і до 1990 року там були вкладені величезні кошти в дезактивацію землі, заміну покриття вулиць, дахів, огорож, газифікацію, будівництво багатоповерхових будинків, лікарні і т.п. Ці заходи не дали результатів, і селище було повністю виселене до кінця 1996 року. Десять років населення жило в стані постійного стресу, що безумовно відбилося і на стані здоров"я, і на соціальному самопочутті.

Будівництво житла для евакуйованих і відселених в обов’язковому порядку велося в таких масштабах, які були під силу (і то недовго) лише централізованій економіці СРСР. За два роки, до серпня 1988 року, лише головній підрядній організації "Украгробуд" було виділено близько 750 мільйонів карбованців, будівництво міста Славутич фінансувалося окремо і коштувало понад 490 мільйонів. Але при цьому лише кілька відсотків фінансування було надано безпосередньо переселенцям, основним замовником і розподілювачем житла були державні органи. Це призвело не лише до низької якості і численних зловживань, але й майже повністю усунуло самих постраждалих від участі в прийнятті рішень, що пізніше сформувало соціальну пасивність. Частина житла була заселена людьми, які не мали жодного відношення до Чорнобиля. Крім того, список побудованого (28,692 будинків і квартир; школи на 48, 847 місць, дитячі садки, поліклініки і лікарні) не містить аналогічного списку заводів, фабрик та інших виробництв, на яких переселенці могли б працювати - отже, вони стали небажаними конкурентами на і без того обмежених локальних ринках праці.

Суперечливим рішенням був запуск в роботу третього блоку ЧАЕС: багато провідних фахівців (див.2, документ 75) доводили недоцільність цього рішення саме через необхідність залучення великої кількості майбутніх "ліквідаторів".

Лише в квітні 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла резолюцію, яка стала законодавчою основою для подолання наслідків катастрофи. Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" був прийнятий у лютому 1991 року, тобто майже через п"ять років після Чорнобильської аварії. Поправки в цей Закон вносилися 31 раз - перша 19.12.92 і остання 09.02.2006, а загальна кількість нормативних актів, які регулюють чорнобильські питання, перевищує 800. Це, безсумнівно, є свідченням як складності чорнобильських проблем, так і недосконалості систем прийняття рішень та аналізу їх наслідків. Наприклад, оцінку економічних втрат внаслідок Чорнобиля в Україні розпочали в 1991 році (в Білоруській РСР між 1986 і 1992 рр. було підготовлено шість національних оцінок).

Необґрунтовані рішення приймалися і в Україні. Так, Постановою РМУ від 23.07.91 було визначено 86 населених пунктів обов’язкового відселення і 800 - "гарантованого добровільного відселення". Очевидно, державний бюджет не витримав такого навантаження, і в січні 1993 року кількість населених пунктів "гарантованого відселення" була зменшена до 49. Кільком категоріям постраждалих вищезгаданим Законом "Про статус і соціальний захист..." було надано право на безплатне оздоровлення (путівки розподілялися державними органами), але через недостатнє фінансування вже в 1991 році система забезпечила лише кожного другого (усього 442,000 дорослих і дітей), а в 1995 році - кожного восьмого (усього 450,000) з тих, хто мав таке право.

"Чорнобильський бюджет" від початку незалежності був "бюджетом проїдання". У 1992 році на "переселення, житлове будівництво і поліпшення житлових умов" було виділено 276 млн дол., на соціальний захист і комплексне медичне обслуговування - 204 млн, на екологічне оздоровлення територій - 0. У 2000 році видатки на такі ж статті склали 13.7, 296.5 і 0.04 млн дол. відповідно. У 2000 році "чорнобильська частка" (виділені кошти) склала 4.6 % держбюджету, а потреби Чорнобильського фонду відповідно до законодавства складали 17 % бюджету! За даними МНС, державний бюджет у 1996-2001 роках фінансував чорнобильські потреби на 49.2 - 23.2 %. Не випадково Прем’єр-міністр Єхануров заявив 25 лютого 2006 р., що "майбутньому складу Парламенту доведеться відмінити законів на загальну суму 60-70 млрд. гривень". У бюджеті на 2005 рік доля соціальних "чорнобильських" виплат (через Мінпраці та МНС) складає 1.4 % (державний бюджет по видаткам затверджено в сумі 117,394 млн гривень).


[1] Чорнобильська катастрофа. В.Г. Бар’яхтар (голов. ред.); НАН України, Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. - К.: Наук. думка, 1996. - 575с.

[2] "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" №1(16) 2001. Чорнобильська трагедія в документах та матеріалах.  http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=39296&cat_id=46616

[3] http://mns.gov.ua/chornobyl/soczahist/

Запись была опубликована: glavred(ом) Пятница, 20 июля 2012 г. в 7:53
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта