?> До 150-річчя від дня народження І.Я.ФРАНКА | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
08.09.2006, рубрика "Поезії"

До 150-річчя від дня народження І.Я.ФРАНКА

 Іван Франко

Іван Франко. Дереворит. 1926. Автор Василь Касіян

 

КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я,прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

 

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

 

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

 

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

 

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

 

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

 

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

 

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

 

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

 

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

 

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

* * *

Ярема ГОЯН

Ясновидство

Стоїмо перед Франком, як перед осяйним прологом нації.

Пролог нації — прозірливий погляд молодого поета з вершин і низин у прийдешнє, кредо на шляху поступу до верховин вселюдського духу:

Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, боротьба, свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Пролог нації — вільний дух, який «хоч від тисяч літ родився», та розповився аж у нових часах, і здобув незбориму власну силу, і возродив націю, підняв з колін, і вселився в її душу як величавий гімн, і покликав за собою мільйони, і на «пітьмі поля» загриміла битва за щастя й волю, і уже перший вірш та перша книжка як заспів до епосу світової слави явили Україні генія.

Пролог нації — каменярі, добровільно прикуті до височенної гранітної скали і приречені на каторжну працю задля свободи народу.

Пролог нації — пророчий голос згори, сильний, як грім,— лупати скалу, зносити і труд, і спрагу й голод, не спинятися у важкій борні, а виконати святе призначення — розбити скалу сваволі й тиранії.

Пролог нації — удари тисяч сталевих молотів о гранітну твердь, як героїчний клич литаврів до бою і ревище кривавої битви.

Пролог нації — поступ п'ядь за п'яддю на прокладеному молотами і освяченому жертвами, второваному путівці, яким прийдуть у світ нове життя, нове добро, правда і щастя.

Пролог нації — іскри молодого вогню, винесені серцем із батькової кузні, викресані кременем поетового духу, іскри вогню Прометея і пломеню Шевченка, що карався, мучився, але не каявся.

Пролог нації — Каменяр зі своїм народом на пробитому в скалі твердому гостинці1: ясновидно сяє чоло, високе, як полудневе небо, глибока дума густо зорала його, як і чола прикованих до скали каменярів, і в очах горить любові жар, і пророчий погляд відгортає ясним променем завісу років, виривається в простори далекі й пливе-співає переможно над зем­лею, лице освітлює новий «розвидняющийся день» і вічно молодий дух, розправляються плечі, які гнув і давив страшний тягар неволі, а руки обривають всі ланці, що обвивали їх, мов гадь, і всі пута, що в'язали з давнім життям, і беруть ці вільні руки молот, щоб із світла викувати народові долю.

Пролог нації — пророк Мойсей, який «все, що мав у життю,.. віддав для одної ідеї» і, сорок літ поводивши пустелею свій народ, вивів його із одвічної неволі; Поет-ясновидець, що в геніальних терцинах заспіву до поеми бачить, мов білокрилий птах з піднебесся, віки сиві й прийдешнє України і тривожить душу за свій «замучений, розбитий» народ, і посилає йому силу для борні за ясну будучину та пророчу віру у воскресіння:

О, ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

(...)

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

 

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Пролог нації — зоря кохання і обожнювання жінки, як берегині України, шедеври сонета і світова слава інтимної лірики зів'ялого листя на вічнозеленому дереві поезії України, і ці листочки не зіб'ють ніякі вітри, бо в них цілющий бальзам оптимізму закоханої душі і віри в животворну силу любові, що пульсує в молодих серцях, як найцінніший скарб.

Пролог нації — рідна земля — всеплодющая мати, що відповідає Поетові на молитву, і посилає з живодайних глибин силу вистояти в борні й зламати пута, і дає вогню у слово, щоб очищувати душі, служити правді, а неправду палити, і дарує чисту, безграничну любов до людей.

Пролог нації — пісня і праця — великі дві сили, принесені у світ од вітця і мами і віддані у дар народові як світла мета, щоб він у манівцях не заблукав, воздвигнуті над світом як пам'ятник Титанові, що виростає з рідної землі, а вершиною сягає вселюдського неба. І немає в світі рівного цьому диву-огрому із пісні та праці, створеного одним-єдиним чоловіком — великим мужем, якого послали нам небеса, а він узяв перо, і подвижницьким трудом з піснею на устах сам зорав усю чорну землю, і засіяв на віки, і зібрав такий небосяжний політок духовності, як ніхто із земних людей, і виписав на небесах ім'я свого народу, а в монумент з рідного слова вселив безсмертну народну душу.

Пролог нації — ясновидство на межі століть і тисячоліть, осяяне вірою, що в світ прийде вселюдське братерство нове, і оновиться земля, і зацвітуть житом-пшеницею вільні поля, і нагодують щасливий, свобідний народ. І ця пора настане, коли будемо жити для України і здійснимо заповідь Ясновидця, мовлену з вершин і низин ще на зорі його молодості:

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Най пропаде незгоди проклята мара!

Під Украйни єднаймось прапор!

Стоїмо перед Франком, як перед осяйним прологом нації.

 

1 Гостинець  - дорога, шлях (діал). 

Текст  наданий за виданням

Я. П. Гоян, „Воскреснемо!”

Київ. „Веселка”. 2000 р.

* * *

Акорди 

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,

Нелегкий твій тягар!

Мов під хрестом отсе під ним я упадаю,

З батьківської руки твоєї допиваю

Затроєний пугар.

 

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба

Поваги й блиску від будущини,

Чи ні – одного лиш тобі благаю з неба,

Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе

Твої найкращії сини.

 

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління

На глум не брало і на сміх,

Щоб монументом їх не було те каміння,

Яким в відплату за плодючеє насіння

Ще при життю обкидувано їх.

Текст  за виданням „Акорди”

(Антологія української лірики

від смерті Шевченка.)

Репринтне видання.

Київ. „Веселка. 1992 р

 

* * *

На реках вавилонских тамо седохом...

На ріцї вавилонській — і я там сидїв,

На розбитий орган у розпуці глядїв.

Надо мною ругавсь Вавилонцїв собор:

„Заспівай нам що-будь! Про Сіон, про Табор!”

„Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема!

На Таборі — пустель! На Сіоні — тюрма.

Лиш одну хиба пісню я вмію стару:

Я рабом уродивсь та рабом і умру.

Я на світ народився під свист батогів,

Із невольника батька, в землі ворогів.

Я хилитись привик від дитинячих літ,

І всміхатись до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає,

І що лиже ту руку, яка його б’є.

І хоч зріс я мов кедр, що вінчає Ливан,

То душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.

І хоч часом мов грім гримне слово моє,

То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.

І хоч вирветься з уст крик: „Най гине тиран!"

То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан.

І хоч в душу вірвесь часом волі приваб,

Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!

Хоч я пут не носив на руках, на ногах,

Але в нервах ношу все невольницький страх.

Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну,

І свобідно в лице нікому не зирну.

Перед блазнем усяким корюся, брешу,

Вольне слово в душі наче свічку гашу.

Хоч тружусь день і ніч, не доїм, не досплю,

А все чується: „Се я на панськім роблю”.

І хоч труд свій люблю, а все чуєсь гачок:

Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,

Мов чуже для когось мушу я сторожить.

З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;

Сяк чи так вибирай, все найтяжче візьму.

І хоч часом в душі піднімається бунт,

Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт,

Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,

Се лиш злоба низька і сердитість рабська!

Вавилонські жінки, відвернувшись ідіть,

І на мене здивовано так не глядіть!

Щоб не впало прокляте моє на ваш плід,

Не прийшлось би раба привести вам на світ!

Вавилонські дівчата, минайте мене,

Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

Аби вам не судилась найтяжча судьба,

Найстрашніша клятьба — полюбити раба!"

Текст  за виданням „Акорди”

(Антологія української лірики

від смерті Шевченка.)

Репринтне видання.

Київ. „Веселка. 1992 р

 

 

З історії пісень

У годину смутку

 Ранок видався напрочуд теплим, ясним, спокійним. Чітко виднілися сині гори. У кришталевій високості неба плавно ширяв господар Карпат – гордий беркут. На якусь мить цей птах раптово зупинявся, застигав на місці. Він позирав, милувався красою гірського краю – Бойківщиною. І справді, поміж бескедами та в їх підніжжі чималі полонини у рясних спалахах барвистих квітів були схожі на чудові витвори художників.

Такого літнього ранку 1874 року з міста Дрогобича до села Льолине й прошкував гірською дорогою ставний гімназист. Вітерець ласкаво куйовдив йому густий чуб над високим чолом. На душі було особливо радісно, сонячно. Адже в першому номері студентського двотижневика „Друг”, що тільки-но почав виходити українською мовою у місті Львові, були надруковані його вірші. Та й ще без жодної правки літредакторів.

Цього ранку він мав зустрітися з дівчиною, в котру був дуже закоханий. Молодому поету бажалося якомога швидше прийти в село, побачити струнку, синьооку Ольгу, поділитися своїм успіхом, почитати їй вірші, надруковані в „Другові”, а також нові твори. Зокрема, нові ліричні вірші, які присвятив коханій дівчині.

Коли підійшов до обійстя українського священика Рошкевича, господар вже стояв біля воріт, очікував на дорогого гостя. Він бачив зі свого подвір’я, як юнак ішов в село.

– Заходьте до господи, паничу Іване, - приязно запросив Рошкевич. Та до будинку не довелося йти. З нього хутки вийшла радісна Ольга і вигукнула:

– Рада тебе бачити, Іванку!

Відразу господар подався до світлиці, щоб трохи відпочити перед обідом. Його донька з Іваном Франком попрямували доріжкою за хату, в садок. Там у затишку, у тіні дерев, сиділи на лавці, люб’язно розмовляли. Тоді юнак освідчився дівчині.

У 1875 році Іван Франко успішно закінчив гімназію. Цього ж року вступив на філософський факультет Львівського університету. Батько Ольги був прихильником юнака. Він гадав, що Іван Франко зробить блискучу кар’єру. Та за вірші поета заарештували. Він просидів у візниці дев’ять місяців. Невдовзі змушені були відпустити. Це дуже налякало священика Рошкевича. Він заборонив поету бувати в його домі, зустрічатися з Ольгою. А в 1880 році примусив панну Ольгу вийти заміж за іншого.

Дуже сумував Франко. Тому товариш Михайло Павлик познайомив його у Львові з інтелігентною родиною Дзвонковських. На нього особливе враження справила розумна, вродлива вчителька Юзефа Дзвонковська. Іван Франко хотів одружитися з нею. Та вона відмовила поету. Чи подобався їй Франко? Так. І навіть дуже. Та дівчина передчувала свою неминуче загибель, хворіла на сухоти. Тому, власно, відмовилась від поетової руки, щоб не завдати йому болю.

Поет переживав, свій біль щемкий виливав у віршах. Більшість ліричних поезій Іван Франко написав на заданий мотив. Ще вірш не був написаний, ще невідому було самому поетові, в яку словесну форму було одягнено його, а уяві вже лунала мелодія, не давала спокою, шукала словесного втілення. А оскільки народні мелодії були близькі поетові, то з-під його пера виходили літературні твори, точно імітовані під народну пісню. (А знав він народних пісень безліч!). Для цього досить назвати вірші: „Оце тая стежечка”, „Червона калино, чого в лузі гнешся?”, „Як почуеш вночі”, „Зелен явір, зелен явір”, „Ой, ти, дубочку кучерявий”, „Ой жалю, мій жалю” та інші. У них Іван Франко широка застосував характерний саме для української народної пісні зачин „ой”, як це робив і свого часу Тарас Шевченко в багатьох віршах. Всі згадані мною твори, стали улюбленими піснями в народі.

У 1896 році сорокалітній Іван Франко випускає в світ свою збірку інтимної лірики „Зів’яле листя”. Ця назва цілком відповідала щемким, наспівним віршам. Уперше вірш „Ой, ти дівчино, з горіха зерня” був надрукований у цій збірці. Є всі підстави для того, щоб сказати про те, що саме у цьому вірші він з почуттям, з глибокою повагою змалював горду, вродливу, метку дівчину – вчительку Юзефу Дзвонковську.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня

Музика Анатолія Кос-Анатольського

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устиньки – тиха молитва,

А твоє слово гостре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що так хвилює серце пожаром?

Ох тії очі, темніші ночі,

Хто в них задивиться – й сонця не схоче!

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти, - мої радощі, ти – моє горе!

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Что твоє серденько – колюче терня?

Тебе кидаючи, любити мушу.

Тебе кохаючи, загублю душу.

Ти – мої радощі, ти – моє горе,

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Першим визнає збірку Івана Франка „Зів’яле листя” як твір надзвичайної світлої краси, вимогливий до художнього слова великий український письменник Михайло Коцюбинський. Ось що він писав: „Це легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів, розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірику, співцеві кохання і настроїв”

І дійсно вірш „Ой ти, дівчино, з горіха зерня” – це річ такої дивної простоти, що його сміливо можна зарахувати до найгеніальніших поетичних перлин світової любовної лірики. Тому він сподобався усім. І став піснею. Ця пісня побутувала в Галичині, на Гуцульщині, Закарпатті та Буковині. Цікаво те, що вірш поета не зазнав жодних змін. А мелодія в різних місцевостях України мала певні особливості, але повсюди цей твір виконувався в повільному темпі. Щемка й наспівна мелодія проникала глибоко, бентежила виконавців та слухачів.

Відомий український композитор Анатолій Кос-Анатольський зробив записи багатьох варіантів цієї пісні. І на їх основі створив витончену, ніжну лірічну пісню, що стала відомою у сьому світі. Цей неповторний ліричний романс в його обробці увійшов до золотого фонду української ліричної пісні.

Володимир КАПУСТІН,

письменник

м. Київ

Науково "ПЧ" № 15-16 (39-40) серпень 2006

Запись была опубликована: glavred(ом) Пятница, 8 сентября 2006 г. в 19:48
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта