?> Долі людські | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
09.05.2007, рубрика "Спогади"

Долі людські

Село Шпиченці Ружанського (Вчорайшанського) району Житомирської обл. України. Моя мати Ольга Микитівна Лановик (Шанаєва) родом з цього села. Її рідні – мати, батько і брат померли від жахливого голоду взимку 1933 року. Її ж врятувала рідна тітка Марія, що працювала в Києві. Навідавшись в село, вона застала Олю розпухлу від голоду одну в хаті, забрала її з собою. Вдалось вижити.

Коли в 1941р. почалась війна, фашистські окупанти, зайнявши Київ, невдовзі примусово вигнали мешканців з міста, зокрема й нашу родину. Мене й молодшу сестру мати в дерев’яному маленькому візку в натовпі біженців слякотною осінню вивезла до тітки Сніцарук Христі. Її син бився на фронті.

Ми тоді ще не знали, що наш батько лейтенант, Шанаєв Іван Іванович, вже загинув в жорстоких боях перших днів війни на кордоні з Польщею в м. Перемишлі.

Я з сестрою, бабусями Христею і Марією та мамою жили в одній хаті. Хата була в центрі села біля церкви і поруч школи. В школі німці влаштували шпіталь.

Напередодні війни в село приїхала подружня пара молодих вчителів. Наречений був українець, а його дружина - єврейка. Жили вони по сусідству на квартирі. Розказували односельці, що дівчина, аби вийти заміж за українця, тут же в Шпиченцях прийняла хрещення в церкві за православним обрядом і їх повінчали. Набожне було село і ревно сприйняли новоприбувшу еліту. Цей випадок, як потім сталось, сприяв порятунку дівчини односельцями в трагічний для неї час.

На початку війни молодого вчителя мобілізували в армію на фронт,  дружина залишилась в селі.

Коли взимку 1941 на 1942 рік поповзли чутки про репресії німцями євреїв, вчителька, довіряючи нашій сім’ї попросилась до нас сховатись від неминучого переслідування за місцем попереднього проживання. Село контролювалось окупантами. Залишатись у своєму помешканні їй було дуже ризиковано. Сердобольна Христя спішно виділила їй місце сховища на печі, де вже було прижились в комфорті я з сестрою.

Звали вчительку, здається, Руфа. Прізвище не пам’ятаємо. Мені тоді було майже 6 років.

Так разом, ми трійцею купчились на занавішеній рядном, тісній, пильній, але теплій печі. Іншого для зимування потаємного місця в хаті не було.

Бабій Яр 1942-1943рр

Бабій Яр 1942-1943р

Мені, як старшому, відводилась роль сторожа біженки, якщо хтось чужий раптом навідається до хати. Мені щодня з ранку наказували, що треба говорити і як діяти в випадку небезпеки. Ситуація обставин життя села мінялась не на краще майже щоденно. Слава Богу, біда обійшла нас.

Я дуже втішався своєю участю. „Квартирантка” була першою нашою вчителькою - вчила читати, рахувати, розповідала казки. У неї було декілька книжок з ілюстраціями. 3 нею не доводилось нудьгувати, хоч з причини конспірації мені не дозволяли виходити погуляти на вулицю, а так хотілось з хлопчаками поганяти на санчатах.

Й її добре запам’ятав - невисокого зросту, по-хлопчачому тендітна, з гладко зачесаними глянцево-чорними косами, покладистого характеру, з веселою привабливою посмішкою, з дуже виразним східним приємним обличчям, більше - гарним. Вона дуже кумедно картавила, так і кортіло її передражнювати.

Наша хата була через дорогу навпроти церкви, що самотньо ховалась за могутніми стовбурами віковічних лип, над якими линули до неба її хрести. Колі невдовзі до церкви запросили попа і поновили служби, до нас зачастили прихожани і хто погрітись, хто дочекатись початку служби, хто в гості погутарити - обмінятись новинами, чутками. Ні радіо, ні газет не було, як ще довідатись, що у світі діється, а ми все ж з містом зв’язок мали. Уникнути цих майже повсякденних відвідувань було неможливо.

Вчительці стало дуже ризиковано залишатись у нас. Її таємно кудись переселили. Врятували гуртом.

Після війни вона вийшла "з підпілля". Деякий час обслуговувала односельців як швачка (мала швейну машинку). Про педагогічну діяльність її не знаю. Школа ще довгий час залишалась -зачиненою. Ці останні відомості запам’ятались із вспоминів бабусь, мами, односельців. Її часто згадували, коли я приїздив в село на канікули. Потім уже весело підшучували наді мною - мовляв: "А пам’ятаєш, як ти зимував на печі, учительку вартував?..."

Із села вона кудись виїхала, не дочекавшись чоловіка з війни.

Ми ще задовго до кінця війни повернулись в зруйнований, голодний, насичений тривогою, але рідний наш Київ. На нашу долю випало дуже багато суворих бід і випробувань, вируючого лихом часу. Все це могло затуманити згадку про цю неординарну подію, але запам’яталось.

Зараз зрозуміло, як ризикували всі причетні до цього трагічного випадку, Не так боялись німців, як пронирливих холуїв із поліцаїв, ще "вихованих", вишколених в безпощадні часи "стукачів".

Бабин Яр Рострил породіллі циганки

Бабин Яр. Рострил породіллі циганки

Бабусі і мама відійшли в інший світ. Син бабусі Христі загинув на фронті. Отримали офіційну звістку і ми, що наш батько "пропав безвістно". Добрі ж люди листом сповістили нам про останні дні його життя тяжкопораненого. Поховали його в 1941 році разом з іншими такими ж приреченими захисниками Батьківщини. Але місця поховання не знаємо.

Дуже б хотілось щоб не забулась пам’ять про гуманний вчинок моїх рідних: Сніцарук Христі, Лановик Марії, Шанаєвої Ольги, Лановик Галини, Вовк Оксани.

Після визволення Києва ми жили на вулиці Гончарній, де була одна з найдревніших вулиць Києва, де жили колись ремісники-гончарі, по сусідству розташовувались вулиці відповідно до спеціалізації їх мешканців – Дігтярна, Кожумяцька. Наша вуличка тіснилась між двома крутосхилами київських гір. В глибині вулиці знаходився котлован, де колись добували неперевершену по унікальності глину. При сучасних археологічних розкопках були знайдені і невеликі за розміром класичні гончарні печі, в котрих наші пращури випалювали гончарні вироби, посуд, котрий користувався в свій час великим попитом у киян та прибулих на човнах по Дніпру на ярмарки сусідів - поблизу знаходився відомий Сінний базар.

На нашій колишній вулиці не так вже й давно будинки на цих унікальних історичних вулицях враз варварська змели під приводом "реставрації", Так, будинки  були старезні, але яка ж це реставрація? - Знищення! Разом з будинками випотрошили душі цих вулиць і їх мешканців.

Так ось, на нашій дуже невеличкій тісній, затишній вулиці, як бджоли у вулику, проживали колоритні за характером мешканці інтернаціонального складу. Корінних жителів потіснила хвиля повоєнних новосельців, котра асимілювалась в середовищі попередників. Вулиця від бомбардувань під час війни не постраждала - захистили гори.

Жили люди в тісноті, незручностях, але не в образі, скажем,- одною сім’єю. Навіть квартири закривати не було необхідності. Чужим, та зі злими намірами зальотчикам тут було непереливки. Панувала взаємовиручка, взаємодопомога.

Ми, дітвора, теж виховувалась в цьому ж дусі світорозуміння, за такими же неписаними законами. Хлопчачі бійки була рідким винятком і тут же приборкувались сусідами. Якщо хтось, скажемо, виносив на вулицю скромний бутерброд, то він тут же, без заперечень володаря, без лишку ділився між всіма нами - по-братському.

За національним складом більше всіх було українців, росіян, білорусів, поляків. Серед нас особливо виділялись три сім’ї - вірмени, кабардинці, грузини.

Старший за віком серед нас - підлітків, особливо шанований нами за привітливість вірменин Тигран виділявся статністю, елегантністю, незалежним сміливим горделивим характером. Любили його без наших ревнощів і дівчата. Пізніше він поступив до елітного військового авіаційного училища. У військовім строї курсанта він був гордістю хлопчаків нашої вулиці.

Батько кабардинця, нашого однолітка Мусліма був архітектором. Син також гарно малював і часто нас запрошував додому познайомитись з його малюнками і творчістю батька - перше прилучення до образотворчого мистецтва. Пригощали нас справжнім чаєм. При цьому Мусик одягав нарядну, дивну для нас черкеску з кинджалом на ремінці і танцював лезгинку під спів і прихлопування в долоні батьком.

Граціозна грузиночка Бела була неквапливою, скромною, ввічливою, постійно сторонилась наших галасливих розвеселих чумазих ватаг. Заслужити її прихильність не вдалось нікому з нас. Ми її ввічливо опікали. При спілкуванні з нею старались уникати подольського жаргону.

Кожен пишався своєю національною приналежністю, прагнів проявити її особливості.

Дуже прикро, що тотальна наступальна урбанізація вихолостила, безслідно нищить наші національні тендітні відмінності - різноманітність в єдності мирної співдружності проживання.

В такому ще, в багато в чому унікальному Києві, ми недавно проживали.

 

Жорж ШАНАЄВ (за споминами батька),

художник, українець осетинського походження, 1936 р. народження,

пенсіонер „За особливі заслуги перед Україною”.

Записала Ольга Глініна (Шанаєва),

Малюнки Жоржа Шанаєва.

 

Надруковано «ПЧ» № 9-10 (57-58) травень 2007

Запись была опубликована: glavred(ом) Среда, 9 мая 2007 г. в 12:05
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта