«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
10.03.2013, рубрика "Статті"

ДОНБАС, ОПОВИТИЙ ІМЛОЮ

Пропозиція відвідати цей регіон була несподіваною і застукала зненацька.  На сході України я ще ніколи не був, тим більше – там, у половецьких степах, де на словян чатувало стільки небезпек…

І ось ми на вокзалі «Київ-Пасажирський». Фірмовий потяг №37-38, квитки вартістю до ста гривень (плацкарт). На потязі намальовано «Донбасс», але все решта – державною мовою – написи на фіранках, запаяні пакети із білизною  «Донецька залізниця»… Українізація, панімаєш…

Бригада донецька, головним чином жінки середнього віку. Добросовісно натопили до +26 градусів. Сиджу у майці…Потяг мчить, роблячи лише дві зупинки, по півгодини кожна. Декілька разів наш потяг зупиняється на перегоні, пропускаючи сумнозвісні «хюндаї»… Корейське диво виглядає дуже привабливо – у вагонах яскраве денне світло, зовні світяться різнокольорові лампочки, напис: «Донецьк-Дніпропетровськ»…Але то – мара…

Прокинувшись вранці й здаючи білизну, помічаю  на обігрівачі дві жіночі прикраси – перстеньок та поламану вушну серeжку. Запитую у дівчат, що сиділи тут вчора – не зізнаються… Лишаю собі на пам’ять…

На вокзалі у Донецьку нас зустрічають двоє – голова місцевого осередку «Союзу інвалідів Чорнобиля та війни в Афганістані» Андрій Черевко та його заступник, Микола Щербаков.  Микола Володимирович – справжній пролетар у хорошому розумінні цього слова, 27 років проробив на шахті «Ударник» машиністом комбайнів, видавав за звичайну зміну до 200 тонн вугілля, передсвяткову – по 300-400 тонн. Кремезний, здебільшого мовчазний і безжальний до тих, хто  нехтує його принципами.  Силікоз не заважає йому палити…Говорить короткими фразами, немов рубає вугілля…

Сідаємо у мікроавтобус «Рено» й рушаємо до міста Сніжне. Довкола – густий туман. Як пояснює Андрій Андрійович – це нормально для такої пори року. Випадає багато снігу, він потроху тане, туман неначе «зжирає» сніг.

Донецьк, Макіївка, Харцизьк, Торез, Сніжне. Найкраща дорога – у Донецьку. Найгірша – коло Зуївської ГЕС, справжній танкодром.

Години за три досягаємо мети – місто Сніжне, до російського кордону якихось 15 км.

Довідка. Сніжне́ (до 1864 — Василівка) — місто (з 1938 р.) обласного підпорядкування Донецької області. До Донецька навпростець -- 69 км, залізницею - 133 км, автошляхами - 76 км.

Населення — зареєстровано близько 70 тисяч осіб, реально мешкає близько 50 тисяч мешканців. Кількість населення постійно зменшується.

Кам'яновугільні шахти, промкомбінат, завод хімічного машинобудування, швейна фабрика тощо; два колишніх профтехучилища об’єднано в один ліцей, гірничий технікум, дитячо-юнацька спортивна школа, 15 шкіл (разом з навколишніми селами), п’ять бібліотек, міський клуб, Будинок творчості дітей та молоді, музична школа.

Видобуток антрациту почато 1900 року, росте кількість шахт. У найкращі для міста часи функціонувало дев’ять вуглевидобувних підприємств, на даний час працюють два – «Ударник» та «Зоря», влітку «Ударник» закриють.

У місті на обліку перебуває 43 пам'ятки історії. Серед осіб, яким присвячено найбільшу кількість пам'яток району першу позицію традиційно для Донбасу займає В. І. Ленін — йому в цьому місті встановлено п’ять пам'ятників (було понад 20, зараз за цим показником Сніжне займає третю позицію серед міст Донеччини після Донецька та Єнакієвого). Боввани всі однотипні, пофарбовані у золотавий колір. Один із них – у центрі міста передано на баланс місцевих комуністам.  Тут не знесли жодного пам’ятника, просто більшість із них розвалилися самі, металеві здали на металобрухт.

І вулиці вирішили не перейменовувати – у містечка й так достатньо проблем… Навіщо марнувати гроші?14 пам'яток — братські могили радянських воїнів та партизан.

У місті народилися:

Яценко Олександр Іванович — український філософ (*1929 — †1985).

Морозенко Павло Семенович — радянський актор театру і кіно, Заслужений артист   УРСР (*1939 — †1991).

Пилипчук Роман Михайлович — радянський і український футболіст, тренер,   Майстер спорту СРСР (*1967).

З об’єктів культурної сфери мене найбільше вразив будинок  творчості дітей та юнацтва під керівництвом Вікторії Васильченко.

1 460 дітлахів віком від 5 до 18 років займаються у 33 гуртках та 73 групах. 24 професійних талановитих педагога створюють комфортні умови для гармонійного розвитку та самореалізації особистості дитини, сприяють розвитку творчих здібностей та обдарувань. В середньому в групі 15-20 осіб.

Кожен із його гуртків видає справжні шедеври, всюди повно натхненних дітлахів. Гарні картини, вироби з паперу, м’які іграшки – все це зачаровує.  Танцями охоче займаються навіть дошкільнята. Гурток юних натуралістів стежить за кроликами, папугами…

Вихованці з успіхом презентують рідне місто на різноманітних обласних та всеукраїнських заходах.

Міська збірна веселих та кмітливих на Всеукраїнських змаганнях юних інспекторів руху, яке проходило у «Артеку» виборола перше місце й стала чемпіоном України.

Створено та працюють два музеї: «Вчитель Сніжного» (історія освіти та жіночого руху Сніжного), «Диво рукотворне» (музей дитячої творчості).

Позашкільний заклад співпрацює з молодіжними і дитячими об’єднаннями та організаціями, підтримує розвиток дитячого самоврядування.

Непогана музична школа. Там працює творча родина Каплуновських – Леонід Іванович викладає гру на баяні, а Лариса Володимирівна – спів.  Стаж Леоніда Івановича вже сягає сорока років. Їхнього онука відзначив сам Йосип Кобзон.

Зусиллями міського голови, Олександра Дороніна вдалося зберегти більшість закладів культури.

Центральна бібліотека оснащена комп’ютерами. Це – спонсорська допомога місцевого депутата Андрія Пономарьова. Справа в тім, що комп’ютери тут є майже в кожній родині, а от Інтернет – не завжди. Тож юнь поспішає до бібліотеки передусім поспілкуватися у «мережі». При нас одна дівчинка навіть переглядала фільм «Сумерки. Сага». Для користувачів Інтернету є графік, за дотриманням якого суворо стежать працівники бібліотеки. У цьому закладі не викинули жодної книжки, досі зберігають повне зібрання творів Леніна, додаючи сучасних авторів. Побродивши бібліотекою, я залишився задоволений. Є класика, всі сучасні книжки, включаючи Оксану Забужко, Марію Матіос, Сергія Жадана. Представлені місцеві літератори. От тільки я не певен, що дітлахам Донеччини варто читати Ірену Карпу. Може краще засвоїти перш за все класику?

Найгірше враження справляє кінотеатр «Сніжинка». Його давно варто реконструювати й демонструвати там сучасні фільми, а не лише проводити творчі вечори…Фільми там демонструють вкрай рідко…

Торгівельний центр «Шахтар» зданий в оренду дрібним фірмочкам і працює навіть у будній день десь до 14-ї години. Підійшов до нього ввечері, він уже був зачинений, тож нічого толком не можу сказати, до середини не потрапив.

У Донбасі традиційно полюбляють спорт, особливо футбол.  Молодь Сніжного охоче займається найрізноманітнішими видами спорту, щоправда, власного басейну зараз немає, тож їздять до сусіднього містечка Торезу. Дошкуляють також інші проблеми.  Наприклад, тренери у нашій державі отримують значно меншу зарплатню, аніж викладач фізкультури у середній школі. Викладачеві достатньо раз на п’ять років поїхати на курси підвищення кваліфікації, а тренерові треба давати рекорди, виборювати перші місця… При цьому діти помирають не на тренуваннях…При нас тренер греко-римської боротьби скаржився директорові школи Сергієві Моргунову на турніки, які вони змушені ремонтувати власними силами… Дякувати місцевій владі, встановили склопакети, придбали спортінвентар, відремонтували опалення, звели пандус, в одному із залів.

Найбільше запам’ятался екскурсія на шахту «Ударник». Найстаріша із нині діючих шахт, раніше вона називалася шахта №9. Тут зародився червонозоряний рух, створено перший дитячий садочок Сніжного.

Спочатку в.о.начальника дільниці з вентиляції й техніки безпеки Олег Цимбалюк продемонстрував карту шахти й провів інструктаж з техніки безпеки.

Здали усі цінні речі – гроші, годинники, мобілки. Потім переодяглися у спецодяг. Білизна і роба, резинові чоботи. Каска, коногонка, саморятівник у вигляді термосу.  Отримали по два металевих жетони – трикутної та прямокутної форми. Записали наші прізвища. Жетони фіксують спуск та підйом кожної конкретної людини.  Якщо людина не піднялася нагору після двох змін – її починають шукати.

Сідаємо у підйомник. Мила жінка зачиняє за нами створки й починається рух. Стає моторошно. Спочатку бачиш сіру бетонну стіну, потім вона чорніє, ще згодом по ній починає струменіти вода. Таке враження, що їдемо у пекло.

Їдемо хвилин десять. Можна спускатися й швидше, але для людей небезпечно. Швидко піднімають породу.

Внизу нас зустрічає чоловік.  Виходити з підйомника треба обачно, вузькі металеві пластини вигинаються. Зліва й справа – безодня.

Олег Володимирович попередив: треба постійно бути уважним, дивитися нагору, щоб звідти нічого не гепнулося, й під ноги, щоб не зачепитися. Крім того, в тунелях повно кабелів, вони під напругою. Освітлення на шахті є, але значно менше, ніж у тунелях метро. Крім того, складається враження, що діаметр тунелю менше…

Поступово звикаєш до темряви. Підходимо до конвеєрної стрічки. Вона подає вугілля до бункеру.  Гірничий працівник навантажує вагонетки вугіллям. Загалом їх тридцять.

Туди де лава не ходили, це далеко. Зате проїхалися на потязі, який возить робітників. Вагончики – як на дитячій залізниці. Невеличкі, тісні, явно не для моєї комплекції…

По дну шахти стікає вода. ЇЇ відкачують насосами, відводять через труби. Купа різних потужних двигунів для насосів та напруги. Запобіжники, вентилі…

Загалом на цій шахті працює 752 людини. Із них на поверхні – 156, а під землею 526 робітників та 70 ітеерівців. Шахта працює у три зміни. На першу зміну в лаві 120 робітників, на другій та третій – від 40 до 50.  Це чоловіки. Є лише дві жінки, які постійно працюють під землею – геолог Ірина Анциборенко та маркшейдер Тетяна Резнік. Загалом жінок-робітниць на цій шахті близько тридцяти.

Вихідних серед тижня немає, лише великі державні та релігійні свята.  П’яного ніхто на робоче місце, особливо під землю, не допустить.  І з похмілля також. Усі проходять медичний контроль. Кожен шахтар, перш ніж розпочати роботу, проходить інструктаж і розписується у журналі. Якщо він закурив під землею і це призвело до небажаних наслідків – покарання від 850 гривень до восьми років ув’язнення.  Навіть якщо один робітник під землею вдарить іншого – це вважається спробою убивства.

На прощання шахтарі подарували нам з Анатолієм Федоровичем (Колядін А.Ф. – редактор газети «Пост Чорнобиль», ред.) по шматочку вугілля, видобутого на цій шахті.

Помившись та переодягнувшись, ми піднялися на поверхню. Ковтаємо свіже повітря й насолоджуємось краєвидами…

Усе було чудово, якби не клятий туман. Він оповив Савур-могилу, не давши нам змогу помилуватися околицями, він укривав Сніжне (я взагалі не знаю, як в такій імлі можна їздити?).

Враження про Донецьк очима «помаранчевого»

Донецький вокзал. Його реконструювали за таким же принципом, що й київський – доточивши сучасні конструкції до старої кам’яної споруди.  Зала очікування – просто шикарна. Зручні сидіння із шкірозамінника блакитного кольору… Тільки ручки крісел не дуже зручні, руки зісковзують…Працівники вокзалу ввічливі…Вокзал великий, тому пасажирів небагато, достатньо вільних місць. Зала очікування столичного вокзалу більше нагадує циганський табір – гамір, запах старих шкарпеток і брак вільних місць.

Камери схову речей одразу не знайдеш. Вони притулилися збоку від центрального входу, й табличка висить збоку, її погано видно. Замість власне камер там стелажі. Для моїх клумаків це нормально, але якось дивно для мільйонного міста…20 гривень за день і жіночка сама їх тягне до полиць.

Коло вокзалу бовваніє нова церква. Якась похмура. Надто близько до приміщення вокзалу, видно місця було мало. В результаті там вібрація – від потягів та авто транспорту. Церква весь час стоїть зачинена. Відкривають її лише на великі церковні свята.

Рухомий склад різний. На другому маршруті, що їде від залізничного вокзалу до Донецького металургійного заводу – чудові нові тролейбуси. Талони ніхто не компостує, купив і запхав до кишені. Компостери розкурочені, з них стирчать дроти.

Зупинки у громадському транспорті оголошує автовідповідач. Приємний жіночий голос чітко вимовляє слова. Але на самій зупинці немає ніяких написів. Незнайома людина просто не знатиме назву зупинки, якщо підійде до неї з вулиці. Дивина…

Маршрутки мені не сподобалися. Старі, незручні, вхід лише через передні двері.  «Богданів» мало.

Найкрасивіша споруда у столиці Донецько-Криворізької монархії – обласна податкова адміністрація. Висока, з арками, акведуками. Декілька років тому в цьому приміщенні від снігу обвалився дах і перекриття. Уявляю, як потішалися місцеві. Як фотографували на згадку таку новину…

Найсучасніший супермаркет – «Донецьк сіті» нічим не вразив.  Бутіками нас не здивуєш. Ціни на квитки до кінотеатру такі ж, як і у Києві. На верхньому поверсі – великий книжковий магазин. Дуже багато російського лайна – попси, ідеологічних та псевдоісторичних книжок про Сталіна, Велику Вітчизняну. І жодної інформації про Донецьк – ні книжечки, ні буклетика, ні карти населеного пункту. Це ж як треба не любити своє місто! Шурику Лук’янченку ніколи займатися такими справами – то в нього з’їзд у Сєвєвєродонєцку, то матч улюбленої команди, то звіт у «хазяїна» в Києві…

Загалом Донеччина справила приємне враження. За чотири дні я жодного разу ні з ким не посварився.  Ніде не бачив бійки, не чув крику, вибухів петард. Люди спокійні та зайняті своїми справами. Українську мову розуміють, але говорять здебільшого російською. «П’ятий канал» і «ТВі» спіймати можна.

56 відсотків населення Донецької області – українці. На думку місцевого краєзнавця, Микола Бривка першими поселенцями цього краю були українські селяни-втікачі. Отже це – також Україна. Просто російськомовна.

Хоча Донбас і оповитий імлою, але це не зловісні лондонські тумани, в яких бродять Джек Різник та професор Моріарті. Туман розвидниться… І шахтарі згадають, що вони – не німі раби, а нащадки вільних степовиків – печенігів, половців, козаків Кальміуської паланки Війська Запорозького та Війська Донського.

P.S. А прикраси виявилися біжутерією…

Валерій СЕРДЮК

Запись была опубликована: glavred(ом) Воскресенье, 10 марта 2013 г. в 10:02
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта