POST CHERNOBYL – Fiat lux! Да будет свет! Хай буде світло!

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
25.11.2014, рубрика "Поезії"

Донбасс в поэзии детей

Кристина Белая

Пылающий Донбасс

Тихий стон, слезный взгляд

Перепуганных глаз, -

Вот таким я тебя

Покидала Донбасс.

Полустанок, тревожные

Крики детей

И бегущие к поезду

Толпы людей…

Оставаться нельзя –

И уехать невмочь…

Кто же в силах

Обманутым людям помочь?

За кого ж наши бабушки

Страстно молились?

Неужели не поняли

Как заблудились?

Это ж надо зомбировать

Так человека,

Чтоб с иконой носил

«Серп и молот»… и Зека.

Поднимайся, Донбасс,

Осознайте же, люди –

«Православненько» так

По-кацапски не будет!

Вы же видите, кто

К нам пришел воевать,

Даже в Праздник Великий

Стрелять, убивать?!

Что за люди такие,

Какой они веры,

Что гордыню свою

Распустили без меры?

И давно их правителя

Мучает бес –

Хоть и храм золотой

Возведен до небес.

Ну а с нами Христос

И Великая Крестная Сила,

Та, что прадедов наших

Однажды в Днепре окрестила.

У нас в сердце Христос,

Прямо здесь, среди нас

Ходит с ликом печальным

Сын Божий, наш Спас

По руинам твоим,

Раскаленный Донбасс.

Православие с нами,

Спаситель за нас.

Вытри слезы, Донбасс

И другой не ищи стороны –

Украины мы дети,

Поэтому помнить должны,

Что красивая наша

Держава едина

Богу слава!

И слава тебе, Украина!!!

29.07.2014г.


Палаючий Донбас

Всюди розпач, сумні

Перелякані очі, -

Отаким я лишала

Донбас проти ночі…

Крик дитини та тихий

Дорослого плач, -

Переповнений горем

Той потяг-втікач…

Залишитьсь неможна, -

Поїхати несила…

Хто ж нас одурив,

Що ж це ми допустили?

За кого ж наші бабці

Так палко молились?

Чи тепер зрозуміли,

Що так помилились?

Як то можна людину

Отак бомбувати,

Щоб з іконою

«Серп, молот»… і Зека тримати?

Прокидайся, Донбас,

Бо пора вже збагнути –

«Православненько» так

По-кацапськи не буде!

Тож не слухай брехливих

Образливих слів,

Бо в запеклих боях

Ти нарешті прозрів.

Всі побачили, хто то

Прийшов в нашу хату,

Навіть в Свята Великі

Стріляти вбивати.

Що за люди такі

І якої вони віри,

Що роздули гордість

Пихату без міри?

І давно їх правителя

Біс донімає,

Хоч і храм златоверхий

До неба сягає.

Ну а з нами Христос

І Великая Хрестная Сила

Та, що прадідів наших

Колись у Дніпрі охрестила.

У нас в серці Христос

Прямо тут, серед нас,

Ходить з сумом великим

Син Божий, на Спас,

По руїнах твоїх

Розпечений Донбас…

Православіє з нами,

Спаситель за нас,

Піднімайся Донбас!

І не лий більше сліз

Та ніколи у інші

Краї не дивись.

Де твій дім, - ти тепер

Добре знати повинен,

Не втрачай свою матір, -

Будь відданим сином!

Бо прекрасная наша

Держава єдина!

Богу слава!

І слава тобі, Україна!!!


Над Крымом молнии сверкнули…

На Крымом молнии сверкнули

И грянул гром в его судьбе,

Когда две матери тянули

Ребенка, каждая себе.

Но сердце матери родной

Боль сына выдержать не в силах –

И вмиг, довольная собой,

Россия дернула, а Украина отпустила…

Чужая тетка сразу обещала

Купить дитю игрушек и конфет,

Но туго закрутила в одеяло

И пригрозила: тихо, денег нет.

Зачем же воровать чужие чада,

Когда в своей семье не до обнов?

Да просто для России больше надо

Себе покорных вырастить рабов.

Как дикая безумная кобыла

От безнаказанности впавшая в экстаз,

Гордясь дурной безудержною силой,

Она теперь на части рвет Донбасс…

А Украина в горе и в слезах,

На Божью уповая милость,

В различных ассамблеях и судах

Все ищет мировую справедливость…

Да видно наша в том беда  -

Живем мы не время оно,

Сейчас, как ни старайся, никогда

И днем с огнем не сыщешь Соломона…

И если б даже был мудрец такой –

Он в этом мире никому не нужен,

Ведь попросту, махнув рукой,

Его никто бы не послушал.

Порядка в мире нет давно,

Мораль и нравственность пропали

И замкнуто судейское звено

Лишь на оружии и мощном капитале.

И если злые силы воду мутят,

Весь мир, ввергая в ад войны,

Вставайте на защиту, люди,

Своей измученной страны.

Пускай в бою, пускай неравном,

Придется правосудие вершить,

Чтоб защитить свое святое право –

Свободным по своей земле ходить!

Мы в силах Украину отстоять

И  справиться с нагрянувшей бедой,

Донбасс мы сможем из руин поднять

И повзрослевший Крым вернуть домой.

И соберутся дети за столом

И слезы своей матери осушат

У Неньки-Украины под крылом

Излечатся израненные души.

А враг коварный будет посрамлен

И вновь восторжествует справедливость

И улыбнется мудрый Соломон

И снизойдет на землю Божья милость.

И правда на землею воспарит,

Когда мы вместе соберемся вновь

И Украину Бог благословит

На мир, на жизнь, на счастье и любовь!!!

24.09.2014г.


В окупації

Я про країну мріяла сказать,

Що душу вишиванкой обіймає

Що цвіт калини в коси заплітає,

Та в голосі чомусь бринить сльоза…


Тому на серці туга і печаль,

Що ворог вишиванку розриває

І топче, і калиноньку ламає –

Тому на серці невимовний жаль.


Вже над копром не світиться зоря

І шахтаря кати штовхають в спину,

Бо він сказав: «Донбас – це Україна!»

За це закатували шахтаря.


І хоч прожив він нелегке життя,

Та знав, що народився в Україні,

Мав очі сині, як у батька із Волині,

Невже то все пішло у небуття?..


І вчительку не бачить вже ніхто.

Де ж то поділась горда літня жінка,

Яка сказала ворогам: «Я – українка», -

Хтось бачив, ніби вивезли в авто…


І досі кров незмитая дощем,

Де молоді розстріляні й невинні,

Вони вітались: «Слава Україні!», -

За них в душі навік нестерпний щем…


Невже нема додму вороття

Тим, хто у розпачі начас Донбас покинув

І хоч виборював щосили Україну

Не завжди зустрічає співчуття…


Бо навіть ті, за ким раніше йшли

Тепер нас називають «Лугандоном»

І залишають в окупації до скону

За те, що прапор встановити не змогли


Як можна сім’ї в окупації лишить,

Тих, хто загинув у підвалах-казематах.

Хто ж їм подасть надію і розраду,

Вони ж не знають, як їм далі жить?!


Пробачте нас, боролись, як могли, -

Хоч серед нас нема для вас героїв,

Бо ми на танки не пішли без зброї,

І батьківщину… ми не зберегли?..


Виходить, що боролись ми дарма,

Виходить – ми уже не українці? –

Ми з своїм горем залишились наодинці,

Виходить – батьківщини в нас нема?..


Мені нарешті хочеться сказать

Тим, хто отак людську рішають долю,

Не дай вам Бог зазнать такого болю,

Коли від тіла душу відірвать!...


Відчуйте серцем наші голоси –

Ще можна всім прийдеться світом вештань,

Бо неодмінно забажає решту

Той, хто уже краєчок відкусив…


Тож не на часі нам пісень співать, -

Мол вишиванка сумує на полиці

Вона не тут, ні там не знадобиться,

Якщо країну ворогу віддать.


Сьогодні вкрай сумні мої вірші,

Але останню я надію маю, -

Що ми єдині, може хтось згадає

Й пекучім болем відгукнеться у душі…


Про ту країну мріяла сказать,

Де за вікном калина і лелека

Та мрія відлетіла десь далеко

І в серці залишилася сльоза…

7.10.2014р.

Запись была опубликована: glavred(ом) Вторник, 25 ноября 2014 г. в 19:25
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта