?> Друга Світова війна | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
30.12.2004, рубрика "Спогади"

Слово про діда

Восени цього року відзначалося 60-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників.

Однак зараз мені б хотілося згадати не визволення, а захоплення України. Безумовно, весь СРСР так чи інакше постраждав від війни, однак не можна порівняти втрати Росії, України та Білорусі.
Німці не виконали план “Барбаросса”, половина території Росії залишилася вільною від окупації, між тим і в Білорусі, і в Україні втрати були просто страшними: кожен третій і кожен четвертий відповідно. Хатинь і Кортеліси, вивезені на роботу громадяни, концтабори...

1

Будівництво оборонних споруд під Києвом

Причому в Україні ситуація в чомусь була складнішою, ніж у сусідів. Справа у тому, що частина українців не любила радянську владу й очікувала на німців, як на визволителів, і спочатку навіть самі німці були налаштовані до нас поблажливіше. Здається, Альфред Розенберг, один із ідеологів німецького націонал-соціалізму, пропонував дати українцям невеличку автономію, однак фюрер відкинув цей варіант, і тоді арештували Ярослава Стецька і Степана Бандеру і почалися репресії проти націоналістів. УПА розкололося на бандерівців та мельниківців. Мельниківці співпрацювали з німцями (а не служили німцям). Бандерівці ж, образно кажучи, зайняли кругову оборону й почали роззброювати мельниківців і воювати з усіма, хто проти незалежної України.

Таким чином українці знову опинилися по різні боки – в радянській армії, в радянських партизанах, у націоналістичних підпільних загонах та місцевій поліції, підпорядкованій німцям.

2

Оборонні споруди в Києві

Драматично склалися події під Києвом. Спочатку фашисти зосередили головні сили на армії “Центр”, а наші тримали тут достатньо своїх сил. Спроби взяти Київ з ходу не вдалися. Згодом Гітлер переносить головний удар на південь, а червоні знімають частину сил на захист Москви. І вже 15 вересня 1941 року дві танкові групи німецьких генералів Клейста та Гудеріана об`єдналися в районі Лохвиці. Внаслідок цього війська чотирьох армій Південно-Західного фронту (21-а, 5-а, 37-а та 26-а) опинилися у оточенні. Їх притисли до Дніпра бронетехнікою й Славутич ледь не захлинувся від крові 600 тисяч радянських вояків. 19 вересня згідно наказу Ставки Верховного Головнокомандування Київ залишили. Але Київська оборонна битва тривала до 26 вересня.

Тільки частина оточених військ Південно-Західного фронту невеликими групами зуміла вирватися з оточення. Спроби деблокувати їх внаслідок нестачі сил не дали результату. 20 вересня німецькі танки натрапили на штабну колону фронту. Загинули командувач Південно-Західного фронту М.П.Кирпонос, член Війскради М.А.Бурмістенко та начальник штабу фронту В.І.Тупіков. Верхівка країни зробила “цапом-відбувайлом” командуючого Київським військовим округом генерала Павлова. Його розстріляли.

При відступі 1941 року ради дотримувалися тактики “скіфського ведення війни”, тобто ворогові має дістатися лише випалена земля. Нищили все, що не могли вивезти. Швиденько розстрілювали ув`язнених, щоб не вивозити їх у тил. Знищили колосальний урожай 1941 року, розграбували бібліотеку АН УРСР, підірвали усі мости через Дніпро, включаючи Ланцюговий, або міст ім.Є.Бош… Не встигли вивезти й спалили у дворі МВС УРСР весь міліційний довоєнний архів…

3

М.П.Кирпонос

Однак частина комуністів та безпартійних була залишена у тилу ворога для підпільної роботи. 19 вересня 1941 року гітлерівці увійшли до Києва. Майже одразу вони взяли весь перший підпільний міськком, тоді за деякий час – другий, і лише залишки третього міськкому налагодили підпільну роботу. Крім того, на початку окупації панувала повна анархія: головний та запасний міськкоми не знали про існування один одного й кожен діяв самостійно.

Про драматичні події тих років свідчать навіть радянські джерела:

“Навесні та влітку 1942 р. окупаційній владі вдалося вистежити і розтрощити низку підпільних центрів та організацій. У катівнях гестапо загинули майже всі члени бюро головного та запасного міськкомів партії, що у зв`язку із цим припинили свою діяльність, майже 140 керівників підпільних райкомів партії, організаторів, рядових підпільників, зокрема, секретарі головного та запасного міськкомів К.П.Івкін та С.Г.Бруз, члени міськкомів В.С.Кудряшов, С.А.Пащенко, Ф.Ф.Ревуцький, Г.С.Підшивалова, секретарі підпільних райкомів партії: Жовтневого – І.Ф.Дудінов, Сталінського – Л.С.Розанов, Московського – В.І.Артамонов, Шевченківського – М.С.Ухо. Після нелюдських катувань були страчені керівник організації “Арсеналець” Д.Я.Нестеровський, активні члени організації “Смерть німецьким окупантам!” – В.І.Ананьєв, М.П.Сорока, П.Л.Тимченка та ін. 18 членів дарницького підпілля”. (“История Киева в 3-х томах, 4-х книгах, т.3. Киев социалистический. Книга 1, стр. 335, Киев, «Наукова думка», 1985)

Фактично в окупованому німцями Києві діяли розрізневі групи радянських підпільників, найспритніші – у Дарниці… Щодо націоналістичного підпілля в Києві та області, на жаль, нічого не можу сказати.

Одна із груп радянських підпільників займалася виключно підривами. Варто було німцям зібратися десь в одному місці, відкрити гестапо, будинок розпусти чи комендатуру, як за деякий час вибухівка перетворювала споруду на купу пилу. І не треба плакати над панорамою післявоєнного Хрещатика – це справа рук червоних, а не коричневих загарбників. Траплялися навіть анекдотичні ситуації: підпільники підірвали черговий київський будинок, він палає, німці тягнуть з Дніпра рукавну лінію й починають гасити полум`я, а кияни бігають і протикають пожежні рукави… Хіба це не варварство?!

Для киян потягнулися довгі 778 днів окупації.

Традиційним місцем масових страт радянських людей став Бабин яр. Вже 29 вересня 1941 року фашисти розстріляли там 52 тисячі киян. Місцями бузувірських розправ стали табори військовополонених, у яких, всупереч міжнародному праву, утримувалися і цивільні особи. У найбільших із цих таборів – Дарницькому та Сирецькому – загинули до 100 тисяч осіб. Тисячі й тисячі людей загинули у таборах смерті на Мишоловці, у ДОКу, на вулиці Керосинній. Причому в Дарниці в`язнів не було потреби навіть ліквідовувати. Там утримували головним чином військовополонених, і вони не мали навіть даху над головою. Люди просто лежали на снігу і вмирали.

4

До Німеччини

Народ не мирився з окупацією. Одні партизанські загони та з`єднання діяли на визначеній території, інші здійснювали рейди. Найбільшими рейдуючими радянськими партизанськими угрупуваннями в Україні були: С.А.Ковпака, О.Ф.Федорова, О.М.Сабурова та М.І.Наумова. Напевне, найлегше було Федорову. До війни він був першим секретарем Чернігівського обкому КПРС, йому залишили навчених людей, провіант, обмундирування, зброю, рації. Тим більшим виглядає подвиг Сидора Артемовича Ковпака – людини з народу, яка створила власний партизанський загін, що згодом став найбільшим партизанським з`єднанням. Керував усім радянським партизанським рухом генерал НКВС Тимофій Строкач.

З наближенням фронту перед червоними постало складне завдання: що робити із партизанами, яких стало достобіса і які вже мали зброю й бойовий досвід. У Білорусі цю проблему вирішили досить просто: по рації відкритим текстом усім партизанм наказали зібратися в одному місці, і німці їх любесенько знищили.

В Україні навіть червоних партизан було надто багато й вони були різні. Тому спеціально для них вигадали рейд від Путивля до Карпат. Замисліться самі: ну для чого він був потрібен? Чи не логічніше було б розгорнутися і з двох боків вдарити по німцях: з фронту й тилу? Скільки людських життів було б врятовано на фронті й у тилу!

Ковпак уже в дорозі зрозумів, що це вірна смерть. Я не можу точно сказати, як поставився до ідеї цього рейду комісар з`єднання С.Ковпака Вершигора, але одного чудового дня радистка-чекістка просто застрелила комісара… Невже хтось повірить у те, що вона це зробила із власної ініціативи?

Сидір Артемович дійшов до Карпат і наказав своїм людям переходити до “махновської” тактики, тобто розбігатися в різні боки. До речі, іноді ковпаківці контактували з бандерівцями й узгоджували свої дії, фактично УПА пропустила з`єднання Ковпака через “свою” територію. Сидору Ковпаку влада після війни непогано віддячила: він навіть отримав звання генерала. Однак його мучило сумління і за деякий час Ковпак фактично спився і знайшов вічний спочинок на центральній алеї Байкового цвинтаря.

Коли німців вигнали за державний кордон, одразу повернулися й радянські каральні органи і нагадали місцевим мешканцям, які опинилися в тилу й тим воякам, що потрапили у полон, про “ежовые рукавицы”.

Крім того, із точки зору нашого часу деякі дії радянського партійного керівництва виглядають просто маразмом. Усі знають, що першим до Києва увірвався танковий екіпаж Шолуденка. Однак зараз чомусь не згадують, яке завдання він отримав: не нищити техніку чи живу силу гітлерівців, а …встановити червоний прапор над містом!.. Отже, екіпаж загинув, але не в бою.

Марна справа зараз зважувати внесок кожної сторони у перемогу над фашизмом і шукати винних у прорахунках того часу. Більша частина учасників тих подій уже постали перед Богом. Пропоную розповідь про те, як тісно Велика Вітчизняна війна переплелася із долею моїх родичів.

Три мої діда воювали з фашизмом: двоє на фронті й один у тилу ворога. Дід по матері, Олександр Васильович Грачов не служив у армії, бо мав спадкове захворювання – грижу. Тому на фронт не потрапив.

Спочатку він як інженер брав участь у спорудженні оборонних укріплень довкола Києва (КІУР – Київський укріплений район). Нагадаю, що лише на першій лінії оборони Києва (а загалом їх було три) на відстані 30 км викопали протитанкові рови, створили понад 15 км інших протитанкових перешкод, побудували 750 дзотів, встановили дротові загородження, із заходу замінували підступи до річки Ірпінь. У її гирлі спорудили дамбу, внаслідок чого рівень води піднявся майже на два метри. Була залита вся пойма, а ширина річки досягла 700—1 100 м, а глибина по руслу – майже чотири метри. Тобто танки подолати таку перешкоду вже не могли. Однак усі ці перешкоди не врятували нас від окупації. Після війни О.В.Грачова нагородили медаллю “За оборону Києва”.

Як хорошому фахівцеві, йому пропонували евакуюватися на схід. Дідусь відмовився. Заховавши обладнання, підручники та посібники своєї кафедри, він залишився у Києві. Ніхто тоді не думав, що війна буде такою довгою і тяжкою. Ну прийшов ворог, незабаром ми його виженемо.

5

Я та мій дід

Коли німці захопила його рідне місто, Грачов не змирився з окупацією, а створив власну диверсійно-підривну групу при будівельній дільниці №6 зі своїх підлеглих і діяв із листопада 1942 по листопад 1943 року, до самого звільнення Києва від німців.

Ось рядки із книги Софії Черняк “Вічний слід” (Київ, Політвидав України, 1988):

“…У Петрушко зараз справ хоч відбавляй. Вона повинна познайомитися з усіма керівниками організацій і груп. Приміром, учора секретар Ленінського райкому Петро Рябошапка привів Олександра Васильовича Грачова. Він керівник групи у будівельній частині №6. Сміливо діє цей інтелігент, що до війни завідував кафедрою санітарної техніки Київського інженерно-будівельного інституту.

Не розгубився вчений, коли опинився в окупованому Києві. Пішов до житлового відділу проситися на роботу. Відомого спеціаліста по центральному опаленню з радістю призначили інспектором міської управи. А там він уже діяв на свій страх і ризик: особисто керував ремонтом у будинку, де була колись Київська військова школа ім.М.І.Калініна, і заморозив магістральний водопровід. Частині вермахту, яка займала будинок, довелося зимувати у нетопленому приміщенні.

Перша диверсія вдалась. До другої залучив товаришів. Інженера не бентежило, що восени 1942 року міськуправа зняла його з роботи за некваліфіковане технічне керівництво, однак зовсім позбутися відомого київського спеціаліста німцям не хотілось. У будівельній частині №6, де він був тепер бригадиром по санітарно-технічних об`єктах, диверсії продовжувались одна за другою. Ремонт центрального опалення у великому військовому гаражі тривав аж до літа. Довелося пожити у приміщенні, що не отоплювалося, і пораненим двох великих німецьких госпіталів.”

“У ті дні Київський підпільний міськком можна було порівняти із штабом великого військового підрозділу, де ні вдень ні вночі не вщухало життя… Кожна група, навіть окремий підпільник мав завдання, повинен був щось рятувати, сховати від загарбників, зберегти.

Невтомно діє розвідка. Олександр Васильович Грачов за завданням міськкому на плані Києва наніс місця розташування та чисельність німецьких військових частин і поліції в Кіровському районі, плани гаражів по вулиці Січневого повстання. Разом із членами своєї групи він обстежив підземні колектори й накреслив план їхніх трас на випадок, якщо доведеться ховати там жителів. Щодня в руках Рябошапки нові й нові розвіддані”.

Крім того, про підпільну роботу мого діда згадується у іншому виданні: “Непокоренная земля Киевская. Из истории всенародной борьбы в тылу врага” (Киев, Политиздат Украины, 1985) та у вищезгаданій тритомній “Історії Києва”.

Я дуже вдячний авторам цих видань, єдине із чим я не хочу погодитись – це щодо ролі компартії у підпіллі. Контакти діда із комуністичним підпіллям були епізодичними, він дуже часто діяв на власний розсуд, тому й залишився серед живих. За два роки окупації група під керівництвом О.Грачова втратила лише одну людину, та й то випадково, у другій половині 1943 року. Провини діда у цьому не було.

Крім того, дідуся за запросили у Бабин Яр як консультанта. Що він там робив, я достеменно не знаю, однак німці хотіли його після цього ліквідувати і вже вели до сумновідомого яру. Але дідові вдалося втекти. Ясно, що після цього повертатися додому вже не було резону… Два роки Олександр Грачов лазив по каналізаціях, то жив дома, то переховувався. У страшні часи він примудрявся годувати п`ятьох людей – себе, свою дружину, яка майже не працювала, свою стареньку матір та двох дітей – мою матір та дядька. Передавав для рідних записки, продуктові картки…

Моя мати, Грачова Олександра Олександрівна народилася на території лікарні Київського державного університету у жовтні 1941 року. Так сталося, що дід із початком окупації зник, і вдома майже не з`являвся. Тому всі турботи про свою доньку, Лизавету Семенівну та її рідну сестру Клавдію взяла на себе моя прабабця, Агріппіна Іванівна. Вона була віруючою людиною, і була впевнена, що без Божої волі ні з нею, ні з її рідними нічого не трапиться. Вночі, в умовах комендантського часу, через усі німецькі патрулі привела до лікарні свою вагітну доньку, а тоді ї племінницю.

Роди були важкими, обом вагітним після родів було дуже зле. Клавдія Семенівна взагалі билася у гарячці. Це побачив німецький військовий лікар, який на той час працював у лікарні. Спочатку він зробив обом жінкам перев`язки, поміряв температуру, а тоді кожній дав по таблетці. Вони спочатку вирішили, що він просто хоче їх позбутися, вбити і звільнити місце для інших хворих. Адже у цій же лікарні лежали поранені німецькі вояки. Однак таблетки (моя мати вважає, що це був антибіотик або щось протизапальне) почали діяти і вже за декілька днів обидві сестри були здорові. Таким чином німецький лікар в умовах війни врятував чотири життя: моєї бабці, її доньки та Клавдії і її сина. Навіщо йому це було потрібно? Хто б йому дорікнув за смерть таких пацієнтів?

До речі, чоловік Клавдії, Іван пішов на фронт і загинув у перші ж місяці війни.

Моя матуся, Олександра Олександрівна народилася дуже слабенькою, із вродженою вадою серця і в дитинстві перехворіла ледь не усіма хворобами. У школу вона пішла у віці майже восьми років. Перше взуття – черевички коричневого кольору їй купили для школи. Вона так любила це взуття, що постійно милувалася ним і на ніч ховала до себе під подушку, щоб, бува, хтось не відібрав… Першу гарну ляльку їй змогли придбати, коли вона вже навчалася у шостому класі. До цього іграшки виготовляли хто із чого. Найкращою післявоєнною іграшкою для матері були м`ячі.

Коли Олександра Грачова бачила полонених німців, вони не викликали у неї ніякої ненависті або страху. Завжди акуратні, чемні. Дехто із них був психологічно пригнічений, але ніхто не виглядав голодним і виснаженим, усіх добре годували. Німецькі полонені вояки допомагали розбирати завали на Хрещатику і у прилеглих до нього кварталах, а після 1947 року їх замінили на радянських професійних будівельників. Один із військовополонених, Ганс зробив для нашої родини лавку, яку використовували у ванній. Вона була зроблена майстерно і прослужила близько 20 років.

Моя прабабця, матір мого діда, Агріппіна Іванівна займалася “мєнкою”, тобто пішки ходила по Київській області й вимінювала речі на їжу. Іноді поверталася за декілька днів, іноді – за декілька тижнів. Добре, що наша родина тоді була середнього достатку, а то б не вижили. Одного разу люстру зі справжнього кришталю обміняли на літр коров`ячого молока для моєї матері…

Коли прийшли червоні, дід врятував перший, найстарший з корпусів КПІ. У ньому знаходилася авіабомба, яка не розірвалася. Крім того, фашисти планували підпалити цей корпус і розкидали в ньому суху кіноплівку із соломою. Олександр Васильович повідомив про все це “куди треба”. Фактично дід керував реконструкцією КПІ після війни, я навіть знайшов у нього відповідний мандат на відновлювальні роботи.

Брав участь у реконструкції Києва, був травмований на відбудові київських мостів через Дніпро. Два роки дідуся тягали на допити до НКВС, кожен із яких міг стати для Олександра Грачова останнім. Переконавшись у тому, що Олександр Васильович був справжнім патріотом своєї країни, його змусили вступити до лав КПРС і з того часу на нього посипалися нагороди (“Партизану Великої Вітчизняної війни” першого ступеня, ордени “Вітчизняна війна”, “Знак Пошани” і десяток ювілейних медалей), грамоти, та інші різноманітні заохочення. Декан, парторг факультету (і при цьому він не був комуністичним фанатиком, нікого не “закладав”).

Фізично він був дуже витривалим. У юності міг декілька разів підтягнутися на одній руці, виконував багато інших силових вправ і навіть збирався працювати у цирку. Однак перемогла інженерна справа. Олександр Васильович закінчив Художній інститут, КІСІ, чудово креслив, і вже до війни був деканом Київського інженерно-будівельного інституту. До 70 років він там викладав, був доцентом кафедри сантехніки, до 80 років займався громадськими справами – у раді ветеранів ВВв, народним засідателем у суді. Принциповий, але добрий і великодушний. Тричі одружувався, мав декілька десятків коханок. Після його смерті я знайшов щось на кшалт “пушкінського списку”, де каліграфічним почерком були записані його пасії, деякі імена, наприклад, Лідія йому подобалися, тому Лід у його житті було декілька. Його вистачало на всіх. Дід любив життя в усіх проявах, але смерті не боявся. Олександр Грачов прожив життя чесно, пережив радянську владу, хоча можна спробувати собі уявити, скільки подій відбувалося на теренах України у 1905—1993 роках!

Під час війни родина моєї матері жила у двомоверховому бараку коло теперішньої станції метро “Арсенальна”. Крім “лампочок Ілліча” там була ще піч, а решта зручностей – надворі... Там розташувалися 10 чи 12 родин, наша мала дві кімнатки на другому поверсі. Після війни Олександр Грачов брав участь у зведенні будинків по вулиці Карла Маркса (тепер вулиця Городецького) і в одному із них, під номером 11 на четвертому поверсі у 27-й квартирі його родина оселилася у 1947 році.

Два діда по батькові побували на фронтах. Один – Трохим Іванович Сердюк був звичайним селянином, доброю й спокійною людиною. За своїм характером він не був воїном, героєм, а скоріше міцним “середняком”, справжнім господарем на своїй землі. Пережив колективізацію, розкуркулення і голодомор 1933 року. У серпні 1941 року його призвали на службу і, необстріляного, без ніякої підготовки кинули на московський напрямок.

Він пробув на фронті місяць чи два, від нього надійшли лише два листи. Далі – “похоронка”. Вже після війни до села приїхав його командир і розповів, за яких обставин Трохим Іванович загинув. Він був сапером, і його підрозділ на марші нарвався на власні міни. Загинули усі, крім командира, який ішов збоку похідної колони…Безглузда смерть. Іронія долі – його вбила власна міна, а не німецький снайпер чи танкіст…Можливо, якби Трохим Сердюк загинув у бою, під час атаки, мені було б трохи легше. Я не знаю, як звали того командира, де саме загинув мій дід і не можу вклонитися його могилі…

Трохим Іванович прожив лише близько половини свого життя, міг би ще багато справ зробити своїми працьовитими руками, але загинув у продуктивному віці, на злеті. Я впевнений, що за все життя він нікому не зробив нічого поганого.

Двох його дітей – мого батька Миколу та його рідного молодшого брата Олексія доглядала тітка, Марія Федорівна Сердюк, у якої були ще трійко власних дітей. Для того, щоб врятувати братових від голодної смерті, вона віддала їх до елітного дитячого будинку…

Трохи краща доля судилася Олександру Федоровичу Сердюку, її старшому брату. Він пішов на війну рядовим, а повернувся капітаном. Був танкістом, брав Кенігсберг, столицю Східної Прусії…Все, що він привіз з війни – невеликий чемоданчик речей… Олександр Федорович був кришталево чесною людиною, тому після війни багато років працював у “Ювелірторгу”. У спадок своїм онукам він лишив не ювелірні вироби, а бойові нагороди, однокімнатну квартиру і чесне ім`я…

Війна – це екстремальна ситуація. Різні люди у важких обставинах ведуть себе по-різному. Одні стають зрадниками, інші – героями. Справжніх героїв завжди мало, страх для людини – природний стан. Іноді він штовхає на зраду, а іноді допомагає сконцентруватися. Одні люди на війні займаються мародерством, інші – штурмують дзоти…І нагороди таж бувають різними – бойовими і ювілейними, заслуженими, справжніми і купленими…

Валерій СЕРДЮК

Надруковано «ПЧ» 12/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Четверг, 30 декабря 2004 г. в 13:32
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

На сообщение "Друга Світова війна" Один комментарий

  1. Vasyl сказал(а):

    Просто маячня якась. Автор абсолюто не знає історії.   Ковпак не пиячив (на відміну відб “воїнів” ОУН-УПА, а комісаром в нього був не Вершигора, а Руднев.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта