?> Герої не вмирають – вони остаються назавжди в пам’яті народу! | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
26.04.2012, рубрика "Пам'ять"

Герої не вмирають – вони остаються назавжди в пам’яті народу!

З глибоким сумом змушені сповістити, що 14 квітня нинішнього року жителі Ставища, що на Київщині, провели в останню путь героя-рятівника, Георгія Володимировича Нагаївського, який забезпечував відкачку важкої воді в травні 1986 року з під реактора ЧАЕС.

Нам він завжди залишиться в пам’яті як активний і життєрадісний працівник пожежної охорони, доброзичливий захисник інтересів потерпілих чорнобильців, що  до  останнього  дня свого життя  готовий  був  допомогти та підтримати розумною порадою, створити усмішку в найскрутніший час та надати  практичну допомогу.

Світла пам'ять про Георгія Володимировича залишиться в серцях ставищан, рідних, та знайомих.

Редакція газети «Пост Чорнобиль», колеги по роботі

На рубежі біди…

Георгій Нагаєвський народився і виріс у Ставищенському районі Київської області у 1942 році, закінчив Львівське пожежно-технічне училище у 1963 році, з 1968 - працював у районній пожежній інспекції. За 18 років роботи на цій посаді жодного разу у районі не горіли об`єкти державної власності. Та йому "щастило" в іншому - усі складні пожежі на Київщині відбувалися на його чергуванні. Євген Нагаєвський уперше у СРСР запропонував створити автомобіль газодимозахисної служби (ГЗДС), збудував пожежні депо у Ставищах та Білій Церкві, які експлуатуються й нині.

Блискучу кар`єру перервала аварія 26 квітня 1986 року.

У радіаційне жерло йшли не вагаючись

Георгій Нагаївський працював у міліції 30 років (Пожежники тоді були в системі МВС). І коли всесвітнє лихо - вибух у Чорнобилі - покликало виконати свій обов'язок перед Батьківщиною до кінця, полковник не сумнівався ані миті.

- У травні 1986 року я очолив групу добровольців із п'яти осіб для виконання спеціального завдання урядової комісії з відкачки брудної води з-під пошкодженого вибухом четвертого енергоблоку, - згадує Георгій Нагаївський. - Справа в тому, що на пошкоджений реактор з гелікоптерів було скинуто 5 тисяч тонн різних матеріалів для зменшення виділення радіоактивних речовин в атмосферу. Пошкоджений вибухом реактор, додаткове навантаження, температура, що сягала трьох тисяч градусів, та сімдесят дві тисячі кубічних метрів забрудненої радіацією води могли спричинити вибух неймовірної сили. Така ситуація склалася на 6 травня 1986 року. Тож ту воду необхідно було терміново відкачати.

Георгій Нагаївський очолив групу добровольців-пожежних з Білої Церкви. Завдання урядової комісії було успішно виконано, відкачування води тривало 38 годин.

Надаємо спогади про ці події самого Георгія Володимировича

- З травня 1986 року я вирішив добровільно їхати на ліквідацію цієї аварії, узявши з собою хлопців з Білої Церкви, самих надійних: Войцехівського, Павленка, Дяченка та Бовта. Приїхали в Іванків, мене запрошують на розмову з Веліховим та Легасовим. Тоді був майором, а переді мною сиділи два керівники союзного масштабу.

- Вони говорять: нам необхідно вирішити проблему з водою, яка під час аварії ринула з системи охолодження реактора і заповнила під ним приміщення. Ця вода, крім того, що заважає людям працювати, загрожує іншими неприємностями. Адже під тиском тисяч тонн вантажу, скинутого зверху авіаторами, реактор може поступово осісти. Залишки ядерного палива, що розлетілося під час вибуху, перемішалися з тими матеріалами, що кидали у вогонь - свинець, пісок, гравій. Загалом, на той час це була маса з 5 тисяч тонн була нагріта до температури 3,5 тисячі градусів за Цельсієм. Під цією масою - фундамент станції, бетон завтовшки 2,5 метри, нижче - 72 тисячі кубів води. І якщо навіть ці радіоактивні відходи не зможуть розщепити воду на водень і кисень, маса відходів охолоне до температури приблизно 1700 градусів, і вкриє паром усю земну кулю. А якщо, не дай Боже, розщепить, почнеться "ланцюгова реакція" - і станеться вибух, після якого події 26 квітня здаватимуться дитячою забавкою. Може відбутися глобальна катастрофа - "мертва зона" становитиме 400 км, зона суцільних руйнувань - 200 км, нежила зона - 800 км. Тому, хлопці, усе залежить від вас, бо, за нашими підрахунками, маса радіоактивних відходів дійде до води 9 травня.

Постало нагальне завдання: відкачати воду у спеціально передбачені для цього сховища. Розглядалося декілька варіантів: пробурити знизу бетонні перекриття і через цей отвір відвести воду, пожежними рукавами відібрати її з приміщення. Однак, усе це забере багато часу, а тут лік іде на хвилини.

Зійшлися на тому, щоб іти простішим шляхом: дістатись приміщення, де стоять спеціальні заслінки аварійного зливу води, відкрити їх, а тоді вода вже сама піде, куди треба. Але ж у тому й була заковика, що приміщення з заслінками теж повністю залите водою, а шлях до нього проходить під самісіньким реактором, де радіація дуже висока.

Лікарі, які проаналізували дані радіаційної розвідки, доповіли: з міркувань безпеки у приміщеннях під реактором можна перебувати не більше семи хвилин. А поки ми з академіками говорили, мої хлопці випробували пожежну техніку, рукави. Жодна крапля води не повинна була впасти на пошкоджений реактор. У воді під ним було близько 80 рентген, а у тому приміщенні, де ми мали працювати - 300. Для того, щоб не хапати велику дозу, ми розробили чіткий план: 15 хвилин ідемо туди, встановлюємо насосну станцію, прокладаємо рукавну лінію, 15 хвилин - дорога назад.

Операція почалася 6 травня о 20 годині. Колона у складі трьох рукавних автомобілів, двох пожежних насосних станцій у супроводі дозиметристів рушає у бік реактора. Ми поставили триметрову рейку й почали качати. Під самим реактором пробули п`ять хвилин, насосна станція була встановлена втроє швидше за норматив.

Насосну станцію треба було заправляти пальним, міняти масло, стежити за режимом. Мої хлопці по черзі бігали туди й назад. Качаємо дві години - рівень води не змінюється, через три години - впав на півсантиметра. Можна було, звичайно, залізти туди у водолазному костюмі і спробувати вручну відкрити заслінки, але одній людині це зробити дуже важко - двигуни залиті водою і, до того ж, це вірна смерть. Хоча б дійти до їх рівня. Згодом вода спадала по 3,5 сантиметри за годину.

Ми качали чотирма рукавами на відстань кілометра, аж раптом, о другій годині ночі, бронетранспортер, що проводив радіологічну розвідку, переїхав і порізав наші рукави у 50 метрах від реактора. Заражена вода через діри потекла на землю. Сержанти Микола Павленко та Сергій Бовт полагодили рукави. У рукавицях було незручно працювати, тому вони їх просто скинули, і скручували рукави голими руками, повзаючи на колінах у радіоактивній воді.

Через 14 годин безперервної роботи підвела насосна станція. Дизель захлинувся. Ми почали міняти насосну станцію по пояс у радіоактивній воді. Вже було не до техніки безпеки, головне - швидше. Встановили іншу насосну станцію, попросили допомогу. Нам прислали вогнеборців із Києва - Геця, Добриню, Триноса, Худолія, Немировського. Кияни встановили ще одну насосну станцію, що викачувала воду з відстійників, а звідти вона вже йшла просто у Прип`ять, мала 4 -5 рентген. Восьмого травня о 2 годині ночі ми дійшли до заслінок і відкрили їх, вода пішла у відстійники. Увесь поєдинок з підреакторними водами тривав 32 години. Нам усім видали по ордену Червоної Зірки. Вважаю, що це справедливо. Ми усі працювали й усі постраждали. Італійці вручили мені орден Святого Мартина. Я повернувся на посаду оперативного чергового Білоцерківської зони і закінчив службу підполковником.

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 26 апреля 2012 г. в 7:24
и размещена в разделе Пам'ять.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

На сообщение "Герої не вмирають – вони остаються назавжди в пам’яті народу!" Один комментарий

  1. Евгений сказал(а):

    Світла память.Не один раз лікувались разом у відділенні променевої патології.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта