?> Говорять чорнобильці | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
31.01.2005, рубрика "Персонал ЧАЕС, Спогади"

ЧИ ДІЖДЕМОСЯ ВАШИНГТОНА З НОВИМ І ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?

(Продовження. Початок в №11, 12 „ПЧ”)

Найстаршим за віком серед усіх співрозмовників того дня був Коновалов Анатолій Іванович. Все життя він віддав енергетиці, заслужений енергетик України. На станції працював із 1981 року.

 clip_image002  

У 1954 році Анатолій Коновалов закінчив Зуєвський енерготехнікум, працював на багатьох станціях Донбасу, за направленням технікуму приїхав на Слов`янську ГРЕС, її будівництво на той час було вже завершене, займався там монтажем, відслужив три роки в армії.

Я сам родом із міста Свердловськ Луганської області, тому я потім переїхав до міста Щастя Луганської області – це місто енергетиків Луганської ГРЕС. Займався монтажем цієї станції, працював на експлуатації...

Згодом розпочалося будівництво Чорнобильської атомної станції. Я під час відпустки поїхав туди “на розвідку”, до знайомих. Підійшов до одного із начальників цеху, Малеваного (він сам приїхав раніше із Луганської ГРЕС), і той мені запропонував перейти до нього, в ремонтний цех.

Для мене це була нова робота, тому що до цього я займався експлуатацією. Попрацювавши півроку, я перейшов на роботу до турбінного цеху, це було у вересні 1977 року, тоді запускали перший енергоблок ЧАЕС.

Там я і працював і до аварії, і після неї. Саме у ніч аварії я був вихідний. Був дома, а вночі пішов на зміну, тобто в ніч із 26 на 27 квітня 1986 року. Усі блоки на той час були зупинені, чергували фахівці, слідкували за ситуацією, щоб не було пожежі.

Ми відправили у відпустки молодь, жінок і самі взялися до праці. Із нашої зміни – 20 осіб лишили лише п`ятьох. До нас на допомогу приїхали хімічні війська, (війська радіаційної розвідки). Працювали зі своїми приладами, на бетеерах… Інакше рухатися було неможливо, тому що був великий рівень радіації.

Ми монтували і запускали спеціальне обладнання для охолодження реактора.

Відчергували ніч, тоді відпочили, і ще одну ніч. А потім нас відправили додому і наказали взяти необхідні документи, особисті речі і ми приїхали у табір за 60 км від станції, нас розташували там. Ми прожили декілька днів, їздили на роботу на бетеерах. Потім вже нас пересаджували на автобуси, ми переодягалися.

Направляли на роботу “партизан”, вони нам допомагали. Ми заливали підлоги білою мастикою, спеціальною фарбою.

До кінця 1987 року я був на ліквідації аварії на ЧАЕС. Отримав другу групу інвалідності, коли перебував вже на пенсії у Києві.

Нас зібрали, нагородили, подякували нам, і одразу після цього я пішов у відпустку. Потім нас звільнили за станом здоров`я. Здоров`я було вже нікудишнє.

Із листопада 1987 року – на пенсії. Зараз уже не працюю…

Безумовно, мене сюди привело почуття солідарності. Нам усім розіслали запрошення, на дверях під`їздів розклеїли оголошення.

Тут, на мітингу я зустрів багато своїх старих знайомих. Добре знаю таких людей, як Сашко Середа, помічник Андрєєва, його водія Володю Бражника, впізнаю багато знайомих ремонтників, із якими довелося працювати у одному цеху: Володю Ткачова, Володю Чирвакова, Данилова, дуже багато.

У нашому районі є ветеранська організація ліквідаторів, там ми час від часу збираємося. Я там теж раніше активно працював. Зараз уже роки не ті, відходжу від справ. Але продовжую спілкуватися з людьми, із якими мене міцно поєднала катастрофа на четвертому енергоблоці ЧАЕС…

Вважаю, що уряд може нам реально допомогти. Відбувається перерахунок пенсій, але на нас це ніяк не відбивається. Я, власне, живу не погано, на молочко та хлібчик вистачає… Жити можна… Але ж є люди, яким значно важче, ніж мені, у яких пенсія менша і болячки обсіли більше, ніж мене…

Якщо у бюджеті є сім мільярдів, то чому хоча б частину цих грошей не спрямувати на допомогу ліквідаторам, людям, які врятували світ?! Адже ми не вимагаємо нічого нереального. Дайте нам те, що ми заслуговуємо!

– А міська влада щось робить для Вас особисто?

Малувато. Зараз я мешкаю у двокімнатній квартирі на Троєщині, і разом нас три родини – я, син з дружиною та онуком і донька. Донька знайшла собі молодого хлопця без квартири. Він – колишній “афганець”. Тобто і мені і йому належить виділити окрему площу. Добре, що після аварії я хоч таку квартиру отримав. Але ж це не вирішує усіх наших проблем. Тіснява страшна. Як нас усім розташуватися у двох кімнатах?!

Я звертався до Андрєєва, той переадресував звернення до міністра Григорія Реви, а міністр звернувся до Деснянської райдержадміністрації. Мене поставили на чергу. Черга 3 000 осіб. Я там 1039-й. Скільки років мені ще чекати? Невже вони думають, що я житиму вічно?

Звертався й до Омельченка. Мені відповіли, що мене й тут взяли на чергу, однак моя черга надійде не скоро… Звертався й до Януковича, як до кандидата у президенти. Поки що немає ніяких зрушень.

Я вже не вірю в те, що отримую іншу квартиру…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Ви не шкодуєте, що брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС?

Ні. Я приїхав на станцію свідомо. Там тоді було нове обладнання. Мені було цікаво його засвоювати… Звичайно, нікому й на думку не спадало, що тут може трапитися така катастрофа…

Я вважаю, що найбільша провина за аварію лежить на радянських учених на чолі із академіком Олександровим, соратником Курчатова, який чудово знав реактори типу РБМК і наполіг на їхньому встановленні саме в Чорнобилі. Олександров усіх запевняв, що цей реактор абсолютно надійний, що у нього чудовий захист, що реактор РБМК пройшов усі випробування… Бог суддя цій людині…

Я був членом Прип`ятського міськкому КПРС, впродовж чотирьох років був членом Київського обкому партії, звідти й отримав направлення на ХХVI з`їзд КПРС до Москви.

– Такі люди, як Кравчук, Масик реально щось зробили для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС?

Ні. Вони просто були присутні, керували людьми, ніяких подвигів вони там не здійснювали. Там було багато інших керівників України, наприклад Кочура, другий секретар ЦК КПУ. Вони усі нас морально підтримували, обіцяли, але всю роботу робили ми, а вони лише сиділи у зручних керівних кріслах…Але своїх дітей не забули вивезти…

Якби я лишився у Донбасі, то не потрапив би на ЧАЕС і не отримав би таку дозу опромінення… Але життя прожити ще раз не можливо, тож не варто й шкодувати про такі речі. Мені не соромно перед своїми нащадками.

Валерій СЕРДЮК

(Далі буде) 

 

Надруковано «ПЧ» № 1(13) січень 2005

Запись была опубликована: (ом) Понедельник, 31 января 2005 г. в 18:38
и размещена в разделе Персонал ЧАЕС, Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта