?> Говорять чорнобильці | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
14.02.2005, рубрика "Персонал ЧАЕС, Спогади"

ЧИ ДІЖДЕМОСЯ ВАШИНГТОНА З НОВИМ І ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?

(Закінчення. Початок в №11, 12 (2004 р.) та №1 „ПЧ”)

Дві згорьовані жінки, зневірені в усьому.  Вони вже не вірять нікому й ні на що не сподіваються, а просто доживають віку…

Вдовы

Перша – Ковальова Людмила Василівна.


Мій чоловік, Ковальов Віталій Григорович після гострої променевої хвороби став інвалідом другої групи.  Працювати на Чорнобильській станції він уже, природно не міг,  і три роки тому помер…

Зараз у нас просто катастрофічне становище.  Наші діти виросли, вже підростають двоє онуків, із нами живуть старенькі батьки, усі ми семеро зараз мешкаємо у малогабаритній трикімнатній квартирі.  Всю житлову площу займають ліжка.  Нашим дітлахам навіть нікуди поставити столик, щоб вони могли вчити уроки. Вони повинні навчатися, займатися.  Про ігри вдома вже навіть і не йдеться…

Просто дивно: у державі є закон.  Держава зобов`язана нас захищати. Ми всюди шукали правди, зверталися до різних організацій.  Ходили на прийом до прем`єра,  писали листи  до газет.  Ніхто не хоче нас вислухати, ніхто до нас не прислухається…

Хоча ми не вимагаємо нічого незаконного, протиприродного.  Зверталися до відповідного комітету Верховної Ради, разом із гуртом таких же нещасних людей, як ми.

Ніякої реакції…

Просили навіть видати нам житло за 50% вартості.  Ні! Ніхто не хоче навіть таким чином вирішити наші житлові проблеми.

Ми живемо у Деснянському районі.   Чомусь важко повірити у те, що держава не в змозі нам допомогти… Ні по молодіжному кредиту, ні через різноманітні громадські організації ми нічого не досягли.

Синові вже 35 років, і під молодіжні програми він уже не потрапляє…

До розмови приєднується її супутниця, Харченко Людмила Федосіївна.  Колишня працівниця станції. Гостра променева хвороба із 1986 року.  Пенсія мізерна, її не вистачить навіть якби я жила одна.  Нову квартиру не дають, надія тане із кожним роком. Здоров`я теж уже немає.

Наші дві родини інвалідів Чорнобиля намагаються якось підтримати одна одну.   Разом зі мною проживає моя старенька матуся, їй уже 86 років. Я вже не знаю, до кого звертатися, ми вже пройшли усі інстанції… Це немов голос волаючого у пустелі. Напевне, треба вже шукати правди у європейських судах…

Моєму синові 31 рік, у мене важка недуга, я не знаю, скільки ще проживу, але знаю, що після моєї смерті нам вже ніхто нічого не дасть, ми втратимо усі пільги, навіть ті, які вже зараз не надаються, а раніше були…

Писали, зверталися, ходили по інстанціях – усе марно.  Нам нічого не дали, ми – такі ж громадяни України, як і інші.

Усі наші звернення спрямовуються до міської державної адміністрації.  Омельченко сам нічого не розглядає, і вони переправляються у район, до управління по захисту від наслідків Чорнобильської катастрофи.  А начальником цього управління у нас є Людмила Вікторівна і у неї на такі звернення й скарги є одна-єдина відповідь: вас багато, а грошей на будівництво житла виділяється мало.   Тому ви всі разом знаходитеся у одній великій черзі із трьох тисяч осіб.  Чекайте своєї черги…

Із 1994 року ми стоїмо у цій черзі і надії на отримання житла вже розтанули, немов торішній сніг…Потроху помирають ліквідатори, їх знімають із черги, але вона не набагато скорочується…

Здається, наші проблеми вже нікого не цікавлять…

P.S. Цікаво, скільки ще чекати усім цим людям? Адже справжніх ліквідаторів не так вже й багато, тим більше для такого міста, як Київ із його велетенськими прибутками, соціальними програмами, впливовими організаціями.  Добре “афганцям” – вони можуть узяти й захопити один із будинків “Царського села”, який їм обіцяли, бойовий вишкіл дозволяє.  А  як діяти ліквідаторам, якщо чиновники їх не чують?  Жбурлятися у вікна можновладців шматками графіту чи ходити у респіраторах, костюмах ОЗК?  Брати у заручники керівництво ЧАЕС чи зони відчуження? Скористатися досвідом “Грінпісу”?

Наша із шефом “прогулянка” Центральним парком відбувалася 21 жовтня, однак коли ми готували ці матеріали до друку, на вулиці українських міст уже вихлюпнулася “помаранчева революція”. Вона затопила тротуари й проїжджі частини, дев`ятим валом вдарила у вікна на печерських пагорбах,  розколола суспільство й країну. Можливо, ліквідаторам треба просто приєднатися до протестуючої молоді?

Шукав правди
Валерій СЕРДЮК

Надруковано «ПЧ» № 2(14) лютий 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Понедельник, 14 февраля 2005 г. в 10:43
и размещена в разделе Персонал ЧАЕС, Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта