?> Говорять чорнобильці | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
30.12.2004, рубрика "Персонал ЧАЕС, Спогади"

ЧИ ДІЖДЕМОСЯ ВАШИНГТОНА, З НОВИМ І ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?

(Продовження. Початок «ПЧ» 11/ 2004)

Наступний співбесідник – Михалків Дмитро Васильович, народився у Кіровоградській області.

– Після служби в армії я приїхав на будівництво ЧАЕС за комсомольською путівкою із міста Знаменка. Два роки попрацював на будівництві, а потім перейшов на станцію. Працював на дільниці Львівенергоремонту, в турбінно-реакторному цеху. Обслуговував турбінно-реакторне обладнання. Монтували турбіни й запускали їх. Турбініст. Турбіни не працюють без масла, а масло – пожежнонебезпечний продукт. Тобто робота там – це колосальна відповідальність.

Із вересня 1986 року – на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У ніч аварії знаходився вдома, готувалися до випробувань, мали зупиняти блок, але зупинка весь час відкладалися. Ми мали вийти вранці, 26 квітня. Ми не були в жодній зі змін. У змінах були електрики. А з ранку ми довідалися про аварію і на роботу вже не виходили.

Із вересня 1986 по 1989 рік працював на ліквідації наслідків аварії на станції, а згодом десять років – на обслуговуванні електромережі міста Прип`яті. Із липня вийшли на роботу дизелісти, а ми – з вересня.

6

Д.М. Михалків на мітингу біля Верховної Ради

Доводилося робити все – здійснювати запуск обладнання, промивку, чистку. Збирали обладнання і готували його до запуску. Із 1989 року мене переселили у місто Славутич. Там була “брудна” пляма.

У 1999 році, коли я працював у цеху міста Чорнобиля, за станом здоров`я пішов на інвалідність. Мені ставало все гірше, і я із великими складнощами проходив медичну комісію. Дали третю групу інвалідності, це 60% від зарплатні. Пенсія 370 гривень.

Живу зараз у Києві, у Ватутінському районі, по вулиці Ніколаєва.

Вже після аварії я одружився, донька на даний час навчається у музичному училищі імені Глієра, а син вступив до МАУП, платимо за його навчання, йому 15 років. Донька навчається за держзамовленням.

Я ходжу на всі заходи, присвячені чорнобильським проблемам. Вірю в те, що можна домогтися своїх прав законними методами, протестуючи проти чиновницького свавілля. Закони у нас хороші й справедливі, але вони не виконуються. Ми маємо бути повністю забезпечені усім необхідним. А фактично, перебуваємо на утриманні своїх рідних. Ціни постійно зростають, а пенсії для нас майже не індексуються. Пільги постійно урізають. А обивателі кричать, що для нас усе безкоштовно!

Ми змушені підробляти, а нам необхідно дати хоча б реальний прожитковий мінімум. Я сторожую за сто гривень на місяць. Хіба це зарплатня? А на хорошу роботу мене вже не візьмуть, та і я вже не витримаю... На ліки ніяких компенсацій ніхто не дає, і безкоштовних ліків для нас уже давно немає, не видають.

Я постійно підтримую стосунки з іншими ліквідаторами, зі своїми друзями, з людьми, з якими працювали на станції, у Чорнобилі. Я довго працював на станції, і мене добре знають. І я знаю і ІТР, і робітників. У нас усіх одна група – третя. Я постійно підтримую стосунки зі своїми колегами по роботі, з дільниці нашого турбінного цеху.

Поки ми працювали, ми були потрібні, а тепер від нас відмахуються. ЗАРАЗ МИ НІКОМУ, НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ! НАС ХОЧУТЬ ВИКИНУТИ ІЗ СУСПІЛЬСТВА, ДОЧЕКАТИСЯ НАШОЇ СМЕРТІ…

Ні “афганці”, ні “чорнобильці” зараз нікому не потрібні. А якщо ми ще й не будемо заявляти про свої законні права – з нами ніхто й не буде рахуватися! Просто передохнемо поодинці!

Поки ми працювали, ми все й мали, нам обіцяли, що держава про нас не забуде. Поки ти здоровий, ти ще комусь потрібен, а тепер, коли ти немічний – нікому. Нас хочуть позбутися.

А якщо приймуть новий закон про чорнобильців – нам взагалі буде капут!

Пенсії підвищили загалом по Україні, але нас це не торкнулося. Морочать наші голови…Тим більше, що у таких людей, як я не вистачає достатнього трудового стажу, щоб нам нарахували хорошу пенсію, і щоб на неї можна було хоч якось жити.

Але ми сповнені рішучості, ми будемо боротися за свої права!

Можна розраховувати лише на нас самих, ніхто за нас не буде відстоювати наші інтереси.

З усіх чорнобильських об`єднань я найбільше вірю руху Андрєєва. Чорнобильський рух роз`єднаний, роздертий на шматки, і кожне крило цього руху бореться лише за свої вузькі інтереси.

7

На фото зліва направо:
1-й ряд: Керенцев Микола (помер), Михалків Дмитро,
Пастушина Микола, Петренко Микола, Шереметьєв Сергій.
2-й ряд: Слепощин Віктор, Бич Федір, Рудавка Василь (помер),
Романенко Василь (помер), Поляков Анатолій (помер), Ніколін Леонид.

Ми повинні об`єднатися в одну могутню структуру, зімкнути наші лави, і разом боротися за свої права! І інваліди, і ліквідатори аварії на ЧАЕС повинні бути разом! Кожен із нас окремо нічого не досягне.

Інші ліквідатори – міліціонери, пожежні борються за свої права і досягають успіхів у боротьбі з бюрократією. А ми, цивільні люди, експлуатаційники відстаємо від них.

А між тим у нас спільне горе, ми всі стали інвалідами і боротися за свої права мусимо разом. Частина ліквідаторів дуже пасивна, не вірить в усіх боротьби. Дивіться, як мало нас сьогодні прийшло. А лише у Деснянському районі Києва три тисячі ліквідаторів.

Ніякої участі у роботі громадських організацій ліквідаторів на приймаю, зате із задоволенням передплачую й читаю нашу газету “Пост Чорнобиль”.

Бажаю своїм колегам домогтися перемоги у боротьбі за наші права! Щоб у нас усіх – і звичайних пенсіонерів, і ліквідаторів було нормальне, людське життя. От я, наприклад, живу у поганих побутових умовах, їх необхідно покращувати, у мене зростає двоє різнополих дітей, але куди нам розселятися?

Валерій СЕРДЮК

(Далі буде)

Надруковано «ПЧ» № 12/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Четверг, 30 декабря 2004 г. в 13:41
и размещена в разделе Персонал ЧАЕС, Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта