?> Іван ГАЙВОРОН | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
20.03.2006, рубрика "Творче свічадо"

За правдою, мов за озоном, скучив

Іван Гайворон народився в м. Гайвороні на Кіровоградщині.

Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. Автор багатьох поетичних збірок „Багряні громи”, „Сходження”, „Екліптика духу”, „Божа ріка”, „Із попелу твориться порох” та інших.

Гайворон 1

Державність і незалежність – духовна сутність його поетичного кредо. Його слово дихає особливою пам’яттю, тому безперервність історичного зв’язку поколінь полум’яним спалахом проходить через всю творчість Івана Гайворона.

Усі його життєві переживання відбилися у його віршах. Він небайдужий до сьогодення України, але він небайдужий як до минулого, також і до майбутнього свого народу. В його віршах ми дізнаємось про голодомор 1947 року, який йому довелося пережити у дитинстві. У віршах ми бачимо його ставлення до Чорнобилю – великої трагедії українського народу. Життєвий досвід поета дозволяє сказати:

Із літа сонце поверта на осінь.

Летять мої літа – товарняки.

Тружденне серце ревно душу просить:

Напитись сили з Божої ріки.

Тому особисто треба відзначити високу духовність його поезії.

Не можна не звернути увагу на громадянську позицію Івана Гайворона. Дуже важко йому бачити, що діється навкруг. Це також має відображення в його вірші „Шевченківські стовпи”:

За правдою, мов за озоном, скучив.

Як вивернули пазурами суть!

А вітер стогне, чорні хмари скучмив.

Крадуть, вбивають, нищать, продають...

Минаючи в стоячих водах бухту,

Спішу, не зупиняюся ніде.

Ще мить якась – поріжуть задля брухту

Святі стовпи, і небо упаде.

Дивує, що Іван Йосипович, маючи такий величезний талант, міцний характер патріота-українця, в житті дуже скромна людина. Але це не заважає йому випускати нові поетичні книжки. Зовсім нещодавно випустив поетичний збірник, вже готує до друку нову книгу.

Успіхів Вам, Іване Йосиповичу, здоров’я, та радуйте шанувальників поезії своїми новими поетичними рядками.

Анатолій КОЛЯДІН

Поезії Івана ГАЙВОРОНА

яремча

Шевченківські стовпи

У день важкий, як вилитий з граніту,

Збагнувши зраду, я отетерів.

Піду шукати – чи знайду? – край світу

Отих святих Тарасових стовпів.

За правдою, мов за озоном, скучив.

Як вивернули пазурами суть!

А вітер стогне, чорні хмари скучмив.

Крадуть, вбивають, нищать, продають...

Минаючи в стоячих водах бухту,

Спішу, не зупиняюся ніде.

Ще мить якась – поріжуть задля брухту

Святі стовпи, і небо упаде.

Дух України став там на сторожі

В кривавих росах. Знаєш ти про це?

Іду повз хитрі лестощі ворожі,

Їх хижа суть вогнем єство пече.

Розплавленим металом тиснуть висі,

Електрозварки ріже очі блиск.

То ріжуть волю. Стань і придивися,

Вони з тих рос кривавих мають зиск.

Не зупиняюсь. Треба поспішати.

Вставай до бою, плем’я молоде!

–  Іди! Спіши!! – благословляє мати –

–  Не встигнеш, сину, – небо упаде.

Влітку сорок сьомого

Помер учора друг мій, одноліток.

Ховали вдвох. З чужих був тільки я.

У яму кинув грудочку нагріту.

Яка ж вона тяжка – свята земля!

О, скільки ще непізнаного світу

В житті прийдеться пізнавать за двох.

І хтось мене покликав до обіду,

Мене здалось, що кличуть нас обох.

Чи їв, чи ні? Та цвинтар не наївся,

Бо чорна смерть схопила за живіт.

Від хліба з лободи, від того дійства

Мені зчорнів до краю білий світ.

Я плазував, упав на теплий камінь,

Мов то було спасіння від недуг,

Так засинав, тремтячими вустами

Затисши біль, - і біль поволі вщух.

А хтось комусь казав: „Мене послухай

(Час ті слова до днів оцих не стер), -

Бач, як скрутило, як обсіли мухи,

Потрібно рідним передать, він вмер”.

А з рук моїх вже виростали крила

У полум’яно-трепетним вогні,

І в крилах тих дзвеніла пружна сила.

Чи то лише здавалося мені?

Я стрімко піднімавсь у височінь,

Махав крильми, немов прощався з вами,

І тінь моя ридала між хлібами,

Обнявши друга виснажену тінь.

Мені виднілись луки і поля,

І гай, і коні, і струмки іскристі.

Як мати в бурштиновому намисті,

До мене руки простягла земля,

Покликавши дорогу на підмогу,

Щоб повертатись з неба не вагавсь:

„Ти ж не набігавсь, бо опухли ноги,

На конях у степу не накатавсь”.

Озвалась річка: „Ти ж не накупався,

Не надивився, світу не пізнав...”

„У піжмурки із нами не награвся”, -

Сурмили сумно коники із трав.

„Вертайся, - одуд надривавсь над лугом, -

Збирай ожину, брате”. Я зомлів.

Зозулі з гаю голосами туги

Несли окрайці хліба від зайців.

Підвівся степ, і цвинтар взяв на руки.

Губами чорних і святих могил

Пропік склепіння неба болем муки,

Мене на землю добру опустив.

А сонце поверталося на вечір,

І степ, і цвинтар зморено затих.

Хтось підійшов, обняв мене за плечі,

Я повертавсь із мертвих до живих.

Лоша

Стоїть перед очами жовтий ліс,

І жодна в нім пташина не співає,

І сум летить над Прип’яттю навкіс

Крізь море радіації безкрає.

А люд покинуть місто поспіша,

На Київ двиготять автоколони.

Біжить за ними злякане лоша,

І каркають йому услід ворони.

Куди ж ви, люди? І лоша біжить,

Долає, задихаючись, утому.

На Прип’ять озирнеться і в ту ж мить

Іржанням кличе: поверніть додому!

Так довго кличе. Голос пересох.

Всі з Прип’яти, де в Прип’ять подорожні?

Дим в горлі, мов розпечений пісок,

Куди ж ви, люди? Так робить не можна!

Біжить лоша від горя навмання,

Відчувши щось трагічне підсвідомо.

Яка біда вас, люди, підганя?

Прохаю, повертайтеся додому!

Біжить лоша і кропить сивий шлях

Пекучими сльозами ностальгії,

І атомний вогонь в його очах

Горить тривожним блиском безнадії.

Від втоми задихається лоша.

Погасла в небі сонця сонна люстра...

Це я біжу, рида моя душа,

Болячий світ летить мені назустріч.

З попелу твориться порох

Буде остання ця битва для нас:

Грізна, кривава, вогненна.

Слухайте, хлопці, останній наказ:

– За волю, шикуйсь під знамена!

...Хлопці упали, мов кара небес, –

Подвигом дух осінило.

Кожний в бою тім, упавши, воскрес –

Ворога крушить стосило.

Ні, не здолать їх живими в огні –

Хто їх, таких, переможе?

Кат у священній за волю борні

Стать переможцем не зможе!

Де це, в якім відбулося краю?

Світе, кому який клопіт.

Хлопці в нерівним упали бою,

Стліли, розпавшись на попіл.

Струнко!

Рівняйсь, моя мужність, на стяг,

Буде повержений ворог!

Рветься душа до найвищих звитяг –

З попелу твориться порох.

Поет і любов

Любить цю жінку – то є власна смерть,

Вона навіки білий світ зав’яже.

І все піде під корінь, шкереберть:

– То як, ти згоден, мій коханий княже?

Я поламаю з рук гарячих кліть,

І полечу, як день почне лиш дніти.

Тобі зі мною суджено згоріть.

– Горіть не страшно, страшно мертвим тліти.

– Тебе ж твоя надія обмане,

Якби ти знав себе насправді: хто ти?

Платить життям за щастя неземне

Потрібно, мій печальний Дон Кіхоте.

– О, Дульсінея! В магії орбіт

Ридає від кохання навіть демон,

Його сльоза пропалює граніт

Над істиною вічної дилеми.

– Жахний твій вибір, я ж страшна змія.

Ти чуєш, як нутро твоє холоне?

І зникне в небутті твоє ім’я –

То як, ти згодний, мій Лаокооне?

– Мені вже стали береги тісні,

Тому з любов’ю відчиняю двері.

В усіх випадках суджено мені

Згоріть вогненним словом на папері.

Надруковано "ПЧ" № 5(29) березень 2006

Запись была опубликована: glavred(ом) Понедельник, 20 марта 2006 г. в 10:32
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта