?> Концерт кобзаря-лірника Василя Нечепи | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
05.03.2005, рубрика "Статті"

Пісня – душа народу

8 лютого у колонному залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України відбувся концерт кобзаря-лірника, козака-характерника, заслуженого артиста України та лауреата премії ім. І. Нечуя-Левицького, Василя Нечепи.

Окрім вищезгаданого Василь Нечепа –  щирий українець, дійсний патріот, а головне – хранитель безцінного скарбу – української народної творчості, що з прадавніх часів передавалася з уст в уста. Завдяки таким вірним синам України як Василь Нечепа, ми й досьогодні можемо насолоджуватися багатовіковим надбанням нашого талановитого народу.

Організаторами творчого вечора виступили Національна спілка кобзарів України, Всеукраїнське товариство „Просвіта” ім. Т. Шевченка, Український фонд культури та Міжрегіональна Академія Управління Персоналом. Своєю промовою вечір розпочав голова „Просвіти” П. Мовчан. Після його красномовного вступу на сцені з’явилася ведуча концерту, котра урочисто оголосила вихід Василя Нечепи. Але кобзар з’явився не один – разом із ним на сцені красувалися два незвичайні музичні інструменти. „Діатонічна кобза і хроматична ліра”, - пояснила ведуча. Василь привітався з громадою, подякував гостям за те, що вони прийшли сьогодні у цю залу, а отже не цураються творчих здобутків наших славних предків і шанують нашу прадавню культуру. Далі він узяв у руки ліру і ось...

Простору залу по самі вінця заповнив дивовижний у своїй величі спів артиста, котрий переплітався з пронизуючою серце мелодією. Голос Василя пестив слух, він був сріблясто-ніжний та могутньо-гучний. Від його звучання завмирала душа, а тіло вкривалося мурашками. Його пальці линули по струнах ліри, а здавалося, що під ними знаходяться тонкі струни душ присутніх. З уст співця чистою рікою лилися журливі пісні та бувальщини. У них він вшановував наш могутній народ, сивочолу маму-Україну та Господа-Бога нашого. Після бурхливої хвилі оплесків, Нечепа взяв до рук кобзу і у залі запанувала мертва тиша нетерплячого очікування. „Розкажу я Вам що від людей чував про батька нашого Тараса Шевченка” – виголосив кобзар і почав промовисту пісню-розповідь „Через віки та серця” присвячену пам’яті Тараса Григоровича. Василь пропустив через своє серце всю тугу сирітливого дитинства Тараса, доніс той жаль до кожного слухача. Він достовірно змалював бідність, у якій довелося жити хлопцю, передав увесь тягар нестатків, що тому довелося зазнати. Від босоногого дитинства оповідь плинула до юних років Тараса, і далі, далі... Ось пісня палає розпачем нещасливого кохання Шевченка, а ось переповнюється тугою за долю українського народу, котрому геній присвятив свої творіння, свою свободу та своє життя. Залунали улюбленні пісні Шевченка, які він, маючи прекрасний голос, любив співати за життя. Так інтимно виводив їх Василь, що в уяві тут же вимальовувався портрет Тараса, який, стоячи на святій українській землі, милувався на зоряне небо під акомпонимент цих мелодійних мотивів.

На початку другого відділення Василь повіствував про наших видатних предків – славних запорозьких козаків. Героїчні походи, легендарні гетьмани, хоробрі вояки -  це гордість нашого народу, котра ні в якому разі не повинна бути байдуже забута. Козаки захищали рідну землю, прославляли український народ, творили історію нашої Батьківщини. Їх відвага, мужність та патріотизм безсмертні, адже вони передали ці риси нам. Бо ми – їхні нащадки, ми – продовжувачі козацького роду, і тому просто не маємо права осоромити наших видатних пращурів, спаплюжити їх славну пам’ять і покинути розпочату ними справу. Слідом за запорожцями кобзар згадав чумаків. Він повідав слухачам про чумацьке життя, заграв пісень, котрі ті наспівували, рушаючи у довгу дорогу, та наспівів складених про них самих. Мелодії були ліричні, навіть трішки сумні. Але невдовзі кобзар запропонував підбадьоритись і, дзвінко вдаривши по струнах, весело заспівав жартівливих пісень. Не залишилося сумнівів, що цього вечора митець цілковито володарює над почуттями та емоціями присутніх: з однаковою легкість він примушує серце шалено калатати і весело співати, душу- щеміти журбою та втішатися веселощами. Для того щоб слухач напружено замислився чи безтурботно посміхнувся йому достатньо доторкнутися струн своїх вірних подруг – ліри та кобзи, і випустити з грудей розливисту пісню, що злітає над землею наче вільний птах.

Закінчивши чергову пісню, Василь запросив на сцену своїх помічників. Ті винесли порожні скляні пляшки і почали їх бити. Нічого не розуміючи публіка здивовано стежила за тим, що відбувається. Начепа ж, скинувши черевики та сорочку, впевнено підійшов до битого скла і, під сполохані зойки глядачів, став на гострі уламки босими ногами, залишаючись при цьому абсолютно спокійним! Злякано-приголомшена тиша змінилася хвилею оплесків. Але то був ще тільки початок! Далі він голою спиною ліг у ту виблискуючу вістряками купу, а його асистентка стала йому на груди! Але й на цьому мужній козацький нащадок не зупинився. Його помічник дістав величезний ніж і продемонстрував усім гострість його леза. Коли він заніс цей ніж над животом Василя, котрий продовжував лежати на склі, у залі стало чути лише прискорене биття схвильованих сердець. Глядачі напружено дивилися на сцену і,затамувавши подих,чекали, що буде далі. І от асистент розтуляє пальці і  вістря стрімко летить донизу, досягає живота Нечепи та... відскакує, не залишивши на його тілі  й подряпини! Зал вибухає оплесками та захопленими вигуками. „Справжній козак! Дійсна мужність! Незвичайна міць духу та тіла!” – лунає поміж рядів.

Після виступу Нечепа запросив на сцену свого послідовника –  студента четвертого курсу МАУПу, бандуриста Романа, котрий під супровід російської бандури виконав декілька ліричних народних пісень. Слідом за Романом з’явилися зовсім юні артисти – співаки та кобзарі гурту „Соколик”. Малі козаченята проспівали „Заповіт” Шевченка, а потім, пританцьовуючи та присвистуючи, бадьоро виконали українську жартівливу пісню „Ой, лопнув обруч!” Нестримна радість з’являється у серці, коли бачиш, що українці з самого ніжного віку розуміють, що вони – нація, а не натовп, котрий просто живе на одній території, коли вони зберігають традиції та мову своїх дідів, коли вони пишаються з того, що вони – діти України. На цій радісній ноті добіг до кінця концерт кобзаря-лірника Василя Нечепи.

Недарма в народі кажуть, що кобзар – то і порадник, і розрадник. А я б іще додала, що кобзар – провідник Божий, адже він вершить святу справу – відроджує прадавню культуру, вшановує творчий талант наших предків, нагадує людям про минуле, щоб мати щасливе майбутнє. Геній українського слова Т. Г. Шевченко у своєму „Перебенді” писав: „А хто грає, того знають І дякують люде: Він їм тугу розганяє, Хоть сам світом нудить.” Тож щира дяка та низький уклін вам, кобзарі! Співайте ж, співайте завжди, бо пісня – то душа народу.

Олена КІРЯНОВА 

Надруковано «ПЧ» № 3(15) березень 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 5 марта 2005 г. в 16:37
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта