?> ЛИЦАР ПЕРШОЇ ШЕРЕНГИ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
22.06.2004, рубрика "Спогади"

Іван Бутрименко – людина дивовижної долі.

Мирна, спокійна і лагідна. У дитинстві він не мріяв бути пожежником.

Також ніколи він не прагнув стати героєм, але сама доля обрала його. В ніч на 26 квітня він виїхав на ліквідацію пожежі на ЧАЕС у складі караулу ВПЧ-2, який очолював Володимир Правик. Їх було 12 осіб, тих хто першим прибув до зруйнованого реактора: В.Правик, І.Шаврей, Л.Шаврей, В.Прищепа, М.Нечипоренко. Водій, командир відділення зробив усе, щоб ліквідувати вогонь. Щоправда, тоді ніхто не думав про радіацію. Половина особового складу тих двох перших караулів вже у кращому світі...

Бутрименко

Іван Бутрименко

Іван Олексійович – корінний поліщук. Його рід впродовж близько 900 років жив на території колишнього Чорнобильського району. Всі представники цього род120

у – два брати Івана Бутрименка та обоє небожів – Володимир та Микола – балакуни, веселуни та дотепники і говорять скоріше білоруською мовою, ніж російською чи українською. Тому під час розшифровки розмови я часто не міг визначитись, на яку мову краще всього перекладати їхні діалектизми – російську чи українську? Наприклад, ви десь чули такий вислів “бомбленые ямы”?! Так Іван Олексійович називає воронки від бомб.

Отже, слово Івану Бутрименку.

– Трудову діяльність я розпочав у Чорнобильському ДЕУ-721 по експлуатації доріг, які ведуть від Чорнобиля до Іванкова, та від Іванкова до Поліського. Усі ці дороги ми мостили і перекладали, бо після Другої світової війни вони були дуже розбиті.

Одного разу по станції Янів ходили топографісти і робили якісь свої розрахунки і виміри. Це було приблизно 1969-го чи 1970-го року. А ми саме прокладали дорогу коло нафтобази і запитуємо їх – що це ви, хлопці, робите? Вони відповідають: тут стоятиме нова електростанція. Згодом, коли ми почули, що тут ще й будуватимуть місто, ніхто в це не вірив: та ви що? Тут, де раніше проходила лінія оборони, суцільні воронки від бомб та снарядів, міни? Там земля була дуже поорана снарядами й бомбами. Воронки та поодинокі сосни.

Та за деякий час справді розпочалося будівництво, спочатку атомної станції, а згодом і міста. Звели і той будинок, де я сам згодом жив у Прип`яті – по вулиці Дружби Народів, 5. На 3 поверсі квартира №31.

Згодом дорожне управління розформували, і я повинен був возити начальника станції. Однак один мій товариш, який на той час працював механіком у місцевій пожежній частині, запропонував мені йти до них, у пожежну охорону. А мене дуже влаштовував графік роботи – доба через троє. Я саме будував хату в Буряківці, повітку... Згодом лишився у пожежній охороні, звик. На цій роботі я перебував із 1971 по 1986 рік.

Спочатку наша частина мала номер 26, і нею керував Салашенко, після нього був майор Федір Єгоркін, а згодом цю частину розділили, і одних перевели на власне станцію, а інших – на новостворену шосту пожежну частину по охороні міста Прип`ять, і об`єктів довкола нього.

Чорнобильська станція будувалася на моїх очах. Я бачив котлован під перший енергоблок, цоколь... Пам`ятаю і першу пожежу, коли цей цоколь залили смолою і вона раптом загорілася, а ми тоді ще не знали, чим і як її гасити...

Згодом я на власному досвіді переконався, як бездарно зводили станцію, скільки там було різноманітних порушень... Наприклад, на дах машинного залу налили півметра смоли, згори її посипали дрібними камінцями. Влітку смола нагрівалася, і поступово ці камінчики втопилися у смолі. Будівельних матеріалів не шкодували. Держава була багата!

Коли вибухнув четвертий енергоблок, в різні боки полетіли шматки палаючого графіту. Він мав колір розпеченого металу, червоний, немов тільки з печі... Коли шматки графіту впали на крівлю, вони розтопили смолу довкола себе і вона почала плавитися і текти. Ми йдемо по гарячій в`язкій рідині, вгору піднімається чорний ядучий дим.

У нас із собою були вуглекислотні ізолюючі балони, але ми не могли ними скористатися, тому що у машинній залі третього енергоблоку були пробиті великі дірки, а та квітнева ніч була темною, і у нас був шанс, якщо не згоріти, то провалитися у яму на даху. А у масках дірок на землі не було видно...

Якби я тоді знав, що доза опромінення така висока, хоч би якою-небудь майкою рота прикрив. Довелося потім стільки йоду ковтати... Натомість я ще й фуражку на цвях повісив, бо ніч була теплою, а капелюх мені тільки заважав... Вже 17 травня був лисий...

А як себе поводили місцеві мешканці?

– Ніхто нічого не розумів, не знав. Мене везуть до лікарні, я вже ледь живий, а в глибині свідомості виникає думка: це ж мій син сьогодні до школи піде, може, йому варто лишитися вдома?..

Вранці 26 квітня у мене були сильні болі. Весь організм немов вивертало. Якби я ще півгодини там постояв, напевне, вже був би на тому світі...

Не знаю, хто розпорядився нас вивезти, однак це потрібно було зробити не о 7.30, а о третій, о четвертій годині ночі... У Леоніда Телятникова всі груди в медалях і орденах, а справжніх героїв-ліквідаторів забрав „саркофаг”.

Так от. Нас вивезли о 7.30. Одні з нас були червоні, немов раки, інші – чорні, як смола. Злазила шкіра... Мені допомагав роздягатися Курочкін. Якби він спробував зняти з мене чоботи, напевне, хто із нас залишився б без шкіри...

Коли ви побачили свої сім`ї?

– Від реактора нас повезли на АБК-1 першого енергоблоку, згодом “шкидкою допомогою” до 126-ї медсанчастини. Там нам ставили крапельниці, робили уколи. Спочатку до нас нікого не пускали. Згодом дозволили бачитися із рідними. Я передав дружині, щоб принесла мені спортивний костюм, вона постояла під вікном разом із матір`ю Правика.

27 квітня нас посадили в автобус і – у Бориспіль, на літак. Завезли аж до Москви, у шосту клініку і я лише 18 травня дізнався, що Прип`ять евакуйована. Газет нам не давали читати, телевізора в палатах не було, нас повністю ізолювали. Усі новини ми дізнавалися завдяки “бабському радіо”. До нас заходили тільки лікарі, загорнуті у білу тканину, самі очі лише виднілися.

У московській лікарні я бачив Роберта Гейла, він мене оглядав 17 травня. Згодом до мене прийшла урядова делегація – Лігачов, Добринін. Керівник ядерної енергетики Петросян, три генерали, міністр внутрішніх справ Бакатін. Лише від них я дізнався, що місто Прип”ять евакуювали. Ця делегація могла б до мене й не заходити, просто через одну палату від мене лежав Рижков, він також відвідав Чорнобиль. Вони провідали його, і одночасно зацікавилися й пожежником.

Заходять. Я хотів підвестися, вони кажуть – не треба, лежіть, Іване Олексійовичу. Я одразу подумав, а звідки вони знають моє ім`я й по-батькові? Згодом зрозумів: на дверях палати була табличка. Торкнулися моєї голови. Кажуть: Видужуйте. А де Ви будете проживати? – В Україні, звичайно. – Ми про Вас не забудемо, будемо прагнути усіляко допомогти. Я кажу: – А якщо ми не встигнемо в Київ до розбору шапок, і на нас не вистачить? – Не хвилюйтесь, для Вас завжди знайдеться шапка.

Розвалили Союз, і про нас тепер ніхто й не згадує. Я не був за кордоном жодного разу. Доки ми служили, були потрібні, тепер про нас забули.

Керівництво української пожежної охорони вас відвідувало у Москві?

– Їх туди не допускали. Вся територія московської клінічної лікарні була оточена міліцією та хімвійськами. Пожежних туди пустили лише 10 червня, коли нас повезли вже до шпиталю МВС. Тоді до нас приїхали кореспонденти союзних ЗМІ, наприклад, ТАРС. До нас прийшов Решетников з УПО і приніс нам зарплатню за декілька місяців, по 500 карбованців за квітень і травень. Приїхав також головний редактор міліцейської газети України, у нього були із собою два “Київські торти”.

Розкажіть трохи про свою родину.

– Вона у мене велика. Нас було троє братів – Павло, Володимир і я. Павло найстарший, 1933 року народження, Володя – 1935-го, а я – найменший – 1946 року.

Брати спочатку також працювали у пожежній охороні, коли вона ще була професійною, а коли відбулася воєнізація, їх перевели до міліції. У пожежній службі залишився лише я. Начальником управління пожежної охорони Київщини тоді був Володимир Володін.

Усі ми троє були в ніч на 26 квітня 1986 року на станції. Обидва брати – інваліди другої групи пожиттєво. Після аварії ніхто із нас вже не міг працювати.

Син Володі, Микола також став вогнеборцем. Йому пощастило, у ніч аварії він був на сесії у пожежному училищі, а Леонід – стояв у охороні у 150 метрах від четвертого енергоблоку.

Зараз Льоня вже на пенсії по інвалідності, а Микола як почав служити у зоні відчуження, так досі й служить. На даний час він заступник начальника загону по охороні зони відчуження, підполковник.

Моя дружина працювала на заводі “Юпітер” у Прип`яті, після аварії – на київському “Маяку”. Син та невістка навчаються. А я з бабою доглядаю онуків.

Ми жили у Буряківці, наше село виселили ще чи 28, чи 29 квітня. Усе, що було нажите – пропало. У мене досі із долонь не зійшли мозолі від будівництва. Власними руками я звів і будинок, і господарські споруди…

Доля нашої родини – це поєднання двох кольорів – червоного і чорного, але більше чорного, тобто болю та смутку.

– А якби Ваш син захоті стали пожежним, як би Ви до цього поставилися?

Пауза.

– Нормально. Хоча наша професія входить до десятки найбільш небезпечних. Але я вважаю, що на будь-якій роботі треба думати і працювати, ризикуючи у розумних межах.

Та син сам обрав інший шлях. Спочатку він закінчив друге медичне училище у Києві, попрацював виїздним фельдшером у Ватутінському районі столиці, згодом закінчив Київський медичний універститет, а зараз навчається у Військово-Медичній академії.

– Чи допомагали Ви йому?

– Ніколи не було. Та й чим я міг йому допомогти?

Своїм авторитетом…

– Є авторитет, а є сила авторитету. Здоров`я вже немає. Як підеш до якоїсь державної установи – обов`язково знервуєшся… Он у мене із собою у дипломаті – ціла “аптечка”…

– У яку суму Вам обходиться медичне забезпечення?

– Дещо мені виписують безкоштовно. Решту – купую. Впродовж місяця мені необхідно витратити на ліки близько 150—175 гривень. Ліки зараз дорогі. За один раз придбав для себе ношпу та нітрогліцерин. Серце нікудишнє. Віддав 37 гривень, а таких “подач” треба 3—4 на місяць. Іноді хочеться і треба щось придбати, а немає можливості… Печінка у мене збільшена. Болить підшлункова залоза, і від неї запалюється жовчний міхур… Здав аналізи крові – а вони погані…

Лежу у шпиталях. Плачу і за крапельниці, і за уколи, і за деякі таблетки.

Хворіти тепер не можна…

– Як Ви ставитеся до сумновідомої “35-берної концепції”?

-- Я ставлюся до цього різко негативно. Тому що після ядерної катастрофи, яка фактично трапилася у Чорнобилі, говорити про нешкідливість радіації – безглуздо й злочинно. Я, хоч і не вчений, однак мені добре відомо, що після аварії на землю випала велика кількість важких металів. Не всі вони навіть є у таблиці Менделєєва.

Точна доза визначається лише після взяття проби кісткового мозку. Можна отримати 5—10 бер, і вмерти, а можна жити після 400 бер. Це залежить від організму конкретної людини.

Якби це залежало конкретно від мене, я б усьому населенню 30-кілометрової зони дав хоча б другу групу інвалідності пожиттєво. От поруч із Чорнобилем є село Залісся, його мешканці отримали понад 30 бер дози, не кажучи вже про людей, які жили у 10-кілометровій зоні.

Добре знаю колишній Чорнобильський район Київщини. Тут народився і виріс, знаю кожну стежку і ярок.

-- А може, взагалі перетворити цю землю на пустелю?

-- Та ні, пустеля – це вже занадто... Хоча жити тут неможливо, місцевість забруднена. Радіацію “голими руками” не возьмеш, і уникнути її неможливо. Вона не дивиться, молодий ти чи старий, дитина чи людина зрілого віку. Радіація „підбирає” всіх, якщо не одразу, то впродовж півроку, чи за п`ять років.

-- Коли у Вас виявилися перші ознаки променевої хвороби?

-- Перед аварією ми були здоровими людьми і спочатку навіть не уявляли собі усіх жахів радіаційного ураження. Перші симптоми з`явилися вже у ніч аварії, близько третьої години ночі: сильне блювання, пронос із кров`ю. Коли нам встановили крапельниці, і почали робити різні уколи, блювання припинилося. Відчувалася млость, організм був послаблений, голова боліла, серце нило, немов хтось штрикав його ножем.

Спочатку нам здавалося, що усе це незабаром мине, як отруєння чадним газом – день-два та й усе. Однак з`ясувалося, що радіація так швидко не відпускає...

-- Чи користувалися Ви під час аварії якимись ізолюючими апаратами?

-- Навіть марлевих пов`язок у нас тоді не було. Наші протигази були у коменданта, закриті у каптьорці. Нам їх видавали лише раз на рік, коли відбувалися змагання із цивільної оборони. Походили, помилися, склали обмундирування – ось і всі навчання. Навіть у водіїв у машинах не було протигазів.

Якби я знав про наслідки радіації, можливо, хоча б майкою рота закрив... Тепер моя гортань – суцільна рана... Задня стінка гортані болить, сушить горло, воно постійно болить... І це при тому, що я ніколи не палив і дуже рідко вживав спиртні напої. А тепер про шкідливі звички вже й мови бути не може...

Нещодавно 1,5 місяці лежав у шпиталі. Передінфарктний стан, полежав трохи й сам попросився на виписку. Іноді у мене буває такий стан, що ледь змушуєш сам себе вставати із ліжка. Боюся сам кудись поїхати, можу втратити свідомість на вулиці. Що це за життя? Не живу, а змагаюся із життям.

Вийшов у магазин, узяв хліба й молока, і впав на тротуар. Іншим разом опинився на землі просто на проїжджій частині. Ледь не потрапив під „Москвич”. Слава Богові, що водій цієї машини був професіоналом і вчасно загальмував. Пригледівся – неначе пішохід не п`яний. Запитує мене: може, Вас кудись підвезти? – Та ні, спасибі, я тут поруч живу... Прийшов додому розстроєний, побив коліна, розлив молоко...

Бутрименко-в-Припяти

Бутрименко в Припяти

-- Чого б Ви хотіли побажати своїм колегам, сучасним пожежним-рятувальникам?

-- Своїм колегам я побажав би поменше пожеж та надзвичайних ситуацій, особливо у зоні відчуження. Тут і так все забруднене: і поля, і ліси, і будинки, що збереглися.

Пожежі на АЕС – це жах! Дай, Боже, щоб такого пекла, у якому побували ми, ніхто й ніколи більше не бачив і щоб нікому більше не довелося гасити такі пожежі! Ми були першими, однак ми не пишаємося цим...

А загалом за роки моєї служби у пожежній охороні я стільки разів брав участь у гасінні різноманітних пожеж! По троє діб гасили лісові пожежі, боролися із вогнем на льнозаводах, нафтобазах, у школах, училищах. Чого тільки не було на моєму віку!

-- Скільки пожеж було у „зоні” на Вашій пам`яті?

-- До аварії найнебезпечнішим місяцем був квітень. Наша об`єктова частина виїздила лише на значні пожежі. А дрібних було 5-8 разів на добу. Районна частина виїздила ще частіше.

Не кожен може витримувати такі навантаження, як сучасний пожежний. Звідси й „плинність кадрів”. Крім фізичного гарту потрібен ще й психологічний закал, високі загальні вимоги.

Я не шкодую, що багато років присвятив роботі у пожежній охороні. Під час пожежі усі цивільні люди, обивателі тікають, бо полум`я нікому нічого не дарує, а пожежні – навпаки, рушають у самісіньке вогняне пекло. Однак не варто просто ризикувати своїм життям під час подолання полум`я. Треба його подолати грамотно, правильно використовуючи усі сили та засоби.

Іноді журналісти питають мене, чи не страшно на пожежі. Скажу відверто – страшно, навіть якщо горить звичайна сільська стара хата. Не кажучи вже про автозаправку. Страх присутній завжди. Тільки хворі люди не мають страху й не відчувають біль. Нормальний вогнеборець відчуває страх, коли їде на пожежу, ще не уявляючи до кінця, що саме він там робитиме. А коли вже приїхав, і розгортається техніка, страх кудись зникає. Тебе повністю поглинає робота. Розум працює у надзвичайному режимі, свідомість прояснюється. Усе треба робити швидко, рішуче та якісно. Щоб усі машини та механізми працювали якісно, щоб вистачили води та піни.

На ліквідації пожежі після вибуху четвертого енергоблоку необхідно було перш за все зосередитися і спокійно усе обміркувати. Та на роздуми були лише хвилини. Ситуація могла ще більше погіршитися, полум`я могло перекинутися ні інші енергоблоки, а в кожному із них на той час було близько 200 тонн палива… Від ефективності наших дій залежала доля Києва, області, України та й усієї Європи.

До речі, у березні 1986 року на ЧАЕС були навчання, і наш караул під керівництвом Володі Правика, ліквідовував умовну аварію саме на четвертому енергоблоці! Ми перевіряли гідранти, тягнули рукавні лінії на транспортне та реакторне відділення, подавали воду…

Бутрименко-у-знака

На фото: герої найстрашнішої ночі:
Зліва направо - Леонід Шаврей, Петро Шаврей, Василь Тихомиров, Леонід Бутрименко, його дядько Іван Бутрименко та Андрій Король. Двоє останніх були водіями: подавали воду братам Шавреям та їхнім колегам.

P.S. Це дуже нагадує штабну гру двох радянських генералів – Жукова та Павлова напередодні початку Великої Вітчизняної війни. Не зважаючи на навчання, які проводилися на ЧАЕС, реальність виявилася значно суворішою. Не нам робити висновки, хто винен у аварії на станції і що треба було насправді робити під час її ліквідації. Не нам виносити вирок справжнім винуватцям. Вони відповідатимуть перед Богом. Ми повинні пам`ятати про тих, хто своїми тілами заступив шлях лихові, що насувалося на наші оселі: пожежні, експлуатаційники станції, турбіністи, електрики, бійці та офіцери цивільної оборони та хімзахисту. Усі вони мужньо змагалися зі стихією в зоні смерті.

Два караули, які перші прибули на ліквідацію аварії прийняли на себе перший удар розбурханого “мирного атома”. Трохи згодом їм на допомогу вже поспішали підрозділи ППЧ-17 міста Чорнобиля, державної пожежної охорони Києва та області, формувалися штаби та комісії. Але першими були вони. Низький уклін вам, колеги!

Валерій СЕРДЮК,
Фото Анатолія ЯЦКЕВИЧА,

надруковано №5, 6/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Вторник, 22 июня 2004 г. в 8:41
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта