?> Ліна КОСТЕНКО | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
05.03.2005, рубрика "Творче свічадо"

Неповторність

Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.

Ліна Костенко. „Берестечко”

Лина Костенко

Ліна Костенко

19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів народилася Ліна Василівна Костенко.

1936 року родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ліні Костенко довелося пізнати з самого дитинства суворі уроки радянської дійсності. Забрали батька, як „ворога народу” на десять років. В дитинстві пізнала війну, долю біженців. Так чи інакше все це залишало зарубини в душі на все життя. У своєму вірші „Мій перший вірш написаний в окопі” вона наголошує:

„О, перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серце залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа”

У 1956 році Ліна Василівна закінчила Московський літературний інститут імені М. Горького. Вже в ті роки вона прийшла до читача талановитою, неповторною поезією.

Ліна Костенко була однією з перших у плеяді молодих українських поетів, так званих в історії "шестидесятників". Створивши новітні стилі в українській літературі, вона вимушена творити щось нове, авангардне, але, в той же час, критичне по відношенні до влади і тодішнього радянського режиму.

Вже перші збірки її віршів "Проміння землі" (1957) та "Вітрила" (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга "Мандрівки серця", що вийшла в 1961 році, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

Творчий шлях Ліни Костенко був складним. В часи застою, шістнадцять років її вірші не друкувалися. Який же дух мала в собі Ліна Василівна, що вона не зламалася? Навпаки, працювала над своїм найвидатнішим до сьогодні твором - романом у віршах "Маруся Чурай", за який вона в 1987 p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. ЇЇ нескореність перед радянською тоталітарною системою – це феномен. Феномен у тому, що вона змогла вистояти, зберегти свою гідність та любов до свого народу. У вірші „І тільки злість буває геніальна” вона в цьому визнається:

... І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

В ті сумні роки, коли її не друкували, Ліна Костенко робила все можливе, щоб прийти до читача зі своїми віршами. У шістдесятих роках чимало сил доклала  до видання збірки поезії „Зоряний інтеграл”. Не вийшло: вихід книжки спочатку загальмували, потім заборонили, друкарський набір розсипали. На початку 70-х років вела вперту боротьбу за видання збірки „Княжа гора”. Видання цієї книжки підтримували  найавторитетніші на той час поети Микола Бажан та Леонід Первомайський. Вони радили її, щоб книжка побачила світ, поступитися принципами... Ліна Костенко не погоджувалася ні на найменший компроміс.

... Поету важко. Він шукає істин.

Ми – джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!...

Така була відповідь Ліни Костенко радянській номенклатурі, бюрократам у вірші „Червоні краплі глоду”.

Книжка „Княжа гора” так і не побачила світу...

Книги Л. Костенко "Над берегами вічної ріки" (1977), "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії. Згодом потрапили до читача збірки поезій "Сад нетанучих скульптур" (1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987).

Важко у декількох словах викласти суть її поезії. Наведу приклад з книги В. Брюховецького, у якій він розповідає про враження, яке справив історичний роман „Маруся Чурай” на відомого поета Михайла Доленга: „Тепер не страшно й помирати, – сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. – Прилучився до вічності...”

Ліна Костенко – визнаний кращий поет сучасності. У 1990 році в США відбувся Всесвітній конгрес „Ліна Костенко – поет і мислитель”. Вона стала лауреатом Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман "Маруся Чурай" і збірку "Неповторність"). Ліна Костенко є лауреатом кількох зарубіжних літературних премій, зокрема й премії, що носить ім’я Франческо Петрарки. Ліна Василівна Костенко є почесним професором Національного університету "Києво-Могилянська академія", крім цього, почесним доктором Чернівецького національного університету (2002); лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Має державні нагороди.

Ліна Костенко в музее
Ліна Костенко
в музеї

І зараз Ліна Василівна працює. Творчість її багатогранна. Достатньо лише згадати її участь у культурно-етнографічних експедиціях до Чорнобильської зони. Вона знову готується до експедиції. Ми домовилися з Ліною Василівною, що в наступній експедиції буде й представник редакції часопису „Пост Чорнобиль”.

Побажаємо Ліні Василівні й подальших творчих успіхів і ще довгих років щасливого життя.

Анатолій КОЛЯДІН

 

Княжа гора

По довгій неволі хотів тут віку дожити,

на Княжій горі, над коханим своїм Дніпром.

Вже так натомився за краєм своїм тужити,

що вірші, здавалось, ридають уже під пером.

Ходів по горі і дихав на повні груди.

Оце вже я дома?! – аж віри очам не йму.

І княжого міста прадавні дивні споруди

уламками фресок з землі усміхнулись йому.

Як батьків гостинець, як хліб солодкий від зайця,

Як радісне диво найперших дитячих снів, –

хитались у відрах лозові свіжі кружальця,

шуміли дуби, і стременами вітер дзвенів.

Гора моя Княжа, далеко із тебе видно.

Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!

Заходило сонце, і паслося панське бидло,

і паслося бидло на тій, на Княжій горі.

Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.

А небо, а простір, а це під горою село!

І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.

І тільки порога... порога чомусь не було.

А вже за плечима хтось приставу пише цидулку.

Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.

Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.

Поети твої – і ті вже тобі чужі.

Отут, на руїнах княжого міста Родні,

Над берегом чистим моєї святої ріки,

на славі минулій стою у безславнім сьогодні,

з минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.

А завтра поїду. І, може, усе це востаннє.

Цей берег... цей вітер... ці люди привітні в селі...

І вже з Петербурга буду пити листами

той спогад, ту мрію – жити на рідній землі!

І друзі там є. І „Слепую” писав я, і „Тризну”.

А вірші ридають... Отак і життя промине.

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

 

Незнятий кадр незіграної ролі

Івану Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову.

Чекали зйомки, зали, павільйони, -

Чекало все!

Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!

Як мимоволі творить він красу!

Бур’ян глушив жоржини біля хати,

і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.

Іван косив аж ген десь до корчі.

Хрести, лелеки, мальви і жоржини

було його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.

Русалки виглядали із річок.

Щоденні старти кіно марафону

несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,

Проекція на хмару грозову.

На плечі стрибне слава, як пантера, -

він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.

Лишай косу в сусіда на тину.

Іди у кадр, екран - твоя домівка,

два виміри, і третій - в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.

Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.

Москва. Гран-прі. Овації в Парижі!..

Іван косив у Халепії траву...

 

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й не сучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

*  *  *

Гуде вогонь — веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі...

                 А я чолом припала до вікна,

                 і смуток мій бере мене за плечі.

 

Сама пішла світ за очі — аби

знайти від тебе крихту порятунку.

                 Мої думки, як дикі голуби,

                 в полях шукали синього притулку.

 

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

                 І віднайшла — гірку печаль світань,

                 і п'ю, немов невиброджену брагу.

 

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немовби чорну книгу.

                 Якщо кохаєш, — знайдеш без адрес

                 Оцю хатину за морями снігу.

 

І відпливаю поночі одна

На кризі шибки у холодний вечір.

                 І спить в печі веселий сатана,

                 уткнувся жаром в лапи головешок.

 

*  *  *

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восені.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясені.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові луги.

Русявокосі Берегині

позолотили береги.

Там переходять шлях уповні.

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні –

копають люди картоплі.

Бори стоять, такі соснові!

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Від магістралі за два метри,

Уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, –

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

оті розкішні натюрморти

уздовж доріг на спориші...

 

* *  *

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми,  нічого, - пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси  не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

*  *  *

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум. Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем,

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

*  *  *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди —

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

*  *  *

Мені відкрилась істина печальна:

Життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки

Ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі –

Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

*  *  *

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

у ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

*  *  *

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремиґали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

*  *  *

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може, це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде —

кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків — як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ —

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах і легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок —

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі —

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші...

 

*  *  *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

*  * *

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза – як вихопила ніж!

Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.

Машину повело, і ми згубили шлях.

Усі мої ліси, удень такі приватні,

Схрестилися вночі із небом на шаблях.

Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.

Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.

Було моє життя – як ночі горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

*  * *

Після дощів смарагдова діброва,

на білій ріні річка говірка.

І смужка сонця тонко пурпуровая

далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.

У тихе небо струменіть тепло.

І над стареньким комином лелека

після дощу просушує крило.

*  *  *

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина,—

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

*  *  *

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

*  *  *

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

Чорна магія ночі

Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік —

ця тривога, ця ніжність,

незатьмарений рай без вигнання,

заворожене щастя,— чи буває таке навік?

Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?

Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.

*  *  *

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? —

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

Надруковано «ПЧ» № 3(15) березень 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 5 марта 2005 г. в 16:30
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта