?> Лірика | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
05.02.2005, рубрика "Поезії"

Шлях до зірок

Федір Якимович Довженко народився на Новий рік 1-го січня 1953 року на Харківщині.

Закінчив Вище військове авіаційне училище, Військову академію. З 1970 по 1998 роки –  служба у Збройних Силах.

Довженко 1984

Довженко Ф.Я., 1984 р. учбовий центр Академії генерального штаба, м. Москва

Але сувора армійська служба не відірвала його від поезії – любові до музики слова. Він завжди друкувався в газетах. Видав вже дві авторські книжки поезій: “Життя – весняна злива” та, зовсім недавно у 2003 році, “Живе любові джерело”. Він є членом Національної спілки письменників України, працює з талановитою молоддю у літературно-мистецькою студії при газеті Міністерства оборони України «Народна Армія».

Зараз Федір Довженко живе і працює в Києві. Його колеги - працівники „Укрлектропрофспілки” впевнені, що завідуючий організаційним відділом завжди на висоті. Запорукою в тому його  армійська точність і пунктуальність та його широка людяність і  відкритість до людей.

Якось у розмові про те, який улюблений колір у Федора Якимовича, він не роздумуючи промовив: „Блакитний. Тому що це колір неба”.  Дійсно, той, хто злітав над землею хоча б один раз, завжди буде мріяти про небо.

Чистого  тобі неба на шляху до зірок, успіхів  у творчості, нових книжок тобі, Федір Якимович!

Анатолій КОЛЯДІН

Люблю стремительность

…А я люблю стремительность всегда,

Мне чужда  золотая середина.

Высоких гор мила мне красота

И безразличны гладкие равнины.

Мне по душе любая высота,

Щекочут нервы бешеные скорости,

И не пугает  боль и темнота,

И не страшны обрывы мне и пропасти.

По сердцу мне горячая работа,

Понятна и фантазия мечты.

Ценю людей высокого полета.

Из женщин в моем сердце

только ты.

* * *

Зорі в росі

Є в пілотів своя неповторність –

Почерк свій ти навік збережи.

Про широкі небесні простори

Ти, пілоте, землі розкажи!

Кожен зле – мов надія остання,

Незбагненної зваги рубіж.

Чи згорить, чи розквітне кохання –

Не відому до старту тобі...

Тільки міцно стискаєш штурвала

День за днем –

це життя твого стиль...

Над небесним твоїм перевалом

Зорі в роси летять з висоти.

* * *

Афганістан

Ще кровоточать на моєму тілі рани,

І бачу спалахи зенітні я у снах,

Важкі бої в горах Афганістану,

Обличчя мертвих на розпечених пісках.

А той мій біль, мабуть, уже не стихне,

На голову кидає срібний сніг.

За друзів, що пожити ще не встигли,

За очі материнськії сумні.

Не можу уночі спокійно спати,

Вертає пам’ять мене в гори знов.

Метал і камінь градом з неба пада,

Тече струмками у долину кров.

Знов вибух – розірвалася граната,

Яскравий спалах – і в очах пітьма...

І довгі дні шпитальної палати...

Рука сестрички, що бинти зніма.

Піднявся, вижив від глибоких ран.

У смерті побував не раз у свідках.

Ти молодість моя, Афганістан,

Моєї долі чорная відмітка.

* * *

Дружини офіцерів

У військових статутах на жаль нема жодного слова

Про дружин офіцерів, терпеливих і славних дружин,

Що пізнали не з книг вир безсоння тривог світанкових,

І життя гарнізонне пізнали не гірше мужчин.

Проривали фронти повсякденних турбот побутових,

У холодні оселі вдихали тепло в заметіль.

Розуміли без слів і тягнули ту лямку військову,

І ділили з коханими навпіл і радість, і біль.

Крізь негоди життя, крізь великі й малі гарнізони

Пронесли свою вірність, багатство і велич душі.

На сріблястих зірках, офіцерських зірках на погонах

Є і сяйво душі самовідданих ніжних дружин.

На жіночих руках увійшли у літа уже діти,

Своїм шляхом пішли у щасливе людське майбуття.

І здається настав, час нарешті настав відпочити,

Та ще серце живе неспокійним військовим життям.

Як в традиціях добрих велось і ведеться донині,

Від луганських степів до високих карпатських вершин

У єдинім строю – бойові офіцерські дружини

Залишились назавжди в готовності номер один!

* * *

Ти – жінка, яка створена для мене

Ти – жінка, яка створена для мене.

Ти – жінка, про яку я завжди мріяв.

Ти – жінка, моя доля і натхнення,

Любов бентежна, віра і надія.

Ти жінка, ти безмежна висота,

Якої досягти мені не просто.

Лечу до тебе крізь стрімкі літа,

Долаючи і час, і шлях, і простір.

Лишаючи все те, що я прожив:

Все, що було для мене найдорожчим...

Удвох з тобою бути я б хотів,

Лише з тобою, з іншою – не зможу...

* * *

Ще вересень не вдарив позолотою...

Ще вересень не вдарив позолотою,

Каштани у зеленому вбранні.

Дарує осінь щиро, з насолодою

Тобі ці теплі, неповторні дні.

Дарує і вітає з днем народження,

І про минулі не пита роки,

Дзвінкі і радісні, тяжкі і приголомшені,

Повільні іноді, а часом і стрімкі.

Нехай гірке летить кудись в минуле,

І суму зморшки не лягають на чоло,

А доля щоб на щастя повернула,

І шлях хай буде чистим джерелом.

Щоб серце не втомилось від кохання,

Не згасли твої ніжні почуття,

І буде нетривалим те чекання

Всього найкращого, чим радісне життя.

Хай світить злагода, Любов’ю обігріта,

І сонце радості до серця увійде...

Даруємо тобі оці рядки, як квіти,

Прийми, будь ласка, в цей святковий день!

Надруковано «ПЧ» № 2(140) лютий 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 5 февраля 2005 г. в 17:37
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта