?> Ми це свято наближали як могли … | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
28.01.2008, рубрика "Пам'ять"

Ми це свято наближали як могли ...

 НСЖУ

14 грудня 2007 року, у своєму домі, в приміщенні  Національної спілки журналістів України знову зібрались ветерани, журналісти-чорнобильці, аби удруге разом зустріти свято – „День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильський АЕС”. Довгою та жертовною дорогою йшли вони до цього дня.

Сивочолі голови, мужні обличчя. Станіслав Прокопчук – у минулому кореспондент газети „Труд”, Леонід  Мужук – директор „Укртелефільму”, за сценарієм якого були зроблені шокуючи документальні фільми про перші дні аварії, Олександр Тертичний – власний кореспондент „Робочої газети”, Володимир Репік – фотокореспондент ”Укрінформу”, військовий кореспондент Сергій Баликов, кореспондент газети „Соціалістична індустрія” Жанна Ткаченко, Олександр Побігай – колишній  заступник головного редактора газети „Демократична Україна”, Юлій Сафонов, Михайло Сорока ... Це вони у перші дні аварії  взяли у руки свою зброю: фото – та кінокамери, стальні пір’я та мікрофони, і поруч із пожежниками, будівельниками, військовими, рятувальниками стали до роботи, розпочали відлік фронтових днів. У теперішній час їх записи, документальні фото та кінострічки є безцінним та правдивим свідченням подвигу героїв, які врятували рідну землю від поширення найбільшої у історії людства техногенної катастрофи. Написаний ними літопис назавжди зберіг події буремного чорнобильського року, став попередженням для нащадків: атом не прощає зневажливого та не професійного поводження із собою.

Із щирими словами поздоровлення та подяки до присутніх звернулися Голови  Київської спілки журналістів М.М.Сорока та НСЖУ І.Ф.Лубченко. Вони підкреслили, що ми назавжди збережемо світлу пам’ять про жертви ядерної катастрофи і про тих, хто не пошкодував життям за наше мирне сучасне.

Боляче відізвались ці слова у присутніх. Мимоволі я згадав відомі рядки із поезії Володимира Висоцького – „Друг, дай закурить! А в ответ тишина:  он вчера не вернулся из боя”. Тільки тоді, коли  кістлява із косою забирає до себе наших близьких, то з болем розумієш безповоротність цієї трагічної події. Як не вистачає мені товариської бесіди із відомим журналістом Ігорем Засєдою, професійної поради заступника директора НДІБудівельних конструкцій Ігоря Ткаченко, спілкування із Георгієм Васильовичем Дзисем, колишнім заступником союзної Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, що був одним із розробників стратегії й реалізації найголовніших програм: спорудження саркофагу, дезактивації місцевості, відселення людей із забруднених територій. Він залишив пристрасну публіцистичну книгу „В епіцентрі людської біди”, де на основі фактичного документального матеріалу записав свої роздуми філософського осмислення трагічних подій і долі людей. Всі вони  й сьогодні живі стоять у почесній варті  біля Вічного вогню.

 

...Сплинуло понад двадцять років після аварії, але багато питань й досі залишаються без відповіді. Це, насамперед, безпека об’єкту „Укриття”, під дірявим дахом якого, зберігаються залишки зруйнованого четвертого блоку, а дощі та талі води  накопичують дедалі більше рідких радіоактивних відходів. Спорудження над „саркофагом” нового, так званого конфайнменту, відкладеться на невизначений строк. Невиправдане зволікання із спорудженням  най потрібного сховища відпрацьованого ядерного палива. На вітер викинуто десятки мільйонів доларів, змарновано час. Боляче читати висновок  комісії РНБО від 15 червня ц.р. де зазначено, що „не завершено жодного з міжнародних проектів із спорудження об’єктів інфраструктури, потрібних для виконання робіт із закриттям Чорнобильської АЕС”. І тому слушно ділиться своїми роздумами журналіст Станіслав Прокопчук – „таке відчуття, що ми опинилися в якомусь міцному, ненажерливому і безвихідному колі проблем, який подарував нам „чорний квітень” 1986 року”.

В цьому колі й проблема мародерства. Соромно бачити сліди пограбування залишених в зоні осель. На протязі тривалого часу із забрудненої зони вивозили геть усе: двері, вікна, меблі, сантехніку, побутову техніка, навіть посуд. Злодії зірвали підлоги, розібрали на цеглу печі, зняли батареї центрального опалення. Не залишились поза їхньої „увагою” водонапірні башти, електропідстанції з трансформаторами та електромережами, залізобетонні стовпи огорожі. Невже в нас не має сили зупинити цей вандалізм? Чи зона відчуження – це своєрідне віддзеркалення стану у нашій державі?

 

Питання, питання... А де відповіді ? Чи можна далі миритися із станом правового та соціального захисту ліквідаторів наслідків аварії 1986 року. Адже саме вони „автори” офіційного повідомлення від 14 грудня 1986 року, де було зазначено, що на Чорнобильській  атомній електростанції завершено важливий етап подолання наслідків аварії. Державна комісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд пошкодженого енергоблоку, зруйнований реактор перестав бути джерелом радіоактивного забруднення навколишнього середовища.

Було наголошено, що завершення цього етапу, виконання в стислі терміни великомасштабних завдань стало можливим завдяки самовідданій, героїчній праці робітників, інженерів і техніків, учених і фахівців, воїнів Радянської Армії.

За всім цим стояли, сьогодні майже забуті, люди, які своєю героїчною працею, своїм подвигом, ціною здоров’я, а то й життя зупинили розповсюдження аварії, локалізували зруйнований реактор, загнавши його у бетонний „Саркофаг”.

Із кожним роком їх стає все менше і менше, у заграві чорнобильських блискавиць спалили вони своє здоров’я. Чи встигнемо ми віддати їм належну шану. Вже тривалий час громадськість піднімає питання покращення медичного обслуговування та санаторного лікування інвалідів чорнобильців, надання їм безкоштовних медикаментів за призначенням лікарів, відшкодування ліквідаторам за втрачене здоров’я. А у відповідь чуємо одне – бракує коштів. Чи довго маємо стукати  у наглухо зачинені двері?

Сподіваємося ще побачити світло у кінці тунелю. Надію надає нещодавнє звернення Президента України Віктора Андрійовича Ющенко з нагоди вшанування учасників ліквідації наслідків аварії.

Він наполягатиме на тому, щоб герої Чорнобиля завжди відчували постійну увагу, підтримку і турботу держави, щоб були створені всі умови для їх соціальної і медичної реабілітації, вирішені усі життєво важливі питання, починаючи від гідних розмірів пенсії і до забезпечення достойних умов життя, сучасного медичного обслуговування.

Звернення Президента – дороговказ для нового уряду, який має вжити термінових заходів та зарезервувати відповідні кошти  у бюджеті на наступний фінансовий рік. Недостатньо чути необхідні слова шани і подяки загиблим героям, треба посилити увагу до ще живих. Бо за красивими, подекуди занадто патетичними  висловами, захована пуста балаканина та бездіяльність.

Доречно підкреслити, що ця настанова стосується й діяльності журналістів, у основі якої природно лежить захист правди та справедливості, захист потерпілих та скривджених. І у цьому розумінні вельми символічно, що на свято до журналістів завітав Голова міжнародного комітету захисту прав людини І.В.Данилов. Він  привітав присутніх та вручив ветеранам журналістики нагороди Комітету.

По закінчення офіційної частини в теплій невимушеній обстановці журналісти продовжили спілкування, згадали своїх колег та пожалкували, що багатьох запрошених не було у залі. Тяжкі хвороби прикували до ліжка чорнобильців: кореспондента газети „Комсомольское знамя” Інну Яківну Бурау, Олександра Олексійовича Сокола – кореспондента „Правды Украины”, літописця аварії Олега Гусєва... Всіх не порахувати.

То нехай експерти МАГАТЄ завітають до них із гостинцями у ці святкові дні, подивляться в очі сотень і тисяч тяжко хворих ліквідаторів, дітей із онкохворобами. Тоді, мабуть, соромно їм буде частувати нас вигадками про надумані страхи та стверджувати, що все добре і можна вже повертатися жити до забруднених територій Чорнобильської зони.

Подвійні стандарти. Європейських спеціалістів надто турбує наявність радіації в тундрах Норвегії, Швеції та Фінляндії, де її показники у декілька разів нижчі за наші. Що ж до України, то нічого: їжте українці, білоруси та росіяни лісові  гриби, огірки із власних городів, смакуйте „на здоров’я”. Закордонні фахівці безсоромно замовчують, що  вживання забруднених цезієм та стронцієм продуктів  по ланцюгу буде позначатися на наших дітях та онуках. Прикро, що до цих „наукових” висновків залучаються і наші журналісти. Нещодавно на шановному телеканалі  „Інтер” пройшов сюжет, де молодий журналіст смачно відкушує огірок у господині, що мешкає у зоні. Із українською гостинністю пригощає вона гостя. Все у нас добре, каже вона, та от клята санепідстанція іноді повертає наші продукти із базару. Чи сміятись, чи плакати? Знову виникає питання, що це: виконання якогось спеціального замовлення, чи просто приклад непрофесіоналізму починаючого журналіста ? Легше прийняти останнє. Так, повертати життя до відчужених земель треба, але робити це необхідно виважено, із розумом та науковим обґрунтуванням.

 

... Роздуми, роздуми. Не дають вони спокою і у будні і у святкові дні. Слушно наголосив Президент України, що Чорнобиль для нас ніколи не стане минулим.

Ніколи не забуде свій Чорнобиль Михайло Пантелійович Уманець - директор ЧАЕС із 1987 по 1992 рік. П’ять важких років тримав він на своїх плечах тягар відповідальності за безпеку станції, за проведення комплексу першочергових заходів по ліквідації наслідків техногенної катастрофи. Талановита людина. Свої спогади він вклав у поетичний збірник „Из Чернобыльской тетради»,  із якими виступив перед журналістами. „Пятый год! Никогда не гадал и не думал я, что придется нести этот дьявольский крест, что поставит судьба будто к стенке под дулами ожидать, когда гибелью брызнет обрез…»

Не стане минулим у відомої оперної співачки Ірини Персанової і пам’ять про свого батька, військового льотчика, чорнобильця, померлого від онкозахворювання.

Вона, лауреат численних міжнародних конкурсів прийшла на свято журналістів аби подарувати присутнім чудовий  настрій. Потепліли очі, на обличчях з’явилися посмішки. Зал зачаровано  слухав мелодії українських пісень, російських романсів, а потім не витримав й залучився до хорового співу. Гарно, злагоджено заспівали. Отак би і у роботі. „Я люблю тебя жизнь, я люблю тебя снова и снова...”Життя продовжується. Це наше свято і ми  наближали його як могли.

Юрій СЄДИХ,

академік, професор,

учасник ЛНА на ЧАЕС у 1986 році I-ї категорії.

Надруковано «ПЧ» № 1-2 (73-74) січень 2008

Запись была опубликована: glavred(ом) Понедельник, 28 января 2008 г. в 6:58
и размещена в разделе Пам'ять.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта