?> Мій дід, Яків Петрович Пащенко | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
26.03.2004, рубрика "Спогади"

Спогад перший — молодшої онуки Наталі

Мені дуже важко розповідати про діда.

Після одного інциденту, який стався, ще коли я тільки пішла до школи, дід з бабусею остерігалися розповідати мені щось суттєве.

Річ у тім, що завдяки діду Якову і бабі Франі, вчителям з колосальним стажем, я пішла до школи ґрунтовно підготовленою: добре читала і писала, тямила в математиці, історії, знала багато народних пісень. Якось вчителі спитали, хто мене так гарно підготував? Мої дідусь і бабуся. Значить, вони у тебе всестороннє обдаровані, якщо знають і математику, і мови… А хто тебе вчив співати? Теж, кажу, мій дід. Він добре грає на фортепіано, а колись навіть був регентом у церковному хорі.

Семья-Пащенков

Семья Пащенков

Ой, що було! Регент церковного хору виховує радянську дитину? Педрада здійняла цілу бучу, послали класну керівницю до моїх батьків. Вони, звичайно, запевнили ревнителів радянської педагогіки, що то я все на світі переплутала, а дід Яків — порядний атеїст і до церкви й близько не підходить. Тоді я одержала перший урок: не все, що говориться вдома, можна повторювати в школі. Але після того старші почали остерігатися розповідати мені все. Так, наприклад, я лише нещодавно дізналася, що дід під час війни в окупованому Чорнобилі добився відкриття школи і вів там уроки, щоб діти, дочекавшись Перемоги, увійшли в нове життя підготовленими. Але він про це навіть у автобіографії не писав.

На щастя, ця довідка, написана дідовою рукою, збереглася. Почерк… ой, скільки бабуся дорікала йому за той почерк. Але зараз я вчитуюсь і дякую Богові, що хоч це залишилося.

Отже, мій дід, Яків Пащенко, як він розповідав сам про себе.

Родився 1887 р. 23/ІХ ст.ст. в м. Чорнобилі Київської області в сім’ї селянина-рибалки, що зимою шив чоботи й разом з тим був учителем шкільної грамоти (останнє закреслено —авт.) Мати була неписьменною й вела домашнє господарство. З 9 років переїхав на село, де закінчив 3-річну сільську школу. Після того закінчив по порядку: Чорнобильську 2-класну ц/пар. школу, Заболотську второкласну учительську школу, Київську Церковну учительську школу — і набув звання учителя церковно-приходських шкіл.

Вчився він добре, в Заболотській школі мав усі оцінки “відмінно” (тільки з церковнослов’янської мови “дуже добре”). Як казали у нас в родині, “тримав марку” і в учительському інституті, от тільки почерк уже почав псуватися.

З 1908 року починався мій трудовий стаж:
1) Чорнобильська 2х-кл. ц/п школа — 4 роки.
2) Київський учительський інститут — 3 роки.
3) Київське 2-е воєнне училище — 4 місяці.

Дідусь трохи злукавив: в учительському інституті він насправді вчився. Більше того, вже в зрілому віці він проходив навчання як курсант військового училища прапорщиків (1915 рік, Київ). Як людина з вищою освітою, офіцерське звання одержав за скороченою програмою — всього 4 місяці. А далі — знову документ, писаний від руки, ще чорнилом з дубових горішків. Спробую відтворити його максимально наближеним до оригіналу:

Свидетельство
о явке к исполнению воинской повинности (бессрочное).
№231.

(Видом на жительство служить не может).

Крестьянин Киевской губернии, Радомысльского уезда Чернобыльской волости, м.Чернобыля Пащенко Яков Петрович являлся к исполнению воинской повинности при призыве 1909 года и по вынутому им №1207 жеребья, зачислен по третьему призывному участку Радомысльского уезда в ратники ополчения первого разряда до 43 летнего возраста, то есть до 1 января 1932 года.

Выдан Радомысльским Уездным по воинской повинности Присутствием 21 октября месяца 1909 года за №231.

За председателя присутствия — Галицкий

Делопроизводитель — Горбач.

Мобілізація старшого сина родини була бідою для молодших брата і сестри. Адже саме він, а не батьки, клопотався, щоб і вони, молодшенькі, одержали належну освіту. Марія, сестричка, розповідала мені вже десь в середині восьмидесятих: коли йшов Яків на фронт, казав батькам, щоб Машуню не віддавали в слугування купцям. Він повернеться і вивчить її на вчительку. Тож Маша щовечора молилася Богу, щоб брат живий залишився, а від себе додавала: братику, рідний, ти ж мені обіцяв з війни повернутися! Не хочу я купцям спіднє прати, хочу бути вчителькою. І Бог, і брат почули її молитви. Коли Яків повернувся, то зробив усе, щоб брат Григорій одержав освіту бухгалтера (він потім пропрацював багато років у Іванкові), а Маша стала вчителькою молодших класів...

Отож, в жовтні 1915 року в званні прапорщика Яків Пащенко їде на фронт, де перебував до кінця 1917 року і був демобілізований як учитель за наказом главковерха т. Криленка. Іронія долі полягала в тому, що фігура цього більшовика через кілька років ще раз виринула в біографії діда, але вже зловісно, бо на той час Криленко вже був генеральним прокурором СРСР. Але про це немає згадок в жодному документі, виключно в сімейних переказах. Поки що дід повернувся до свого вчительства. Часи були нестабільні, кидало його життя то туди, то сюди.

1918 р. служу інспектором ВПШ (вища початкова школа? Певно ж, що не вища партійна — авт.) в м.Монастирищі Ніжинского району на Чернігівщині. В цьому ж році одружився з учителькою вищої школи. (Єфросинією Зайченко, моєю бабусею. За її спогадами, коли до її батька Трохима прийшли свати від Пащенків, то принесли такий величезний коровай, що тато сказав: донько, виходь за Якова, то вартує). З 1919 р. учителюю в різних школах м. Чорнобиля до 1924 р. шість місяців виконував обов’язки інспектора шкіл. 1925 року служу в Копачівській школі Шепеличського району. З 1925 по 1933 служу в Чорнобильському зоотехучилищі, в 1931 закінчую Київський педін. Коли зоотехучилище перевели до Чернігова, я перейшов в ФЗУ та РГУ. З 1936 року залишив місто Чорнобиль та переїхав до Києва, де працював на різних роботах.

В цій автобіографії дід не розшифровує, що ж то за “інші роботи”. Але зберігся інший його життєпис, з якого я дізналася, що в Києві, куди він переїхав за сімейними та іншими обставинами, влаштуватися вчителем він просто не зміг. Працювати довелося… електриком: в 1934 році на КРЕСі (Київська районна електростанція), в Дарниці (1935 р. місце роботи не вказане), на АТС — в тому ж 1935р, а з травня 1935 по квітень 1937 року — на Другому держмлині.

Згідно трудової книжки, виданої в 1939 році, маючи трудовий стаж 25 років (з яких підтверджено документами 21), працював на Київському шиноремонтному заводі електромонтером. Причина звільнення у травні 1941 року — навчання у вузі. Невже вирішив закінчити інститут на стаціонарі?

В 1937 році вступив до УЗПІ (Українського Заочного політехнічного інституту, електротехнічний факультет) і мав перейти на п’ятий курс, але війна не дала змогу довчитися.

Мої спогади: скільки жив мій дід, стільки й учився. Тоді, напевне ж, на вечірньому, бо на той час мав уже старшого сина-студента, двох хлопців-старшокласників і мою маму, першокласницю 142-ї школи. А вже за моєї пам’яті він прочитав повністю всі томи свіжовиданої тоді Української Радянської Енциклопедії. Читав її, як художню літературу, іноді навіть сміявся про себе над прочитаним. Бабуся дивувалася: що там може бути смішного. Це вже тепер я зрозуміла, бо й у мене деякі статті з цього вікопомного видання викликають іронічну посмішку.

Пащенки

Пащенки

В документах, що залишив дід, говориться:

Німецька окупація застала у м. Чорнобилі, куди я виїхав був тимчасово до дітей. Зиму 1941 року я ще жив у Києві, був там безробітним…

Наступні кілька рядків автобіографії закреслено, але можна прочитати всі етапи київської епопеї діда восени-взимку 1941 року:

…потім завгоспом гімназії, потім двірником Шевченківського музею (Хрещатицький центр), потім знову безробітним…(цей рядок залишився лише в чернетці, та й то викресленим. Вочевидь, спогади діда про те, що за часів окупації в Києві працювала не тільки гімназія, а й Шевченківський музей, не лягали в концепцію тодішньої офіційної пропаганди).

…і нарешті, коли почали пухнути з голоду ноги, поїхав знову до Чорнобиля, де мав родичів.

Зиму 1942 року (закреслені слова “був зареєстрований”) став знову педагогом, а восени 1943р.німці вигнали з Чорнобиля і я з сім’єю (нерозбірливо) в лісі, поки прийшли наші (лютий 1944 року). Поступив до

(Далі кілька рядків вицвіло, але збереглася вклеєна до трудової книжки довідка з собезу про те, що у лютому-липні 1944 року Я.Пащенко працював у Чорнобильській школі, а з листопада 1944 по березень 1946 року у Чорнобильському ФЗО).

…старші сини мої (з вищою освітою) поклали життя на війні, а третій невідомо де дівся з Києва (закреслені слова “при відступі”) в евакуації. З серпня місяця виконую громадське навантаження (знову нерозбірливо).Узнавши, що УЗПІ почне з осені працювати, хочу поїхати на роботу в Київ, щоб закінчити п’ятий курс.

Звичайно, слово “відступ” викреслено не випадково. До самої смерті Сталіна наші ідеологи брехали, що ніякого відступу не було, а була “геніально задумана стратегія великого Вождя по заманюванню гітлерівської армії вглиб радянської території, як це зробив колись фельдмаршал Кутузов”. Насправді ж мій молодший дядько ледь не загинув під час панічної втечі і армії, і всього партійного начальства з Києва у вересні 1941р.

Дружина моя (пенсіонерка-учителька) та дочка (учениця шостого класу) живуть зо мною тут. Дружина педагог для школи глухонімих, де вона й служила (108 школа) і де має намір знову служити. І дочка хоче вчитися в уч. школі…

Далі документ вигорів настільки, що можна лише здогадуватися про останню фразу, що ця автобіографія, явно чернетка, мала бути підставою для одержання дозволу на переїзд з Чорнобиля до Києва всім трьом.

Багато чого немає в документах. Наприклад, ніде не зафіксовано, як учитель Яків Петрович Пащенко мало не долучився до величезної армії загиблих під час репресій. Дат не пригадую, пам’ятаю лише, що розповіла бабуся Франя, вже після смерті діда, котрого вона пережила на 11 років. Наші підрахунки дозволяють припустити, що було це або в серпні 1927, або в січні 1928 років. Моєї мами ще не було на світі. А тодішній партійний вождь України, до речі, дідів земляк, Лазар Каганович, розпочав першу велику кампанію проти “українських буржуазних націоналістів”.

Мав бути вчительський з’їзд, точніше, губернська конференція у Києві. Чорнобилян попередили, що на закритті з’їзду співатимуть “Інтернаціонал”, тож потрібно, щоб у кожного делегата був текст. Доручили цю відповідальну справу вчителю Пащенку, як людині серйозній і обов’язковій. Дід, виходячи з того, що це з’їзд українських педагогів, знайшов і розмножив текст “Інтернаціоналу” українською мовою. В результаті — всі делегації співали російською мовою і лише чорнобильська… Скандал!

Одразу почали шукати в цьому диверсію націоналістів-скрипниківців. Було проведено розслідування: хто підсунув делегатам крамольний переклад? Вчитель Пащенко? Це котрий, той, що на Тараса Шевченка схожий, та ще й в царській армії офіцером служив? Саме той. Взяти!

І взяли, відвезли до Києва. Докопалися, що на війні дослужився до штабс-капітана, що відповідає званню майора нинішньої армії, та й на додачу був за кордоном, і де! В самій Австрії. До того ж, володіє крім німецької, і англійською, польською та болгарською мовами. Хоча в анкетах і пише, що освіта — незакінчена вища, а військове звання — старорежимний прапорщик, себто, нинішній армійський “прапор”.

Бабуся, жінка енергійна, справжня чорнобилянка, розуміючи, що сльозами горю не поможеш, рвонула услід. Тодішнє НКВС було на вул. Мельникова (недалеко від нинішнього телецентру). Ризикуючи сама не вийти з тих стін, бабуся вривалася в кабінети, доводячи всім, кому тільки можна, що діда підставили, що ті, хто йому наказав так зробити, самі потім відхрестилися і лише звалили на нього (власне, так воно і було). В один момент вона раптом помітила, що десь чи не десятий слідчий, до якого її “відфутболили”, посміхається. З’ясувалося, що це син чорнобильського багача Лавлєра, котрий добре знав і поважав Трохима Зайченка, бабусиного батька. Отож, один чорнобилянин, слідчий Лавлєров, порятував другого чорнобилянина, вчителя Пащенка. Важко хворого, майже непритомного, відвезла його бабуся додому, виходила. Вона завжди була поруч з ним — і коли він залишався без роботи, і коли давали знати два поранення і контузія, коли в нозі починав “гуляти” осколок снаряда, привезений з Першої Світової війни.

Немає згадки про те, що наступного ж дня після оголошення Великої Вітчизняної війни дід поклав на стіл воєнкома заяву: “Прошу послати на фронт мене з трьома моїми синами…” Його не взяли — був застарий. Сини — про них окрема розповідь.

Немає, звичайно, ніде згадки про справжні причини переїзду дідової родини з Чорнобиля до Києва. Вочевидь, вигнав голод, бо саме на 1933 році обривається педагогічна кар’єра Якова Пащенка. Зрозуміло, чому він влаштувався робітником на державне підприємство, а не, скажімо, вчителем у якусь із київських шкіл: пролетарям у той голодний рік видавали продовольчі пайки, а вчителі, як і вся інтелігенція, припухала з голоду. Діда вкотре виручили його золоті руки.

А вже повоєнна спроба одержати нарешті вищу освіту зірвалася через страшну донедавна графу в особовій справі: “Перебував на окупованій території”.

Стосовно дітей: старший син, Володимир, загинув чи не під Грозним. Він був спеціалістом з металургії, мав бронь, але попросився на фронт, як і багато тодішніх молодих патріотів. Сказав дружині (до речі, дочці генерала особливих військ НКВС, яку він фактично вкрав у тата), що повернеться до неї героєм і рушив супроводжувати на фронт групу нових танків. У першому ж бою був смертельно поранений розривною кулею і помер у госпіталі від гангрени. Рідні досить довго про нього нічого не знали.

Середній син, Лесь (на честь якого я назвала свого старшого сина), найкрасивіший, найрозумніший і найдобріший з усіх трьох маминих братів, загинув на Україні, під селом Шершні тоді Чеповецького району Житомирської області. Там групу солдатів узяли в оточення і вони відстрілювалися до останнього, але не здалися. Вже потім, коли ховали їх тіла, місцевий житель Іван Мовчанюк знайшов у Лесевій кишені записку: “Прошу повідомити моїм рідним…” Дійшла ця звістка до батьків уже після війни.

А молодший, Юрко, врятувався. Він прибився до військового театру, грав у спектаклях. А після війни став диктором українського радіо. Старше покоління досі пам’ятає голос диктора Юрія Пащенка — ото і був мій дядько.

Ще багато років потому (а я народилася в 1951-му) в нашій родині була атмосфера, наче війна закінчилася вчора. Довго ще сподівалися: а раптом відчиняться двері, зайде Володя або Лесик і скаже: я живий, просто був поранений, а похоронка — то помилка. На жаль, ніякої помилки не було.

Мої батьки побудували такий-сякий будиночок у Києві, дід з бабусею металися між Києвом і Чорнобилем, бо ж треба було допомагати дітям. Я при найменшій нагоді рвалася до Чорнобиля, моя мама, навпаки, намагалася приїжджати тільки у разі нагальної потреби. Я дуже любила Чорнобиль і не розуміла маминої поведінки. Якось запитала: мамо, чому? Поглянь, як тут гарно, річка, ліс поряд, а люди які хороші… Ми якраз ішли по узвозу до пристані, мама й показала: бачиш, ось тут фашисти поставили дві шибениці і повісили якихось чоловіка і жінку. Казали, що то партизани, але я думаю, просто, щоб людей залякати. Поставили німця з автоматом. Йдеш на річку білизну полоскати, очі відвертаєш, а він кричить: дивись, мовляв! Автоматом погрожує. Міг і вбити. Це все досі в очах стоїть.

Іноді думаю: як же багато горя впало на наш маленький Чорнобиль! За що йому таке? За чиї гріхи? Тих, хто писав доноси на мого діда Якова і йому подібних? Так їх небагато було. Більше, все-таки, добрих, порядних, для яких головною метою було зростити достойних дітей, вивести їх у люди, а потім — на старості років — пишатися ними.

Ось так і мої дідусь із бабусею, хоч і трималися серцем Чорнобиля, але постійно змінювали один одного в Києві, допомагаючи ростити дітей сина Юрка — Ірину та Олексія — і мене з братом Володею. І от, коли вони вже подумували остаточно осісти в Чорнобилі, бо онуки вже підросли, виникла ситуація, яку іронічно можна було б назвати “ніхто не забутий і ніщо не забуте”. Наш маленький будиночок на вулиці Леніна, коло лікарні, впав у око комусь із лікарняного керівництва. Одразу до виконкому полетіла кляуза, що Пащенки у цьому будинку насправді не живуть, постійно мешкають у Києві, а значить — володіють цим будинком незаконно.

Не дай Бог нікому на старості років пережити ситуацію, коли тебе загрожують вигнати з власної хати. Нехай це залишиться на совісті голови виконкому Мироненка і завідуючого міськкомгоспом Горбатенка, бо якщо вони дожили до 1986-го року, то відчули це на власній шкурі. Та й хатки нашої вже немає: знесли після аварії, а навіщо — незрозуміло. Свідки розповідають — танком розвалили і з землею зрівняли. От уже іронія долі — у війну танки наш будиночок не зачепили, так у мирний час добили.

Але тоді, в 1962 році, коли дідусеві було 76, а бабусі 70 років, вони одержали таку повістку (цитую мовою оригіналу):

“На выполнение постановления Совета Министров УССР от 9 мая 1962 года №516, а также решения Киевского Облисполкома от 9 июня 1962 года №445 про порядок выполнения указа Президии Верховного Совета УССР от 29 апреля 1962 года про ликвидацию сверх установленного норм домовладения. За вами числится домовладение по ул. Ленина № 56, которое горсовет предлагает до 1-го мая 1963 года реализовать (продать или подарить). В случае до указанного срока не будет реализовано Ваше домовладение то решением Горсовета будет отчуждено и продано с публичных торгов”. Підписано — вже згаданими вище Мироненком і Горбатенком.

Довелося довго відбиватися, писати заяви, пояснення, що будиночок, жилплощею в 36 квадратних метрів — ото і все їхнє житло, яке вони ні продавати, ні дарувати не можуть, бо де ж їм інакше жити? У приймах у зятя? Даруйте, ви самим собі таку долю побажаєте?

Може, ще б жити і жити дідові, бо попри пережиті біди, хвороби і поранення, був він міцний, як дубок. Завжди намагався ходити пішки, щоранку робив зарядку. Але, напевне, ці хвилювання підірвали дідове здоров’я, що називається, добили. Першого листопада 1965 року він вийшов у двір, хотів, як звично, зробити ранкову фіззарядку, нахилився, впав — і третього вже помер від сильного крововиливу в мозок. Помирав при повній свідомості, поряд були дружина і дочка. Поховали Якова Пащенка на Чорнобильському кладовищі. А згодом до нього приєдналася не лише дружина Франя, котра пережила не лише чоловіка, а й трьох із чотирьох своїх дітей (Тетяна, моя мама померла у 1972 році від раку), а й син Юрко.

Спогад другий — старшої онуки Ірини, котра проживає у Москві. Написаний на прохання Наталі.

Пащенко

Пащенко

Добрий день, сестричко!

Ніяк не вийшло відправити e-mail Олексію (спершу домовлялися, що Ірина перешле свої спогади електронною поштою — прим.Наталі). Моя редакція саме змінила офіс, і вся ця “машинерія” поки що не працює, як слід… тож я і взялася писати рукою, чого давно не робила — вибачай за поганий почерк (то генетичне — від усіх Пащенків) і можливі помилки. Мені доведеться писати російською мовою — так, як запам’яталось. А я пишу, в основному, українською (коли таки щось пишу…), тож буде ще більше всякого “словесного бруду”. Втім, “причешиш”.

І ось, Наталочко, перша згадка: бабуся і дідусь говорили зі мною російською мовою, хоча читали мені українські книжки, казки, співали пісеньки. Це було виявом поваги до моєї мами і київської бабуні, які розмовляли російською… А ще вони не давали мені “коверкать язык”. Або — чисто російська мова, або — українська, ніякого змішування, ніякого суржику. Так само поводився і тато (Юрій Пащенко). І я їм усім дуже за це вдячна, бо таки маю “в активі” дві мови, а не “півтори”, чи й не одної чистої (як багато хто з моїх друзів та колег). Таке перше спостереження — повага до мови, значить — до культури, глибока інтелігентність у ставленні до інших людей. Якщо вже я це помітила у свої 4-5 років…

Теперь — воспоминание №1. Делайте скидку на мой тогдашний возраст… И еще — на то, что я росла фантазеркой. Конечно, все мои воспоминания — преломленная детской фантазией «версия»…

Дедушка иногда утром долго не вставал с постели. Лежал лицом к стене и молчал, как я его ни тормошила: «Деда, деда, на речку…» Меня одну купаться еще не пускали, а так хотелось на Припять. Дедушка не спал, глаза открыты… бабушка вздыхала, брала меня за руку: «Пойдем…» В глазах у нее были слезы, хотя никогда я не видела, чтобы она плакала, а вот смеялась замечательно, заразительно, как ты, Наталочка и тетя Таня, твоя мама.

(Примітка Наталі — одного разу бабуся ридала майже годину. Після того, як уже згаданий мною земляк-слідчий Лавлєров сказав їй: їдьте додому, з вашим чоловіком усе буде гаразд, вона зайшла до церкви, впала біля вівтаря і відридалася, напевне, на все життя).

Бабушка уводила меня, дедушка вдруг вставал, брал свой «брыль» (он висел на стене), надевал пиджак (без него он на улицу не выходил) и уходил в поле. А возвращался уже к вечеру, после того, как пройдет стадо. И глаза — светлые, сам что-то напевает, опять мой «лагідний» дедусь. И обязательно в петлице пиджака — полевой цветочек. И в руках книга, заложенная травинкой. Помню только автора — Гейне. Это старое издание (довоенное, одно из первых советских), где-то оно у меня. Мне когда-то дедушка подарил несколько книжек из «чернобыльской библиотеки», сваленной на «вышки» (наверное, туда их отправили в войну). Такой вечер был очень веселым, бабушка пекла в печи яблочный пирог, я им объедалась (с парным молоком). Сидели втроем при свечах, дедушка пел «с дрожанием», что-то рассказывал, бабушка смеялась своим молодым смехом. Как хорошо! Она говорила: «Ну, слава Богу, отошел…» То есть, успокоился, пришел в себя, оставили его ненадолго безмерно тяжелые мысли. О чем? О сыновьях, о многом, думается… А слова «депрессия» тогда не знали, и лекарств дед не пил…

Воспоминание №2. Идем с дедом за руку за водой аж до водокачки, которая была в конце улицы, и воду отпускали по талонам (!) И я вдруг: «Деда, а что такое Бог?» Перед этим что-то читали… Дед прокашлялся: «Не скачи, как коза…» Тут и очередь у водокачки, люди здороваются. А я не унимаюсь: «Деда, что такое Бог?» Начинают оборачиваться, усмехаются: что ответит Учитель? Дед все как-то покашливает, хмурится; хорошо, что его пропускали без очереди — Учителя! Я не помню ответа на свой вопрос, но я выросла верующей, сквозь все комсомолы с крестиком прошла…

Воспоминание №3. К нам иногда приходили две молодые еще женщины (одна, как помнится, ленинградка, вторая — из Чернобыля). Давали мне шоколадные конфеты (а в те годы это была еще редкость и роскошь), смешно так разговаривали. Гладили меня по голове: «Кецеле, какая большая девочка уже…» Они были моего возраста, когда началась война. Дальше мне о них рассказывала бабушка. В Чернобыль входили окупанты, евреям от них ничего хорошего ждать было нечего, уходили за Припять, в леса, ночами переправлялись на лодках. Эта семья задержалась, прибежали к своему Учителю, когда уже по улице мчались мотоциклисты. Делать нечего, до ночи за речку не переправишься, дед загнал всех на «вышки». И еще семью, и еще… Все с малыми детьми, со стариками (поэтому и не смогли сбежать раньше). Полицаи ходили по дворам, искали евреев, подошли и к нашим воротцам. Бабушка сообразила быстро — дала деду вышитую сорочку: «Иди, Яков…» Он вышел к воротам и запел украинскую песню (вроде, выпил «на радостях» и гуляет). Расчитывал, что песня заглушит детский плач, хотя на «вышках» и так все зарылись в сено и детям рты позатыкали. Полицай подошел: «Хто тут живе?» — «А ти що — не бачиш?» Дед наш был колоритной фигурой — Тарас Бульба и только. Высокий, грозный. И отступили полицаи, проехали мимо мотоциклы. А ночью всех спустили к реке, посадили на уцелевшие лодки. Их обстреляли, не все выжили… а эти две девочки уцелели — и сколько я помню, приходили просто посидеть в этом дворе, где последний раз вся их семья вместе пряталась на наших «вышках»… Я их голоса до сих пор помню, такие смешные: «Доця, кецеле…»

Ось, Наталочко, поки і все. Може, ще щось згадаю — напишу. Зараз уже сидимо “на валізах” — через 4 дні в Туніс летимо. Побачимо пустелю…

Всім привіт! Обнімаю, цілую — Ірина.

Лист Якова Пащенка до сина Юрія, віднайдений і розшифрований онуком Олексієм Пащенком

17?/Х 45

Любий Юрку!

Одержали твого другого листа і пишемо вдруге відповідь. Ми живі-здорові, чого й тобі бажаємо. Що – правда, здоров’я наше умовне, бо й мати і я уже наближаємося туди, куди всі відходять, але, коли ходимо на своїх і робимо руками, то виходить, що здорові.

Дуже раді, що ти лишився на світі, бо ми вже не чаяли тебе живим бачити, знаючи твої наміри втекти до партизанів. Видно, німці добре вас стерегли!

письмо

Мати господарює вдома і не працює (вона пенсіонерка та інвалід II статті), а я працюю: зразу після евакуації був учителем креслення, математики і геометрії техніки у школі механізації сіл. госп., а потім у школі ФЗО і, де викладаю теорію плотничого та столярного майстерства, це дає мені пайок і карбованців 200 – 300 зарплати (3 міс.) а решту я вільний.

Про це довідалось начальство і дало мені ще одну “нагрузочку”. Клуб. Сія храмина була без вікон, без защіпок, з побитою кришею і т.д., як це буває після німецької окупації. І ось я мушу все робити відразу: і ремонт, і культроботу і організацію гуртків – і все сам.

А це лиш від 6/X прислали ще помічника - москвичку Чохшахінян – це прізвище її чоловіка вірменина, а вона сама місцева єврейка і повернулася сюди з Тбілісі, бо чоловік її загинув під Берліном. Особа жвава і завзята.

Тітка Лена з Вірою знаходяться в лагерях (пол. Пошта №9389°) і теж ждуть транспорту щоб повернутися до дому. Таня ходить в школу (8 клас), Ія пише з Москви, але останній час чомусь замовкла. Оце і всі наші новини. Картоплі накопали і буряків теж. Є трошки й фрукти.

Привіт від усіх. Будь здоров! Квартиру нашу в Києві забрав попередній хазяїн, а ми поки в Чорнобилі.
Твій батько і мати і сестра.
Любий дорогий і єдиний мій синочку!
Сьогодні вдруге обливаю твого листа сльозами радощів.

Про судьбу твоїх братів ми писали в попередніх листах – вони віддали своє молоде життя за визволення Батьківщини – Лесик погиб на фронті в 1941 році, а Володя в 1942, про це написала... (написала Ія, котра ще довго підтримувала зв’язок з родиною Пащенків — прим. онуків).

Решта листа, на жаль, не збереглося. Але й те, що є — документ дуже промовистий.

Післямова Наталі.

Як вижила під час окупації родина Пащенків — історія окрема і довга. Як у їхню хату вселилися німецькі офіцери, а хазяїв з дитиною вигнали на ті ж самі “вишки”, як пекли оладки з картопляного лушпиння і лободи (голод знали не лише ленінградці), як мала Тетянка придумала шити з простирадл хустки, фарбувала їх, вишивала, а потім дідусь вимінював їх у селах на сякі-такі харчі… і хочеться запитати: як же допустили до такого?

На родинному фото, яке дісталося мені у спадок, родина інтелігентних, розумних людей. Про таких кажуть — цвіт української нації. Але як же той цвіт збивали, нищили, щоб не дав він того врожаю, завдяки якому й тримається український народ. Але ми маємо синів — я і мій брат Олексій Пащенко — мають дітей мої земляки-чорнобиляни, розкидані долею по всій Україні. Тож є надія, що діти ці не забудуть маленьке містечко, в якому жили ті, хто починав їхній рід.

PS. В останні роки свого життя дід Яків почав писати історію Чорнобилю. На жаль, тоді я ще не розуміла важливості його роботи. Після смерті діда рукопис потрапив до його сина Юрія, котрий сподівався по виходу на пенсію продовжити цю справу. Але… помер ще порівнянно молодим. Коли бабусю Франю, що померла в київській лікарні, повезли ховати в Чорнобиль, поряд з дідусем, була люта зима. Дядько застудився, одержав запалення легенів, а після того — інсульт, перший з багатьох, котрі його і звели в могилу. А рукопис таємниче зник: як пояснила мені дружина дядька Юрія, прийшла якась жінка, сказала, що Юрій Якович розпорядився віддати їй всі чорнобильські матеріали. От вона й віддала.

Тому коли я дізналася, що Віра Михайлівна Кругленко взяла на свої плечі цю титанічну справу — укладення історії Чорнобилю — відчула, що це Бог дає мені шанс спокутувати провину перед дідом. Ця справа не повинна вмерти!

Наталі Лапікура,

надруковано «ПЧ» №№3-5/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Пятница, 26 марта 2004 г. в 8:23
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта