?> Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
28.06.2004, рубрика "Творче свічадо"

МИТЕЦЬ ЖИВЕ У СВОЇХ ТВОРАХ

Травень – один із улюблених моїх місяців.

Думаю, і наші читачі нічого не мають проти тридцяти теплих днів. Для одних це завершення весни, для інших – лагідний початок літа. Кінець травня цього року, запам`ятається не лише урочистостями з нагоди ювілею столиці України, Русі, племінного союзу полян та багатьох інших державних утворень, традиційним фестивалем “Київ травневий”. Цьогорічний травень увійде в історію України як місяць, коли одним справжнім поетом стало менше. Із цього марудного й суєтного світу у кращий світ вирушив Микола Вінграновський, справжній поет, прозаїк, тонкий лірик, кінорежисер та кіноактор. 29 травня земля прийняла свого вірного сина.

Vingranovsky-1

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року у місті Первомайську на Миколаївщині. 1961 року закінчив Всесоюзний інститут кінематографії. Починав як актор, і режисер.

Виконав ролі на Київській кіностудії художніх фільмів (тепер Національна кіностудія ім. О. Довженка): Іван Орлюк (“Повість полум`яних літ”, 1961), Домчак (“Сейм виходить з берегів”, 1962) та інші. Поставив 10 художніх та документальних стрічок, таких як “Ескадра повертає на захід” (1966), “Берег надії” (1967), “Дума про Британку” (1970, виконав роль Несвятипаски), “Тихі береги” (1973), “Климко” (1983).

Душа Миколи Вінграновського завжди тягнулася й до літератури. Він став автором книжок віршів: “Атомні прелюди”, “Сто поезій”, “Поезії”, “На срібнім березі”, “Київ”, “Губами теплими і оком золотим”, “Цю жінку я люблю”, “З обійнятих тобою днів”; збірок для дітей “Андрійко-говорійко”, “Мак”, “Літній ранок”, “Літній вечір”, “Ластівка біля вікна”, “На добраніч”; повістей “Первінка”, “Сіроманець”, “У глибині дощів”; прозові твори: роман “Северин Наливайко” та книжки оповідань “Манюня”.

Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. 1984 року отримав найвищу мистецьку премію України -- Державну премію України імені Т.Г.Шевченка, також став лауреатом літературної премії “Благовіст” та премії Фундації Антоновичів (США).

Він був яскравою людиною, і зоря його таланту ще довго світитиме у царстві попси й ерзац-культури. Його мова досконала, вірші красиві й чудово лягають на музику, мальовничі пейзажі кличуть у далекі мандри. Вінграновський був серйозною людиною, і не писав про страждання повій, натомість возвеличував Жінку та Кохання… Не знімав серіалів, а ставив і знімався як актор у кінострічках про наше славне минуле, про історичні звитяги й життя українського народу. Ніколи й нічого не просив у влади, не виступав на “званих вечорах”, не ліз “нагору”. Не знаю, що він міг би створити ще як літератор, однак точно відомо, що як кіномитець Микола Степанович мріяв зробити серію фільмів про гетьманські столиці: Батурин, Глухів та інші. Ця його мрія залишилася нездійсненною.

Не знаю, чи скоро підросте зміна таким людям. Не впевнений, що зможу тепер любити травень…

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ: «НЕ КВАПТЕСЯ, БЕРІТЬ МЕНЕ ПОТРОХУ…»

Vingranovsky-2

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,
Зів`яльсь очима і лицем.
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зграбся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але – сльозою не молись.

Не – відбувалось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не ... – Господи!.. – не – не було!..

Як танський фарфор – все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише джола своє співає
Над малиновим будяком.

ВОГНЕННА ЛЮДИНА

Не в кам`яній, не в дерев`яній ері –
Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій,
У плоті вогненній з`являюся тобі.

Я – Сонця син. Творець Землі і неба.
І я – це ти. Все, що навколо тебе
Вклонись повітрям, часом і судьбою,
І атомом, розщепленим тобою,

І таємницею, що знаєш ти один.
Я дав тобі вітчизну і народ,
Любов і мрію, мову і мовчання.
Я не давав печалей і скорбот

Від чорного воєнного світання.
Їх автор – ти! І сам ти є творець
Трагічних дум своїх у неспокою.
Тебе чекає вічність чи кінець,

А твій кінець – це я перед тобою.
Шмат сонця я, шмат радості і муки.
Були вітчизна в мене і народ.
Був світ, і геній хліба і науки,

Була земля і плескотіння вод.
Моє життя було колись початком
Усіх зачать в космічній глибині.
Було тоді ще небо небенятком.

І зорі були юні і страшні.
І мрію з мрій про велелюдну спільність
На крилах атома несли ми із пітьми
І донесли – в космічну безгомінність

Зірвались ми і Сонцем стали ми!..
І стали Сонцем наші дні і ночі,
І вороги, і друзі, і пісні,
І помилки, і помисли урочі,

І стали генії даремні і смішні…
Народе мій! Мій сонячний народе,
Тебе нема – лиш смерть твоя живе.
І смерть твоя – твоя найвища врода,

Бо смерть твою життям Земля зове!
Мислителем, згорілим хліборобом
Ти світиш їй крізь небо голубе –
І на Землі ти знову став народом,

І цей народ повторює тебе.
І жах бере мене… Шукаю слова
Сказать тобі, наземний брате мій:
Доба твоя жахлива і святкова,

Люби її, ненавидь і жалій,
І зберігай, і не прощай нічого,
Бо у прощенні буде смерть твоя,
І глупий космос стане за порогом,

І проклену тебе на сором я.
Кажу тобі: в руках твоїх сьогодні
Життя Землі і пульс її краси.
Я вірю: людства думи благородні,

Звогніть Землі ніколи не даси,
Земний мій друже!..

1957

ПРЕЛЮД №13

За віком вік – до Курської дуги.
Від пірамід – до атомної згуби.
Завіса! Все, товариші боги!
Мені не смішно. В мене змерзли губи.

Комедія закінчена. Амінь!
Небесний дзвін відбовванів в прозор`ї,
І, кинувши на небо власну тінь,
Я встав з колін і небо взяв за зорі.

Як видно все за обрієм земним!
Якби не глибина вселюдного страждання,
Космічну глибину космічного сіяння
Не можна було б вимірять нічим!..

Як видно все!.. Привіт вам, дні нові!
З пащек гармат – волоття кукурудзи!
Летять із Африки на хату чорногузи –
І клекіт чуть, – в них лапи у крові…

За віком вік – до Курської дуги.
Завіса! Все, товариші боги!

1960

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? - не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет – ні в тих ні в сих.
Земля – могила для загиблих.
Земля – землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя –
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий
Пита – кого? чого – пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста...

Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака – був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав`язав пупки:

Малі-маленькі – більші-менші,
Дезинфіковані вапном, –
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.

1978

* * *

ЧОРНА РАЙДУГА

Не дівчина, не мати, не сестра –
Богине віри і добра богине...
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Та що лукавить? В серці я на “ви”
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із гудзиками вашими, з підлогою
І з люстрою під стелею весни.

Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися, і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.

І слухать вас... Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,

Спалив без свідків, язиків, очей –
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніxто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить – пектись в моєму слові,
Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх...

... У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба – в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами – я.

1960

* * *

За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І чивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.

Що посміхалося – сьогодні у задумі.
І що журилося – не журиться, мовчить.
Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі.
І ти мовчиш. Мовчання й те мовчить.

Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як... І місяць над водою,
Неначе совість плаче під вікном...

Дурний, та й все!.. Дивись, яка пора!
Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі нібито вогнисто:
Земля твоя й Вітчизна – не мара!

Є правда і любов! І є святий поріг,
Де тиша битви виліплена з крику.
Її творив ти. Нею бив, як міг.
Священня сивина життя цього довіку.

1962

* * *

Сеньйорито акаціє, добрий вечір,
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке, любов?

Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здавалося, нащо мені?

У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я – вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь…

Коли ж – здрастуйте, добрий вечір...
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…

1986

Сторінку підготував Валерій СЕРДЮК

Надруковано «ПЧ» №6/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Понедельник, 28 июня 2004 г. в 14:03
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта