?> “Наш Батя” | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
29.09.2004, рубрика "Пам'ять"

Ми часто нарікаємо на власну долю: мовляв, хотілося чогось досягти в житті, та доля інакша судилася...

Та ми забуваємо про головне: нічого просто так не буває, і немає випадковостей у житті – все логічно і закономірно.

Напевне, і Анатолій Миколайович Клопотенко не думав, що поміж рястом квітучим на його стежках трапиться і гіркий полин, та таким він буде густим, що не лише тіло, а й душа спопеліє від цвіту пекучого.

Клопотенко

Закінчивши школу №2 у Ватутіному, хлопець родом зі Скаливатки, подався до військово-хімічного училища. А потім були середньоазіатський округ, китайський кордон, Угорщина, Білорусія... На погони професійного військового час від часу падали нові зірочки, росли доньки, а він „виріс” до начальнику штабу полку, потім командира.

Коли квітневу ніч у Чорнобилі перетнула чорна стрічка біди, Анатолій Миколайович був там уже 7 травня. За ним закріпили 24 населені пункти і поставили завдання: не допустити подальшого забруднення території. Багато хто тоді не розумів, чи вдавав, що не розуміє справжньої ціни того, що сталося. Анатолій Миколайович воював не лише з радіацією. Доводилося іти на „бій” і з радянською владою, а вірніше з чиновниками, які власні амбіції цінували більше, ніж життя людей. День і ніч кружляли вертольоти над чорнобильськими полями та дорогами, поливаючи їх водою, щоб менше було пилюки; день і ніч разом з міліцією боровся з мародерами, зносив графіт в могильники, будував саркофаг... Він знав, на що йшов. Знали і у верхах, на що посилають людей і заради чого, та продовжували брехати, заточивши мізерні душі у розкішних кабінетах серед килимів.
Нічим не можна виправдати хоча б ось таке: людям, що працювали у самому череві зруйнованого реактора, видавали дозиметри, які мали позначку лише до 50 рентген. За наказом міністра оборони (який вийшов, до речі, аж у червні!) той, хто набрав 25 рентген, мав виїздити з Чорнобиля. Що ж насправді було б на дозиметрах, якби вони були такими, як потрібно: 150, 200-300 рентген?!
У Анатолія Миколайовича був при собі накопичувальник, то ж він ним і користувався: знав, коли самому вилазити з невидимої лавини смертоносних берів, а головне, коли витягувати звідти своїх хлопців.

Захисні костюми зі свинцю вагою до 70 кг одягали не на все тіло – руки й ноги залишалися незахищеними. Скільки вони набирали, можна було лише здогадуватися. Та на прохідній їм записували 15-20 рентген. „Зализавши” рани, люди знов і знов ішли на бій з ворогом, якого перемогти неможливо. Ішли, щоб завтра в пекельних муках обірвати своє ще молоде життя, щоб з простягнутою рукою просити у тих, хто посилав їх на вірну загибель, пільг, які не виконуються; щоб роками лежати в лікарнях, доводячи щоразу, що ти дійсно хворий; щоб почути, як у вічі кидатимуть: „Та на тобі ще воду можна возити!”; щоб нарешті зрозуміти: твоя жертва нікому не була потрібна.
Анатолій Миколайович пригадує випадок, коли одна посадова особа на честь „перемоги над мирним атомом” надумала відзначити цю подію і підняти червоний прапор над реактором. Зробити йому задумане, звичайно, не дозволили. Тоді посадовець знайшов вихід: підібрав хлопців, які „добровільно” піднялися по трубі, де рівень радіації перевищував усі норми, і прапор таки замайорів над покаліченою чорнобильською землею. Посадова особа отримала від держави Героя праці, а хлопці, всі до одного, померли уже через кілька місяців...
7 жовтня 1986 року Анатолій Миколайович разом з товаришами повернувся в рідну частину. Стрічали, як і годиться стрічати героїв – з оркестром, зі слізьми. Плакала і дружина Анатолія Миколайовича. Тоді вона ще не знала, що буде плакати ще не раз, і ті сльози будуть гіркими, як полиновий цвіт, через який пройшов її чоловік...
До Чорнобиля у А.М.Клопотенка не було жодної хвороби, навіть легкої застуди. А тепер – ціле „гроно”. Грошей на лікування держава не дає ось уже другий рік, а просиш – дивляться на тебе, як на старця. Таке відчуття, ніби хтось поставив перед собою конкретне завдання: швидше здихатися чорнобильців. І це завдання успішно виконується.
У 1988 році Анатолій Миколайович поїхав у Могильовську область, місто Славгород, знову на ліквідацію наслідків катастрофи на ЧАЕС. Поїхав, як він висловився, „добирати те, що не добрав”. Там проклали 50 кілометрів доріг, побудували школу-інтернат, стадіон. Відтоді А.М.Клопотенко – Почесний громадянин міста Славгорода.
У 1989-му – підполковник Клопотенко подав рапорт на звільнення з військової служби. Молодому пенсіонеру вистачало і вдома роботи. Та от лихо – немає здоров’я. На вигляд здоровий і дужий – він дощенту спалений всередині. А минулого року смерть так близько пройшла біля хворого серця, що дивом вижив. Повернули з того світу руки лікарів, доньки та Надія, його вірна і мила дружина, яка чашу його фізичних і душевних страждань ділить навпіл. Якою все-таки сильною може бути жінка, коли переймає на себе біль близької їй людини! 33 роки йдуть вони в парі однією дорогою, і всі ці роки Надія Марківна повністю виправдовувала своє ім’я.
Є іще одна людина на землі, заради якої треба жити – це онук, якого на честь діда назвали Анатолієм. Відстань між ними – півсотні літ, зате душею – єдине ціле.
Анатолій Миколайович любить бувати серед людей. Тому й не сидиться йому вдома – працює у ДП „Водоканал”.

...Ходить містом легенда про те, що Анатолій Миколайович, отримавши за ліквідацію наслідків у Чорнобилі державну нагороду, віддав її людині, яка, на його думку, заслужила ту нагороду більше, ніж він. Це таки було насправді, і були випадки, коли підполковник ніби забував про те, що йому довірено керувати підлеглими – сам ішов замість них у пекло радіації. Він жалів хлопців, беріг. Настільки дозволяла ситуація, ніколи не ховався за їхні спини, і його любили, любовно називаючи „наш Батя”. А міг би десь сидіти у кабінеті, вимитому від рентгенів, і керувати, як деякі й робили. Та рятували власну шкуру ті, хто про таку категорію людських позитивних якостей, як совість, і не здогадувався. У Анатолія Миколайовича із цим якраз повний порядок.
Пройшло стільки років з дня тієї трагедії, а він досі не може зрозуміти: навіщо було кидати живими в могили тисячі людей? Заради чого? Адже ЧАЕС все одно потім закрили! Кому прийшла в голову думка пускати тоді I-й, II-й, а потім й III-й реактори в той час, коли йшла ліквідація аварії?
Багатьох із тих, з ким разом були в Чорнобилі, уже немає серед живих. Багато догоряють, як свічки. І багато таких, як він, щодня, ось уже 18 років, борються з хворобами один на один, а сила і здоров’я по краплі витікають, щоб більше ніколи не повернутися. І згоряють люди у палаючому вогні радіації, і Чорнобиль для них не скінчиться уже повік...
...Є у Мінську парк Челюскінців. Там, на його алеях, по закінченні ліквідації домовилися зустрічатися побратими Анатолія Миколайовича щороку, 26 квітня. Сам він був на зустрічі два рази, а потім почалися серйозні проблеми зі здоров’ям.
Не треба, Анатолію Миколайовичу, гірких докорів самому собі. Підніміть голову, ступайте на повен зріст. Немає в тому Вашої вини, що не вистачило рук, аби підкласти під сотні життів безвусих хлопчиків; що не такі широкі Ваші груди, аби взяти на них увесь вогонь. А чи рахував хто, скількох Ви врятували в прямому розумінні слова? Вони, ті хлопчики, що давно стали батьками, пам’ятають Вас. І розповідають синам про свого „Батю”...

В.Красильник

Надруковано «ПЧ» №9/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Среда, 29 сентября 2004 г. в 16:05
и размещена в разделе Пам'ять.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта