?> Не пільги, а соціальний захист держави | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
17.03.2010, рубрика "Наше право, Статті"

Не пільги, а соціальний захист держави!

Україна зустрічає сумну дату - 24 річницю аварії на Чорнобильський АЕС. Аварія вже отримала  два суттєвих  визначення: найбільша у світі техногенна катастрофа та чорнобильська атомна війна. Обидва визначення спорідненні і мають доказову базу. Із 190 тонн ядерного палива майже 90% відсотків потрапили в атмосферу. Значна територія України  була  забруднена радіоактивним пилом і перестала бути  придатною для проживання. За висновками фахівців викид радіонуклідів у сотні разів  був потужнішим, ніж під час ядерного вибуху в Хіросімі. Герої пожежники за лічені години після  аварії локалізували пожежу, та подалі левову частку боротьби із наслідками аварії взяли на себе  військові частини,  підрозділи гражданської оборони та будівельники. Саме вони у травневі свята запобігли ще більшому  вибуху, який спустошив би пів України, послав у небуття Київ. Але зруйнований четвертий блок ще довго залишався  надзвичайно загрозливим джерелом радіації,  аж до завершення спорудження саркофагу у листопаді 1986 року.

Понад 600 тисяч офіцерів і бійців строкової служби, та й запасу,  були мобілізовані на важку та небезпечну роботу, яка велась на першому етапі,  за невеликим виключенням, вручну. Запізно прийшло офіційне повідомлення про небезпеку, багато людей отримали значні дози радіаційного опромінення. Сьогодні держава  має виправити припущені помилки і взяти на себе відповідальність за подолання наслідків аварії, як у площині організаційних та науково-технічних заходів, так за  поліпшення медичного лікування та  соціального захисту постраждалих.

Зі звичайних воєн можна повернутися навіть без подряпин, але з Чорнобильської – ні, бо всі її учасники поранені радіацією.

У теперішній час, серед нагальних питань, які, на наш розсуд, треба терміново вирішити, є необхідність   виділити  із загальної маси постраждалих саме ліквідаторів наслідків аварії у відповідності до часу їх перебування в зоні аварійних робіт у 1986, 1987, 1989 роках. Зробити наголос на  ліквідаторах-інвалідах  квітня - грудня 1986 року, бо саме вони пройшли пекельний шлях боротьби  із атомних лихоліттям у найтяжчий період, зазнали суттєвих пошкоджень здоров’я і потребують до себе  посиленої уваги.

Потребує значного покращення медичне забезпечення. Право на безоплатні медикаменти часом залишається  тільки на папері. Визначені законом медичні норми  харчування безпідставно замінюються загально фізіологічними.  Необхідних  путівок для санаторного - курортного  лікування інвалідів-чорнобильців  завжди  не вистачає. Самостійно придбати їх вони не можуть,  бо компенсація за не отриману путівку, на сьогодні,   становить лише 120 гр., що складає двадцяту , а то й більшу частину її фактичної  вартості. При всій повазі до статусу народного депутата, сумно порівнювати їх грошову компенсацію на оздоровлення у розмірі 35 тисяч із жебрацькою подачкою інваліду-ліквідатору.  

На протязі тривалого  часу брутально замовчуються та  не вирішуються питання відшкодовування інвалідам - ліквідаторам за втрачене здоров’я, що передбачено трудовим законодавством та  Конституцією України.

Наспів час аби ліквідаторів наслідків аварії 1986 року, яких  народ вже назвав „Рятівники Вітчизни”,  дорівняти у статусі  до Захисників  нашої Батьківщини у 1941-1945 рр. Бо ліквідатори - „воїни Чорнобиля 1986 року”  були на справжній атомній війні.

Зрозуміло, що породжені Чорнобильською  катастрофою понад двадцять років тому проблеми важким тягарем лягли на економіку України, та прикро, що розроблені на діючий законодавчий базі державні програми з мінімізації її наслідків,  повною мірою не виконуються, а деякі важливі статті Конституції України та Закону України „Про статус та соціальний захист громадян, постраждалих від Чорнобильської катастрофи” брутально порушуються. В умовах невпинного зростання цін на продукти харчування та ліки, відшкодування інвалідам втрати здоров’я у 10,8 та 6 мінімальних пенсій за віком,  у відповідності із ст.13 Чорнобильського закону, нагальна вимога постраждалих до держави. Згідно ст.22  Конституції України права і свободи громадянина не можуть бути скасовані, а при прийняті нових законів або внесення змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Перелік вищезазначених питань підтверджує необхідність у найближчий строк доопрацювати Закон про соціальний захист постраждалих від Чорнобильської аварії і внести відповідні зміни у бюджет на поточний  рік.

В умовах фінансового дефіциту доцільно повернутися до створення Чорнобильського Фонду, до якого залучати гроші у відсотках від бізнесової діяльності на Україні іноземних фірм та компаній, від надвисоких прибутків окремих громадян, від підприємств тютюнової і алкогольної промисловості, штрафи за забруднення навколишнього середовища і нанесення шкоди  природі, тощо. До цього фонду можуть бути віднесені доброчинні внески від спонсорів та меценатів, які будуть звільнені від оподаткування. Положення про Фонд необхідно опрацювати спільно із громадськими організаціями, які будуть залучені до контролю за цільовими витратами.

Серед великої кількості заходів програми з мінімізації наслідків аварії, які потребують значних капіталовкладень,  треба визначити пріоритетні і почати  послідовно їх виконувати. Зосередити увагу на тих, що мають важливу  соціальну складову.

Поширити  для інвалідів-ліквідаторів 1986 року, які фактично є учасниками атомної війни, додаткові  компенсації на кшталт учасників ВВВ.

Вилучити із вживання самий термін  пільги („льготи”), який принижує гідність героїв ліквідаторів аварії та не відповідає дійсності.

Доцільно встановити орден (почесний знак) - нагороду для учасників  самого найважчого періоду боротьби із  наслідками  аварії на ЧАЕС (1986 рік) та надати їм статус осіб, що одержують надбавку за особливі заслуги перед державою.

Треба усвідомити, що Чорнобиль буде поряд з нами не одне  десятиріччя, а негативні наслідки аварії будуть  поглиблюватися та поширюватися.

Попереду багато роботи.  Та ми маємо надію, що держава та суспільство  знайде сил, аби остаточно приборкати  розбуджений атом, налагодити спокійне заможне життя в незалежній України.

Наші сподівання були посилені словами бувшого Президента України В.А.Ющенко, що відзначив: „... я наполягатиму на тому, щоб герої Чорнобиля завжди відчували постійну увагу, підтримку і турботу держави, щоб були створені всі умови для їхньої соціальної і медичної реабілітації, вирішені усі життєво важливі питання, починаючи від гідних розмірів пенсій і до забезпечення достойних умов життя, сучасного медичного обслуговування”. Та ці слова залишилися тільки красивими обіцянками.

Кожного разу перед черговою річницею аварії  ліквідатори чують  гасла про необхідність змінити ставлення до справжніх рятівників Вітчизни, та плине час і все залишається без змін. Багато разів піднімалось питання про необхідність закінчення спорудження  меморіального комплексу пам’яті Чорнобильської  катастрофи по вул. Нагірній у Шевченківському районі Києва.

Його спорудження розпочато ще 1993 році. Побудовано храм, коло і курган пам’яті з дзвіницею. Та залишилось, мабуть, найголовніше – збудувати музей, де відтворити історичні події боротьби з наслідками аварії, увічнити пам’ять про людей, які не шкодували здоров’я та життя аби подолати атомну небезпеку.

З кожним роком відходять у небуття ті, хто безпосередньо приймав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Їх залишається все менше й менше. За підрахунками біля 60 тисяч. Треба поспішити віддати їм належне. Не випадково вже два роки поспіль у святкових колонах Переможців 9 травня на Хрещатику йде зведена колона воїнів-чорнобильців. Вони горді, вони не просять милості та жалюгідних пільг. Вони чекають, коли прокинеться сумлінність у «власть имущих», у наших чиновників і Держава  гідно вшанує  своїх рятівників.

Чорнобиль – наша пам’ять, наша біль. А водночас і рубіж крутого повороту історії, яка вчить нас і багато до чого зобов’язує. Переконаний, спільними зусиллями ми маємо загоїти заподіяні рани і згадувати про це не тільки напередодні чергової сумної річниці, бо за 24 річницею буде й 25 та наступні .

Юрій СЄДИХ,

академік АБ України, д.ф., професор,

учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

у 1986 році 1-ої категорії, інвалід П-ої групи.

Запись была опубликована: glavred(ом) Среда, 17 марта 2010 г. в 18:38
и размещена в разделе Наше право, Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта