?> Нестор МАРТИНЕЦЬ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
29.02.2012, рубрика "Поезії"

ТУТ, ЗВИЧАЙНО, НЕ ФРОНТ...

Чорнобильцям пропонуються декілька віршів із книги Нестора Мартинця "Знищений чорнобиль мені сниться"

ТУТ , ЗВИЧАЙНО, НЕ ФРОНТ...

Тут, звичайно, не фронт, та не знаю, де краще,

А бухгалтер за три рік рахує мені.

Перекреслені долі й обвуглені наші.

У свинці небеса, горизонт у крові.

В невідомості наш кожен день обездоленний.

Ми не знаємо, завтра чого нам чекать,

І душа. перестрашена й сповнена болями,

Бо багато колег вже прийшлось поховать.

Нам найбільша біда є найменша наука,

Ми. про спільне забувши, під себе гребем,

Про Вітчизну, про совість, майбутнє онука

Лиш тоді нагадаємсь, як горе прийде.

Ось тоді ми герої і оптом й окремо,

Подавай амбразури, вогонь нам і дим,

Ми не ціним здоров"я, на подвиги йдемо,

А життя вже для нас мов не має ціни.

Перемогу святкуємо так, немов винні.

Обеліски героям з любові кладем,

Забуваєм подякувать ми Батьківщині,

Знов під себе гребемо й для себе гребем.

Наступила пора й я знаходжуся з тими,

Хто з бідою на бій став, а де ж мені буть?

Хоч міг також, як хтось, відкупитись калимом,

Хто не може забути й не хоче забуть...

Іншим теж ми про те не дозволим забути...

Дуже прагну в кінці я тривожних цих днів

Розуміння до нас від держави відчути,

Щоб в біду свою руку подала мені.

Дуже часто плюють у поранену душу,

А нервозність до неї пливе, мов змія,

Та кажу сам собі, що я вмистоять мушу,

Бо на мене чекає живого сім"я.

Я люблю це життя, цю прекрасну планету

За тумани, за роси, за першу любов,

Як прекрасно цей світ описали поети,

Чи напишуть про тих, хто в це пекло пішов?..

Зараз ходимо тут, мов по мінному полю,

А дозиметр на грудях- немов талісман,

Тут в атаки не ходять, штиками не колять.

Лиш невидимий ворог всміхається нам.

Вірю: разом ми цю все ж біду переможем,

Я повернусь туди, де чекають мене,

І ніхто боягузом назвати не зможе

Тих, хто був у Чорнобилі. Це головне...

Тут, звичайно, не фронт, та не знаю, де краще,

Бо бухгалтер за три рік рахує мені,

Перекреслені долі й обвуглені наші.

У свинці небеса , горизонт у крові...

* * *

Я НЕ МАЮ ВЖЕ СИЛ...

Я не маю вже сил, знала б ти, Батьківщино,

Я агонію змучився бачить твою,

Все святе між собою уже поділили.

Рештки твоїх багатств з молотка продають.

Уже часто земля, як товар, продається.

Розділяють тебе всіх мастей вороги,

Дуже вірю у тебе, та часом здається,

Що не зможеш вже довго це витримать ти.

Що тебе на частини малі помлинкують,

Перемогу свою святкуватимуть знов

Ті, що свої загони бандитські шикують,

Хто ділити тебе не на жарти прийшов.

Проливається кров, люд від пострілів падає,

Прокурор з рекетиром в обнімку ідуть.

Бюрократи нові наживаються краденим,

Хоч про щастя народне розмови ведуть.

А трибуни всіх форумів бездарно піняться,

Лицеміри сидять у державних кріслах,

Я не вірю, що скоро в державі щось зміниться,

Коли з бандою ми торуватимем шлях.

Скільки тих за історію ми перебачили,

Хто добро обіцяв, розсіваючи зло.

Так, ми добрий народ, ворогам всім пробачили.

Нам фатально на лідера все не везло.

Плюралітик нас вів, що дияволом мічений,

Що перебудувати хотів весь Союз,

Та його розвалили, але неполічені

Наші кошти в Москву спрямували чомусь.

Ну а там, за кордоном, наш розум в пошані,

Щедро ллються, дзвенять із медалей дощі,

Залишились чиїсь донедавно кохані,

І забули про борщ, перейшли вже на щі.

Закордон заплатив тим, що зрадили, дачами,

Він є щедрий, то щось і народу привіз,

І годують дітей і онуків подачками.

Це образливо й соромно часто до сліз.

А народ? А народ заблудивсь в бюрократії,

Він терплячий, голодний і босий, і злий.

Пожинає плоди і дари демократії,

На майдан він чекає, напевно, новий...

* * *

Я НЕ МАЮ ВЖЕ СИЛ...

Я не маю вже сил, мене болем скоробило,

Щось змінити у світі цім грішному хочу,

Щоб не гинули люди в гіркому Чорнобилі.

Я боюся за те, що комусь не поможу.

Сьомий місяць я ходжу по атому вбивчому,

По спаленій, политою кров"ю землі,

Уже можна привикнути. все уже вивчено,

Та привички Господь не назначив мені.

Я шукаю дими у селі над дахами

І освітлені вікна, що світять комусь.

Я витримую все, що лиш творять тут з нами.

Не витримую спокій й безлюддя чомусь.

Не привикну до сіл, що сховались в кропиві.

До порожніх, безлюдних поліських хатин,

Повтікали давно, хто в біді оцій винні.

Мою душу обпік гіркуватий полин...

І буває так часто, що сняться ночами

Бабусі й дідусі, що тут жили за крок:

"Ой, синочки, сини, що вчинили ви з нами?

Ми вам, любі, простили, чи простить вам Бог?..!

* * *

СЬОМИЙ МІСЯЦЬ Я ТУТ...

Сьомий місяць я тут. Я не думав ніколи,

Що прийдеться нести нелегкий оцей хрест,

Що буду я бродить по Чорнобильськім полі,

Не рахуючи верств, не рахуючи верств...

Жду, коли вже закінчаться ігри азартні

У палаці баталій за вищую владу,

Де Чорнобиль для когось козирна є карта.

Там, де безлад панує й виношують зраду...

Це тому, що убогість, - це вузькість пізнання.

Про народ немов плачуть, з трибуни кричать,

Основні в лицемірів є три намагання,

Три кити - це ділить, закривать.. віднімать.

У крові свистуни душі вже замочили,

Як душа ця спотворена досі живе?

Я не маю бажання їх слухать, ні сили.

А вони вже й не кличуть до себе мене.

Щоб мене не пекли злі думки і тривожні,

Не дай, Господи, щоб знов такого зазнать,

Бо з такими вождями ніколи не зможем

І на сотую долі Чорнобиль піднять.

Тільки там, в епіцентрі, знаходяться друзі.

З ними наша Вітчизна й обов"язок йдуть.

Орем разом ріллю застарілу у лузі,

Гордий я, що тут з ними, що з ними я тут.

Я горджуся, що з ними, я їхня частина,

Вірю, з нами зрадливих Іудів нема.

Все ж Вітчизна героїв своїх народила,

А ще б пам"ятала усіх імена.

А коли нам здається, що з місця не зрушити,

А думка снує: " Хай піде все з вогнем".

Побуду з загиблими вірними друзями

І це заспокоює ніби мене.

А ефір обережно прощупує рація,

Може бути останнім в житті кожен крок.

Сьомий місяць довкола страшна радіація,

Ось він, п"ятий, в утробі замучений блок.

Запись была опубликована: glavred(ом) Среда, 29 февраля 2012 г. в 18:59
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта