?> Нестор МАРТИНЕЦЬ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
22.03.2012, рубрика "Поезії"

Вірші з книги " Знищений Чорнобиль мені сниться"

Вам хочеться крові, пролийте мою…

Вам хочеться крові, пролийте мою,

Та друзів моїх все ж залиште в спокої,

Про пекло я повість напишу свою,

Бо більше ніхто не напише такої.

А доля моя, хоч жорстока вона,

Не йду з нею в бій, як йде хтось з кулаками,

Ні волі, ні сил, ні бажання нема

Сваритися, пращури, нині щоб з вами...

Камін догорає, в яскравім вогні

Згорають з берези останні поліна,

Запитую часто: "За кого мені

Приходиться падать за гріх на коліна?"

Де біль тих покинутих, хто до кінця

Йшов поруч й свою не оплакував долю,

Хто став для своїх ореолом борця,

Могили чиї час розкидав по полю...

Багато в чім винен, та я не Ісус,

Нерідко я свіжу загоюю рану,

В житті своїм іноді змінюю курс,

Частіше вступаюсь новим капітанам.

Камін догорає, блідніє вогонь,

Погасне він сам, то ж не треба гасити,

Ой, Господи, наших дітей відборонь,

Щоб їм не прийшлося по-нашому жити.

В нас попіл в душі, ціла маса образ,

Потоптані наші колись ідеали,

Ідейних вождів геть забрали від нас,

Скидаючи хором з міцних п’єдесталів.

Камін догорає, все менше полін,

Вцілілих в багатті нещадно згорають,

Багато вже друзів померло моїх

І дальше, без крику на біль, помирають.

Камін догорає, настане той час

Піти в новий світ, що за тими дверима,

Прошу не тримати на когось образ,

Бо в іншім житті ще зустрінетесь з ними.

І тільки я тих щохвилини молю,

Хто кличе іти до останнього бою:

"Ви прагнете крові? Пролийте мою,

Та друзів моїх все ж залиште в спокої".

* * *

Правда, що в кожного є у житті

Ворог і друг, а є доля й недоля.

Часто вступаєм в смертельні бої

За рубежі свої, рідні до болю.

Часто за ними прокляття чиєсь,

Що навернулось до нас безневинно,

Я не кляну, не сваритиму десь.

Тільки скажу :"Спам’ятайся, людино!"

Були у мене часи заметіль,

Були моменти - злітав аж до стелі.

Якщо я зрадити маю в житті,

Краще лежати в шпитальній постелі.

Очі закрию, промчиться життя,

Мов у кіно на великім екрані.

Мабуть, не скоро піду в забуття,

Хоч вже приходила в білому пані.

Лікар нервує, що дзвонять мені.

Лікар все ж добрий, хоч часом поганий.

Рани фізичні мені не страшні,

Гірше на честі загоювать рани.

Встану я ще для наступних атак,

Волю мою все ж ніхто не погасить...

"Лікарю, що таке перший інфаркт?

Скільки я маю ще їх у запасі?..."

Я ще живий і радіє сім’я,

А ворогів думки ніби не чую.

Кардіограма ритмічна моя -

Я ще здоровий, я ще повоюю...

Двадцятий вік...

Життя, життя, це все - таки так мало,

Такий короткий і стрімкий твій біг,

Здається, вчора тільки починалось.

А на порозі двадцять перший вік.

Пройшло століття, страшно озирнуться,

Що впишемо в історію часів ...

Як лились сльози, так вони і ллються,

А над землею процвітає гнів.

Уже привичло "чорнії тюльпани"

Щоденно наше небо борознять.

Сорокарічним посивілим мамам

Синів своїх приходиться ховать.

Нам не прийшлось шукати в річці броду,

Ульянов - Ленін стежку показав,

Навчив нас Брежнєв вірності народу.

Вкраїну Кучма приватизував.

Ми стоячи вождів своїх вітали,

На кожнім кроці ті брехали нам.

"За правду" за кордоном воювали,

Щоб догодить своїм керівникам.

Яких пісень Вітчизні ми співали,

Творцями щастя мов були свого,

Закон ми пролетарський добре знали:

"Один за всіх і всі за одного!"

Не вірили в Диявола ні в Бога,

Із лозунгом " Догнать і перегнать!"

Проклали в Космос першими дорогу,

Хотіли напрям рік уже мінять.

У всьому була в нас найвища проба.

А Захід ніби в муках відмирав,

Та раптом "мирний" вистрілив Чорнобиль

І недолугість нашу показав.

З очей упала плівочка дурману

І правда враз постала на весь зріст.

То був фінал великого обману,

Яким зайняв півсвіту комунізм.

Щасливе враз майбутнє запалало,

Комуністичний розвалився міф.

І за кордон багато повтікало,

Забравши капітали немалі.

Та ми в той час кінців не обрубали,

На чужину нас біль не повела.

Вітчизну свою рідну рятували,

Що мачухою іноді була.

А вже потім, коли зі всіх екранів

Нас проклинали і чужі, й свої,

У пеклі тім зализували рани

Землі своєї й власної душі.

Багато на біді зросло сволоти,

Політикани, як гриби, росли.

Переступали на шляху болото

Чорнобильці і хрест важкий несли.

Пройдуть роки, та цього не забути,

Прийдуть на зміну нам мудріші діти.

Не можу я ніяк собі збагнути,

Чому керують дальше пройдисвіти?..

Чи винні ми, що знову біля трону

Стоїть бездарний і пихатий люд,

Самі собі затверджують закони

І, як в раю, із сім"ями живуть...

Що дозволяють депутати речі.

Де логіки ні розуму нема.

А у народу геть ослабли плечі

Під вантажем сучасного хреста.

Що бідні до них руки простягають,

про допомогу моляться щодня.

Вони не чують їх, немов не знають,

Вони немов не з того корабля.

А ми йдемо дорогами важкими,

Зціпивши зуби, проклинати - гріх.

Двадцятий вік, запам’ятай такими

Й благослови нас в двадцять перший вік...

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 22 марта 2012 г. в 7:44
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта