?> НЕСТОР – ТОЙ, ЩО ПОВЕРТАЄТЬСЯ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
28.07.2004, рубрика "Архіви історії"

Завдяки незалежності до нас повертаються із небуття втрачені імена і люди, проо яких ми раніше нічого не знали.

Цього не скажеш про Нестора Махна.

Якраз його ми знали. Радянська пропаганда завдяки літературі, кінематографу представила карикатурний образ цієї людини: алкаш, кат, анархіст, який невідомо за що боровся. Гасав зі своїми дикими зграями півднем України, вбивав усіх підряд. Жодної об”єктивної книжки, статті, нарису. Портрети розмазані, на них важко розгледіти риси обличчя.

Давно настав час розповісти бодай трохи правди про цю людину. Якщо це бандит – тоді чому він мав таку підтримку місцевого населення. І хіба кількість членів злочинної зграї може перевищувати тисячу осіб?

МАхно-1

25 липня цього року виповнилося 70 років від дня смерті цієї непересічної особи, селянського ватажка і справжнього революціонера.

Ця легендарна людина народилася 26 жовтня 1888 року у місті Гуляй-Полі Олександрівського повіту на Катеринославщині (тепер – Дніпропетровська область). Хоча його день народження завжди чомусь відзначали на Покрову – 14 жовтня. Батько – державний селянин Іван Радіонович Махно, мати – Євдокія Матвіївна.

Нестор був наймолодшою дитиною у родині. Первістком був Карпо, далі Омелян та Савка. Григорій та Нестор були пізніми дітьми. Усі діти, крім Нестора проходили військову службу, брали участь у Першій світовій війні і повернулися із неї інвалідами. Фактично, вся родина Махна, крім його батька, який помер власною смертю 15 вересня 1889 року, заплатила за участь Нестора у анархізмі та громадянській війні в Україні у 1919-20 роках. Карпа замордували білогвардійці, Омеляна розстріляли австрійці, Григорій загинув у бою з денікінцями, Савку вбили червоні.

Савка був у анархістській організації “Спілка бідних хліборобів” разом із братом Нестором, згодом він та Григорій воювали у повстанській армії.

Нестор Іванович ніколи не готував себе до військових дій, не закінчував не те що військових академій, а бодай військового училища. Революційний вир захопив його, і 1905 року він познайомився з ідеями анархістів, а вже за два роки заслужив довічну каторгу за пограбування повітової скарбниці для партійних потреб.

Півтора року слідства і перебування у Олександрівській тюрмі, 5 січня 1909 року його вивели і повезли до Катеринославської губернської тюрми.

20-22 березня 1910 року відбувся суд. Тимчасовий військовий суд (судили з законами воєнного часу, що діяли із часів революції 1905 року) виніс вирок: Нестора Махна, Єгора Бондаренка, Клима Кириченка, Юхима рлова, Наума Альтгаузена стратити через повішення. Сергія Заблодського, Казимира Лісовського та інших прирекли до різних термінів ув`язнення. Марії Мартиновій за переховування зброї – п`ять років тюрми. Над іншими слідство тривало й через рік список смертників поповнився іменами Назара Зуйченка та Пилипа Чернявського.

Однак Несторові замінили страту довічним ув`язненням, бо мати записала його рік народження, як 1889-й. Повнолітніми в Росії на той час вважалися особи 21 року. Тож страчувати неповнолітнього не стали.

З Катеринослава Нестора та ще 13 арештантів привезли у “столипінському” вагоні до Москви у серпні 1911 року. Сім років він відсидів у Московській центральній пересильній тюрмі (Бутирках), в одній камері із Петром Аршиновим, відомим анархістом. Разом це склало вісім років та вісім місяців Махно

Оскільки Махно постійно бунтував, то часто потрапляв до вогкого й холодного карцеру, і в Москві у нього з`явився й розвинувся туберкульоз. У 1911 році у в`язничній лікарні Нестору Івановичу видалили одну легеню, інша теж на той час була вражена туберкульозом.

Жовтневий переворот дав йому волю, у 1917 році він повернувся із заслання і став головою волосного земського комітету в рідному Гуляй-Полі. Одночасно очолював Селянську спілку, був помічником голови громадського комітету, головою земельного комітету, головою профспілки металістів та деревообробників і головою лікарняної каси. Згодом Селянську раду було пеерйменовано на Селянську спілку, а останню – на Гуляйпільску Раду робітничих і селянських депутатів. Всі ці організації очолив саме він.

На початку 1918 року у Гуляй-Полі було створено ревком. До нього увійшли представники різних політичних рухів: анархісти, комуністи, ліві есери та українські есери. Більшовиків у Гуляй-Полі не знайшлося. Керівництво ревкомом доручили Н.Махну, головою Ради обрали Луку Коростильова, колишнього анархіста.

Взимку 1918 року через Катеринославську губернію з фронту на Дон під прапори генерала Каледіна залізницею поспішали козацькі білогвардійські частини, разом зі зброєю та кіньми. Вони мали взяти участь у антибільшовицькому повстанні. Впродовж трьох днів “чорна гвардія” Махна роззброїла 18 ешелонів. Козаки рушили далі, але вже без зброї.

Махно-2

У квітні 1918 року Нестор Іванович особисто їде до Петрограда та Москви. Там він зустрічається зі своїми колегами-анархістами, а також дискутує із Леніним, Сверловим та Затонським. При цьому Махно рішуче відстовав свої погляди, заперечував вождям, і залишився при своїх думках.

Влітку 1918 року Махно вперше створив “вільні батальйони революції” і партизанські загони, до складу яких входили мешканці Катеринославщини, та розпочав збройну боротьбу проти німецьких військ та адміністрації гетьмана Скоропадського.

Ця боротьба носила характер місцевої селянської самооборони проти поміщиків і німецьких каральних загонів, що збирали контрибуцію. Незабаром Нестор Махно об`єднав під своїм керівництвом інші подібні повстанські загони в Полтавській, Харківській та Херсонській губерніях та встановив контакт із московськими та курськими анархістами (Б.Волін, П.Аршинов, Барон), які стали ідеологами та політкомісарами його руху. Головну масу махновців становили місцеві селяни, а політичними керівниками були євреї та російські інтелігенти. Так контррозвідку очолив колишній чекіст Льова Задов, і завдяки налагодженій ним роботі, Махно знав усе, що йому було необхідно, але ніхто не знав, де зараз перебуває штаб махновців, і що вони затівають.

Найсмішніше те, що сам Нестор Іванович взагалі не володів українською мовою і не був знайомий з ідеями Миколи Міхновського чи Дмитра Донцова. Він завжди діяв на власний розсуд. Ні сам Махно, ні тим більше основна частина його прихильників не сприймали дуже глибоко ідеї анархізму, гасло “вільних анархо-комун” вони розуміли на практиці як свободу індивідуального селянського господарства, демократичного самоврядування місцевих громад і їх максимальну незалежність від будь-якого центрального уряду. Саме тут виявлявся самобутній український характер цього анархізму. Пізніше, під впливом більшовиків, махновці перейшли на позиції радянської влади, однак вони обстоювали вільно вибрані ради з багатьох партій, без комуністичної диктатури. Махно не дозволяв червоним переформовувати його загони, і безжально розправлявся із більшовицькими комісарами та агітаторами, яких до нього засилали. Махновці друкували навіть свою агітаційну пресу спочатку російською (“Путь к свободе”, Гуляй-Поле; “Набат”, Київ), а далі переважно українською мовою (“Анархіст-Повстанець”, Полтава; “Шлях до волі”, Катеринослав та ін.). Крім того, у Махна були власні гроші – а це вже ознака державності!

Як зазначають автори “Екциклопедії Українознавства”, Махно воював проти всіх, хто з`являвся на його теренах (центром весь час було Гуляй-Поле). Тактикою Нестора Івановича було входити у спілку зі слабшими силами й воювати проти тих, хто на даний момент загрожували стати сильнішими. Так після упадку гетьманщини Махно виступив проти Директорії і разом з місцевими більшовиками захопив у грудні 1918 року Катеринослав.

Навесні 1919 року, коли розпочався наступ Добровольчої армії під командуванням генерала Денікіна на Україну, Махно підпорядковувався червоним, однак після того, як більшовики надіслали його військам італійські рушниці, до яких не підходили набої, Махно відкриває фронт для кінноти Шкуро і починає воювати і проти червоних, і проти білих. Саме тоді, у серпні 1919 року в Умані він на короткий період уклав угоду з першою бригадою Української Галицької Армії, з отаманом Григор`євим та іншими боротьбистами.

Наприкінці літа того року спільно з боротьбистськими повстанцями Махно звільнив від денікінців великі території в їхньому тилу, включно з такими містами, як Бердянськ, Маріуполь та Катеринослав. Однак невдовзі Нестор Махно посварився з Григор`євим, підступно вбив його і послав із цього приводу телеграму в Петроград самому Леніну, доповівши, що наказ революції виконано! Більшовики знову приймають його у свої обійми. Однак коли великі сили червоних навалилися на Україну і подолали білих, Махно знову почав воювати з радами, увійшовши на початку 1920 року у союз з повстанцями отамана Н.Петренка й іншими, що визнавали уряд УНР.

Під час польсько-українського наступу на Україну Махно втретє переходить на бік червоних і разом з ними воює з Врангелем в Криму. Махновці разом з комуністами у складі штурмових колон брали неприступний Кримський вал. Однак після цього “батько” Махно повертається до Гуляй-Поля і проголошує, що більше не визнає більшовицької влади.

Найбільшої популярності серед селянства Нестор Махно набув на Лівобережжі у 1919 році. За даними Катеринославського губпарткому восени 1919 року його загони налічували до 25 тисяч осіб, із них – 6 тисяч вершників, чотири бронепоїзди, 51 гармата, чотири броньовики та велика кількість кулеметів. Незабаром до нього приєдналися декілька більшовицьких частин і кількість махновців зросла до 80 тисяч вояків, які разом утворювали справжню сухопутну армію – Революційно-повстанську армію України. Саме махновці, а не більшовики почали першими застосовувати тачанки з кулеметами. Рейди махновців були блискавичними і переважно несподіваними, його війська за день могли подолати до 100 км, і часом відзначалися дикою жорстокістю супроти ворогів. Воювали махновці під чорними прапорами.

Тачанка

Радянська влада люто ненавиділа Махна та його людей (Ленін особисто казав, що “махновщину треба випалювати розпеченим залізом”), однак була змушена рахуватися із володарем півдня України і кавалером ордену Бойового Червоного Прапору, врученого особисто К. Ворошиловим. У радянських фільмах видатного селянського ватажка зображували таким чином: сидить п`яний волохатий мужик, грає на баяні й співає про волю. Насправді у перервах між боями він писав любовну лірику у віршах, які потім були видані на заході. Махно не був звіром, чи садистом, як білогвардійські генерали Мамонтов чи Шкуро, а своїм ворогом його зробили самі більшовики. Він любив свою землю, і боронив її від усіх ворогів методами, типовими для буремних років громадянської війни та анархії в Україні 1919-20 років. Врешті-решт, коли червоні подолали білих, на махновців повалила вся сила червоної армії на чолі із оскаженілими комуністами-агітаторами і у серпні 1921 року його загони були розбиті й розпорошені.

Однак сам Нестор Іванович і тут всіх обдурив, втікши до Румунії. Далі перебрався до Польщі, пізніше помер від туберкульозу у злиднях в Парижі 1934 року. Однак до останніх днів Нестор Махно підтримував активні зв`язки із міжнародним анархістським рухом і видав низку книжок, серед іншого – й спогади.

Махновські села були більшовиками виселені до Сибіру, їхні землі були передані частково єврейським поселенцям для створення єврейських сіл, але ці заходи закінчилися невдачею.

У Нестора Махна було дві дружини. Із першою, Анастасією Васецькою він побрався восени 1917 року. Прожили вони лише рік. Дитина – Сашко померла незабаром після народження у травні 1918 року. Друга дружина – Галина Андріївна поїхала разом з ним на еміграцію. У 1922 році у варшавській в`язниці у них народилася донька Олена. Вони жили втрьох у страшних злиднях в одному з передмість Парижа.

У 1942 році Галину з донькою видали гітлерівцям, а ті перевезли їх обох до берлінської в`язниці. Лише у 1945 році, коли прийшла радянська армія, дружина і донька отамана Махна отримали свободу.

Та ненадовго. В Києві обох жінок судили вже за 58-ю статтею. Звільнившись, вони потрапили до Казахстану. Олена Нестерівна зуміла закінчити будівельний інститут і працювала виконробом на будівництві Джамбула в Казахстані. При цьому мало хто знав, чиєю донькою вона була.

У останньому десятилітті ХХ сторіччя вона померла у віці 70 років. На місцевому кладовищі за металевою огорожею з`явився скромний пам`ятник із написом: “Тут поховані дружина батька Махна паніматка Галина Андріївна та дочка Олена Нестерівна”.

Незважаючи на репресії та інші тяжкі випробування, які випали на рід Махна їх залишилося чимало:

У Карпа було дев`ятеро дітей – Настя, Михайло (воював у Нестора, загинув), Назар, Іван (помер з голоду у 1933 році), Наталя, Марія, Пилип (помер з голоду у 1933 році), Катерина та Килина. Дружина Карпа, Харитина дожила до 1946 року й померла у віці 79 років.

У Омеляна та Варвари було восьмеро дітей: Надія, Параска та Василь померли з голоду у 1933 році, у 1942 році загинув на фронті Іван. Згодом померли власною смертю Фросина, Ксенія та Катерина. Остання донька – Лизавета до останнього часу жила у Гуляй-Полі.

Чи не найбільше випробувань випало на родину Савви. Його самого вбили червоні за брата. Дружину Федору закатували австрійці. З сімох дітей троє (Іван, Гриць, Катерина) померли з голоду, двоє (Хома й Павло, що воювали у Нестора) загинули на фронті. Тільки дві дочки – Настя та Марія – померли власною смертю.

Григорій, який був старший за Нестора на два роки, у царській армії був писарем при штабі. Мав гострий розум, відзначався і грамотністю і кмітливістю. Спостережливість і здастність аналізувати прислужилися: у 1918 та на почтаку 1919 року він воював у червоній армії на Царицинському фронті, обіймаючи пост начальника штабу 37-ї червоноармійської бригади. В армію Махна прийшов навесні 1919 року, був помічником начальника штабу армії, а коли Нестора тяжко поранили, командував фронтом. Восени 1919 року махновська армія, здійснюючи рейд по тилах ворога, здобула блискучу перемогу над денікінцями під Уманню. У одному з боїв 26 вересня 1919 року Григорій загинув. Там його й поховано.

Він мав двох доньок – Марію та Людмилу. Дружину, Христину Яківну Соляник, забрав голод тридцять третього.

На даний час серед прямих нащадків славетного отамана живі – Віктор Яланський – онук Карпа та Лизавета, донька Омеляна. Віктор Іванович є одним із авторів книги “Нестор і Галина. Розповідають фотокартки” (Київ – Гуляйполе, 1999).

Валерій СЕРДЮК

Надруковано «ПЧ» №7/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Среда, 28 июля 2004 г. в 14:51
и размещена в разделе Архіви історії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта