?> НЕВГАМОВНІ БІЛЯ НЕСАМОВИТОГО | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
25.08.2011, рубрика "Підрозділ № 6033"

НЕВГАМОВНІ БІЛЯ НЕСАМОВИТОГО

Гори…Вони здатні завжди дивувати своєю неповторною красотою та величчю. Гірські ландшафти,голубизна неба,крутосхили,барвисте різнотравя манять кожного,хто хоч раз мав нагоду діставатися вершин Карпат. Цього разу ми піднімалися до них ніби на сповідь про прожиті після участі в ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи . А їх сплило аж цілих 25!!!

Йдемо сюди,щоб зцілити свої душі, надихатися цілющим гірським повітрям, посмакувати чистісінькою і прохолодною джерельною водою. Дивина – йдеш,тобі нібито запирає дух, а ти навпаки набираєшся нової енергії. У тобі вирує дух непідкореності. Тут,на відміну від звичного буденного життя,все – від найменшої квіточки – справжнє і неповторне, як сама розмаїта природа. За крутосхилими вихилясами вузько прохідних стежок високогірного серпантину раз-по-раз виринає дивокрай: невимовної красоти альпійські та субальпійські луки. Пейзажі,чисті і неповторні за конфігурацією і барвами. Викрадаємо ці божественні полотна ненаситними фотооб’єктивами.

Ідеш і не здатен відволікатися від побаченого. Живий калейдоскоп маніжить твої очі. А там,внизу,зрозуміло відносно,бо щойно покинутий Заросляк розлігся над рівнем моря на висоті 1250 метрів.

Тут виграє один із двох рукавів невгамовної річки Прут. З висотою він міліє та пручається і дзвінко котить до Яремчі, де з гуркотом спадатиме сріблястими бризками з дванадцяти метрової висоти водоспаду Пробій, даруючи ніжну прохолоду сотням шанувальників карпатського краю.

А опинилися ми тут не лише за покликом серця. Нам випала місія саме 18 липня у такий спосіб освятити прибуття наших побратимів – воїнів Івано-Франківського протипожежного батальйону - рівно 25 років назад у Чорнобильську зону для подолання наслідків аварії на ЧАЕС. Ми отримали наказ дістатися озера Несамовите,що знайшло прихисток на висоті 1750 метрів у підніжжі гори Туркул. А для цього від Заросляка нам треба здолати нелегкий шлях у сім кілометрів і крокувати при цьому все вище та вище.

Похід почали надвечір 17 липня. З насолодою та приємними враженнями, без особливих труднощів, минули полонину Пожижевську (1466 м.). Ми не йшли,а швидше плентались,оскільки важко було відірватися від принад тамтешньої природи.

Чудувалися квітковим багатством та напувалися цілющим карпатським повітрям,його гострими запахами.

Нас зупинили вечірні сутінки і потреба готуватися на нічліг. Хтось взявся облаштовувати намети,інші дбали про ватру. Неподалік шумів гірський струмок,з якого пили цілющу воду і його прохолодою приборкували втому,набуту за день липневої спеки. Побоювання щодо комарів виявилися зайвими,оскільки тут вони,на наше щастя, не оселилися. Правда над нами літали зграї малесеньких мушок, доволі мирних і не кусючих. Була,зрозуміло, вечеря,з шашликами і дотепними розповідями Миколи Романіва.

Незвично засипали і проснулися вдосвіта під лагідний пташиний щебет. Легкий сніданок і знову в дорогу. Йшли також неквапом, з відчуттям особливого стану душі, з почуттям єдності з неосяжним океаном гір. Побачене і відчуте додавало нам твердості ходи. На крутосхилах усе мале і мізерне просто ховається у тінь гір. Якщо минулої осені,сягаючи вершини Говерли, ми потерпали від мокрого снігу та морозного дошкульного поривчастого вітру,то тепер купалися у літній прохолоді.

Гори і гори. Вершини зліва і справа,попереду і позаду. З вершин Чорногірського хребта милувалися вершинами Кізлів, раз-по-раз виринала справа верхівка Говерли… Чорногірський заповідник – це край неозорих горизонтів,від яких захоплює подих. Це місцина крижаних прудких ручаїв та прозорих озер, барвистих альпійських лук,пронизливих рвучких вітрів і вузьких стежок, незвичного яскравого сонця,велетенських міфічних кам’яних брил та скелястих виступів.

А хмари тут виринають просто з нізвідки ,пливуть і так само швидко щезають. Тут на кожному кроці вражає різноманіття зеленого покриву гір. Ми уже зжилися з Карпатами,називаємо їх своїми,хоча вони даються нам взнаки задухою та цілющою втомою. Варто присісти на хвилинку над реальним проваллям і кудись дівається страх, розширюються недавно сковані легені, обмяклі ноги стрункішають і хода знову стає твердою.

Незчулися, як промайнули нелегкі три години ходи. Перед нами постав відкритий простір. А от на заваді стала нова перепона – болотяна долина. Скидаємо надокучливе взуття і опускаємо ноги у водну прохолоду. Хтось викрикує «благодать» і ми шнурочком наближаємося до мети – попереду виринає голубе плесо омріяного озерця, притиснуте крутосхилами гір Туркул та Ребра. Воно за висотою в Карпатах друге після озера Бребенескул ( 2035,8 м. ). А назва відтворює характер місцевості – мінливий,неспокійний та непередбачуваний,оскільки спричиняє різкі погодні коливання. Тут частенько, навіть серед жаркої літньої пори може розбушуватися буря з такою зливою та градом, а хмари своєю темною густиною враз заполонять голубизну неба та приховають море зелених гір.

У хвилини перепочинку обмінюємося набутими раніше відомостями про Несамовите, про щось нове і призабуте оповідає тутешній рекламний щит. Пригадані міфи ,а ще більше бажання не глумитися над божественною чистотою цього принадливого місця, стримують нав’язливі наміри зануритися з головою під дзеркало небесної голубизни озера. Легенд та переказів про Несамовите до наших днів дійшло багацько. Одні мали б викликати острах,інші захоплення. У щось хочеться вірити, інше з присмаком омани. Приміром,побутує міф,що нібито саме на дні озера зароджуються градобої. Горяни з ними якраз частенько мають справу. Інша легенда оповідає,що десь там у глибині,під самісіньким дном озера проживає химерний дідусь на імя « Повернизгубу». Ото треба занурити руку в озеро і попрохати дідуся повернути загублену річ. Ця легенда ожила при нас. Десь за кілометр з гаком наш поводир Михайло Біленчук зронив свій київстарівський мобільник. Повертатися не захотів,оскільки зона недосяжності утруднювала йому пошук. Він тільки розслаблено буркнув:Якщо має бути моїм,то повернеться. Ото ми сидимо і до нас наближаються два молодика – один років 14,другий старший, років з 18.Познайомилися. Хлопці з Київщини. « А ви,бува,- запитує Біленчучка,- мобільника не знаходили?». « І підібрали,і пробували телефонувати знайомим згубника,та покриття підвело»,- браурно відповіли вони.

Після невеличкої прогулянки берегом Несамовитого розлягаємося горілиць, щоб досхочу намилуватися небесами,шматки яких намагаються від нас приховати неквапливі химерні хмари,полишаючи глибоку тінь на вершинах гір, котрі оточують нас з усіх боків. Високо в небі над нами парить, з широко розпростертими крилами,ніби завмерла, пара орлів. Їх політ ми сприймаємо за щире вітання та команду завершувати перепочинок.

Закидаємо за спини муляючі клунки, вистроюємось у вервечку і по крутій витіюватій стежині,обмацуючи поглядом камінні ворота, впертою ходою пнемося до верхівки гори Туркул. А от коли пройшли більше половини путі, нас зупинили окриками Василь Романів та Олег Хома, котрі йшли попереду. Ми десь розминулися з належною,більш прихильною,стежиною. Довелось дещо спуститися,відшукати мічені туристськими маршрутними знаками бетонні стовпчики словацько-польського кордону першої половини двадцятого століття і набувати заново уже втрачену висоту. Наші авангардівці повертати не стали,здолавши небезпечну ділянку шляху над урвищем, зуміли першими ступити на верхівку гори. Вони і допомогли нам не без труднощів пролізти крізь камяні ворота і зайняти позиції біля стражу гори. Накрили обідній стіл. Молитвою пом’янули 53-ьох своїх побратимів,що передчасно,обпалені Чорнобилем, відійшли у вічність. Після нетривалого перепочинку взяли напрям додому ,рухаючись по гребню Чорногірського хребта. Зліва височіла Говерла.

Кам’янистою стежкою нам довелося здолати ще три гори: Данціж (1848,5 м), Пожижевську (1822,2 м. ) та Брескул (1911,5 м.).

Спуск видався нелегким. Непролазна та крута стежина, обмежена колючими гущаками криволісся, з глибокими урвищами давалася взнаки. Було і слизько, і боязко. Висоти проваль змушували нас тулитися до холоднуватих скель. І ніхто не скиглив. Вечірня пора підганяла,бо треба було повертатися додому з набутим переконанням, що подорож Карпатами дарує і натхнення, і чимало несподіваних красот.

Ярослав Олійник,учасник походу.

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 25 августа 2011 г. в 9:31
и размещена в разделе Підрозділ № 6033.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта