?> О фильме Ольги Самолевской «Перша леді зони відчуження» | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
23.01.2010, рубрика "Дайджест, Кіно"

"По той бік шлагбаума…"

У Київському будинку кіно відбувся прем’єрний показ художньо-документального фільму  «Перша леді зони відчуження», знятого на студії «Укртелефільм». Автор сценарію і режисер Ольга Самолевська, оператори: Лесь Зоценко, Віталій Боровик. В ролі «першої леді» жителька зони відчуження Ольга Ющенко. Другі ролі, так же безпосередньо як і вона, виконали такі ж артисти не професіонали, що є її сусідами. Відповідно і живуть вони на тій же, означеній непридатною для життя території. В селі Лук’янці на Чорнобильщині.

Їх не гримували, не шили їм костюми для зйомок у фільмі. Ні монологів, ні діалогів для них не писали. Художники не працювали над інтер’єрами в яких діяли ці виконавці. Все гранично натурально. І навіть документальна історія під заголовком «Перша леді у зоні відчуження» виглядає природно, бо вона таки приїжджала в Чорнобиль. Заходила в домівки, розмовляла, вручала благодійну допомогу. Разову. Все як і належить дружині Президента. Для героїв же фільму це все-таки була і розвага, що окрасила будні життя. І тема для розмов. Потім. Адже вони постійно живуть у замкненій зоні і більше знають про життя за шлагбаумом «Дитятки» з телебачення, радіо, газет. Це Катерину Ющенко автори фільму могли зняти і біля подіуму, де щойно демонстрували нові моделі одягу манекенниці. У неї могли спитати, а в кого вдягається. У головної леді фільму Ольги Ющенко про таке і не питали. Та й навіть натяк на макіяж чи модний аксесуар у неї відсутній. Вона чітко вписана у ті ж скособочені покинуті домівки, груду техніки, технічних будівель, труб – таких собі екзотичних ейфелевих веж Чорнобильської АЕС. Здається у ті екстер’єри турфірми вже возять екскурсії.

Щодо героїні кіно розповіді Ющенко – Ольги! – то і вона нанесла у відповідь діловий візит до Києва. Ось вона йде вулицями. З інтересом зазирає у вітрини з яскраво вбраними манекенами, чудується, на маленького песика, що у літню пору зодягнений у яскравий жилет. «Мабуть йому холодно», - коментує вона. Нарешті камера фіксує її біля президентської резиденції. А прибула Ольга Павлівна з тим, щоб відстояти права громадян в зоні. Чого хотіла? Автобус би, яким вони час від часу виїжджали за цілком нормальними людськими потребами, забрали. Зняли з маршруту. Причина? Пального бракує. Тільки так і залишилось у таємниці чи таки потрапила О.Ющенко до резиденції, чи була прийнята і на якому рівні?

Утім режисер Ольга Самолевська після прем’єри уточнила – автобуса й донині катма. О! та тих, хто ще живе в зоні вже не так і багато. Та й чи мають взагалі право бути там? Але вони є. І мають свої бажання, проблеми. Нехай їм байдуже до «євроремонтів» та безлічі благ іншої сучасності, цивілізації, проте не байдуже майбутнє держави, в якій і живуть, і не живуть. Ось, наприклад, рушник, що вишила одна з дійових осіб фільму для одного з міністрів (не називаю його прізвища, бо ще схаменеться і таки приїде за ним, як обіцяв), справжній витвір мистецтва. І ціну йому знавці цього виду ремесел виставили б не малу. Але жінка не знає цього. Бо вишивала його з симпатії до особи від душі. Так епізод за епізодом, від обличчя до обличчя і дає «Перша леді» свій погляд на мікросвіт уособлений в невеликій, порівняно навіть з найменшою країною Європи, зоні. Втім її можна назвати й країною за шлагбаумом. І жителі цієї країни так же  ходять до церкви, моляться, радіють, страждають, чекають, вірять і щось стережуть. Можливо стережуть не руїни, а ту заповідну природу краю, його незбагненні миттєвості, що сьогодні ще є, а завтра їх може й не стати. Якому тисячоліттю, соціальному устрою вони належить? Фільм не каже про це. В ньому просто зафіксована на плівку мить . І зупинити її неможливо. Проте вона залишить для майбутнього іконописне обличчя і леді Ольги Ющенко, і тих, хто був у цей час поряд із нею у зоні відчуження.

І, хоч фільм і починається кадрами з подіумів, де, виконуючи свої ролі, задано граціозно крокують манекенниці, та не на цьому світ клином зійшовся. Та ж О. Самолевська, незважаючи ні на які ускладнення, все-таки здолала їх. І з душевним теплом, професійною майстерністю сказала своїм фільмом: «Для нас не має існувати того «Загубленого світу», який описав у фантастичному романі Артур Конан-Дойль. Тож, давайте замість фальшивої ностальгії знайдемо в собі більше гуманізму і людяності».     

Сусанна Черненко.

Стаття надрукована в газеті "Демократична Україна" №50 за 18 грудня

 

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 23 января 2010 г. в 7:21
и размещена в разделе Дайджест, Кіно.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта