?> Олександр ТЕРТИЧНИЙ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
23.12.2007, рубрика "Живопис, Чорнобиль-86"

ШАХТАРІ НА АТОМНІЙ

(Репортаж із чорнобильського 1986 року)

Герої XXI століття. 1986

П.Ємець. Герої XI століття. 1986

Олександр Тертичний у 1986 році працював спеціальним кореспондентом «Робітничої газети». Багато років він працював спецкором РАТАУ, зараз це „Укрінформ”. Більше 20 років пройшло, як відбулася Чорнобильська катастрофа. Але в пам’яті осталися люді, які своїм подвигом вразили журналіста. На щастя є й фотоархів.

З Олександром Тертичним ми познайомилися в Національному музеї „Чорнобиль” на фотовиставці іншого фотографа – учасника подій 1986 року Юрія Щокова. Як редактор газети, із вдячністю ставлюся до фотокореспондентів: вони, чарівники, можуть зупиняти міть. Таким чином складається історія. Яка була радість, коли, Олександр приніс до редакції негативні плівки тих часів і цей матеріал, який був надрукований ще в ті часи у „Робітничій газеті”. Може ще живі герої цього репортажу? Може хто відкликнеться? Читачі, справа за вами!

Доброволець. 1986

 П. Ємець. Доброволець. 1986

— ОТ УЖЕ ЧОГО не думав, що й на атомній станції для шахтарів робота знайдеться, — наче самому собі до кінця не вірячи, завершує коротку розповідь начальник гірничого відділу інституту „Дондіпрошахт” О. П. Носань.

Тим часом ми їдемо в автобусі з Чорнобиля саме на атомну станцію, і цей маршрут для Олексія  Петровича став звичним. Автобус зупиняється біля адміністративно-побутового корпусу, де поруч з входом вивіска: «Чорнобильська атомна електростанція.

Приїхали ми у звичайному шахтарському спецодязі: білизна, куртка, брюки, чоботи. Тільки замість каски на голові біла шапочка, як у хірургів на операції. Та ще легкі марлеві респіратори: хоч і миють тут дороги і підлоги, але пил набагато небезпечніший від вугільного чи породного.

Проходимо до дверей з написом: „Лабораторія металів”. Її господарі виїхали, з учорашнього дня тут тимчасово розташувалася нарядна зведеного загону  гірників з Підмосковного і Донецького басейнів.

Штаб шахтарів — у Чорнобилі. А тут — командний пункт. До передової — метрів двісті по прямій. Там небезпечно. Там іде бій. Та й тут також респіратор надовго краще не знімати, і курити ні до чого.

— Я ще не зовсім звик, — киває на широке вікно у двір АЕС головний інженер комбінату „Донецькшахтобуд” А. А. Макаров. — Та недарма у народі кажуть: якщо треба, шахтарі все можуть. От і ми почали проходку штольні вчора, а сьогодні хлопці вже виходять на заданий графік.

Коли з'ясувалися масштаби аварії і можливі наслідки, серед інших заходів було вирішено зробити у ґрунті під аварійним блоком бетонну подушку. Вона має стати складовою частиною „саркофага”, в якому буде запечатаний пошкоджений реактор.

— Як туди потрапити? — таке питання поставила урядова  комісія перед кращими проектувальниками країни по гірничих роботах. Пропозицій надійшло близько десятка. Після розгляду зупинилися на найшвидшому і найнадійнішому: на безпечній відстані вирити глибокий котлован, з нього пройти горизонтальну виробку в задану точку.

Далі нова серія питань: де зариватися в землю? Яких розмірів робити штольню? Яку техніку використовувати? Як боротися з ґрунтовою водою? Одне слово, потрібен проект.

Хто його зробить? Звичайно, шахтобудівники.

У повному обсязі викреслювати лінії, складати кошториси немає часу. Отже, ескізний проект,  підготовка і початок робіт, а вже потім доробки на ходу. Тому і їздять на станцію О. П. Носань і його колега В. Г. Бурковський з донецького тресту „Оргтехшахтобуд” з кресленнями в руках: щодня — уточнення, поліпшення. Вони якнайретельніше перевіряються. Втім, уточнення і зміни вносяться навіть у типові проекти при будівництві у найбільш перевірених умовах - усі деталі завчасно не передбачиш.

Заявку на пропуск у вибій кореспонденту пише головний інженер комбінату „Мосбасшахтобуд” Е. І. Виноградов. Користуючись паузою, прошу пояснити, чому, крім донецьких (це зрозуміло), сюди приїхали шахтобудівники саме з Підмосковного басейну?

— Тільки у нас з усіх колективів Мінвуглепрому СРСР є досвід щитової проходки, — пояснює Едуард Іванович. — Тому в перші дні у  самій штольні діють наші прохідники. А донбасівці взяли на себе найбільш небезпечні операції у котловані і на поверхні.

Із заявкою на дозвіл ідемо до чергового цивільної оборони. Біля дверей пост дозиметричного контролю. Прилад перевіряє наше взуття і одяг, щоб ми не занесли пил з радіацією.

Ранок на ЧАЕС. 1987

П. Ємець. Ранок на ЧАЕС. 1987

Та ось дозвіл одержано.

— Цілий тиждень ми їздили до котловану в бронетранспортерах, — говорить гірничий інженер Г. Н. Швидков. — А потім призвичаїлися, вивчили станцію і зрозуміли, що можна без броньовиків обійтися, Буквально вчора відкрили новий пішохідний маршрут. Ним і рушимо.

Піднімаємося сходами, через кілька поворотів виходимо у довгий просторий коридор. Ліворуч бетонна стіна з дверима у різні приміщення станції. Праворуч — аж під стелю суцільне вікно. За ним — внутрішній двір АЕС. Там подекуди ще сильне випромінення. Ці місця дозиметристи позначили, і коли ми  до них підходимо, проводжатий прискорює ходу, а часом робить коротку пробіжку: зайвий риск ні до чого. Пригадується з курсу тактики: прострілювана ділянка долається кидком. Що ж, виходимо на передову.

Остання зупинка в коридорі. Хтось уже надав цьому місцю назву — „станція «Бахільна”. Бахіли — це разові пластикові панчохи, які надягають  на взуття перед виходом у зону. Коли повертаєшся назад, їх треба тут же зняти, щоб у споруду АЕС не затягти зайвий „бруд”. Для забудькуватих плакат: „Зняти бахіли!”

Ось тепер  ми екіпіровані повністю. Виходимо з корпусу у двір, пробігли метрів двадцять і пірнаємо у котлован. Тут можна роздивитися. Глибина метрів шість. У нижній частині ліворуч — вхід у штольню.

Ось з неї викочується вагонетка, перекидається набік. Ґрунт висипається у приямок. Звідти його виймає ковшем екскаватор і, розвернувшись, висипає. Там естафету приймає бульдозер: похилим бортом він виштовхує ножем гірничу масу на поверхню, за межі робочої зони.

Угорі котлован обтягують плівкою — тонкий дах пропускає світло, але затримує пил, що його вітерець увесь час намагається змісти вниз, туди, де працюють люди. Тепер зрозуміло, чому Е. І. Виноградов сказав, що головна небезпека не внизу, а нагорі: адже гаряча зона там, а тут, на дні, фон .у кілька разів нижчий. А в самій штольні радіації практично немає.

У вибої йде звичайна прохідницька робота.  Бригадир посунув рукоять гідравліки, і зробив крок щит — Пересувний металевий дах, який тримає ґрунт, поки не встановлять постійні кріплення. Його тут монтують слідом за щитом з бетонних сегментів, які всі разом утворюють надійне кільце. Далі новий цикл: вибійний молоток — лопата — вагонетка —  відкатка. Трохи згодом: рейки — підкладки — планки — гайки.

Технологія знайома, тільки ритм незвичайний. У вибоях Підмосков'я у звичних змінах бувають перепочинки — зовсім без них не можна. Тут зміна всього три години. Всі буквально прикипіли до  інструментів. Міцні м'язи, вогкі від поту сорочки — чоловіча робота.

Певна річ, я тут заважаю, на розмови часу немає Прошу: «Всього два слова». У відповідь тільки: „Тіснувато!”

Так, і шахтарям, що звикли до тісноти, тут важко розвернутися. Діаметр тунелю обрано мінімальний - щоб менше виймати ґрунту, швидше просуватися вперед. По суті, ми у трубі двометрового діаметра. Внизу на рейках вагонетка: хоч і дуже маленька, а від борту до стелі і лікоть не стане. Завантажувати незручно — не розмахнешся.

Із штольні виходимо у котлован: тут хоч просторіше. Поруч працює чоловік з газовим різаком. Йому також ніколи, відповідає, не відриваючи очей від полум'я:

— Звуть Гаяр, прізвище — Шайдулін. Працюю електрослюсарем на шахті „Гірник” у Тульській області. Визвався сам — у нас усі добровольці. Син служить в армії, дружина — Хатіма. Не пускала? Ні, вона у мене свідома... Здоров'я — в порядку, на рожен не ліземо, прагнемо швидше все зробити, та якщо треба — залишусь. Ні, безпартійний.

3 іншим робітником  цієї зміни розмова була схожа:

— Андрій Носонов, рік народження — 1960-й. Прохідник з шахти „Ніколінська”. Дружина Наталя, дві доньки — Женя і Ганнуся, старшій три роки. Розумію, що ще небезпечно, але це треба, і хтось повинен. Кандидат у  члени партії. Організація роботи? Так, бувають ще накладки. Але день у день їх меншає, штольню пройдемо достроково.

Після душу зайшли до нарядної на розбір зміни. Там вже висить „блискавка”; „Зміна гірничого майстра В. Амальчікова встановила 5 кілець кріплення. Так тримати! Мета — шість кілець. Рівняйтеся на передовиків!”

— Другий день на штольні, а вже і передовики є, — говорить начальник комбінату „Донецькшахтобуд” М. С. Бурего. — Надійні хлопці. А чи надовго будуть у передовиках — подивимось. Хлопці з інших змін не слабкіші. Попереду роботи багато, але слова свого дотримаємо — штольню пройдемо швидше, ніж передбачалося.

Виходимо з штабу Мінвуглепрому. На центральній вулиці Чорнобиля у пізніх сутінках видно білі свічки каштанової алеї. Люди вийшли пройтися,  розім'ятись. Тріщать цвіркуни. В саду зовсім недалеко заспівав соловейко.

Та ось тишу розрізав шум мотора — автобус повіз нову зміну шахтарів на АЕС. День закінчився, а вахта триває…

Олександр ТЕРТИЧНИЙ,

ілюстрації художника Петра ЕМЦЯ.

Надруковано «ПЧ» № 23-24 (71-72) грудень 2007

Запись была опубликована: glavred(ом) Воскресенье, 23 декабря 2007 г. в 2:03
и размещена в разделе Живопис, Чорнобиль-86.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта