?> Проданий протест | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
17.12.2011, рубрика "Дайджест"

Проданий протест

Євген Шибалов

«Дзеркало тижня. Україна» №46, 16 грудня 2011, 21:50

Донецький чорнобилець виявився трохи дорожчим за київську бабусю. Пакетом гречки відбутися не вдалося — довелося дати грішми. Така суть безславного закінчення акції протесту ліквідаторів аварії на ЧАЕС у Донецьку.

Ціна питання — мільйон гривень. Мільйон, що його губернатор Донецької області Андрій Шишацький обіцяв поділити між найактивнішими мешканцями наметового містечка.

Форма виплат дивна й суперечлива. Самі чорнобильці стверджують: ішлося про виплату тих самих урізаних із початку листопада пенсій у повному обсязі. Але керівник ОДА каже, що ці гроші буде виділено з обласного та місцевих бюджетів як «матеріальну допомогу тим, хто її особливо потребує». Тобто чистота походження цього мільйона, справедливо названого окремими ліквідаторами, котрі не погодилися на зазначений компроміс, «подачкою», сумнівна. По суті, йдеться про те, що влада розпорядилася чи то державним, чи то місцевим бюджетом як власною копилкою.

Чи має це значення? Наразі — має. Тому що з самого початку люди вийшли на вулиці, аби захистити Закон. Так, закон, вигідний особисто їм. Закон, яким купували їхні голоси перед кожними виборами, роздмухуючи коефіцієнти доплат і надбавок. Закон, який після всіх передвиборних поліпшень став популістським, нездійсненним і, за словами чиновників, «непідйомним» для бюджету. Але все ж таки — закон. Чинний нормативно-правовий акт держави. І якби (пофантазуємо) кожен захистив ту маленьку частинку закону, котра стосується особисто його, наблизилися б ми до правової держави чи ні?

Чорнобильці, зручно всівшись у наметах, запитали прямо й недвозначно: закони потрібно виконувати чи ні? Хоч би якими вони були? Така постановка питання у країні, де вибірковість застосування закону вже навіть не звичка, а традиція, викликала істерику. Паніку й розгубленість. Оголила всі приховані комплекси — за Фрейдом. Микола Азаров відкрито визнав, що всі соціальні закони — популістські, жоден уряд їх не виконував. І його не буде.

З того, що залишилося «за кадром», — заступник начальника донецької міліції, який курирує спецпідрозділ «Беркут», пошепки порадив «плямистим космонавтам»: хлопці, хто може втекти у відпустку або на лікарняний — тікайте. І мав рацію — саме «беркутівці», згідно з початковим планом, мали під виглядом «працівників МНС» демонтувати намети 27 листопада. Їх завернули дорогою …

«Андрію Володимировичу, ти там взагалі як — керуєш регіоном чи ні? Давай, розрулюй ситуацію!» — не можу стверджувати, що саме ці слова сказали Шишацькому старші товариші з Києва. Але в тому, що щось схоже сказане було, — не сумніваюся. Старші товариші, демонстративно ігноруючи протести й відмовляючись поговорити з людьми, розв’язали руки своїм намісникам.

У хід пішло все — суди, які забороняли масові зібрання «у зв’язку із загрозою теракту». Міліцейські залякування кримінальною справою «за захоплення адміністративних будівель». Спроби налаштувати громадську думку проти «утриманців, які об’їдають бюджет». Останнє давалося зовсім легко. В очах багатьох співвітчизників кожен, хто вийшов на захист своїх прав, — це, цитуючи класика, «человек, желающий странного». І тому його треба цькувати! Геннадій Конопльов, шахтар-інвалід, що помер під час першого штурму наметового містечка, — це всього лише «липовий чорнобилець».

Та хіба повстати проти беззаконня, яке жодним чином не стосується особисто тебе, — це не вищий рівень громадянської позиції? Хіба заступитися не за рідних, не за близьких, а за якихось зовсім незнайомих тобі людей — не прояв справжнього християнського співчуття?

Пресинг тривав місяць. Із наростанням. Недільні «переговори» були не першими і могли стати не останніми. Зрозуміло, про якесь розв’язання конфлікту в рамках правового поля з самого початку не йшлося. Про це свідчить хоча б склад перемовників із боку влади. Від імені губернатора на місці «розрулював» Володимир Фомін — керівник апарату Донецької ОДА. Простіше кажучи, консільєрі.

А начальник обласного управління праці та соціального захисту Любов Яковлєва, кутаючись у норкове манто, пожирала закоханим екзальтованим поглядом Віктора Януковича, який штовхав промову про «покращення» трудягам із Єнакіївського металургійного заводу. Того Віктора Януковича, якого радники відговорили їхати на зустріч із чорнобильцями, мотивувавши тим, що вони — «некеровані». І який тому вирішив віддати перевагу обіду у своєму улюбленому єнакіївському шинку «Три пескаря» перед відвідинами наметового містечка.

Після візиту президента умовляння відновилися. Перед капітуляцією (чи почесною?) наметового містечка були зустрічі чорнобильських активістів із головою Донецької обласної ради Андрієм Федоруком та його заступниками. Від обласної адміністрації «штаб» протесту обробляли згаданий Володимир Фомін та начальник відділу із взаємодії з правоохоронними органами Андрій Кірша. «Із усіх цих розмов я зробив висновок, що вони просто не володіють ситуацією. І вважають, що в нас позахмарні пенсії», — розповідав один із лідерів протесту Олександр Пучков. Мрійливо додавши: «Зате як приємно було юристів з ОДА на ж… посадити»…

Радість людей, котрі раптом зрозуміли, що Закон в умілих руках — грізна зброя, навіть тепер і в цій країні, важко переоцінити й не можна не поділяти. Тому ще дивніше бачити, як ці ж самі люди ховають очі і бурмочуть: «Усі запитання — до губернатора… Так, ми прийняли рішення добровільно припинити…»

«Вони сказали, що вони хочуть саме слова, гарантії губернатора. Оскільки деякі з них знали мене ще, скажемо так, з попереднього життя: хтось — по Куйбишевському району Донецька, хтось — по Харцизьку... Тобто у мене все ж таки якась історія, і є в мене якась репутація», — пояснював секрет успіху на переговорах губернатор Донецької області Андрій Шишацький. Слово правильного пацана — проти Закону. І той факт, що перше переважило друге, — діагноз і вирок нашому хворому суспільству. Нашій знівеченій громадянській самосвідомості. Нашій потворній системі пріоритетів.

Усе, що було потому, — конвульсії. І ганебний розгін п’яти «відщепенців», котрі відкинули пропозицію влади. І демонстративне шпурляння нагород до монументу «Жертвам Чорнобиля» 14 грудня. І спроби продовжити акцію протесту малою купкою незгодних. І курйозна історія зі «стільцем Гриценка». З такими труднощами прибравши всі чорнобильські намети, влада кістьми лягла, аби не дати поставити новий — у вигляді депутатської приймальні Анатолія Гриценка. Олександру Гевелєву, помічнику нардепа, довелося вести прийом, сівши на стілець просто неба. За цією сценою пильно спостерігали два десятки міліціонерів. А навколо зеленіли свіжопосаджені «йолкі», якими швидко засадили місце акції протесту. Щоб ніщо не нагадувало про сплеск непокори…

Це деталі, які підкреслюють суть: ціна громадянської позиції все ще залишається невисокою. І відмовляємося ми від неї все ще з легкістю незвичайною.

Для боротьби з незадоволеними влада давно опанувала чарівний у своїй первісній примітивності прийом. Хочеш зробити людям добре? Нема нічого простішого: зроби гірше, а потім поверни як було. Купи козу — продай козу. Прийом варварський. Але спрацьовує завжди. Особливо в умовах, коли інших способів зробити краще не залишилося.

Скасували зимовий час — повернули зимовий час. Внесли законопроект про зниження соціальної допомоги матерям — відкликали. Закрутили гайки — трохи послабили. Життя вирує, реформи йдуть… Відібрали пенсії в чорнобильців — повернули. Але не всім. А за списком. За списком, складеним самими чорнобильцями. Хай усі забрудняться. Тоді нікому буде обурюватися. Тоді кожному можна сказати: «На себе подивися!».

І владі життєво важливо було закінчити цю історію саме так. Бо вони вірять, що все має свою ціну. Що всі протести проти них – оплачені й організовані «провокаторами». Що честь, совість, обов’язок і закон – порожні слова. Що будь-хто, як і вони самі, відмовиться від цих слів за гроші. Хто за великі, хто – не дуже. Вони дуже хочуть у це вірити. Так простіше переконати себе, що «ми не такі – життя таке».

Донецькі чорнобильці — і не тільки донецькі, і не тільки чорнобильці — не навчилися цінувати речей нематеріальних. Люди, прибиті необхідністю існувати на межі фізичного виживання, поки що не вміють вважати цінністю те, чого не можна помацати, з’їсти або вкрасти.

Ваучер — нічого не вартий папірець. Запропонована за нього півлітрівка — цінність. Відчутна, зрима цінність, ще й приємно булькає. Особиста частка загальнонародної власності, кажете? Слова ж які…

Галочка в бюлетені — пусте. А ось пакет гречки, премія, відгул або, на гірший випадок, гарантія збереження робочого місця за «правильне» голосування — цінність. Родину ж годувати треба. Виборче право? Громадянська відповідальність? Не пудріть мізків, після виборів ще треба встигнути на ринок і любиму тещу провідати…

Свобода слова і самоповага — порожні слова. Зате гламурненький айподик, подарований журналістам — чи то від Дніпропетровської ОДА, чи то від неназваних «спонсорів», — дорога штучка. З нього ж і в Інтернет лазити можна! А зі свободою слова в холодильник лазити немає сенсу, — він від свободи не наповнюється…

Але ж насправді тлінні й непостійні саме речі матеріальні. Особливо в руках спритників, які претендують на статус сучасної аристократії. Чи отримають чорнобильці обіцяний мільйон? Щодо цього є великі сумніви.

По-перше, який сенс? За донецькими дикуватими «поняттями», надана послуга такою не вважається і оплаті не підлягає. По-друге, платити «терпилам» — взагалі не по-пацанськи. А ось «лоха кинути» — святе. Нарешті, не віддавати грошей вимагає цинічна логіка. Просто щоб не показувати поганого прикладу. А то інші можуть подумати, ніби протести — дійова зброя у боротьбі за свої права.

Тоді наметове містечко стане постійним явищем. Тільки мешканці змінюватимуться. Чорнобильці, потім афганці, потім діти війни. Потім якісь роботяги, не згодні чомусь сидіти рік без зарплати. От же диваки — творці знаменитих «Кольчуг» із заводу «Топаз» і будівельники донецького метро працювали безплатно, і нічого, не протестували.

І інші — не протестують. А навіть навпаки. Он Донецька рада ветеранів звернення розповсюдила. Пишуть — «не може бути розвитку й поступального руху вперед, якщо не буде громадянського миру та злагоди в суспільстві». І закликають у зв’язку з цим згуртуватися навколо влади й не дозволяти «окремим недалекоглядним політикам розгойдувати державний човен».

Читати таке — смішно. Але розуміти, що писалося не з примусу, писалося добровільно і з ентузіазмом, — огидно. Огидно, бо, читаючи таке, починаєш мимоволі вірити тим, хто стверджує, що нічого в цій країні ніколи не зміниться.

http://dt.ua/POLITICS/prodaniy_protest-93967.html

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 17 декабря 2011 г. в 11:25
и размещена в разделе Дайджест.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта