?> Сергій ЗАДОРОЖНИЙ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
12.08.2007, рубрика "Проза"

Валюша

Об авторе

Ораное-1986 год

Ораное. 1986 год

Задорожный Сергей Иванович – участник ЛПА на ЧАЭС  с 1986 г. Чернобыль для него начался 26 апреля 1986г., когда под конец рабочего дня он получил команду от начальника автоколонны подготовить в командировку несколько автомобилей. Куда и за чем ни кто в то время не знал. Автомобили назад не вернулись. А уже с 7 сентября по 5 октября 1986г. уже сам принимал участие в ликвидации последствий аварии на ЧАЭС в качестве «зелёного биоробота». Занимался дезактивацией 1-го, 2-го, 3-го энергоблоков. 5 суток в Чернобыле выполнял работу по ремонту здания бывшего ДОСАФ, в котором разместился филиал научно-исследовательского института МО СССР.


С 1987г – инвалид, перенёс несколько различных операций, инфаркт, инсульт. В феврале 2004г. потерял сознание, упал – перелом шейки бедра.

В сентябре 1988г. автоколонна, в которой он работал, была поднята по тревоге и была мобилизована на войсковые учения «Осень – 88». Всеми правдами и не правдами он добился введения в штат сводного батальона автоколонны, а ведь в то время он уже был инвалидом. Зачем это было нужно? С его слов: «После учений министр обороны будет обходить строй, а мне терять нечего, выйду и расскажу ему о проблемах ребят, которые были призваны через военкомат на ликвидацию последствий аварии на ЧАЭС. Но, увы, его видел, но пообщаться не удалось, не допустили. Общался с политработниками Главного штаба МО СССР».

С 1988 года и до сегодняшнего дня является активистом Харьковской городской и областной организаций «СЧУ», стоял у истоков их создания. В настоящее время является 1-м заместителем председателя Харьковской городской и членом правления Харьковской областной организаций  «Союз Чернобыль Украины».

Предлагаем читателям ознакомиться с литературным творчеством Сергея Задорожного.

Редакция

30 квітня 1986 року близько опівночі родина Фещенків прокинулась від гулу двигунів колони військових машин, які проїжджали через їх село “Новий Мир”. Батьки маленької Валюші вишли на подвір’я, і довго стояли мовчки на подвір’ї дивлячись на колону військової техніки, яка проходила по селу. Так багато бойової техніки через село проходило багато років назад, а само в ту війну. В очах застил страх “невже знов вона”. До ранку батьки не зімкнули очей, а колони їдуть і їдуть.

Полтавець В.С.

Валюша

Рано вранці маленька Валюша вийшла з своїми братами і сестрами допомагати своїм батькам поратися по господарству. Біля подвір’я зупинилася БМП, на броні якої сиділи молоді хлопці у війкової формі, обличчя у них були сірі від пилу, на шиї у них висіли респіратори. Один з молодих військових звернувся до Валюшиної мами з проханням напоїти їх водою. Мама попросила Валюшу: “Сонечко напої хлопців водою”. Валюша набрала велику кружку ключової води і боязко підійшла к дихаючій  жаром машині, бо вона вперше в житті бачила бойову техніку, ї подала воду військовим. Молодий військовий побачив страх в очах маленькій дівчинки щиро усміхнувся і запитав її: “Як тебе звуть?”  Вона подивилась у веселі очі молодого хлопця, зніякливо відповіла: “Валюша” –  “А мене Юра”. Почулась команда і колона техніки рушила з місця. “Хай тобі щастить, дівчина” – гукнув Юра.  А дівчинка довго стояла і дивилась в слід колоні, а перед очами у Валюші була весела посмішка військового, яка запам’яталась їй на все життя.

У той ранок ні дорослі ні діти ще на знали про страшну трагедію, яка сталася на Чорнобильський АЕС, і що вона відгукнеться  біллю у їхніх серцях. Не знали вони, що їх відселять з забрудненої радіацією місцевості. З той місцевості, де жили їх діди і прадіди, і вони ніколи не повернуться у свої оселі, де несе свої чисті води річка Вялча, де за околицею  села росте віковий  ліс, де на подвір’ї квітучій сад, цвітуть квіти, що вони покинуть рідни домівки у цвітучому Поліс`ї  і їх переселять у Харківську область  у село Явір. Вони ще не знають, що їх будуть звати огидним словом “переселенці” . Маленька дівчинка, яку батьки ласкаво називають Сонечко, ще не знає, що вона буде битися як справжній хлопець з обидчиками,  коли її називатимуть “переселенкою”, адже вона не винна в тому, що страшна радіація спалила землю, де вона народилась. Що на її очах  будуть сльози, коли вона буде згадувати той квітучий край, де вона народилась – край Полісся.

Пройшли роки маленька Валюша вийшла заміж, переїхала до Коломака, у неї народилися дві доньки. У 1995 році Валентина Сергіївна поїхала у санаторій до Криму лікувати своїх доньок.  Одного разу опускаючись  по сходах , тримаючи на руках дворічну Надю, а трьох річну Таню тримаючи за руку, зустріла двох чоловіків,  які спиралися  на ціпки, і підіймалися вгору. Чоловіки відійшли в сторону пропускаючи молоду жінку с дітьми. Валентина Сергіївна зупинилася і вдивилася в обличчя одного із чоловіків, щось дуже знайоме в ньому було. Чоловік посміхнувся, серце кольнуло ця посмішка із її дитинства. «Юра?» – спитала вона? Він відповів: «Так!» У двох дорослих людей по обличчю текли сльози радості зустрічі. Ні Юрій, ні Валентина Сергіївна у той далекий ранок 1986 року не знали, що їх життя буде поділено на “до Чорнобиля і після”. Через все життя  Юра проніс в пам’яті дівчинку яка в той спекотний ранок напоїла його водою, а Валюша ту щиру посмішку молодого військового.

Валентина Сергіївна Полтавець обрана головою  Коломакської районної громадської організації “Союз Чорнобиль України”, по наступний час працює по відстоюванню соціальних проблем громадян постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи – тих самих, яких вона у той далекий квітневий ранок 1986 року напоювала ключовою водою.

Сергій ЗАДОРОЖНИЙ

Надруковано "ПЧ" № 13-14 (61-62) липень 2007

Запись была опубликована: glavred(ом) Воскресенье, 12 августа 2007 г. в 19:33
и размещена в разделе Проза.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта