?> Стас ТРЕЗУБИЙ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
23.02.2007, рубрика "Поезії"

ВОЛЬТЕР З ГІТАРОЮ

Stas

Минулий місяць приніс сумну звістку – у кращий світ вирушив Тризубий Стас. Поет, композитор, перекладач та гуморист. Він помер якось тихо й непомітно. Не в лікарні, а, здається, у себе вдома.

І ховали Стаса тихо. Його не везли на лафеті через весь Київ, не звільняли для нього місце на центральній алеї Байкового цвинтаря. Не було залпу. На похорони не прийшов жодний урядовець, навіть з Мінкультури, здається, нікого не було.

Воно й не дивно – ховали барда, а не «попсовика», не телеведучого, зрештою, не впливового політичного діяча. За життя Стаса не боролися кращі медики, у Інтернеті не вивішували довідку про стан його здоров’я, із приводу його хвороби не скликали медичні консиліуми, до нього не мчали міністри і, тим більше, лікарі з Німеччини.

Зате не було зайвих. Ховати Тризубого прийшли його справжні друзі і «колеги по роботі», Марія Бурмака та інші. І говорили вони не з папірця, а щиро й від серця.  В цей час стояв мороз близько десяти градусів і стояти на кладовищі без шапки – не найкраще заняття…

От якби Стас виконував спочатку патріотичні пісні – про Леніна, батьківщину, паровози та п’ятирічки, цілину та виступав на званих вечорах у кабінетах із високими стелями, а зараз, вчасно перелицювавшись, утнув нам стрілецьких пісень, виступив на мітингу, висунувся в депутати, заробив державну пенсію – то вже був би Героєм України, як колишня народна артистка Молдавії, що вже давно співає «під фанеру» мовою іншої держави.

Стас не прагнув популярності. Він хотів творити. Він не піарився, а працював.  Він, здається, сам боровся із власною популярністю.

У нього не було власного ансамблю. Усі свої пісні писав сам, і сам же виконував під гітару. А треба під гармошку з бубном. Хай грошей не заробиш – так зате хоч поїсти дадуть. Ну хто його міг запросити на весілля? Хіба що справжній друг.

Я навіть не знаю, чи було у нього звання. Скоріше за все було – справжнього народного артиста України. Його пісні, записані на звичайних аудіокасетах, що, крім музичних, видавали й інші звуки, розліталися по всій країні.

 

Він не роздавав своїх візитівок, у нього не просили автографи екзальтовані німфетки, він не агітував за того чи іншого кандидата чи політичний блок. Тому політики й не прийшли його ховати. Хіба що декілька колишніх рухівців. Бо теперішня влада вже давно «поховала» народне українське мистецтво, а, тим більше, справжню бардівську українську пісню.  Їм ближче «Таганка», «Володимирський централ», пісні про Магадан і страждання зека-рецидивіста. В крайньому випадку – «Сплять кургани темнії».

Я познайомився зі Стасом після його концерту у Будинку художника в грудні 1994 року.

Мене одразу вразила його серйозність і самобутність. Слово мер у нього асоціюється зі словом «вмер». На питання про те, що він робить у вільний час, виконавець відповів, що у такі години найбільше любить «свій диван із ямочкою». Інший би на його місці збрехав би, що читає Платона, Тіта Лівія чи Плутарха, Лукреція чи Сенеку, Канта чи Гегеля, Сартра та Камю, Карлоса Кастанеду чи Паоло Коельйо, в крайньому випадку під музику Прокоф’єва виношує нові творчі плани.

Висловити свої думки про українську естраду та її перспективи він відмовився, зате сказав, що, на його думку, бард визріває лише після 40 років.  А й справді, чим займався Окуджава до 30 років?

Я почув від нього, що серед бардів для нього ідеалом є Володимир Висоцький, серед музичних гуртів – «Бітлз». Тож і не дивно, що на світ з’явилися пародії на кшталт «Діалог у цирку», «Їсти дай» та «Мішел».

Причому на слух найкраща пісня Пола Макартні у виконанні Стаса лунала, як оригінал.  Ну здавалося б – чого простіше – пиши про садок вишневий коло хати, про любов дівчини до козака, про клятих ординців чи ляхів, про Січ та Хмеля.  Бери вірші Шевченка або Тичини – і  «не парся»…

В тім то й справа, що Тризубий писав про наше сьогодення: «А люди сапають», про український парлямент («жінка в «різному» подала голубці, картоплю й сало»), про «перли» Івана Степановича, про міжконфесійні бійки і про наївних дівок із провінції, що мріють про прекрасного принца у палаці, а опиняються на Великій Окружній дорозі. Але ніхто на нього не ображався, крім «239 поросят» та ментів.

Як митець, він реагував на зміни у суспільстві. І, хоча й користувався «езоповою мовою», але кожен у його піснях міг упізнати себе.   

Улюблена тема – політика. «Гороскоп», «Гьорлз», «Демократизація», «Підпільний обком діє» (цю пісню Володимир Філенко чотири рази виконував у Верховній Раді»).

Дуже любив землю, на якій жив і свою нову «малу батьківщину» – Івано-Франківськ («Це моя Станіславія, Тризубія, Бандерія, холера…»).

Якось не писалося йому про любов, малувато лірики у його творах. Це «Бурштин-Рогатин», «Мете», «Любов і ринок».  А так би його пісні співали у ресторанах…

Хтось скаже – він насміхався з нас. Неправда. Він зображував українців такими, якими вони є – наївними, щирими «лантухами», які готові за чаркою горілки дискутувати на будь-які теми, але нізащо не злізуть із печі. Україна у його творах – хата без дверей, приходь і бери що хочеш.  Хоча були й «імперські» замашки – «країна «Ковбаса»…А вже які у нього кацапи та комуняки…

Він сміявся, по-доброму шпетив своїх співвітчизників, вживаючи суржик (а куди ж без нього?).  Це вольтерівська іронія, чаплінський «сміх крізь сльзи», сарказм патріота.

Він «не стояв» із нами на Майдані», бо був хворий. А, може й «стояв», але не прийшов за медаллю, не встиг стати радником президента і отримати державну премію «за особистий внесок» чи «за сукупністю праць»...

Музика Стаса – камерна, вона не була розрахована на масового слухача й споживача, а лише на еліту, вдумливих людей, яким не байдужа доля своєї держави.  Причому Стаса ні з ким в Україні і порівняти. Аналогу немає.  Скрипка – схожий, але не той. Малувато політики…

Після цього концерту я якось втратив із ним контакт. Згодом Стас перебрався до Києва і написав, як на мене, чудову книжку «Нічия земля». Не певен, що вона була видана. Я із задоволенням прочитав її у газеті «Україна молода».

Звичайно, те, що описує автор у своєму творі – мрії патріота. Україна – провідна держава світу, із нею змушені рахуватися усі інші країни, ми маємо тунель, по якому зв’язуємося із іншою планетою і, зрештою, рятуємо Землю…

Але ніхто на той час, ні брати Капранови, ні подружжя Дяченків подібного не писали. Це зараз з’явилася «Дика енергія. Лана» як реакція на успіх Руслани…

Стас Тризубий

Уявляю, який гарний фільм можна зробити із цієї книжки. Чи навіть серіал на 10 серій. Уже уявляю собі Сірого – Леся Задніпровського, його супутницю Ольгу Сумську…Але хто дасть на це гроші?  Це ж не «Молитва за гетьмана Мазепу» чи «День народження буржуя»…  

Коли ховали Миколу Вінграновського, вся країна плакала за Ольгою Бурою…

Що таке смерть українського барда у порівнянні зі смертю Євгена Кушнарьова?

Сумніваюся, що будуть названі вулиці, пароплави і літаки на честь Тризубого Стаса. Не думаю, що десь поставлять йому пам’ятник чи бодай бюст.   Краща пам’ять про митця – це його твори, які залишилися нам.  Він і далі співатиме нам дотепні пісні, при цьому хитро мружачись і дихаючи легким «перегаром». 

От тільки сам Стас вважав, що заміни у барда не буває… А в одній лише Верховній Раді ще 454 депутати…

Валерій СЕРДЮК

Стас ТРЕЗУБИЙ

ЯК МИ ЖИВЕМО

Ми до ринку рік за роком

ідемо невпинним кроком.

І хоч він нам вилазить боком,

але успіхи є теж:

є в нас прапор, рідна мова,

наша бідність тимчасова...

І колись нам буде кльово,

як в Анголі й Бангладеш.

 

Взагалі там, в тім Лаосі,

всі і досі голі й босі,

і усе там мають в носі,

крім бананів та у-шу.

А за нас парламент дбає —

і годує, і вдягає,

і регулярно нас взуває,

і навішує лапшу.

 

Ми щасливі з його планів —

і не треба нам бананів.

Он, у Бірмі — всі без штанів.

А що, ми гірші, як вони?

Тут нам випало вродитись...

І тепер нема де дітись.

Отже, мусимо гордитись —

і не треба нам штани.

 

Україна — це Європа

(як направо йти від Чопа).

Правда, біля Конотопа

трохи своїх є проблем...

Та як мислити логічно,

в нас не все є так трагічно,

бо ми геополітично

у Європи виграєм!

 

В нас тут, в центрі, як у раю,

а ті шведи десь там скраю.

Узагалі я сумнів маю,

що там вміють гопака.

Ми хоч бідні, але горді.

Нам не треба їхніх "фордів".

Ми й самі червономорді

від борщу із буряка.

 

Ось вони живуть там чесно,

і духовно, і тілесно...

Ну кому то інтересно —

що не крок — "пардон", "мерсі"!

А в нас тут кожен

справу знає —

хтось виносить, хтось ховає,

хтось тікає, хтось лапає —

і задоволені усі!

 

Взагалі, якби не крали,

в нас би люди ніц не мали.

Он, машин понакупляли —

вже й по місті не пройдеш!

Зараз всі вкладають совість

у майно та нерухомість.

А сумління і свідомість —

це для негрів, в Бангладеш.

 

Комуністи вміли красти:

щоб самим

з крісел не впасти,

й щоб народу не пропасти —

лиш би вірив в Світлу Путь.

А нові, як ся дірвали,

так все швидко розікрали,

що колись в ЦК й не знали,

як no-справжньому крадуть!

 

І тепер вони щасливі —

крайні праві, крайні ліві...

Все в Нью-Йорку й Тель-Авіві

поховали і — ку-ку!

І хоч на них немає кари,

та вже плачуть по них нари.

Всі вони в Степана Хмари

є в блокноті у списку!

 

Ми знов підем голосувати,

щоб той уряд поміняти.

А пораду хочу дати —

щоб на бартер їх мінять:

на якусь корисну справу —

на шкарпетки, нафту, каву...

Ось тоді я за державу

чистий спокій буду мать!

Запись была опубликована: glavred(ом) Пятница, 23 февраля 2007 г. в 5:27
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта