?> Свідчення тих, хто вижив | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
16.10.2005, рубрика "Персонал ЧАЕС, Спогади"

Пам’ять Чорнобиля

Володимир ІЛЬЧЕНКО

Свідчення тих, хто вижив

Слава Україні!
Героям Слава!

Любі Друзі! Прошу Вас, не судіть про написане мною занадто прискіпливо і пробачте помилки, яких я припустився.

Володимир Ільченко

Хочу розпочати здалеку. Виріс я в далекому селі Саша, що на Вінничині. Мріяв стати пасічником, садоводом або лісником... Коли був піонером, то змусив маму познімати в хаті ікони. Всіх віруючих вважав забитими, щиро зневажав і ненавидів "штунд ", "сектантів ", хоча сам довгі роки не розумів що це таке. Полюбляв дивитись фільми про розвідників і партизанів. Особливо, проте як вони перемагали. Махновці, петлюрівці, , бандерівці для мене були бандити, і самі слова ці вважав я брутальною лайкою і великою образою. Коли мої бабусі розповідали мені про революцію, війни, голодомори, про те, що в ті часи були не тільки петлюрівці, махновці, а згодом бандерівці, але й багато інших справжніх бандитів. Та всі ці розповіді здавалися мені далекою казкою. Тому що у фільмах я бачив явно інше. Якраз через призму цього обману, через неточне бачення правди й істини я безліч разів робив невірні висновки і неправильний вибір у своєму житті. А помилки ніколи не торують шляху до успіхів і перемоги.

Після падіння мене завжди ставило на ноги те, що я любив саме життя і все те, що мене оточувало. В житті у кожного нерідко трапляються прикрі випадки. Але якщо робити правильні висновки, то вони загартовують і вчать вирішувати життєві проблеми.

Після того, як я закінчив 8 класів мій батько дав мені на прожиття ЗО карбованців і благословив на пошуки свого щастя. Сказав, проводжаючи в дорогу: "Якщо буде важко – вертайся додому."

Після закінчення училища в Донецькій області, я працював на шахті машиністом електровоза, хоча мені тоді не було іще навіть 18 років. Згодом, разом із своїми друзями, втік до Казахстану - у пошуках романтики. З мандрів повернувся додому. Служив у армії 1972-1974р. Багато хто з моїх однополчан скаржились на важку службу. А для мене вона здавалась санаторієм. Я звик жити в колективі, вирішувати проблеми і витримувати труднощі.

Після армії я працював на Ладижинській ГРЕС, слюсарем з ремонту турбін. Робота була цікава. Часто від'їжджав у відрядження на інші електростанції. В грудні 1978 року поїхав у відрядження на ЧАЕС, в місто Прип'ять. А вже в січні 1979 року, з комсомольською путівкою в кишені, я приїхав на будівництво ЧАЕС.

За фахом я турбініст, тому без зайвих запитань мене взяли до турбінного цеху черговим слюсарем з експлуатації турбінного обладнання. Що вразило з самого початку - майже операційна чистота усіх приміщень.

Припять Вид на ЧАЭС

Місто Прип'ять було досить маленьке – два мікрорайони. Одразу при в'їзді у місто, поряд з автовокзалом велетенськими літерами зустрічав напис: „Во имя Отчизны, руками своими, мы строим на Припяти город любимый!"... Тоді ніхто навіть і гадки не мав, що лише через декілька років болем в серці пролунають зовсім інші слова: гарні дитсадки, школи, парк, дитяча кав'ярня – все це не залишало їх байдужими, так само, як і їхніх батьків. Поряд з кав'ярнею також був напис: "Хай буде атом – робітником, а не солдатом!" Всі жили і були задоволені життям...

Трагедії ніхто не чекав, навіть на думку не спадало, що вона може трапитись. Всі ми були зобов'язані вивчати цивільну оборону, радіаційну безпеку, бути присутніми на різних політінформаціях, але жоден, навіть викладачі, не сприймали це всерйоз. Мешканці Прип'яті обов'язково брали участь у змаганнях з легкої атлетики, виступах цехових хорів. Нас привчали до дисципліни.

Майже увесь керівний персонал станції і міста складався з росіян – вихідців з Уралу, тому інструкції, політзаняття, складення заліків та іспитів, спілкування між собою велося виключно російською мовою.

Я був тоді іще молодим, все сприймав як належне і бачив світ у рожевих кольорах. Я не вмів мислити, так само як і більшість моїх однолітків – за нас думала партія, а ми були лише виконавці поставлених завдань. "Партия наметила – мы выполним!" Це гасло було незаперечним...

Та все ж, десь глибоко-глибоко в підсвідомості, я розумів, що не все так добре, як здається. Ще тоді були проблеми з постачанням. Черги за продуктами: м'ясом, маслом. Всюди потрібен був "блат"... Та й не всі жили в рівних умовах. Деякі люди, і це не поодинокі випадки, ходили збирати пляшки... Молодий і сильний, я не розумів, чому так відбувається, доки не поговорив з однією бабусею.

Ця людина все життя працювала в колгоспі і заробила пенсію - цілих дванадцять карбованців. Згодом трохи додали – і вийшло шістнадцять.

Доки жила в селі, то мала своє господарство. А з початком будівництва ЧАЕС багато сіл потрапили під знесення чи були затоплені рукотворним морем. Цій бабусі, як і багатьом іншим, виділили однокімнатну квартиру. Стали вони на схилі віку міськими. Багато мешканців Прип'яті показували, в якому саме місці водосховища затоплені їхні хати, де знаходились кладовища, з діда-прадіда засновані. Стояли ці старенькі на своїх балконах і слізьми вмивалися, дивлячись на те, як безсердечно витоптують люди посаджені старечими руками квіточки, ламають гілля дерев. І здавалося їм тоді - життя закінчилося...

Тепер багато людей кажуть, що за брежнєвських років вони жили при комунізмі, хоч самі про це і не здогадувались. Для них головним було те, що вино було по 1.20 і горілка 3.62. Людина з п'яним розумом – раб, яким дуже легко керувати. Хоча і бачили люди, що не все так добре. "Показуху" для нас робили, гігантоманію. Кричали: "Миру-мир!", а вели військові дії в 25 країнах світу. І додому поверталися сини в цинкових трунах, а матері, можливо, боялися заридати над ними.

Всі ці роки, з 1979 по 1986, я працював і на експлуатації ЧАЕС, і на монтажі. Потім перейшов дог відділу експлуатації й ремонту дизелів і компресорних установок. Але це не було моєю стихією, тому я рвався до турбінного цеху. Домовився з керівництвом, що як тільки зупинять на ремонт четвертий енергоблок, то мене одразу ж переведуть з дизельного цеху в турбінний. І я з нетерпінням чекав на 26 квітня 1986 року...

Планові зупинення зазвичай проводились вночі. Саме тоді я сидів на кухні і пив чай. Було чути приглушені хлопки, це спрацьовували аварійні клапани. Все йшло майже як завжди. Майже. Об 1.23 пролунав сильний вибух. Схоже було на те, що два вибухи злилися в один. Задзвеніли шибки вікон, прокинулися люди. Відразу стало зрозуміло: щось трапилось. За деякий час завили сирени пожежних машин і швидкої допомоги. Згодом одна за одною поїхали в бік Києва легкові машини, навантажені домашнім скарбом. Місцеве керівництво першим "робило ноги", залишивши місто напризволяще. І зупинились вони уже десь там, за Уралом...

Ніяких оголошень по радіо не робили – для всіх людей субота 26 квітня 2006 року була звичайним вихідним днем. Хто йшов на базар, річку, дачі, хтось витрушував килими, готуючись до 1 травня і Пасхи. Одне виділяло цей день з низки схожих - в усіх магазинах з самого ранку продавали пиво. Його розбирали ящиками. Всі гуділи неначе бджоли. Прямо в центрі бриніло питання: "Що трапилось?" Але ніхто нічого не знав. Місто заполонили різні чутки. Одні стверджували, що вибухнули барабани-сепаратори, інші – балони з газом. Хоча подекуди проскакували чутки, що четвертий реактор. Але вірилося в це слабо. Ми вірили в гуманність радянської влади, в правила цивільної оборони і радіаційної безпеки. Діти бавились, батьки клопотались. Дехто, взявши малечу на велосипеди, поїхали на станцію, щоб своїми очима побачити, що ж, власне, трапилося.

ЧАЭС

Напередодні події моя сім'я поїхала в Красний Кут до тещі, садити картоплю. Я засидівся з друзями за пивом, доки в місті не з'явилися військові і багато бронетехніки. Провівши детальну розвідку ми дізналися, що це – хімвійска. Виходить, справи кепські. З міста вже нікого не випускали. На кожному кроці стояли пости міліції. Я взяв велосипед і манівцями поїхав через Нові і Старі Шепеличі, Товстий ліс до рідної тещі в Красний Кут. У неділю в селі люди також тривожились і хвилювались. Але всі казали одне: "що б там не сталося, а картоплю садити треба..." Ми цим і займалися, коли побачили колону автобусів і машин. Нарешті розпочалася евакуація людей з сіл, що знаходилися ближче до станції. Привезли їх в наше село. Людей розселили по хатах, худобу – в хлівах.

Саме тоді, під час лиха, я явно побачив, хто є хто, приховані риси характеру розкрилися. Всі місцеві мешканці доброзичливо запрошували прибулих до своїх хат, пригощали чим Бог пошле. Ніхто не замикав нелегко нажите добро на ключ. У нас теж зупинились прибулі. Всіх їх розмістили на ліжках і диванах. А ми, як господарі, спали на долівці. І так було у всіх хатах, окрім однієї. Лише її господарі не пускали нікого до свого двору.

Потяглись важкі дні невизначеності. Радіо мовчало, поширювались різні чутки і здогадки. Всі роздумували, що буде далі, чи повернуть через декілька днів людей в їхні домівки, чи будуть виселяти всіх нас. Всі господарські роботи було припинено. Мужики грали в карти і допивали самогон, в кого він іще залишився. Жінки плакали і причитали: "За що нас так тяжко карає Бог!" Корови ревіли, господині за звичкою доїли їх, але молоко виливали. Якраз тоді мені згадались і назавжди врізались в пам'ять всі ті призови і гасла комуністичного режиму.

Першого травня ми з товаришами вирушили в місто Прип'ять, щоб забрати свої документи і гроші. Дорога була довжиною в 25 кілометрів – трохи проїхали, а далі йшли пішки. Ще здалеку від парників було дуже добре видно, як з гелікоптерів скидають у реактор мішки з піском. Вони літали неначе стрекози. Сонце нещадно пекло непокриті голови. В горлі дерло, голова боліла, навкруги не було жодної живої істоти. Біля пошти нас зустрів наряд міліції. Запитали: "Хто такі? Куди ідете?" Перевірили адреси, а потім дали вказівку не відхилятися від маршруту.

Іти безлюдним містом було моторошно і страшно. Всі тварини кудись зникли. В голові роїлись різні думки, сперечались між собою. Серце щеміло, а на очі наверталися сльози. В квартирі, прибраній, гарній, де народився мій син, не було лише самого життя... Це було надто важко. Товариш забрав із гаража свої «Жигулі», і ми на машині повернулися назад. Ясно було одне – в минуле вороття нема...

Почалась нова ера у відліку часу: до аварії і після аварії. Все потрібно було починати з нуля, з самого початку.

Третього чи четвертого травня, точніше згадати не можу – сильно боліла голова, - почалася евакуація нашого селища і повторна евакуація уже евакуйованих. До машини заганяли скотину, що ревла.

Пам'ятаю, як плакали жінки, неначе знали, що виїжджають назавжди.

Ми поїхали машиною. По дорозі заїжджали в Іванків і Полісся, щоб знайти свої організації і зареєструватись. Ми не уявляли, що робити далі – де працювати, як жити. Але нічого путнього нам так і не сказали. Всі були розкидані і шукали одне одного. Всі ми, "виселенці", жили в наметах. Діти хворіли, людей не випускали, стримували, щоб не розбіглись. Назрівало невдоволення. Ми казали: "Якщо їм потрібна робоча сила, то ми залишимося, і будемо працювати тут, в зоні. Але нехай вивезуть наших жінок і дітей".

Люди йшли потоком по трасі, несли на плечах, везли на велосипедах, дитячих возиках дітей і свій нехитрий скарб. Війна як війна, але тільки ворог був невидимий. І тільки час зможе дати відповідь, який ворог страшніший: Кремлівське керівництво чи Чорнобильська радіація. '

...всі вказівки і розпорядження з проведення експерименту на ЧАЕС по швидкому розхолодженню реактора надходили з Москви. А судили, як завжди, стрілочників. "Відкритим" судом в закритій Чорнобильській зоні...

...Я знову повернувся додому. Щоб розпочати новий виток у пошуку щастя. Потрібно було облаштувати родину, знайти роботу. Я поїхав в Ладижин. На роботу влаштувався в котельний цех.

Житло дали в готелі – невеличку кімнату. Але пропрацював я тут недовго. За два тижні мене відрядили на Хмельницьку АЕС, а згодом повернули на ЧАЕС. З 16 липня 1986 по 30 серпня 1991 р. я працював на ліквідації наслідків аварії.

У мене був вибір. Я міг і не їхати, а сказати: "Нехай інші їдуть". Але я був впевнений, що ніхто інший не зробить краще ту роботу, в якій професіоналом був я! До того ж я. розумів, що це мій обов'язок – захищати свою родину і рідний край. Я не розумів, чому так багато людей ховається за спину Бога. Це тоді, коли у військкоматах казали, що віруючі. Але ж тут ніхто не давав у руки зброї. Це був святий обов'язок тих, хто любить свою Батьківщину, свій край і сім'ю.

З Києва до Чорнобиля ми вирушали з річкового вокзалу на "Ракеті", вгору по Дніпру. Особливого страху не було. Лише неспокій тривожив душу. Що чекає нас там?

Всі їхали хто під більшим, хто під меншим "наркозом". Традиція наркомовських 100 грамів для хоробрості. В самому Чорнобилі нас розмістили в дитсадочку на розкладачках. Всі ходили в респіраторах. Гілля дерев у садках ломилося від стиглих черешень, вишень, малини, порічок. Багато достигло полуниць. Спустілим подвір'ям бігали здичавілі тварини. Ходила ряба корова з розпухлим вим'ям. Далі в полях бігали коні. Ми називали їх "Чорнобильські мустанги". Асам четвертий реактор оточував рудий ліс, що вигорів від радіації.

Роботи було надто багато. І люд, і обладнання працювало на знос. Потрібно було давати стисле повітря шахтарям, |які рили тунель під реактор, реконструювали дизельні установки.

Чернобыль 86

Вентиляція не працювала, аби  до приміщень не проникала радіація, вікна завішували свинцем. Задуха стояла нестерпна. Дихати через респіратори було важко, піт заливав все тіло. І чим більше п'єш води, тим більше пити хочеться. Ми намагалися не пити взагалі, або пити в невеличкими порціями. Серце вискакувало з грудей. Працювали по 12 годин на добу, а то і більше, без перерв. Було й таке, що спали в своїх роздягальнях, на столах, стільцях, лавах, мішках із і спецодягом.

Зараз територію станції важко впізнати. Все заливали метровою товщею бетону, стояла велика кількість техніки. З усіх рупорів лунала музика і пісня популярної на той час Алли Пугачової: "Все можуть королі". Біля центральної прохідної на бронетранспортері засмагає боєць строкової служби, мабуть уже "дід". Інший одягнений за статутом, але курить. Робимо зауваження. Вони відповідають, що ніяких інструкцій з цього приводу від командування не отримували. Ввечері, від'їжджаючи після роботи з території станції, ми чуємо все ті ж музику і пісні. "Все можуть королі!" А на покрівлі корпусу АПК-1 (адміністративно-побутовий корпус) великими літерами з сяючими лампочками, супроводжує нас гасло: "Чернобыльская АЗС имени В.И. Ленина -работает на коммунизм!" Що це? Цинізм, знущання, божевільня чи дискотека?..

Потім це гасло завалили, мабуть, мала приїхати якась висока комісія. Надто важко було в переповнених автобусах чекати, коли на пропускному пункті заміряють дози радіації на автобусах і помиють їх. Автобуси розпечені, вода випаровується і потрапляє до салону, люди мліють...

Це була справжня газова камера. Так було доти, і поки не закрили реактор саркофагом, на якому з часом написав хтось, наділений чорним гумором. "Спасибо, кормилец!"

Ще тоді, коли я вирушав на перші вахти з Ладижина, моя сім'я залишалася жити там. І люди, родом з Янова, дуже просили: "Подивись, як там моя хата. Чи стоїть досі? Чи бігає собака? Погодуй його". Не хотів їм тоді розповідати, що все живе в зоні вистріляли спеціальні бригади. Був я двічі в своїй квартирі, в Прип'яті. Першого разу трапилась нагода поїхати туди на бронетранспортері. Побачив собаку, лапи і низ живота якого були лисі й червоні від опіків. Він зазирнув до мене в очі, а відчуття було таке, ніби до найпотаємніших закутків душі.

Чорнобильська біда не була для всіх однаковою. Зоною вешталися мародери, що грабували квартири і приватні  будинки. Хтось набивав кишені виділеними на ліквідацію аварії коштами – ловили в каламутній воді свою золоту рибку. Безвідповідальність і хаос! Скільки ж можна було зберегти здоров'я людей, коли "партизани" викорчовували рудий ліс, не маючи навіть рукавиць і респіраторів, коли зачищали від графіту голими руками і лопатами покрівлю станції. Роботи відмовлялись працювати в таких умовах. Японські роботи тікали назад, а наші хлопці бігли з лопатами вперед, як в атаку. І це лише для того, щоб бути потім обдуреними і покинутими напризволяще, як той собака, який зустрів мене біля будинку.

Закінчилася ліквідація аварії, розпочався другий етап: ліквідації ліквідаторів. Самосели почали повертатись до своїх осель, в забруднену зону обов'язкового виселення. "Від добра – добра не шукають!"

В Чорнобильській зоні я жив у самому Чорнобилі в дитсадочку, потім перевели в Іловницю: піонерський табір "Лісова казка", а пізніше в Зелений Мис.

Після Ладижина переїхав до Києва, на Троєщину, потім у Славутич. На вахти з Києва нас возили колонами автобусів. Зі Славутича ми на вахти не їздили, а працювали, як всі порядні люди, кожен день з належними вихідними і відпустками, їздили на електричках з пересадками між чистою і брудною зонами. З вікон бачили, як ховають хати і цілі села, як заростають сади і городи, як відновлюється життя диких звірів – лосів, кабанів, вовків, птахів різних видів. Думалось: невже для того, щоб зберегти природу, потрібно відселити людей? І ще багато інших роздумів про сутність нашого буття спадало на думку...

Все надто важко описати.

Самі події, хроніку, факти, думки, переживання, емоції. Але як добре видно людину в часи випробувань.

Багато про що я навіть не думав. І не помічав за суєтою днів, як багато моїх друзів, знайомих і не знайомих мені людей, які варились в цьому казані, давно відійшли в інший світ. А тіла їх на кладовищах різних міст і сіл нашої неосяжної совдепії.

Хай буде їм Царство Небесне, земля пухом. А від нас вічна пам'ять і пошана.

Життя навчило мене, що потрібно вірити в Бога, і це нам тільки на користь. Навіщо бути фанатиком, варто лише зберігати в усьому баланс, рівновагу і мудрість.

Люди, будьте мудрі!

Самарь, 2005 р.

 

Від редакції:

Володимир Ільченко, наш постійний читач і автор, надіслав до редакції невеличку книжку „Пам’ять Чорнобиля”. Але у цій книжці він торкнувся того, про що не люблять згадувати в офіційних виданнях, у цій книжці згадана доля багатьох людей, які були евакуйовані із Чорнобильської зони, ліквідаторів, які приїхали в цю зону, щоб врятувати вітчизну й весь світ.

Володимир надав свою адресу для відгуків та листування:

51200, м. Новомосковськ, вул. Радянська, буд. 49, пом. 175 Дніпропетровської області;

або с. Саша, Теплицький район, Винницька область, 23843.

Відгуки та листи пропонуємо надсилати й до редакції часопису „Пост Чорнобиль”. У кожного був свій Чорнобиль.

Хочемо нагадати, що ця книжка видана Самарською (Новомосковською) організацією „Конгрес Українських націоналістів” та Самарським Козацтвом України.

Дякуємо обласну організацію КУН за підтримку справжніх патріотів України – ліквідаторів 1986 року.

 

Надруковано «ПЧ» № 10 (22) жовтень 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Воскресенье, 16 октября 2005 г. в 20:34
и размещена в разделе Персонал ЧАЕС, Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта