?> Тарас ШЕВЧЕНКО | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
26.03.2004, рубрика "Творче свічадо"

9 березня – 190 років від дня народження Тараса Шевченка

Широко відзначаючи цю дату, прогресивна громадськість України висловлює пропозицію встановити державно 9 березня Днем нашого Національного відродження.

clip_image002[3]

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕННИМ

землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє

ПОСЛАНІЄ

Аще кто речет, яко люблю бога,
А брата свого ненавидит,
ложь есть.

Соборное послание Іоанна.
Глава 4, с. 20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає –
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають, -
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!...
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталося, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! Будьте люде,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
“І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, а ні раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..” – “Добре, брате,
Що ж ти такеє?”
“Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм”.
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: “Ви моголи”.
“Моголи! моголи!”
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: “Ви слав'яне”.
“Слав’яне! слав’яне!”
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слов’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дасть бі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отоді ми заходимось!...
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
“І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!”
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? За що закуті?...
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Сінопом, Трапезонтом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!...
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

_________

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед Вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14.12.1845, Вьюнища

Батьківська-хата

Батьківська хата

“Світе тихий, краю милий, моя Україно...”

Тарас Григорович Шевченко – символ української нації. Адже саме він осмілився на сторожі свого народу поставивши слово – мову свого народу, після чого вже ніякі валуєвські укази не могли заперечити, скасувати існування української мови.

Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринцях, колишнього Звенигородського повіту на Київщині, в родині кріпака.

Коли Тарасові виповнилось два роки, родина Шевченків переїхала у село Кирилівку, де раніше жила. Нині – це село Шевченкове на Черкащині. В убогій батьківській хатині і виростав, формувався майбутній геній.

Любов до пісні, до малювання, до літератури прокинулось у Тарасові рано. Потім вже, коли Шевченко став видатною особистістю, про його винятковість молодий тоді Добролюбов сказав: “Він – поет цілком народний... Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, й обставинами життя був з ним міцно зв’язаний”.

Доктор філологічних наук П. Колесник про Тараса Григоровича висловився так: “Не даром кажуть: геніальний художник завжди до кінця не розгадане диво. Такий Шевченко. Сформувавшись в конкретно-історичних умовах кріпаччини, він діє і в свідомості грядущих поколінь як живий, безсмертний їх сучасник”.

Про історичну долю України Тарас Шевченко писав:

... Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де поділося? Згоріло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують...

В Російській імперії царські посіпаки катували Шевченка. Але він продовжував писати, викривати політику знищення України великодержавними шовіністами:

... Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...

Заповід-уривок

Заповіт (Як умру, то поховайте...”). Автограф.

Тарас Григорович Шевченко вірив у кращу долю нашої України. Він добре знав, що все стверджується у боротьбі, надіючись на наступні покоління, які мають вибороти як соціальну, так і національну волю. Тому він і звертається до “мертвих, живих і ненароджених” українців.

22 травня 1861 року прах Тараса Шевченка перепоховали на Чернечій горі в Каневі. Шлях, яким із холодного Санки-Петербурга Кобзар повертався в мальовничу Україну, став воістину дорогою всенародної любові та шани. Упосліджені, бідні – але не убогі духом – українці усвідомлювали непересічне значення Шевченкової постаті для нації

22-травня-1861року

22-травня-1861року

Валентин Михайлюк

Михайлюк-сгитарой

Від Дніпровських лиманів
Від Дніпровських лиманів
До поліських просторів,
Від ростовської рані
До карпатських висот
Ти встаєш на світанні
І у щасті, і в горі,
У труді й сподіванні,
Український народ.
Ген Тарасові думи
Розметало по світу,
У Канаді й Сибіру
Спів святої ріки.
У тривожному сумі,
В подніпровському квіті
Прагне щастя і миру
Над колоссям блакить.
На голівці русявій
Мозоляста долоня,
Голубі оченята
Вірять правді моїй:
Цвіт козацької слави
І тривожне сьогодні
Наша доля завзята
Здійме стягом надій.
Промовляє священне
України знамено:
“В нашім домі, мій сину,
Всі народи – брати”.
Та до тебе й до мене
Гомонить Україна:
“Зберегти Батьківщину –
Значить мир зберегти!”

1990 р.

* * *

Ворожі навали

Ворожі навали без сліз не минали
Журливі пісні Україна співала.
На батьківськім полі посходили маки,
Де в землю лягли козаки, гайдамаки.
На очі – китайка, на груди – знамено.
Червонії маки чекали на мене.
Блакитному небу над повінню жита,
Судилося довгу наругу терпіти.
Тож будемо гідні козацької слави,
Своєї Вітчизни, своєї Держави.
Доволі жебрачити доленьку в світі,
Вона в рідній хаті, в святім Заповіті.

1991 р.

Петро ФедоренкоОрфозміст

Частенько й зараз чуємо: “На Україні...”
Чому ж “на Польщі, на Угорщині...” нема?
Хіба ж ми плем’я африканських бабуїнів,
Чи нація украй осліплена й німа?!
Чому “на Україні”, а не “в Україні”?
Хто і колі підпряг до нас прийменник “на”?
Та ми ж бо у Європі ген яка країна,
А не віддалена держава острівна!
Тож у вимові й орфографії віднині
Вже варто українцям гартувати хист,
Щоби утвердилося гідне: “В Україні!...”
Бо в цьому вислові – вагомий орфозміст”

Цю сторінку підготував для читачів газети Петро Федоренко – лауреат Міжнародної премії ім. Валентина Михайлика.

На цій сторінці читач завжди знайде розвагу для душі. Адже в наш скрутний час не варто забувати і про духовність. І якщо ви будете зберігати творчий доробок наших авторів, то у вас з’явиться поважна добірка цікавих творів, які допоможуть вам відпочити від життєвих негараздів, самоти, а можливо і щось збагнути.

Надруковано «ПЧ» №3/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Пятница, 26 марта 2004 г. в 8:56
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта