?> УКРАЇНСЬКІ КАМІКАДЗЕ – ГЕРОЇ ЧИ ІЗГОЇ? | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
24.03.2011, рубрика "Статті"

УКРАЇНСЬКІ КАМІКАДЗЕ - ГЕРОЇ ЧИ ІЗГОЇ?

50 японських добровольців-ліквідаторів-камікадзе, перш ніж заступити на смертельну вахту з охолодження аварійних реакторів на АЕС Фокусіма-1, попрощались із рідними і близькими. Вони керувались почуттям обов’язку перед своїм народом, перед рідною країною, що потрапила в страшну біду небувалих землетрусів, цунамі і ядерних аварій, перед країною, яку вони люблять більше за власне життя. Японських ліквідаторів-камікадзе показали на весь світ як героїв. Їх благословив на подвиг Імператор Японії і героїчний дух предків. В перекладі з японської камікадзе означає „Божественний вітер”. Так поетично з давніх давен японці називають тих героїв-смертників, котрі добровільно йшли на вірну смерть в ім’я перемоги над ворогом, в ім’я захисту і процвітання рідної країни. Особливо популярними камікадзе стали в період Другої світової війни. Це вони, камікадзе, врізались в бойові кораблі противника в начинених вибухівкою літаках і в керованих ними торпедах. Дух „Божественного вітру” був і залишається для японців оберегом нації у найтяжчі періоди її життя, дає змогу гідно протистояти найжахливішим випробуванням долі, найстрашнішим руйнаціям і катаклізмам.

Чи маємо підстави ми, українці, вести мову про українських камікадзе? Так, маємо! Причому, теж із глибини віків, від княжих дружин Святослава-завойовника і його сина Володимира Великого; від козацької звитяги „Лицарів волі” Богдана Хмельницького, коли під Берестечком 300 козаків героїчно протистояли всій польській армії, захищаючи відступ козацького війська, зрадженого Кримським ханом Іслам Гіреєм. І коли їм поляки, здивовані відчайдушним героїзмом українських лицарів, запропонували здатися в полон в обмін на гарантії життя і великі грошові винагороди, козаки на знак того, що воюють не за гроші, а за волю України, викинули у воду всі свої гроші і бились до останнього віддиху. В цьому ж ряду маємо згадати і оборонців Батурина, і 300 юних українських спартанців, що героїчно полягли під Крутами, захищаючи Київ від орди Муравйова, і героїчну Армію УНР, що потрапила в „чотирикутник смерті”, і Героїв Базару, що відмовились перейти на сторону ворога і перед розстрілом заспівали гімн України „Ще не вмерла Україна...”, і вояків героїчної УПА, котрі боролись під гаслом „Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!”, і „шестидесятників”, і Василя Стуса, і Сергія Марченка, і Георгія Гонгадзе, і, звичайно, ж – ліквідаторів аварії на ЧАЕС...

Я бачив пожежників, котрі лопатами скидали з дахів сусідніх реакторів розпечений графіт, викинутий вибухом з четвертого аварійного реактора ЧАЕС; у них плавились підошви чобіт і вони знали, що йдуть на вірну смерть, але вони це робили, бо виконували свій обов’язок. З хлопцями з радіаційної розвідки і з управління дозиметричного контролю міста Прип’яті я багаторазово об’їздив і обходив пішки зону радіаційного відчуження, зокрема, ”рижий” сосновий ліс, який порудів від страшних доз радіації і нас називали у зоні „першопрохідцями”. Я бачив вертольотчиків, які залітали на низьких висотах в немислимо великі радіаційні поля, щоб скинути в жерло розпеченого до білого кольору аварійного реактора чергову порцію свинцю, рідкого азоту, піску чи води. Коли вони приземлялись, то нерідко втрачали свідомість від надмірного опромінення. Але, прийшовши до тями, вони знову сідали за штурвали своїх бойових машин. Не тільки вертольоти, але й льотчики були справді бойовими: до Чорнобиля їх перекинули з місць бойових дій в Афганістані. Я бачив як один із таких вертольотів, яким керували орденоносці-афганці, заходячи для розгрузки над аварійним енергоблоком, кінчиком гвинта зачепився за трос, який утримував аеростат з прожекторами освітлення. Миттю вертоліт перевернувся гвинтом до низу і впав на дах третього енергоблоку. Весь екіпаж загинув. Дах витримав потужний вибух, від якого міг стати аварійним ще один енергоблок ЧАЕС. Про це не те, що писати – розмовляти було заборонено. Я бачив метробудівців, які робили підкоп під самісіньким днищем аварійного енергоблоку, бо була загроза, що те днище може розплавитись від високих температур і радіаційна „лава” могла потрапити до ґрунтових вод болотистих поліських ґрунтів, на яких будувати АЕС було злочином принаймні проти українського народу якщо не проти всього людства. Адже у світовій практиці АЕС будують переважно на твердих скелястих ґрунтах. Потім ту „печеру” метробудівці залили спеціальним бетоноподібним розчином, який, застигнувши, утворив надійну „подушку” - захист під аварійним енергоблоком. Метробудівці працювали в не менших радіаційних полях, ніж вертольотчики, тому робочий день у них тривав від 5 до 20 хвилин. Але і за цей час вони отримували такі високі дози опромінювання, яких вистачало на все подальше, здебільшого не дуже довге життя. Я бачив кранівників, які укладали важкі металоконструкції „Саркофагу” і їхній робочий день був трохи більший від метробудівців, бо кабіни кранів були обкладені листовим свинцем і від цього ставали такими важкими, що одна з кабін трохи накренилась і двері заклинило, і кранівник впродовж години не міг вийти з кабіни і жестами, і криком благав допомогти, і один його друг, обмотавшись просвинцьованою чорною гумою, поліз до тієї кабіни височезного крана і надлюдськими зусиллями, у величезному радіаційному полі ломом підважив ті кляті двері і визволив свого друга з лабет радіаційної смерті.

Таких прикладів можна наводити ще дуже багато. І всі вони свідчать про одне: спільна біда не тільки об’єднує людей різних націй і віросповідувань, але й героїзує їх, відфільтровуючи хитрунів і боягузів від лицарів героїчного чину. Біда в тім, що смільчаки і лицарі першими йдуть на штурм біди і першими помирають, а лаври і нагороди часто-густо дістаються „ар’єргардові”, тобто тим, що йдуть позаду, здебільшого -  хитрожопим і чинушам, які труться поблище до владоможців. „Заградотрядовці” нічим не ризикували, стріляючи у спини перших ешелонів атакуючих ворожі позиції і коли ті позиції були взяті, то із десятків і навіть сотень тисяч атакуючих, як от під Зеєловськими висотами, залишались в живих одиниці. І кому діставались нагороди? Ну, звісно ж „заградотрядовцям...”. Коли ув’язненому в концтаборі Степанові Бандері гітлерівці поставили вибір: або відкликаєш Акт відновлення Української Самостійної Соборної Держави, проголошений 30 червня 1941 року у Львові, або будуть закатовані два твоїх рідних брати, які теж були ув’язнені в німецьких концтаборах. Бандера відмовився відкликати Акт Відновлення Української Державності, бо ідея незалежності рідної України була для нього вищою і дорожчою не лише за власне життя, але й за життя своїх рідних. І братів Степана Бандери гітлерівці закатували. Сталін теж відмовився обміняти рідного сина Василя на фельдмаршала Паулюса, котрий під Сталінградом потрапив у полон до червоних. Я не збираюся нав’язувати читачеві своїх висновків, але йшлося вочевидь про неспівмірні величини: для Степана Бандери пріоритетною була ідея Самостійної України; для Сталіна – матеріальний вимір: фельдмаршал – крупніша фігура від старшого лейтенанта... В результаті відсутності об’єктивного висвітлення фактів української історії, навіть в незалежній Україні, ми маємо східну частину України, засліплену ще совковою ідеологією антиукраїнського мракобісся із викоріненням української мови і тотального закриття українських шкіл, а посеред Героїв України комфортно почувають себе навіть ті, про кого свого часу писали народні депутати України, що ті, з дозволу сказати „герої”, тижнями колесили дороги Ізраїлю на грузовику, завантаженому контейнерами валюти, викраденої в Україні. Ізраїльські банки не приймали валюту сумнівного походження, бо в тій країні діють цивілізаційні закони. Через такі несправедливості відбувається девальвація поняття „героїзм”, а дегероїзація нації приводить до відкату у „світле  колоніальне минуле”, до гальмування і застою, замість цивілізаційного поступу і розвитку суспільства по висхідних напрямах Істини Божої і науково-технічного прогресу. „Пізнайте Істину, і вона зробить Вас вільними,”- вчить Ісус Христос. Нехтування Законами Божими як і законами науки є згубним шляхом для людства.

Пригадую, поміж ліквідаторів в період побудови „Саркофагу” з уст в уста передавався такий чотирирядковий віршик (подаю мовою оригіналу):

Когда болтун становится царем,

А инженер находится в загоне,

То мирный атом входит в каждый дом,

А с ними цезий, стронций и плутоний…

Хоч якими жорсткими були тиски тоталітарної несвободи, але народ навіть гірку правду висловлював у гумористичній формі, бо живою була душа народу, божественна душа... То була геть заідеологізована епоха Горбачова-Щербицького і по інерції прогнилий режим намагався утримати свободу слова в прокрустовому ложі.

Тільки в незалежній Україні вперше були оприлюднені горезвісні циркуляри владців щодо заборон на інформацію про Чорнобильську аварію і її наслідки для мирного населення. Це були злочинні заборони, як і злочинними діями влади було виводити не лише сотні тисяч киян і гостей міста, але й мільйони людей по всій Україні на травневі святкові демонстрації. Святкові колони, особливо  молодь і дітей шкільного віку, з трибун вітали компартійні бонзи в захисних капелюхах, а їхні вгодовані туші були щільно закутані плащами. Їхні ж компартійні діти в перші ж дні аварії були вивезені в „Артек”, в південні курортні зони чи навіть на Кубу. І що з того, що на тих трибунах були люди із Золотими Зірками Героїв? Хіба це герої якщо вони знали правду про в сотні, а подекуди і в десятки тисяч разів підвищений радіаційний фон над Києвом і іншими містами і з фальшивими масками замість лиця дивились як у святкових колонах крокують по-весняному зодягнуті діти? Ті „герої”  потурали тоталітарним злочинцям у знищенні свого ж народу, бо пеклись тільки за свою шкуру, за своє місце біля корита? Хіба вони чимсь відрізнялись від безмовних і безвольних рабів-кріпаків тоталітарної, а для України ще й колоніальної системи, яким була байдужою доля рідного народу, рідної країни? Чи ядерний вибух, чи голодомор, чи масові депортації, чи розстріли мільйонів людей без суду і слідства, чи переповнені ГУЛАГи – для них це не мало ніякого значення. Вони називали себе „слугами народу”, а насправді були „вінтікамі” великої комуністичної м’ясорубки-душогубки.

Герої були в Чорнобильській зоні. І я вже ескізно оповів в яких місцях я бачив тих людей, які в моєму розумінні були справжніми героями. Держава потурбувалась про ліквідаторів і громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, і в 1991 році був прийнятий Закон „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. І хоча цей закон пообрізали з усіх сторін всякими поправками і постановами, але з великими потугами через суди ще можна було відвоювати якусь дещицю із тих соціальних благ, які гарантував нам цей Закон і Конституція України. Чиновникам вельми не сподобалось, що якісь там чорнобильці-доходяги пручаються через суди коли їхні пенсії протизаконно урізають, прирікаючи цю категорію людей на прискорене вимирання. Таким чином, ми, ліквідатори, замість радіаційного Чорнобиля опинились перед Чорнобилем духовним, який виявився ще страшнішим ніж радіаційний: численні акції протестів, голодування, сварки у чиновницьких кабінетах, похорони побратимів-ліквідаторів, безконечні судові тяжби, обіцянки владців і чиновників, неможливість нормально підлікуватись через нестачу коштів, приниження, насмішки, образи і знову пустопорожні обіцянки, присмачені чиновницьким свавіллям і „бєспрєдєлом”... Для мене ж як особи, причетної до літературної і журналістської діяльності, цей список поповнюється ще й постійними цькуваннями, провокаціями з використанням прихованих мікрофонів, „шмонами” в квартирі, пропажею важливих документів і речей ( останнім часом стали пропадати навіть мої записні книжки, чернетки нових творчих задумів, книжки з моєї особистої бібліотеки, які саме на даний час мені найбільш потрібні для роботи, а ще знайшлись „добрі люди, зовсім мені не відомі, які взяли кредити в банку під заставу моєї квартири, за моїм зверненням прокуратура і міліція розслідували цю справу, знайшли ту „добру людину”, але кримінальної справи не відкрито, бо виявилось, що банк „помилково” наклав лапу на мою квартиру, хоча до того банку я ніколи не звертався). І хтось за ці дії отримує зарплату, як і ті чиновники, що ведуть проти нас, ліквідаторів, відкриту і ледь замасковану війну. І знову ми, ліквідатори, в якості камікадзе-ізгоїв. Бо коли, приміром, через довголітні судові тяжби ми нарешті вибороли менш більш пристойні пенсії, то минулого року, знову ж таки напередодні травневих свят, 58-ми ліквідаторам нашої області, в тім числі і мені, в чотири рази скоротили пенсію, не зважаючи на те, що в судовому рішенні чітко визначено протизаконними такі дії Пенсійного Фонду. А тепер на нас, інвалідів-ліквідаторів, готують ще й „важку артилерію”: в парламенті зареєстровано законопроект №7562 під цинічною назвою „Про гарантії держави щодо виконання рішень суду”, яким суттєво обмежуються конституційні і соціальні гарантії не лише чорнобильців, але й ветеранів війни, воїнів-афганців та інших категорій громадян. Та найжахливіше те, що цей законопроект посягає на наш базовий Закон „Про статус...”, зокрема, на механізм встановлення пенсій., який хоче перебрати до своїх рук Кабмін. І хоча під час березневих 2011 р. пікетувань чорнобильцями Кабміну Віце-прем’єр Тігібко усно запевнив нас, що 54 статтю (про механізм нарахування пенсій) нашого базового Закону чіпати не будуть, ми вимагаємо письмових підтверджень такої позиції Кабміну.

Як і японці ми, українці, не застраховані від несподіваних землетрусів, тим більше що їх епіцентр в сусідній Румунії. Не дай Боже, щоб подібне до Чорнобиля чи Фукусіми лихо сталось і в нас. Бо при такому цинічному ставленні з боку держави до ліквідаторів, яке ми відчуваємо сьогодні, навряд чи знайдуться добровольці, щоб жертвувати своїм здоров’ям і навіть життям в ім’я жирування купки ненажерливих мільярдерів. „Божественний вітер” підкориться тільки Всевишньому...

Микола СИМЧИЧ,

ліквідатор аварії на ЧАЕС 1-ої категорії, член НСПУ і НСЖУ,

кандидат фізико-математичних наук, м. Івано-Франківськ.

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 24 марта 2011 г. в 16:57
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта