?> Ув’язнений… Чорнобилем | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.

Можливо застосовую невдале порівняння, але роблю це навмисно. Поняття «ув’язнений» вживаю в переносному значенні. Не застосовую лапок, оскільки відвідавши днями з групою побратимів нашого наймолодшого воїна Валерія Зекова, переконався в його «домашньому арешті». У загальному його умови можливо навіть гірші ніж у тих, хто перебуває за тюремними мурами. Правда, лише за невеликим виключенням.  На відміну від них його зігріває ласка рідних, хоч і таких же  приструнених щоденними болями. Їхнє помешкання за метражем на душу також нічим не відрізняється від камери. П’ятеро дорослих людей, в числі яких троє інвалідів - батьки другої, а наш безногий герой першої групи – проживають у квартирі житловою площею 30 квадратних  метрів.
На день формування нашого батальйону на принципах воєнного часу, яке  розпочалось 14 липня 1986 року на полігоні цивільної оборони місцевого колгоспу села Новиці, що на Івано-Франківщині, Валерію виповнився 21 рік. Ще не минуло й півроку коли він полишив строкову службу. За усіма критеріями йому, юному, була протипоказана доля більшості із нас, яким було уже за сорок. Ні закони моралі, ні настанови лікарів враховані не були. Його зарахували водієм–пожежником. А далі участь у дезактиваційних роботах на четвертому реакторі ЧАЕС, обслуговування транспортерів на спорудженні «Саркофагу», передбачувані і небезпечні виїзди на пожежі по тривозі в зону відчуження… І все це тривало нелегких 48 днів і ночей.
Істинної трагедії він зазнає згодом. Що вона була невідворотною, то правда. Події розгорталися за таким сценарієм. До лікарів довелося  звертатися чи не одразу після повернення.


Головні болі лікарі пояснювали підвищеним артеріальним тиском. Одразу давала себе відчувати печінка. Критичні аналізи крові. Постчорнобильські симптоми додавалися чи не щодня. Організм розбалансовувався. У 1988-му хворі трансформували в язву шлунка. Дошкульні болі важко було терпіти. Лікарняне ліжко дещо пригальмовувало недуги. Виростала потреба в коштах на ліки. А вони були мізерними. Не могли підсобити й батьки, котрі теж хворіли. Їм також не сприяв статус  учасників бойових дій.  У 1997 позбувся навіть задекларованих компенсацій через підступне рішення  комісії,що займалася перереєстрацією чорнобильців. Статусу ліквідатора другої категорії, за наявних двох «безстрокових» посвідчень - радянського і українського за Законом України 1991 року «Про статус і соціальний захист громадян,які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» - його позбавили, не повідомивши навіть про причини. Всучили нове посвідчення із зазначенням його участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС уже у 1988-1990 роках. Пояснень  цих дат нам не надають.

Валерія після повернення з чорнобильської зони вперше зустрів наприкінці 2009 року. Мене вразив його настрій, що переповнювався відчайдушністю. В його очах читалася безвихідь. Зустріч була чисто випадковою біля приміщення, де засідав обласний  чиновник, котрий за своїм статусом повинен  опікатися  постраждалими, подібними Валерію, від Чорнобильського лиха. Та він навіть не віднайшов тоді для нього заспокійливих слів. Правда мені пообіцяв, що долучиться до пошуку коштів на ліки, без яких Валерій уже не міг обходитися. Все це і привело його на операційний стіл. Спершу ампутували праву ногу, а невдовзі через  загрозу гангрени не загоєні рани обрізали і винесли новий вирок – позбавити і другої ноги.

До свого побратима ми навідалися минулого четверга, після обов’язкових і уже традиційних зборів, котрі проводимо останнього четверга місяця. Прибули з почесною місією, щоб вручити йому заслужену міністерську  ювілейну чорнобильську нагороду. Нам було приємно поспілкуватися із ним і його родиною. Відчули атмосферу доброзичливості не лише до нього, а і нас. Поговорили, поспівчували і розійшлися. Коли спускалися східцями, вочевидь  побачили їх необлаштованість під потреби таких же мешканців, як Валерій. На подвір’я він може дістатися лише за допомогою і то лише  загорнутим у покривало. Та й такої можливості у нього немає, оскільки батьки теж немічні, інваліди і дістаються вулиці із третього поверху з непереборними труднощами.

Ярослав ОЛІЙНИК,
заступник командира батальйону.

Запись была опубликована: glavred(ом) Вторник, 5 июня 2012 г. в 0:47
и размещена в разделе Підрозділ № 6033, Соціальне партнерство.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта