?> Вадім Прокопець | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
26.12.2012, рубрика "Проза"

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

Вадім Прокопець

ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ

"...Помните! Покуда серца стучатся, люди, помните....

...Заклинаю вас, помните!"

Р.Рождественский

Б`ють дзвони. Протяжно, звучно, по всій Україні. Б`ють на сполох. Тужно линуть удалечінь, піднімаючи з глибини душі ті відчуття, що були майже поховані у віках війон і лихолітть — біль, нещастя, біду, сльози...

Ні, це не дзвони війни, кличуть нас до оборони Вітчизни, до походу; не дзвони миру кличуть нас на раду, ні, це навіть не дзвони Бухенвальду змушують нас піднятися і хвилиною мовчання вшанувати тих, хто поліг від рук катів... Це дзвони Чорнобиля, чорний біль і плач нашої землі; дзвони Смерті, що за роками-рік призивають нас віддати плату, плату за недбальство, за халатність, за злочини влади проти народу, - дзвони болю і страждань, дзвони мирної війни.

Дзвони Чорнобиля...

Це сотні тисяч домівок, полишених в межах 30-кілометрової зони “відчуження”. Це пусті подвір`я і повибивані шибки, до яких вже не повернеться життя. Кам`яні радіаційні джунглі на місці квітучих життєрадісних, молодих міст. Пустирі на полях, де ще недавно колосилося жито. Вічна тиша, вічний спокій, вічна радіація

ДзвониЧорнобиля... Це обгорілі, обпалені радіацією тіла, які ще рухались, стогнали, коли їх доставили до спецлікарень. Це крики болю і стражданнь. Крики цих рештків людей, що ще вчора були молодими бадьорими хлопцями-пожежниками, повними сил і впевненості в перемозі над вогнем. Страшні, нелюдскі крики, що змушували тремтіти руки у найдосвідченіших лікарів. Лікарів, що боролись за життя, за життя, які вже не можна було врятувати. Життя, молоді життя, що мусили закінчитись в муках і болі.

Дзвони Чорнобиля...

Це десятки і сотні тисяч тих, чіє життя було спотворене радіацією. Це очі матері, що тримає на руках новонароджену дитину-інваліда. Це гіркі сльози, що вона не раз прольє вночі, проклинаючи той жахливий ранок, коли мирне небо розірвали спалахи над ЧАЕС...

Це життя тих, на чіє здоров`я назавжди наклав свій відбиток Чорнобиль. Ті, хто все своє життя буде змушений бігати по лікарням, молячи Бога вілікувати хоча б одну хворобу: свою, чи когось із рідних і близьких. Ті, хто по-неволі стали заручниками “мирної війни”.

Це тисячі юнаків і дівчат, що ніколи більше не вдихнуть чистого повітря, не нап`ються нерадіаційної води, не зрозуміють як воно було жити раніше без вічного страху “нового Чорнобиля”, без дозиметра, без заходів безпеки на випадок радіаційної небезпеки.

Дзвони Чорнобиля...

Це оклик вартового, до дідуся, що простує дорогою прямо на шлагбаум:

-Стій! Сюди не можна.

-Синочку, так там же моя хата. Пусти мене будь ласка.

-Ні, не можна. Тут же Зона! Повертайтесь, діду, назад.

-Та куди ж я повернусь?! Там — мій дім, і дружина моя. Я їй могилку підправлю, і сам скоро приляжу біля неї...

Дзвони Чорнобиля...

Це сльози і горе матерів, чії діти не повернулися з цього пекла на землі. Їхня тужлива пісня над порожніми могилами. Та Чорнобильська Мадонна, що стоїть в кімнаті, поряд з, обрамленим в чорне, портретом сина, дочки, чоловіка, батька, жінки, дитини...

Це горе жінки, що не може без сліз сказати дітям: “Ваш батько загинув, як герой...”. Що їй, до тих високих слів, коли вона потребує його живим, потребує його підтримки, допомоги. Це діти, що назавжди залишились без батька. Це зруйновані сім`ї. Це вічний смуток, це вічний біль.

Дзвони Чорнобиля...

Це ліси і ріки Полісся, назавжди забруднені радіацією. Їх ніколи не заселять здорові, не вражені променевою хворобою і не мутовавші звірі і птахи. Полишені всіми, вони назавжди залишаться “пустелею” посеред мальовничої природи. Сухі стовбури, що нагадують скелети чудовиськ, мертве листя на землі, гола без жодної травинки земля — ось, що залишилось від лісів, які були “окроплені” великою дозою радіоактивного випромінювання. Поля і луки, де ніколи не ступить нога людини без захисного костюма. Про красу цього краю складалися пісні та легенди, тепер над ними висить табличка:

“Небезпека! Радіоактивно! Вхід суворо заборонено! 30-км Зона!”

Дзвони Чорнобиля...

-...Об`єкт укриття ненадійний, він може впасти в будь-який момент!

-І що я можу зробити...

-Ви уявляєте собі, що буде, якщо він впаде, яка хмара радіоактивного пилу підніметься в повітря...

-Я повторюю, — що я можу зробити! Грошей нема.

-Потрібно будувати новий саркофаг!

-Ви що — глухий? Я кажу ж вам, - фінаннсування намає.

-Але ж, якщо він впаде...

-Мені нічим вам допомогти, - держава не фінансує...

Дзвони Чорнобиля...

Це все нові і нові загони “ліквідаторів-смертників”, що йдуть на ризик кожного дня, перевіряючи гектар за гектаром зараженої території. Це сльози матерів, жінок, дітей тих, хто щодня відправляється в саме пекло, щоб попередити нас про можливість нової небезпеки. Їхня самовіддана праця, що не дає світові забути про невиліковну рану на тілі України.

Дзвони Чорнобиля...

Сотні тисяч тих, хто назавжди залишився відірваним від своїх домівок, від землі предків. Переміщені, переселені, діти яких ніколи не побачать ні дідової хати, ні міста чи села, де народилися їх батьки, ні всієї краси того справжнього рідного краю, де жили їх пращури.

Дзвони Чорнобиля...

-Таке посвідчення в нас не проходить.

-Але ж я — ліквідатор. Ось і категорія...

-Ця категорія тільки для пільгових рейсів. Платіть за проїзд!

-Але ж тут написано...

-Нічого не знаю — платіть!

Линуть дзвони, танучи вдалечі, і знову повертаючись до нас тужливим журавлиним співом. Летять понад землею, пронзаючи усе на своєму шляху; серця всіх тих, хто брав участь у ліквідації катастрофи, і тих, хто не мав до цього жодного відношення; тих, хто залишився здоровим, і тих, кого не обійшло стороною опромінення. Молоді і старі на хвилину замовкають, і згадують тих, хто не повернувся з “полів битви” проти “мирного атома”. Всіх тих безіменних героїв і рядових учасників боїв, що полягли в “мирній війні”. Тих, хто життя віддав за те, щоб вижили інші, вижили діти. Щоб сонячне проміння освітило вранці не безлюдну пустелю, що звалась колись Україною, а квітучий сад нашої Вітчизни. Щоб не в гумових захистних костюмах ходили люди, а могли знову пробігтися босоніж по вранішній росі. Щоб наші діти могли бачити чисте нерадіоактивне небо над головою.

...Стоять люди, схиливши голови, стоять, проводжаючи у вічність ще одного молодого героя “радіоактивного фронту”. Стоять незрушно, мов обеліски. Де-не-де сльози — то плаче мати, де-не-де стиснутий кулак... А над всіми ними линуть лебединою піснею дзвони,..і звучать безсмертні слова Поета:

“...Помните! Покуда серца стучатся, люди, помните!..

...Заклинаю вас, помните!...”

м. Канів 25.04.2006

Джерело: Літпортал «Проба пера»

http://probapera.org/public_kateg2/8/105/pro-chornobyl.html

Запись была опубликована: glavred(ом) Среда, 26 декабря 2012 г. в 8:07
и размещена в разделе Проза.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта