?> Валерій РЕШЕТНИК | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
12.11.2011, рубрика "Проза"

Живи Земля, живу і я

Треба вам сказати, що риби в нас водилось видимо-невидимо. А було це, ще тоді, коли в Азові, пригоршнями її черпали.

Звичайно, тепер теж буває ... Який раз чи два на рік, коли бичок до берега підійде, то й до нашої Старо-Петрівки цеберками та мішечками його тягнуть. Але це ж бичок, хіба ж це риба?

От раніше була риба, а таки була!..

Стривайте, я й забув сказати, що родовід мій іде із Стражгорода, що на Вінничині. Родом же я - звідси, із Старо - Петрівки, зовуть Григоровичем, а вірніше - по вуличному, разом з братом Миколою, - Пука-Мека.

Охрестили ж нас так, в голодний рік. Голодно воно було, знаєте, скрізь. В нас же, на Берді, хоч риба рятувала. Та не завжди й вона була. Тоді вже обходились скойками чи мальком, а коли й лободою, це вже як топінамбур та гнила картопля вийшли.

Ото, сидимо ми, з Миколкою на призьбі - голодні, як цуценята. На сонечку гріємося. По вулиці йдуть голова сільради з фінінспектором.

Що вони в нас ще викачати хотіли, я й досі не знаю, адже взимку вони останню капусту, геть з кадубом, забрали.

Підійшли вони до нас, та так—ото, ласковенько питають:

- А що мама роблять?

- Рибу пукають.

- А тато?

- А тато так їстоньки хотять, що сидять на печі, то аж мекають.

Ото й повелось. Підросли ми з Миколою, війну пережили, поженились. Живемо хата в хату. Он скільки літ пройшло, а пам'ять про Пуку-Меку не згасла. Не згасло і в нас з Миколою бажання половити рибку.

А скажу я вам по секрету, що на гачечок ми якось і не звикли її ловити. То вже, приїзджі нехай тим забавляються, нам це якось і не з руки. Хоч трохи й лячно, але то як коли і як де. Дідька лисого він мене на моторці наздожене, як я болотяною стежиною та поміж городами з мішечком похлипаю.

Якось по весні, пішли ми з Миколою на річку. Павука та пару мішечків взяли. Сонце землю гарненько пригріло, вечір тихий видався, тільки від води холод, неначе туманом стелиться.

Підходимо до своєї кладки. Звісно робили її ми з Миколою, але там вже кум Сидір з сином чатує. Але якби то й не кум був, все одно не прогониш, де хто став, там і бере.

Отаборились ми метрів за сто повище. Чекаємо отак годину чи півтори. І очерет не шелесне. Крім трьох кобликів і карасика - хоч посвищи.

Нижче по річці, одна в одну йде. На нашій кладці кум Сидір із сином, ледь встигають рогозяник набивати. І нам не терпиться. А тут тобі - анічирик...

Врешті - пішло і в нас. Спершу пара. Потім, дивлюсь, а воно під місяцем, аж виграє. Микола тягне, а я рахую. Одна, дві, три, чотири, п'ять.

За тим словом, найбільша, як плигне через сітку - аж виляски пішли. До берега дотягли ми вже вдвох. Микола як загне... А не рахуй, допоки фатка в воді!

Два рази ми з мішечками обернулись. Перед ранком, як затялось. Та ми не жадні. Трішки залишили собі на засолку, інше продали.

Надвечір я підрахував. Є дві мої пенсії, та ще, як казав покійний Тарапунька - з гаком.

Звісна справа - зайшли в кооперацію, потім до Миколи. Його жінка не така клята, як моя. Посиділи, таки добряче. Отого гака, з кишені неначе вимело. Причовгав до хати. Сів тихенько, відсапуюсь. В голові гарно так - макітриться. Але розум собі маю. Очима туди - сюди. Куди грошики заникати? Де не гляну знаю, що знайде моя карга. Глядь – ніжка дивана картонкою підкладена. Картонку в піч, а гроші під ніжку... Аж любо мені стало. Так, сидячи й заснув.

На ранок прокинувся. Голова - як вобла в'ялена та скрючена. В роті, наче сто котів ночувало. Сушить... В хаті - ні сльозинки тобі.

Я по кишенях, підкладках, шафах, подушках, матрацах... Хату перевернув, під будою в Лиска дивився... Пропала заначка.

Я на роботу до своєї Ганни. І Анюточкою і Ганнусечкою і Котюнчиком свою тигрицю величав. А вона - не брала твоїх грошей і весь сказ. Ну, загарба, не даєш на похмілку, так взагалі моїх грошенят не побачиш. А сонечко вже до обідньої пори підкочується. Хоча б якої варьохи на бідну голівоньку...

Приплентався додому. Витяг із-за припічка старенького блокнота і за підписом моєї Ганни, в кооперацію розписку пишу. Вона ж завфермою працює і різних там перевіряючи таки наїзджає, наїзджає...

Ото й пишу. Не хотіла на опохмілку дати, заплатиш Гандзю, цілу четвертну. А куди ти дінешся? Почерк твій, а особливо підпис, я вже гарно вправив...

Пенсії моєї жіночка, місяців зо три і в очіне бачить. Та що з того, на гарну випивку не те, що пенсії - зарплати голови колгоспу не вистачить!

Сиджу якось в крісельці. Кашперовський по телевізору, проти алкоголю щось витинає. А випити так хочеться, що нутро ниє, аж в горлі чешеться. Тягне кудись іти. А куди? В Миколи як і в мене все випито, в Сидора й не водиться, під розписку більше не дають...

В око впала ніжка дивана. Аж в серці щось "ойкнуло". Встав, пройшовсь по коврику. Хм... Онуки щовечора тут повзають, стара мене на цьому дивані, часом по тричі на день обмітає... Це щоб я куди не здимів. А я собі ноги підійняв - мети, мети - диван не те, що я, на своїх чотирьох кривих і так не рвоне.

Ах ти! Ненечко моя!.. Пень же я облізлий!

Додому я вертався понад берег. Та все хотілось, щоб в річку не забрести і город, людям не витоптати. А душа співає... Аспівати вона має хоч в радості, хоч в горі. Радості, все ж - більше. Адже весь свій вік я працював в нашому селі мелником, та ще й на пенсії там підробляв, поки наш голова на брухт його не продав. Так. Я в своєму селі, без чарчини рідко обходжусь. Аякже - як я до людей, так і вони до мене... І жіночки мене шанують.

Там Гані моєї немає?

Так скажу я вам, що в своєму млині, я тридцять чотири баби вжив. А ото. Ага... Саме 72 мені стукнуло. Та з Рози така вдовичка приїхала... Моя стара як узнала - ледве макогона на голові не побила. Еге, ще й досі, в ліжку попід ребра, кулаком шпиняє. Та то нічого, воно, знаєте - краще отого масажа.

Так дай же вам Боже того тоже.

Он, - синуля мій. У 86-му, йому ще й тридцяти не було, як по лісам Чорнобильським ганяли. Не одну Україну - всю Європу від біди рятували. Приїхав - куди, який розказчик та співець. А на баяні як витина... Акордеон, - неначе з ним і виріс. Від Табачника, я такого не чув.

Та швидко він причах, швидко. Руки тремтять. Літ десять, як до роботи не здатен, а лише позаторік інвалідом визнали...

Краще б мене в той Чорнобиль відправили. Так я той грахвіт... Я б на витягнутих руках його виносив... Що з них толку - все одно дрижать.

А синуля молодець. Співає! Жінка з іншим, на Кубань подалася, а він з двома синами співає, та ще й в хаті лад дає. Вже й невісточка допомагає.

І ви б ото послухали його, він теж не проти. Тільки одягтися на люди щось треба... Та чи це біда? Ви всі приїздіть до нас, так моя стара і бочечку відкоркує. Бо задля мене одного вона - ні. Хіба що на поминки. Але поживем іще!

Адже знали ми голод, війну та холод, колективізацію та індустріалізацію, кукурудзу з горохом і атом з підвохом, прихватизацію і капіталізацію. Знаємо!

Та де та ніжка, під яку сховали наше здоров'я, куці заощадження, пільги та компенсації? Все на виду. В законах та постановах. Хто підніме ніжку, вибачте, - совість чиновника, котрий хотів би бачити чорнобильця в єдиному екземплярі і то в музеї.

Ой - ні. Внуки не дадуть збрехати. Хоч риба гниє з голови, чистять її з хвоста, ми все ж, побачимо в музеї воскових парадоксів - головного чиновника, в єдиному екземплярі.

А ми житимемо. В дітях наших, внуках та правнуках.

Забудемо, що колись лепетали: "Ще не вмерла Україна", та й заспіваємо:

Живи, буяй і розквітай,

Наш милий, рідний край!

Живи, славетная Земля,

Україно, рідная моя!

12-14 квітня 2001р.

Валерій РЕШЕТНИК

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 12 ноября 2011 г. в 7:29
и размещена в разделе Проза.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта