?> Василь СИМОНЕНКО | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
29.08.2004, рубрика "Творче свічадо"

ЖИВЕ ЛИШ ТОЙ, ХТО НЕ ЖИВЕ ДЛЯ СЕБЕ, ХТО ДЛЯ ДРУГИХ ВИБОРЮЄ ЖИТТЯ”

За матеріалом статті Івана Кошелівця “У хороший Шевченків слід ступаючи...”
( Василь Симоненко «Берег чекань», видавництво “Сучасність” 1973 р.)

Симоненко-3

Легко і просто називати себе сином народу, важко і далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього високого імені. Легко і просто говорити про свою любов до України, важко і не кожному вдається справді любити її.

Василь Симоненко народився 1935 року в селі Бієвцях на Полтавщині, в самому центрі, сказати б, хліборобської України. У 1952 році закінчив сільську середню школу і того ж року вступив на журналістичний факультет Київського університету, який закінчив 1957 року. Потім працював у газетах “Черкаська правда” і “Молодь Черкащини”. Смерть постигла його (13 грудня 1963) на посаді кореспондента центральної “Робітничої газети”. Оце коротка біографія поета.

Кожен, хто хоч трохи знав Василя Симоненка, знав його внутрішню, органічну відразу до красивих і показних, але безвідповідальних слів. І тільки той, хто знав це, може оцінити, що значили ці його слова про Україну, може зрозуміти, що в його готовності “проллятися крапелькою крови на її священне знамено” не було й грама пози й ефектації. Все своє коротке життя Василь Симоненко прожив з цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу.

Життєва доля Василя Симоненка складалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Більшість, а саме найкраща, з написаного ним, ще не опублікована. І той, хто знає Василя Симоненка тільки з преси, справжнього Симоненка не знає або знає його мізерно мало.

Людина безпощадної вимогливості до себе й до інших, Василь сміявся, читаючи хвалебні рецензії на свою першу збірку. Уже тоді він стояв на голову вище того, що було опубліковане. Уже тоді він створив такі речі, за які найвибагливіші слухачі влаштовували йому овації – так точно і глибкого передавав він думи і почуття своїх сучасників.

Василь Симоненко увійшов у нашу літературу разом з тим поколінням, яке ще звідало згубну атмосферу сталінського свавілля, але вже гартувалося в боротьбі за ширші демократичні принципи, за краще життя свого народу. Він ввійшов у літературу разом з тим поколінням, яке для нас уособлюється іменами Ліни Костенко, Івана Дзюби та Миколи Вінграновського і багатьох-багатьох інших. Колись історики літератури, може, й назвуть Василя Симоненка найталановитішим поетом свого покоління. Але серед його покоління не було й немає поета більшої громадської мужності, більшої рішучости, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко.

У багатьох із нас одразу після ХХ з`їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму. Тільки згодом суворе життя спростувало ці дитячі фантазії, тільки згодом ми побачили, що всі наші успіхи даються нелегко, що для справжнього діла потрібне величезне напруження сил, що наш шлях не тільки не встелений трояндами, але й самого шляху немає, його ще треба мостити, продираючись крізь хащі бюрократичного тупоумства одних, дешевого скепсису других і прикрої байдужості ще інших.

Серед усіх нас Василь Симоненко зрозумів це, може, найскоріше, усвідомив найглибше і виразив найпослідовніше. Ось чому в його поезії так мало барабанного бою і мажорних фанфар і так багато суворої і жорстокої правди. Ось чому, коли в космічний простір вирвалися наші Гагаріни й Поповичі, Василь захоплювався тими подвигами, але писав, що “в космос крешуть не ракети, але пружні цівки молока”, надоєного колгоспницею, якій те молоко, перепадає, може, й не часто. Він писав про те, як “у небо димом піднімались жіночі літа”; писав “некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті”; писав про дядька, що його відгодовані демагоги й брехуни зробили злодієм; він славив велич простої баби.

Цим своїм суворим реалізмом, громадською мужністю й категоричною безкопромісністю Василь Симоненко справив велике враження на всіх, хто мав щастя його слухати, впливав на таланти, може, й сильніші за нього часто художньо, але не усталені й не цілком зформовані суспільно, здатні йти на легковажні компроміси, на втрату віри, вагання і зриви.

Симоненко-4

Ввійшовши в українську літературу, Василь Симоненко пристрасно прославив благородний запал своїх ровесників, юність та безумство хоробрих, яке міщанам здається абсурдом і нісенітницею, а насправді є і повине бути нормою людського життя. І звертаючись до своїх друзів і однодумців, Василь говорив:

Хай ми посинієм від натуги,
Поступ не зупиним все одно;
Нові покоління – не папуги,
об товкти заучене давно!
Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст!

Цього зойку чутливої поетової душі, звичайно ж, Прокрусти не почули – на те вони й Прокрусти. Але він глибоко запав у душі його однополчанам, будив у них високу громадську совість, безмежну відданість улюбленій справі, постійну готовність до подвигу.

Памятник

Навіть на смертнім одрі, навіть, знаючи, що йому жити лічені хвилини, він найменше думав про себе, він думав про інших, і за кілька хвилин до смерті тремтячою рукою він написав глибоко трагічного листа до Президії Спілки письменників України, у якому просив потурбуватися про його матір.

І брати по перу виконують його останнє прохання. До матері Василя Симоненка, Ганни Федорівни Щербань, яка все життя пропрацювала у колгоспі, і не нажила особливих статків, часто навідується поет Микола Сом.

Про таких людей, як Василь, не хочеться говорити: “Вічна йому пам`ять!” Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей, бо які б зміни не відбулися у нашому житті, ми знаємо, що його поезія житиме доти, доки житиме народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся. І я думаю, всі ми вважатимемо за велику честь і велике щастя прагнути бути схожими на нашого друга й товариша, робити те, що робив він, робити так, як робив він.

РІК НЕСПОКІЙНОГО СОНЦЯ

Пам’яті Василя Симоненка

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі.
З розплющеними 28-літніми очима.
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем, з опущеними руками,
В яких учора ще
Говорило перо
Поета-мужа.
В темно-коричневому костюмі,
В білій сорочці, защібненій матір`ю під
підборіддям,
В черевиках, зашнурованих дружиною,
З кручі Дніпра,
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі
орбіту,
Ім`я якій
Наші сльози і горе,
І тиха клятва моя
На солонім плечі України…
Мій Василю,
Справа не в тому пузатому автобусі,
Підперезанім чорною стрічкою,
І справа не в чорних отих світофотах,
І не в чорних отих горобцях,
Що вицврінькувались з-під коліс,
І справа не в п`яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами…
Справа, Василю, не в цьому.
Ти б сам так сказав,
Якби не летів зараз ти з найбільшою
швидкістю в світі,
Щоб стати наснагою в нашому небі,
Дивитись і переконуватись,
Що
Діємо
Ми
Для щастя народу з Дніпра.
Ми завжди у чімсь не встигали…
Але, наш Василю,
Яке покоління
В такій вибачливій мірі
Вправі засвідчити те,
Що я кажу з непокритою головою і серцем?
Жодного слова брехні,
Жодного грама підступства,
Підлості, хитрощів чи недовір`я,
Наклепів –
В нас не було між нами.
В нас не було і не буде!
Так я кажу,
Чи ні?
Так я кажу,
Чи ні?
Я кажу правду,
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Лебеді материнства

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зеленіХлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з Україні верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

10.12.1962

* * *

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра ні цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

16.11.1962

Моя мова

Все в тобі з’єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.

1962

* * *

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я... Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені, –
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

22.06.1955

Безсмертні предки

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали – раби.
Труд їх стоїть над віками –
Свідок життя й боротьби.
Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:
“Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться! – за нами:
Смерть – не кінець боротьби.
Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!”
Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини – окраса і слава,
Праця людини – безсмертя її!

23.10.1955

Шум полів

Над “Кобзарем”
Поля мої! Суворі таємниці
Я відчуваю в плескоті хлібів –
Здається, сотні змучених рабів
Звели до сонця стомлені правиці.
Зелений подих теплої пшениці
Доносить розшум Кобзаревих слів.
Любов і ласка, ненависть і гнів
Спалахують в рядках. Як блискавиці.
Скорбота матері і сльози немовляти,
І задуми безпомічно крилаті
Шукають – не знаходять берегів.
Тут правда з кривди злускала облуду,
Щоб розказали нам з віків минулих люди
Історію насильств і батогів.

09.03.1955

* * *

Немає смерті. І не ждіть – не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.
І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну,
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.

23.03.1955

Українська мелодія

Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.
Не мелодія – збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.
А ввижається – там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.

18.01.1957

Не вір мені

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.
І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

27.02.1963

Про поезію

Поету, кажуть, треба знати мову
Та ще уміти вправно римувать.
Натхнення і талант – і все готове –
Слова самі піснями забринять.
То правда все, але не в тому сила,
Мені здається, що не тим вірші
У дні тяжкі серця наші палили,
Любов і зненависть будили у душі.
Бо не запалить серце точна рима,
Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.
Ні інша сила, буйна незборима,
Вогнем і пристрастю напоює ту річ.
Ні, інша сила так цілюще діє,
Словам велику надає вагу,
Бо з нею світ цвіте і молодіє,
І світло б’є крізь морок і пургу.
Без неї рими точні й милозвучні
Не варті навіть драного гроша –
Слова звучать примусить сильно й гучно
Лише одна поетова душа.

* * *

Я не помру від розпачу і муки,
Лиш в одинокі ночі навесні
Все будуть сниться милі, теплі руки
І оченята сині і ясні.
І будеш ти у кожному диханні,
І будеш ти навіки при мені
Гасить зірки очима на світанні
Палить мене в безжальному вогні.
І буду ждати кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку дівчинку мою.

07.09.1963

Надруковано «ПЧ» №8/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Воскресенье, 29 августа 2004 г. в 12:08
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта